Про визнання нормативно-правового акта незаконним в окремій його частині

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого, судді - О. М. Чудак, суддів: О. А. Кармазіна, Д. А. Костенка, розглянувши в порядку письмового провадження матеріали справи за позовом Кредитної спілки "Добросвіт" до Міністерства юстиції України, третя особа на стороні відповідача без самостійних вимог - Державна виконавча служба України, про визнання нормативно-правового акта незаконним в окремій його частині,

14 травня 2012 року Кредитна спілка "Добросвіт" (КС "Добросвіт") звернулася в суд з позовом до Міністерства юстиції України (МЮ України) про:

- визнання пункту 3.15 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом МЮ України від 02 квітня 2012 року N 512/5, зареєстрованої в МЮ України 02 квітня 2012 року за N 489/20802 в частині речення (крім випадку повернення виконавчого документа на підставі пункту 1 частини першої статті 47 Закону, якщо таке повернення надалі є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження) незаконним;

- визнання підпункту 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції з організації примусового виконання рішень незаконним.

Зазначила, що відповідно до пункту 1 частини першої, частини п'ятої статті 47 Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року N 606-XIV виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо є письмова заява стягувача. Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону.

В той же час, пунктом 7 частини першої статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі якщо виконавчий документ повернуто стягувачу за його заявою, крім виконавчих документів про стягнення аліментів та інших періодичних платежів.

Тобто, положення вказаного пункту щодо відмови у відкритті виконавчого провадження кореспондуються виключно із положеннями пункту 1 частини першої статті 49 Закону України "Про виконавче провадження", яка передбачає, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду, а не положеннями статті 47 цього ж Закону.

Що стосується підпункту 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції з організації примусового виконання рішень, то ним передбачено, що у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, державний виконавець звертається до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання. Якщо судом не встановлено (змінено) спосіб і порядок виконання, державний виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 47 Закону.

Так, Закон України "Про виконавче провадження" визначає загальний порядок звернення стягнення на майно боржника, в тому числі і на нерухоме майно. Звернення стягнення на нерухоме майно боржника, як предмета іпотеки чітко визначено статтями 41 - 49 Закону України "Про іпотеку".

При цьому ні Законом України "Про виконавче провадження", ні Законом України "Про іпотеку" не передбачено обов'язку державного виконавця на отримання дозволу органу опіки та піклування на здійснення відчуження нерухомого майна боржника, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні діти, та реалізація такого майна не ставиться в залежність від отримання/неотримання такого дозволу.

Отже, посилаючись на те, що МЮ України в пункті 3.15 Інструкції з організації примусового виконання рішень, довільно здійснено тлумачення статей 26 й 47 Закону України "Про виконавче провадження", а в підпункті 4.5.9 пункту 4.5 цієї ж Інструкції вказані вимоги, які взагалі відсутні в законодавстві, що регулює примусове звернення стягнення на майно боржника, - КС "Добросвіт" просила визнати правові положення незаконними.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 травня 2012 року відкрито провадження в адміністративній справі, а ухвалою суду від 07 червня 2012 року закінчено підготовче провадження й призначено справу до судового розгляду.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 червня 2012 року залучено до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на стороні відповідача Державну виконавчу службу України (ДВС України).

Відповідно, представником відповідача - провідним спеціалістом відділу представництва інтересів Міністерства юстиції в судах України Управління представництва інтересів держави в судах України Департаменту судової роботи Адам Юлією Василівною (довіреність від 20.03.2012 N 9.1-22/319) подано письмові заперечення на позовну заяву, в яких вказано, що оскаржуваний пункт 3.15 Інструкції з організації примусового виконання рішень, роз'яснює норми чинного законодавства, зокрема щодо можливості повторного пред'явлення виконавчого документа до виконання у разі його повернення за заявою стягувача, а пункт 4.5.9 цієї ж Інструкції спрямований на забезпечення належного права дітей на житло та захист їх інтересів, оскільки виходячи зі змісту положень Конституції України від 28 червня 1996 року N 254к/96-ВР, Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року N 2947-III, кожна дитина має право на забезпечення житлом, а отже, у державного виконавця відсутні повноваження щодо самостійного прийняття рішення стосовно прав (чи їх позбавлення) дітей на житло, захист яких гарантується державою.

