Про визнання нормативно-правового акта незаконним в окремій його частині

Київський апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого - судді Лічевецького І. О., суддів - Грищенко Т. М., Мацедонської В. Е., при секретарі - Війтович Т. О., розглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційними скаргами Міністерства юстиції України, Державної виконавчої служби України, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 липня 2012 року адміністративну справу за позовом кредитної спілки "Добросвіт" до Міністерства юстиції України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Державна виконавча служба України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Національний банк України, публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Надра", публічне акціонерне товариство "БМ Банк", публічне акціонерне товариство "Креді Аргіколь Банк", публічне акціонерне товариство акціонерний банк "Укргазбанк", публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк", публічне акціонерне товариство "Ерсте Банк", публічне акціонерне товариство "Банк Форум", публічне акціонерне товариство "Міський Комерційний Банк", публічне акціонерне товариство "Банк "Київська Русь", публічне акціонерне товариство "Український Бізнес Банк", публічне акціонерне товариство "Дельта Банк", публічне акціонерне товариство "Акціонерний банк "Київ", публічне акціонерне товариство "Банк перший", публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України", публічне акціонерне товариство "Державний експортно-імпортний банк України", про визнання нормативно-правового акта незаконним в окремій його частині,

Кредитна спілка "Добросвіт" звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати частково недійсним пункт 3.15 наказу Міністерства юстиції України N 512/5 від 02.04.2012 р. "Про затвердження Інструкції з організації примусового виконання рішень" та повністю недійсним пункт 4.5.9 цього наказу.

На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що названі положення суперечать Закону України "Про виконавче провадження".

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 липня 2012 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано незаконним і нечинним підпункт 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року N 512/5. В іншій частині позову відмовлено.

В апеляційних скаргах Міністерство юстиції України, Державна виконавча служба України, посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просять скасувати вказане судове рішення та прийняти нове, яким у задоволені позову відмовити повністю.

Вважаючи, що ухвалюючи судове рішення суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси і обов'язки та вказуючи на допущені, на думку ОСОБА_2 ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, судом порушення норм чинного матеріального та процесуального законодавства, що призвело до постановлення неправильного судового рішення, скаржники просять скасувати постановлене судове рішення суду першої інстанції та ухвалити нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог КС "Добросвіт".

Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, Київський апеляційний адміністративний суд дійшов наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що наказом Міністерства юстиції України N 512/5 від 02.04.2012 р., зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 2 квітня 2012 р. за N 489/20802, затверджено Інструкцію з організації примусового виконання рішень (надалі за текстом - "Інструкція").

Пунктом 3.15 цієї Інструкції передбачено, що повернення виконавчого документа стягувачу здійснюється за наявності підстав та в порядку, визначеному у статті 47 Закону. При цьому в постанові про повернення виконавчого документа стягувачу обов'язково роз'яснюється порядок повторного пред'явлення виконавчого документа до виконання (крім випадку повернення виконавчого документа на підставі пункту 1 частини першої статті 47 Закону, якщо таке повернення надалі є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження).

Згідно підпункту 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, державний виконавець звертається до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання. Якщо судом не встановлено (змінено) спосіб і порядок виконання, державний виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 47 Закону.

Відмовляючи в задоволенні позову в частині позовних вимог про визнання частково недійсним пункту 3.15 Інструкції, окружний адміністративний суд зазначив, що спірна норма відповідає положенням Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р. N 606-XIV (надалі за текстом - " Закон N 606-XIV") і така позиція позивачем не заперечується.

Вирішуючи питання щодо законності підпункту 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції, суд попередньої інстанції дійшов висновку про його невідповідність Закону N 606-XIV та Закону України "Про іпотеку". На обґрунтування своєї позиції суд також послався на те, що до компетенції Міністерства юстиції України не віднесено визначення політики держави у сфері захисту прав дитини.

На думку колегії суддів, зазначений висновок суду є наслідком неналежного застосування нормативно-правових актів, що регулюють ці правовідносини.

Спеціальним законом, який визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закону України "Про виконавче провадження".

За змістом статті 1 цього Закону виконавче провадження - це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів.

Загальний порядок звернення стягнення на майно боржника визначено Главою 4 Закону N 606-XIV.

Згідно частини 1 статті 52 Закону N 606-XIV звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Відповідно до частини 8 статті 54 Закону N 606-XIV примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку".

Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" від 5 червня 2003 р. N 898-IV передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно частини 1 статті 41 Закону України "Про іпотеку" реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України "Про виконавче провадження", з дотриманням вимог цього Закону.

Наведена норма Закону України "Про іпотеку" є бланкетною та передбачає врегулювання відповідних правовідносин Законом N 606-XIV, яким, зокрема, встановлено, що виконавчі дії провадяться відповідно до цього Закону та інших законів.

Частиною 4 статті 177 Сімейного кодексу України визначено, що дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається органом опіки та піклування після перевірки, що проводиться протягом одного місяця, і лише в разі гарантування збереження права дитини на житло.

Відповідно до частини 10 названої статті Сімейного кодексу України порядок провадження органами опіки та піклування визначеної законом діяльності, пов'язаної із захистом майнових прав дитини, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Такий Порядок затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 р. N 866.

Згідно пункту 67 Порядку провадження органами опіки та піклування визначеної законом діяльності, пов'язаної із захистом майнових прав дитини дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким має дитина надається районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської, районної в місті ради за поданням служби у справах дітей після проведення зазначеною службою перевірки документів за місцем знаходження майна протягом одного місяця з дня надходження заяви на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини лише у разі гарантування збереження її права на житло і оформляється рішенням, витяг з якого видається заявникам службою у справах дітей. Закон України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 р. N 2402-III визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері.

Відповідно до статті 18 названого Закону держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Згідно пункту 3 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року N 395/2011, одним з основних завдань Мін'юсту України є формування і забезпечення реалізації політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб).

Аналіз наведених норм з точки зору послідовності їх викладення, внутрішнього взаємозв'язку та наслідків застосування дає підстави для висновку, що визначаючи необхідність отримання попереднього дозволу органів опіки та піклування, при реалізації нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, відповідач діяв відповідно до покладених на нього завдань та на виконання Законів України.

При цьому судова колегія зазначає, що визнаючи спірний пункт Інструкції незаконним, суд першої інстанції не зазначив, якій нормі правового акту вищої юридичної сили він суперечить.

Так, частиною 2 статті 7 Закону N 606-XIV прямо передбачено право державного виконавця залучати для проведення виконавчих дій представників органів опіки і піклування.

А той факт, що Закон України "Про іпотеку" не визначає обов'язку державного виконавця щодо отримання дозволу органу опіки і піклування при реалізації предмета іпотеки, не має наслідком незаконність відповідних положень Інструкції, які покликані конкретизувати порядок дій під час виконавчого провадження.

Не можна погодитись і з правовою позицією суду першої інстанції стосовно того, що до компетенції Міністерства юстиції України не віднесено визначення політики держави у сфері захисту прав дитини.

Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство юстиції України Мін'юст України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної правової політики.

Оскільки ухвалене у справі судове рішення не відповідає вимогам статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України щодо законності та обґрунтованості, то воно підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні позову.

Керуючись статтями 160, 198, 202, 205 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

Апеляційні скарги Міністерства юстиції України, Державної виконавчої служби України, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 липня 2012 року скасувати та прийняти нову постанову.

У задоволенні адміністративного позову відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі в 20-ти денний строк з дня складення постанови в повному обсязі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України, з подачею документу про сплату судового збору, а також копій касаційної скарги відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, та копій оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій.