Відповідно до частини другої статті 136 КЗпП розпорядження власника або уповноваженого ним органу, або вищестоящого в порядку підлеглості органу про відрахування із заробітної плати може бути видане не пізніше двох тижнів з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.
Днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власнику або уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, заподіяної працівником. Днем виявлення шкоди, встановленої в результаті інвентаризації матеріальних цінностей, при ревізії або перевірці фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації, слід вважати день підписання відповідного акта або висновку.
Днем видання розпорядження слід вважати день його підписання керівником підприємства, установи, організації або іншою уповноваженою посадовою особою.
У пункті 22 постанови Пленуму ВСУ № 14 також зазначено, що при розгляді спорів про обґрунтованість розпорядження адміністрації щодо відрахування шкоди судам необхідно мати на увазі, що відповідно до статті 136 КЗпП такий позов може бути заявлено і до реалізації розпорядження про відрахування. Якщо адміністрацією відмовлено працівникові у поверненні суми, зайво виплаченої ним добровільно на відшкодування шкоди (за відсутності підстав і умов для матеріальної відповідальності, у більшому розмірі, ніж це передбачено законом), вимоги про її стягнення пред'являються безпосередньо у суді і вирішуються на підставі статей 130, 132 - 134 КЗпП.
Відповідно до частини другої статті 136 КЗпП розпорядження має бути звернено до виконання не раніше семи днів з дня повідомлення працівникові про його видання.
Під зверненням до виконання судам слід розуміти передання розпорядження бухгалтеру по розрахунках із працівниками, а не реальне відрахування.
Строк ознайомлення працівника з виданим розпорядженням про відрахування з його заробітку в порядку покриття шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, законодавством не регламентується.
Згідно з частиною другою статті 136 КЗпП, якщо працівник не згоден з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його заявою розглядається в порядку, передбаченому законодавством.
Порядок розгляду трудових спорів передбачений статтею 221 КЗпП.
Відповідно до частини третьої статті 136 КЗпП у решті випадків стягнення з працівника шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, здійснюється шляхом подання власником або уповноваженим ним органом позову до суду.
Отже, судовому розгляду підлягають:
заяви власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу до працівника про відшкодування шкоди в розмірі, що перевищує середній місячний заробіток, а також в розмірі, що не перевищує цей заробіток (перевищує, але законом встановлена відповідальність в межах середнього місячного заробітку), якщо відшкодування не може бути проведене за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу шляхом відрахування із заробітної плати (наприклад, у разі припинення працівником трудових відносин із цим підприємством, у зв'язку із закінченням строку на видання розпорядження про відрахування);
заяви працівників, не згодних із відрахуваннями, проведеними власником або уповноваженим ним органом, чи з його розміром.
Згідно з частиною четвертою статті 136 КЗпП стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників матеріальної шкоди в судовому порядку провадиться за позовом вищестоящого в порядку підлеглості органу.
За шкоду, заподіяну внаслідок порушення трудових обов'язків, працівник несе відповідальність перед підприємством (установою, організацією), з яким перебуває в трудових відносинах. За вимогами інших осіб, що ґрунтуються на неналежному виконанні працівником своїх трудових обов'язків (відшкодування шкоди їх майну, здоров'ю, виплаченої пенсії, допомоги по соціальному страхуванню та ін.), в силу цивільного законодавства, відповідає підприємство, перед яким винний працівник несе матеріальну відповідальність у порядку регресу за нормами трудового законодавства (абзац 3 пункту 3 постанови Пленуму ВСУ № 14 ).
Право регресної вимоги до працівника виникає з часу виплати підприємством, організацією, установою сум третій особі і з цього ж часу обчислюється строк на пред'явлення регресного позову.
Судам необхідно перевіряти, чи додержаний власником або уповноваженим ним органом встановлений статтею 233 КЗпП річний строк з дня виявлення заподіяної працівником шкоди для звернення в суд з позовом про її відшкодування. Цей строк застосовується і при зверненні із заявою прокурора.
Після закінчення строку для звернення з позовами про стягнення з працівників шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям працівник звільняється від обов'язку відшкодувати завдану ним шкоду.
Часто судами при вирішенні питання щодо строку звернення до суду у справах цієї категорії застосувалися як норми ЦК, так і норми КЗпП.
