Висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, за I півріччя 2012 р.

Пленум Верховного Суду України в п. 8 постанови "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками" від 29 грудня 1992 р. № 14 роз'яснив, що розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей (недостача, зіпсуття), переданих йому для зберігання або інших цілей (п. 1 ст. 134 КЗпП), суд зобов'язаний перевірити, чи належить відповідач до категорії працівників, з якими згідно зі ст. 135-1 КЗпП може бути укладено такий договір, та чи був він укладений. За відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладено лише обмежену матеріальну відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди (постанова Верховного Суду України від 25 квітня 2012 р. у справі № 6-16цс12).

6. Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (статті 3, 4, 11, 31 ЦПК).

Компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.

КЗпП не містить будь-яких обмежень чи винятків щодо компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а ст. 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди в обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин (постанова Верховного Суду України від 25 квітня 2012 р. у справі 6-23цс12).

7. Відповідно до ч. 1 ст. 21 КЗпП трудовий договір укладається між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом. У зв'язку з цим угода про припинення трудового договору згідно з п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП також укладається між сторонами трудового договору, якими є працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, а рішення про розірвання трудового договору приймається власником або органом управління підприємства, установи, організації, який наділений такими повноваженнями (постанова Верховного Суду України від 27 червня 2012 р. у справі № 6-67цс12).

1. За змістом ст. 7 Закону України від 11 грудня 2003 р. № 1382-ІV "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.

У зв'язку з тим, що зазначений Закон є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов'язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення ст. 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.

Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм житловим приміщенням, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши одночасно одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

З огляду на це вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства - статей 71, 72, 116, 156 ЖК, ст. 405 ЦК (постанова Верховного Суду України від 16 січня 2012 р. у справі № 6-57цс11).

1. Право на отримання щомісячної страхової виплати у разі настання страхового випадку виникає в потерпілого, застрахованого відповідно до Закону України від 23 вересня 1999 р. № 1105-XIV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", з дня встановлення йому медико-соціальною експертною комісією (далі - МСЕК) вперше стійкої втрати професійної працездатності за цим страховим випадком (постанови Верховного Суду України від 23 січня 2012 р. у справі № 6-92цс11, від 14 березня 2012 р. у справі № 6-3цс12).

2. Відповідно до статей 30, 40 Закону України від 23 вересня 1999 р. № 1105-ХIV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" ступінь втрати працездатності потерпілим установлюється МСЕК за участю Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України і визначається у відсотках професійної працездатності, яку мав потерпілий до ушкодження здоров'я, а страхові виплати провадяться протягом строку, на який встановлено втрату працездатності у зв'язку із страховим випадком, і цей строк встановлюється МСЕК.

У зв'язку з цим право на отримання потерпілим страхових виплат настає з дня встановлення йому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності (постанова Верховного Суду України від 20 лютого 2012 р. у справі № 6-95цс11).

3. За змістом статей 1167, 1168, частин 1, 2, 5 ст. 1187 ЦК моральна шкода, завдана смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, відшкодовується чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим) такої особи, а також особам, які проживали з нею однією сім'єю, особою, яка на відповідній правовій підставі володіє об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку незалежно від вини такої особи (постанова Верховного Суду України від 5 березня 2012 р. у справі № 6-96цс11).

4. Відповідно до вимог ст. 173 КЗпП шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до роз'яснень, які містяться в пунктах 1-1-4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди", відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням його здоров'я від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, провадиться згідно із законодавством про страхування від нещасного випадку. Це законодавство складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, Закону України від 23 вересня 1999 р. № 1105-XIV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (далі - Закон № 1105-XIV), Закону України від 14 жовтня 1992 р. № 2694-XII "Про охорону праці", КЗпП, а також законодавчих та інших нормативно-правових актів. Спори про відшкодування шкоди повинні вирішуватися за законодавством, яке було чинним на момент виникнення у потерпілого права на відшкодування шкоди. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.

Законом України від 23 лютого 2007 р. № 717-V "Про внесення змін до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" внесені зміни до абз. 4 ст. 1, підпункту "е" п. 1 ч. 1 ст. 21, ч. 3 ст. 28, а також виключено ч. 3 ст. 34 Закону № 1105-XIV, скасовано право потерпілих на виробництві громадян на відшкодування їм моральної (немайнової) шкоди за рахунок Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (постанова Верховного Суду України від 18 квітня 2012 р. у справі № 6-26цс12).

1. Питання щодо вилучення після смерті інваліда у членів його сім'ї автомобіля, отриманого інвалідом як гуманітарна допомога, повинно вирішуватися на підставі нормативно-правових актів, чинних на час смерті інваліда, а не на час надання такого автомобіля інваліду (постанова Верховного Суду України від 16 травня 2012 р. у справі 6-10цс12).

Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі та йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Підставою для визнання правочину недійсним відповідно до ст. 225 ЦК може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях (постанова Верховного Суду України від 29 лютого 2012 р. у справі № 6-9цс12).

Згідно з вимогами ст. 55 Конституції та статей 15, 16 ЦК кожна особа має право на захист судом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 6 Конвенції встановлено право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків.

Статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено застосування судами при розгляді справ Конвенції та практики Європейського суду з прав людини як джерел права.

При вирішенні питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою відповідно до вимог ст. 328 ЦПК суди касаційної інстанції мають враховувати зазначені норми, а також правильно визначати характер спору, що виник між позивачем та відповідачем, та в якому порядку він повинен розглядатися судом (постанова Верховного Суду України від 30 травня 2012 р. у справі 6-45цс12).

Чинним законодавством з питань нарахування та сплати акцизного збору передбачено видачу підприємством органу державної податкової служби податкового векселя (у вигляді простого векселя), який може бути опротестований векселедержателем у разі несплати суми акцизного збору в повному обсязі та в зазначений у податковому векселі строк. У зв'язку з тим, що між підприємством і державною податковою інспекцією (далі - ДПІ) відсутній спір щодо скоригованої суми акцизного збору, яка підлягає сплаті за вказаним векселем, а ДПІ подала всі необхідні для вчинення протесту документи та протест податкового векселя (виданого підприємством з метою забезпечення зобов'язання сплатити суму акцизного збору протягом зазначеного у векселі строку), передбачений чинним законодавством, у нотаріуса не було підстав для відмови у вчиненні протесту векселя про несплату (постанова Верховного Суду України від 28 березня 2012 р. у справі № 6-11 ц 12).