Представником третьої особи - спеціалістом 1 категорії відділу судового забезпечення Департаменту організаційного та нормативно-методичного забезпечення органів державної виконавчої служби ДВС України Максимівим Миколою Миколайовичем (довіреність 06.07.2012 N 2.7-44/2.8/883) також подані письмові заперечення з проханням в задоволенні позову КС "Добросвіт" відмовити. Так, зазначено, що статі 26 й 47 Закону України "Про виконавче провадження" слід читати в системному аналізі, що передбачає, що за виконавчим документом, поверненим стягувачу за його заявою не може бути відкрито виконавче провадження, крім виконавчих документів про стягнення аліментів та інших періодичних платежів. Пункт 3.15 Інструкції з організації примусового виконання рішень повністю відповідає наведеним статтям.

Стосовно ж другої вимоги зазначено, що згідно з частинами першою, третьою статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 року N 2402-III держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.

Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Так, частиною першою статті 36 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою чи за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою, зокрема, про встановлення або зміну способу і порядку виконання.

Пунктом другим частини першої статті 47 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо, зокрема, у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявились безрезультатними.

З огляду на викладене, підпункт 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції з організації примусового виконання рішень, відповідає статтям 36, 47 вищезгаданого Закону та статті 18 Закону України "Про охорону дитинства", а тому законні підстави для визнання нормативно-правого акта незаконним в цій частині відсутні.

Крім того, зазначено, що наказ МЮ України "Про затвердження Інструкції з організації примусового виконання рішень" прийнятий на виконання прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)" від 04 листопада 2010 року N 2677-VI, а тому положення Інструкції з організації примусового виконання рішень не суперечать Закону України "Про виконавче провадження", а натомість встановлюють порядок з організації примусового виконання рішень та спрямовані на забезпечення належного, своєчасного та неупередженого виконання рішень.

При цьому і представником позивача - Кірсою Віталієм Вікторовичем (довіреність від 10.10.2011) і представниками відповідача й третьої особи подано заяву про розгляд справи в порядку письмового провадження. За таких обставин, судом прийнято відповідне рішення.

Одночасно, встановлено, що на виконання частин третьої, п'ятої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року N 2747-IV ( КАС України), згідно яких, у разі відкриття провадження в адміністративній справі щодо оскарження нормативно-правового акта суд зобов'язує відповідача опублікувати не пізніш як за сім днів до судового розгляду оголошення про це у виданні, в якому цей акт був або мав бути офіційно оприлюднений, - МЮ України надано докази публікації в Офіційному віснику України 2012, N 50 інформації про відкриття провадження у даній справі.

Тобто, судом враховано, що відповідно до частини шостої розглядуваної статті 171 КАС України всі заінтересовані особи належним чином повідомлені про судовий розгляд справи.

Також, суд встановив, що КС "Добросвіт" зареєстрована як юридична особа відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію серії А00 N 150318 та внесена до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України з видом діяльності надання кредитів.

В межах статутної діяльності та на час прийняття оскаржуваних правових норм позивач був безпосереднім учасником відносин виконавчого провадження в статусі стягувача по 330 провадженням, в районних відділах державної виконавчої служби по виконавчим листам щодо стягнення з фізичних та юридичних осіб на користь КС "Добросвіт" кредитної заборгованості, в тому числі і шляхом звернення на предмет іпотеки, про що до матеріалів справи надано відповідні докази.

Також, позивачем зазначено, що до прийняття Інструкції з організації примусового виконання рішень, державними виконавцями виконувалися приписи статті 47 Закону України "Про виконавче провадження" та в разі повернення стягувачу виконавчого документа за його заявою (п. 1 ч. 1 ст. 47 Закону) повторне його подання допускалося, про що свідчать докази, також долучені до матеріалів справи.

Таким чином, судом встановлено, що КС "Добросвіт" відповідно до частини другої статті 171 КАС України є учасником відносин, де застосовано оскаржуваний нормативно-правовий акт в частині, а відтак, має право звернутися до суду із зазначеним предметом позову.

Крім того, судом встановлено, що Інструкція з організації примусового виконання рішень, затверджена наказом МЮ України від 02 квітня 2012 року N 512/5, зареєстрована в МЮ України 02 квітня 2012 року за N 489/20802 та опублікована в Офіційному віснику України 2010, N 27 17 квітня 2012 року. Тобто позивач, вважаючи окремі положення Інструкції незаконним, на думку суду, в межах передбаченого частиною другою статті 99 КАС України шестимісячного строку звернувся до суду.

Тому визначаючись щодо заявлених вимог по суті, суд виходить з того, що відповідно до Положення про МЮ України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року N 395, відповідач є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) і на виконання вказаних повноважень, МЮ України наказом від 02 квітня 2012 року затверджено Інструкцію з організації примусового виконання рішень.