Судам слід звернути увагу на те, що поняття позовної давності визначене в статті 256 ЦК, а в статті 233 КЗпП передбачені строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів. Термін "позовна давність" законодавцем в КЗпП не використовується. До того ж, на відміну від частини третьої статті 267 ЦК, у разі пропуску передбаченого статтею 233 КЗпП строку звернення до суду його застосування не ставиться в залежність від заяви сторони у спорі. Оскільки трудовим законодавствам питання строків звернення до суду врегульовано, тому відсутні підстави для застосування судами положень глави 19 розділу V ЦК та термінів, які не містяться в статті 233 КЗпП.
15. Статтею 137 КзЗпП передбачені обставини, які підлягають врахуванню при визначенні розміру відшкодування.
У абзаці 1 пункту 19 постанови Пленуму ВСУ № 14 зазначено, що судам слід мати на увазі, що зменшення розміру шкоди, що підлягає покриттю працівником, допустиме лише у виключних випадках при наявності зазначених у статті 137 КЗпП умов, які мають бути підтверджені ретельно перевіреними в судовому засіданні доказами, з обов'язковим викладенням у рішенні мотивів зниження суми, яка стягується.
Частина перша статті 137 КЗпП надає право суду під час визначення розміру шкоди, що підлягає покриттю, крім прямої дійсної шкоди, враховувати ступінь вини працівника і ту конкретну обстановку, за якої шкоду було заподіяно.
Врахування ступеня вини означає, насамперед, врахування форми вини. При необережності ступінь вини нижче, ніж при умислі. Але суд може враховувати ступінь вини і в межах однієї її форми (необережної чи умисної).
До конкретної обстановки, за якої було заподіяно шкоду, слід відносити обставини, що перешкоджали працівникові виконувати належним чином покладені на нього обов'язки, зокрема, відсутність нормальних умов зберігання матеріальних цінностей, неналежна організація праці. Разом з тим необхідно враховувати, чи приймав працівник залежні від нього заходи до запобігання шкоди.
Частина перша статті 137 КЗпП передбачає також обов'язкове зменшення розміру шкоди, що підлягає покриттю, у випадках, коли шкода стала наслідком не лише винної поведінки працівника, але й відсутності умов, що забезпечують збереження матеріальних цінностей, розмір покриття повинен бути відповідно зменшений.
Нерідко суди, не зважали на наведену норму права і не зменшували розмір шкоди при встановленні вини роботодавця, а повністю відмовляли в задоволенні позовних вимог.
Так, ухвалою ВССУ від 17 квітня 2013 року задоволено касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства Фірма "ЄВГО" на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 12 липня 2012 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 22 листопада 2012 року у справі за позовом відкритого акціонерного товариства Фірма "ЄВГО" до Т.Т.Т., Ч.Ч.Ч., П.П.П., Ш.Ш.Ш. про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівниками при виконанні трудових обов'язків. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 12 липня 2012 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 22 листопада 2012 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Судами попередніх інстанцій установлено, що Т.Т.Т., Ч.Ч.Ч., П.П.П., Ш.Ш.Ш. працювали на ВАТ Фірма "ЄВГО": Т.Т.Т. - на посаді адміністратора, а Ч.Ч.Ч., П.П.П., Ш.Ш.Ш. - продавцями непродовольчих товарів супермаркету "Будинок меблів". 01 січня 2009 року між відповідачами та ВАТ фірма "ЄВГО" було укладено договір про повну бригадну відповідальність. Договір про колективну (бригадну) відповідальність був укладений з усім колективом відповідачок та підписаний з кожною з них, згідно з доданою до матеріалів справи копією договору. Згідно з наказом від 06 серпня 2009 року № 95 у зв'язку зі зміною складу бригади матеріально-відповідальних працівників, в період з 07 серпня 2009 року по 09 серпня 2009 року було проведено контрольну перевірку інвентаризації матеріальних цінностей. За результатами проведеної інвентаризації, згідно з актами контрольної перевірки інвентаризації цінностей від 07 серпня 2009 року №№ 81, 82, 83, 84 встановлено недостачу товарно-матеріальних цінностей у розмірі 218 812 грн. Після проведеної бухгалтерією звірки за вирахуванням вартості товару, що являється некомплектним, пересорту, а також вирахування надлишків, що були виявлені при проведенні інвентаризації, остаточна сума недостачі складає 51 011 грн 36 коп. Проте причини утворення недостачі товару в зазначених актах не зазначено.
У позовній заяві зазначено, що позивачем не було створено усіх необхідних умов для виконання відповідачами своїх обов'язків, до складів, де зберігались матеріальні цінності, які передавались відповідачам на відповідальне зберігання, мали доступ не лише відповідачі, а й інші працівники підприємства, а також працівники іншого підприємства.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 12 липня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 22 листопада 2012 року, у задоволені позову відкритого акціонерного товариства фірма "ЄВГО" відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що позивач не довів підстав свого позову, а саме не довів, що нестача матеріальних цінностей сталась з вини відповідачів, оскільки їм не було створено всіх необхідних умов для виконання покладених на них обов'язків.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, застосував положення ст. 137 КЗпП, відповідно до якої суд при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, крім прямої дійсної шкоди, враховує ступінь вини працівника і ту конкретну обстановку, за якої шкоду було заподіяно. Коли шкода стала наслідком не лише винної поведінки працівника, але й відсутності умов, що забезпечують збереження матеріальних цінностей, розмір покриття повинен бути відповідно зменшений.
На порушення наведеної норми права суд не зменшив розмір шкоди, коли встановив вину роботодавця, а повністю відмовив у задоволенні позовних вимог.
Проте у порушення вимог статей 212 - 214, 315 ЦПК суди не звернули уваги на те, що за період укладення договору про повну колективну матеріальну відповідальність від 01 січня 2009 року до дати звільнення відповідачів охороною підприємства не було зафіксовано жодного випадку несанкціонованого виносу товарно-матеріальних цінностей із залу магазину; відсутні і заяви відповідачів про нестворення всіх необхідних умов для виконання обов'язків. При цьому директор ВАТ фірма "Євго" Г.Є.В. пояснив, що нестача цінностей відбулась лише з причини їх неправильного обліку, який був зроблений виключно відповідачами.
При цьому в матеріалах справи містяться заяви Т.Т.Т. на ім'я генерального директора, в яких вона вказує про продаж певного товару з проханням засвідчити у документах відповідні операції щодо його руху (справа № 6-6976св13).
Відповідно до частини другої статті 137 КЗпП зменшення розміру покриття шкоди, заподіяної працівником, допускається, залежно від його майнового стану, за винятком випадків, коли шкода заподіяна злочинними діями працівника, вчиненими з корисливою метою.
Слід звернути увагу на те, що передбачена статтею 137 КЗпП можливість зменшення розміру шкоди, що підлягає покриттю, з урахуванням ступеня вини, конкретних обставин і майнового стану працівника, стосується всіх видів матеріальної відповідальності працівників. Зниження розміру шкоди, що підлягає покриттю, не допускається, якщо шкоду заподіяно злочинними діями працівника, вчиненими з корисливою метою.
При визначенні майнового стану працівника судами мають враховуватися дані про склад сім'ї, розмір заробітної плати, додаткові доходи, майно, на яке можна звернути стягнення, тощо.
Проте судам слід пам'ятати, що врахування майнового стану працівника не може бути підставою для повного звільнення працівника від матеріальної відповідальності. Статтею 137 КЗпП не передбачено звільнення працівника від матеріальної відповідальності, воно можливе лише за відсутності вини працівника.
Вирішуючи спори щодо відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації їх працівниками, суди обов'язково мають встановлювати, чи спричинена шкода з корисних мотивів та чи є підстави для зменшення розміру покриття шкоди залежно від майнового стану працівника.
16. Статтею 138 КЗпП передбачено, що для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність умов, передбачених статтею 130 цього Кодексу.
За загальним правилом у трудових правовідносинах вина працівника в заподіянні шкоди доводиться роботодавцем. Вимагаючи відшкодування шкоди, роботодавець повинен довести, що в діях працівника були ознаки трудового правопорушення, а також, що вказане правопорушення спричинило заподіяння шкоди та причинний зв'язок між ними. Виключенням є випадки, коли відшкодування матеріальної шкоди покладається на матеріально-відповідальних осіб або працівників, які отримали цінності за разовими дорученнями чи документами. Вони вважаються винними до тих пір, поки не доведуть протилежне. Це виключення обумовлене тим, що матеріально відповідальні працівники володіють широкими можливостями щодо прийняття, збереження та видачі майна, беруть на себе зобов'язання забезпечувати його належну схоронність. Там, де виявляються факти недостачі матеріальних цінностей, вважається, що подібні результати є наслідком упущень в роботі матеріально-відповідальних осіб.