Що стосується оскаржуваного КС "Добросвіт" у цій Інструкції пункту 3.15, то ним передбачено, що повернення виконавчого документа стягувачу здійснюється за наявності підстав та в порядку, визначеному у статті 47 Закону. При цьому в постанові про повернення виконавчого документа стягувачу обов'язково роз'яснюється порядок повторного пред'явлення виконавчого документа до виконання (крім випадку повернення виконавчого документа на підставі пункту 1 частини першої статті 47 Закону, якщо таке повернення надалі є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження).

Відповідно до пункту 1 частини першої, частини п'ятої статті 47 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо є письмова заява стягувача. Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону.

В той же час пунктом 7 частини першої статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі якщо виконавчий документ повернуто стягувачу за його заявою, крім виконавчих документів про стягнення аліментів та інших періодичних платежів.

При аналізі положень Закону України "Про виконавче провадження" судом встановлено, що з 08 березня 2011 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)".

До внесення вказаних змін в Законі передбачалась можливість подання стягувачем наступних заяв: 1) заяви про повернення виконавчого документа (п. 1 ч. 1 ст. 40 Закону), що слугувало підставою для винесення державним виконавцем постанови про повернення виконавчого документа і авансового внеску (ч. 4 ст. 40 Закону) та не передбачення частиною п'ятою статті 40 Закону України "Про виконавче провадження" можливості для повторного звернення; 2) заяви про повернення виконавчого документа без виконання (п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону), що слугувало підставою винесення державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження (ч. 2 ст. 37 Закону) та неможливість відповідно до частини першої статті 38 Закону України "Про виконавче провадження" розпочати виконавче провадження знову; 3) заяви про відмову від примусового виконання рішення суду (п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону), що також у випадку задоволення заяви судом передбачало винесення державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження (ч. 2 ст. 37 Закону) та неможливість відповідно до частини першої статті 38 Закону України "Про виконавче провадження" розпочати виконавче провадження знову.

В редакції вказаного Закону після внесених змін та станом на час прийняття Інструкції з організації примусового виконання рішень передбачено лише дві заяви стягувача: 1) про повернення виконавчого документа (п. 1 ч. 1 ст. 47 Закону), що слугує підставою для винесення державним виконавцем постанови про повернення виконавчого документа й авансового внеску (ч. 3 ст. 47 Закону) та формулювання частини п'ятої статті 47 Закону України "Про виконавче провадження" про можливість повторного пред'явлення виконавчого документа до виконання; 2) про відмову від примусового виконання рішення суду (п. 1 ч. 1 ст. 49 Закону), що у випадку задоволення заяви судом передбачає винесення державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження (ч. 3 ст. 49 Закону) та неможливість відповідно до частини першої статті 50 Закону України "Про виконавче провадження" розпочати виконавче провадження знову. При цьому частиною другою статті 49 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що у випадку відмови стягувача від примусового виконання рішення суду, виконавчий документ надсилається до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.

При цьому КС "Добросвіт" посилається на можливість розглядати пункт 7 частини першої статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" про відмову у відкритті провадження у разі якщо виконавчий документ повернуто стягувачу за його заявою, - у співвідношенні із пунктом 1 частини першої статті 49 цього ж Закону про закінчення виконавчого провадження у випадку прийняття судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду та повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.

Тобто, позиція КС "Добросвіт" базується на тому, що відмова у відкритті виконавчого провадження може здійснюватись виключно у випадку закінчення такого провадження, що перешкоджає повторному пред'явленню документа на виконання, а повернення виконавчого документа таких перешкод передбачати не повинно.

Однак, з таким підходом суд погодитись не може, оскільки у пункті 7 частини першої статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" йде мова про відмову у відкритті провадження якщо виконавчий документ повернуто стягувачу, в той час, коли відповідно до частини п'ятої статті 49 цього ж Закону передбачено, що виконавчий документ повертається до суду або органу, який його видав. Тобто, це різні заяви стягувача та різні правові наслідки, які розглядатись як кореспондуючі не можуть.

Відтак, із Закону України "Про виконавче провадження" вбачається подання стягувачем заяви про повернення виконавчого документа, яке передбачено лише у статях 26 й 47 цього Закону. Аналізуючи їх зміст, суд доходить висновку, що законодавцем висловлена позиція про право стягувача повернути виконавчий документ та можливість його пред'явити до виконання виключно у випадках стягнення аліментів та інших періодичних платежів. В інших же випадках повернення виконавчого документа передбачена відмова у відкритті виконавчого провадження.