В окремих випадках, порушуючи вимоги статті 138 КЗпП, суди перекладали тягар доказування відсутності вини працівника у заподіянні шкоди на самого працівника.
Так, рішенням Апеляційного суду Хмельницької області від 10 лютого 2015 року скасовано рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 18 грудня 2014 року, яким задоволено позов Хмельницького комунального підприємства "Спецкомунтранс" до Ч.А.С. про відшкодування матеріальної шкоди, та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач і його представник не надали суду доказів, що спростовують заподіяння матеріальної шкоди підприємству, вина відповідача у привласненні матеріальних цінностей встановлена.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що згідно з чинним трудовим законодавством обов'язок доведення наявності умов для покладення матеріальної відповідальності на працівника лежить на роботодавцеві. Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну при виконанні трудових обов'язків за наявності: порушення працівником трудових обов'язків, наявності прямої дійсної шкоди, причинного зв'язку між порушенням і шкодою та вини працівника. Позивач не надав доказів того, якими неправомірними діями відповідача заподіяно матеріальну шкоду і наявності його вини у заподіянні шкоди (провадження № 2/686/6469/14).
Певну складність для суддів у цій категорії справ викликало правильне визначення кола належних доказів.
Для правильного визначення кола належних доказів суди мають враховували роз'яснення, наведені в пункті 23 постанови Пленуму ВСУ № 14, згідно з якими у справах про відшкодування шкоди суддя незалежно від обставин справи має, зокрема, вирішити питання про подання сторонами або про витребування:
даних бухгалтерського обліку й інших документів про наявність і розмір прямої дійсної шкоди - матеріалів інвентаризації, актів ревізії та облікових документів, актів й інших документів про недостачу, зіпсування, втрату, знищення майна, висновку бюро товарних експертиз, довідок й інших документів про вартість майна, розмір зайвих грошових виплат, а також сум, витрачених на придбання, відновлення майна, задоволення претензій третіх осіб тощо. Якщо для з'ясування питання про розмір шкоди, обставин її заподіяння є потреба провести бухгалтерську чи іншу експертизу - призначити її з урахуванням думки осіб, які беруть участь у справі;
доказів про винне порушення працівником обов'язків за трудовим договором і наявність причинного зв'язку між його протиправною поведінкою і шкодою, яка наступила, час її виявлення, пояснень працівника, актів і доповідних записок службових осіб, матеріалів службових перевірок, вироку суду чи постанови органу розслідування, наказу за результатами перевірки даного випадку, висновків компетентних органів або експертизи про допущені порушення і причини шкоди, документів про коло трудових обов'язків працівника;
інших доказів, які мають значення для визначення виду матеріальної відповідальності і розміру сум, що підлягають стягненню, - договору про повну індивідуальну чи колективну (бригадну) матеріальну відповідальність, довіреності чи іншого разового документа на одержання працівником під звіт матеріальних цінностей, даних про заподіяння працівником шкоди у нетверезому стані, розрахунків розподілу шкоди між членами бригади, довідок про тарифну ставку працівника при бригадній матеріальній відповідальності або його заробіток за два календарні місяці, які передували заявленню вимог про відшкодування шкоди, в інших випадках, про склад його сім'ї, наявність у працівника цінного майна (будинку, автомобіля тощо), підсобного господарства, інших доходів; дані про умови праці і зберігання матеріальних цінностей, доповідні записки працівника з цих питань.
Разом з тим слід зазначити, що подання таких доказів, їх дослідження та оцінка повинні здійснюватися відповідно до вимог ЦПК, зокрема положень частини четвертої статті 10, статті 11.
При цьому слід мати на увазі, що з питань, для яких передбачено обов'язкове документальне оформлення (наприклад, укладення договору про повну матеріальну відповідальність), показання свідків не можуть братися до уваги.
Також судам слід пам'ятати, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 58 ЦПК).
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (частина друга статті 59 ЦПК).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності (частини перша, друга, третя статті 212 ЦПК).
Нерідко судами взагалі не перевірялась наявність між роботодавцем та працівником трудових відносин.
Так, ухвалою ВССУ від 02 жовтня 2013 року касаційну скаргу Т.Т.Т. на рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 26 лютого 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 08 квітня 2013 року у справі за позовом Т.Т.Т. до Ч.Ч.Ч., третя особа - П.П.П., про відшкодування майнової та моральної шкоди, задоволено частково. Рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 26 лютого 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 08 квітня 2013 року в частині задоволення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, керувався частиною другою статті 130, частиною першою статті 132 КЗпП та виходив із того, що з відповідача підлягає стягненню майнова шкода лише в межах його середнього місячного заробітку, а оскільки з пояснень свідків убачається, що Ч.Ч.Ч. пропрацював у позивача два тижні й заробітна плата йому на момент дорожньо-транспортної події не нараховувалась та не виплачувалась, суд стягнув із відповідача майнову шкоду в розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої Законом України від 22 грудня 2011 року № 4282-VI "Про державний бюджет на 2012 рік" на момент дорожньо-транспортної події.
ВССУ не погодився із такими висновками судів, оскільки до них суди дійшли з порушенням норм матеріального та процесуального права.
ВССУ встановлено, що згідно з договором від 13 грудня 2011 року Т.Т.Т. орендував у Ш.Ш.Ш. належний їй вантажний автомобіль DAF-XF95.380, 2001 року випуску. 07 грудня 2012 року, керуючи автомобілем DAF-XF95.380, Ч.Ч.Ч. не впорався з керуванням, внаслідок чого автомобіль з'їхав з дороги та перевернувся. Відповідно до звіту про оцінку майна від 24 січня 2013 року № 43 вартість завданих автомобілю збитків склала 145 357 грн.
Згідно з частиною першою статті 1166 ЦК майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом іншим об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах (ч. 3 ст. 1187 ЦК).
Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Згідно з частиною другою статті 59 ЦПК обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Проте матеріали справи не містять доказів того, що відповідач керував автомобілем на відповідній правовій підставі чи в силу трудових відносин.
Встановлення судами наявності трудових відносин на підставі пояснень свідків та третьої особи, носить характер припущення, що заборонено в силу частини четвертої статті 60 ЦПК.
Таким чином, суди не перевірили факту наявності між володільцем та особою, яка управляла джерелом підвищеної небезпеки, трудових відносин, який має бути підтверджений належними доказами (первинними документами, довідкою Фонду соціального страхування на випадок безробіття, довідкою органу Державної податкової служби України тощо) (справа № 6-20666св13).
Судами для підтвердження розміру заподіяної працівником шкоди та вини працівника в основному бралися до уваги судові рішення та дані бухгалтерського обліку.
У абзаці 1 пункті 7 постанови Пленуму ВСУ від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" зазначено, що відповідно до частини четвертої статті 61 ЦПК при розгляді справи про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок, що набрав законної сили, або постанову суду у справі про адміністративне правопорушення, цей вирок або постанова обов'язкові для суду лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Тому, розглядаючи позов, який випливає з кримінальної справи чи зі справи про адміністративне правопорушення, суд не вправі обговорювати вину відповідача, а може вирішувати питання лише про розмір відшкодування. Інші прийняті в рамках кримінальної справи чи справи про адміністративне правопорушення постанови оцінюються судом згідно з положеннями статті 212 ЦПК. На підтвердження висновку суду щодо розміру відшкодування збитків у рішенні, крім посилання на вирок у кримінальній справі чи постанову у справі про адміністративне правопорушення, необхідно також зазначати докази, подані сторонами при розгляді цивільної справи.
Часто суди допускали помилки, беручи до уваги лише дані бухгалтерського обліку, які не завжди доводили, що шкода заподіяна саме з вини працівника і не оцінювали їх у сукупності з іншими доказами.
Так, рішенням Любомльського районного суду Волинської області від 21 травня 2013 року задоволено позов ТОВ "П'ятидні" до Г.В.Г. про відшкодування шкоди.
Рішенням Апеляційного суду Волинської області рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове про відмову в задоволенні позову з підстав порушення судом вимог статті 135-3 КЗпП та у зв'язку з недоведеністю позовних вимог. Судом першої інстанції не було взято до уваги ту обставину, що дані бухгалтерського обліку не містили відомостей про марку пального, нестача якого виявлена, а також у матеріалах справи відсутні матеріали інвентаризації, акти ревізії, облікові документи (справа № 163/702/13-ц).
У справах, які надійшли на узагальнення як письмові докази, судами часто приймалися незасвідчені копії (ксерокопії) документів.
Відповідно до статті 64 ЦПК письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.
Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.
Оригінали письмових доказів до набрання судовим рішенням законної сили повертаються судом за клопотанням осіб, які їх подали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу (стаття 138 ЦПК).
| Голова | Б. Гулько |
| Секретар пленуму | Д. Луспеник |