При цьому в межах розгляду даної справи суд не оцінює положення Закону України "Про виконавче провадження", а обмежується лише вимогою щодо визнання законним чи незаконним пункту 3.15 Інструкції з організації примусового виконання рішень, яка з наведених вище підстав відповідає положенням цього ж Закону.

Що стосується підпункту 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції з організації примусового виконання рішень, то ним передбачено, що у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, державний виконавець звертається до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання. Якщо судом не встановлено (змінено) спосіб і порядок виконання, державний виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 47 Закону.

Так, Закон України "Про виконавче провадження" в главі 4 визначає загальний порядок звернення стягнення на майно боржника, в тому числі і на нерухоме майно. Зокрема, приписами статей 54, 63 цього Закону визначений порядок звернення стягнення на нерухоме майно, в тому числі яке є предметом застави (іпотеки). При цьому частиною восьмою статті 54 Закону України "Про виконавче провадження" зазначено, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку" від 05 червня 2003 року N 898-VI. Відповідно, звернення стягнення на нерухоме майно боржника, як предмета іпотеки в порядку примусового виконання чітко визначено статтями 41 - 49 Закону України "Про іпотеку".

При цьому ні Законом України "Про виконавче провадження", ні Законом України "Про іпотеку" не передбачено обов'язку державного виконавця на отримання дозволу органу опіки та піклування на здійснення відчуження нерухомого майна боржника, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні діти, та реалізація такого майна не ставиться в залежність від отримання/неотримання такого дозволу.

Сама ж по собі передбачена законодавством можливість державного виконавця звертатися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання, на думку суду, на необхідність отримання дозволу не впливає. Як зазначено вище такий дозвіл вказаними Законами не передбачений. Більше того, не вказано його і у переліку документів, необхідних для проведення прилюдних торгів, відповідно до Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом МЮ України від 27 жовтня 1999 року N 68/5, зареєстрованого в МЮ України 02 листопада 1999 року за N 745/4038.

Це обумовлено тим, що звернення стягнення на нерухоме майно боржника здійснюється в примусовому порядку як завершальна стадія судового провадження та примусового виконання рішень інших органів у разі невиконання їх у добровільному порядку (преамбула та ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження"). Тобто майно, на яке звертається стягнення у виконавчому провадженні реалізується без волевиявлення власника майна (боржника), або осіб, які мають право на користування цим майном, в тому числі і неповнолітні діти. Таке правило застосовується як до звернення стягнення (реалізації) нерухомого майна, у порядку статей 54, 63 Закону України "Про виконавче провадження", так і щодо реалізації майна, яке вилучається у боржника внаслідок конфіскації, в порядку, передбаченому статтею 64 Закону України "Про виконавче провадження".

Таки чином, посилання як відповідача, так і третьої особи на те, що оскаржуваний КС "Добросвіт" підпункт 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції з організації примусового виконання рішень спрямований на захист прав дитини, охорона яких є пріоритетним напрямом будь-якої правової держави, на думку суду, є необґрунтованим, оскільки в першу чергу розглядуваний нормативно-правовий акт прийнятий на виконання Закону України "Про виконавче провадження" на що й неодноразово наголошено у письмових запереченнях, який, як і інші наведені, отримання дозволу органу опіки та піклування на здійснення відчуження нерухомого майна боржника, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні діти, - не передбачає. А по-друге, МЮ України, як вказувалось вище, є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), тобто до їх компетенції визначення політики держави у сфері захисту прав дитини не віднесено.

Відповідно до статей 11, 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно статті 86 цього Кодексу оцінює докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Таким чином, за обставин, коли вимоги позивача в частині обґрунтовано спростовані відповідачем та третьою особою, не відповідають дійсним обставинам, не знайшли підтвердження матеріалами справи, в той же час інші вимоги КС "Добросвіт" підтверджені матеріалами справи передбачають необхідність відновлення порушеного права позивача, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.

Оскільки адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Такий розподіл відповідно до статті 94 КАС України здійснюється судом виходячи з кількості задоволених/незадоволених вимог.

На підставі викладеного, керуючись статями 9, 69 - 71, 94, 97, 158 - 163 КАС України, суд

адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати незаконним і нечинним підпункт 4.5.9 пункту 4.5 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року N 512/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 року за N 489/20802.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Судові витрати в сумі 16 грн. 10 коп. присудити на користь Кредитної спілки "Добросвіт" за рахунок Державного бюджету України.

Покласти на відповідний підрозділ Державної казначейської служби України виконання постанови суду в частині стягнення судових витрат за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства юстиції України.

Відповідно до частин першої, третьої статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України, постанова суду першої інстанції, якщо інше не встановлено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Відповідно до частини другої статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.