Узагальнення про якість складання суддями районних судів м. Києва процесуальних документів у кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, а також деякі питання дотримання матеріального і процесуального законодавства по цих справах

Іноді судді при мотивуванні кваліфікації злочину вживають формулювання, які не відповідають диспозиції статті, за якою кваліфіковані дії підсудного. Так, у вироку щодо Б.О.Ю. (Печерський районний суд, суддя Медушевська А.О.) суд зазначив: "Діяння, вчинене підсудним Б.О.Ю., є суспільно небезпечним і підлягає кваліфікації за ч. 2 ст. 185 КК України як умисні дії, безпосередньо спрямовані на повторне таємне викрадення майна".

При призначенні кримінального покарання деякі судді, крім вимог, передбачених ст. 65 КК України , ч. 2 ст. 334 КПК України , мотивуючи призначення покарання, зайве вказують, що враховано "ступінь і суспільну небезпеку вчиненого злочину", хоча ст. 65 КК України передбачено, що суди при призначенні покарання повинні врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину (Дніпровський районний суд, суддя Метелешко О.В. по справі Л.А.О., Шевченківський районний суд, суддя Левицька Т.В. по справі Х.Є.О., Солом'янський районний суд, суддя Зелінська М.В. по справі П.В.А.). Однак КК України не передбачено врахування при призначенні покарання ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, таке формулювання містилося в редакції до ст. 39 КК України 1960 року .

Суди, як правило, розмежовують і зазначають у вироках окремо обставини, які обтяжують чи пом'якшують покарання, що відповідає загальним засадам призначення покарання. Якщо суд враховує стан здоров'я підсудного як обставину, що пом'якшує покарання, або як дані про особу, то не слід зазначати у вироку, на які саме захворювання страждає ця особа. З огляду на наведене, по вже вказаній справі Х.Є.О., у вироку некоректно зазначено, що "суд враховує його стан здоров'я, а саме, що підсудний хворіє на туберкульоз та СНІД". Достатньо було вказати, що він хворіє на ряд тяжких захворювань.

Відповідно до ст. 65 КК України встановлення обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання, має значення для правильного його призначення, тому судам необхідно всебічно досліджувати матеріали справи щодо наявності таких обставин і наводити у вироку мотиви прийнятого рішення.

Наведений у ч. 1 ст. 66 КК України перелік обставин, які пом'якшують покарання, не є вичерпним. Проте визнання обставини такою, що пом'якшує покарання, має бути вмотивоване у вироку. Визнання вини у ст. 66 КК України не зазначена як обставина, що пом'якшує покарання, така поведінка може свідчити про активне сприяння розкриттю злочину (вже згадана справа Б.О.Ю.).

Деякі судді неправильно вказують, що враховують обставини, які пом'якшують (обтяжують) відповідальність, замість визначеного терміну "покарання" (вирок по справі П.В.Л., Солом'янський районний суд, суддя Зелінська М.Б.).

Суди не завжди враховують, що перелік обставин, передбачених ст. 67 КК України , є вичерпним, і неправильно визнають обставинами, що обтяжують покарання ті, які не передбачені цією статтею, зокрема, що підсудний не визнав своєї вини, не розкаявся, не відшкодував завдану злочином шкоду тощо. Деякі суди до обставин, що обтяжують покарання, зараховують ознаки злочину, за який засуджується особа. Однак відповідно до ч. 4 ст. 67 КК України, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

Так, Дарницьким районним судом (суддя Дубас В.А.) по справі М.В.В., який раніше судимий за ч. 3 ст. 185 КК України і обвинувачувався за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК України, суд як обставину, що обтяжує покарання, визнав рецидив злочину.

Аналогічної помилки припустився і Дніпровський районний суд (суддя Федосеєв С.В.) по справі М.М.В., засудженого за ч. 2 ст. 186 КК України , Дніпровського районного суду (суддя Левко В.Б.) по справі Л.В.М., засудженого за ч. 2 ст. 190 КК України.

Неправильним є визнання обставини, що обтяжує покарання, настання тяжких наслідків, завданих вбивством, оскільки саме такі наслідки входять в диспозицію ст. 115 КК України (Святошинський районний суд по справі Ф.О.В., суддя Бандура І.С.).

Відповідно до ч. 2 ст. 334 КПК України суд зобов'язаний мотивувати призначення покарання у виді позбавлення волі, якщо санкція кримінального закону передбачає й інші покарання, не пов'язані з позбавленням волі; звільнення під відбування покарання з випробуванням; призначення покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК, або перехід до іншого, більш м'якого основного виду покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. Проте деякі місцеві суди не дотримуються зазначених вимог закону та належним чином не мотивують призначене засудженим покарання.

Так, у мотивувальній частині вироку щодо підсудного П.В.А., обвинуваченого за ч. 1 ст. 286 КК України (Солом'янський районний суд, суддя Зелінська М.Б.), суд обґрунтував призначення покарання у виді обмеження волі, однак жодним чином не мотивував застосування ст. 75 КК України.

Мають місце вироки, в яких покарання визначається ще в мотивувальній частині, що є неприпустимим.

По справі К.О.В., У.М.П. і Ф.О.В. після зазначення обставин, які суд враховує при призначенні покарання, суд визначив покарання за кожний злочин, а потім за сукупністю відповідно до ст. 70 КК України . Тобто виклав резолютивну частину вироку (Святошинський районний суд, суддя Сержанюк А.С.).

Відповідно до ст. 89 КК України такими, що не мають судимості, визнаються особи, засуджені відповідно до ст. 75 КК України, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо протягом зазначеного строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не було скасоване з інших підстав, передбачених законом.

Вироком суду Ж.І.В. була засуджена за ч. 1 ст. 309 КК України на один рік позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком 1 рік. Другий злочин вона вчинила 21.04.2010 року, за який засуджена Солом'янським районним судом (суддя Педенко А.М.) на 3 роки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК України до призначеного покарання їй приєднано частково невідбуте покарання за попереднім вироком і остаточне покарання призначено у виді позбавлення волі на 3 роки 6 місяців. Отже, суд не звернув увагу на те, що другий злочин було вчинено після закінчення іспитового строку, рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не скасовувалося, а тому судимість у Ж.І.В. відповідно до ст. 89 КК України погашена. Та обставина, що засуджена не звільнялася судом від призначеного їй покарання, жодним чином не впливає на правові наслідки, передбачені ст. 89, 71 КК України.

Згідно з ч. 5 ст. 334 КПК України у вироку необхідно мотивувати вирішення цивільного позову в кримінальній справі, керуючись при цьому ст. 28, 328 КПК, відповідними нормами ЦПК України та роз'ясненнями, що містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1989 року № 3 "Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна", з наступними змінами. Але деякі судді в мотивувальній частині вироку при задоволенні цивільного позову не мотивують своїх висновків щодо розміру сум, які підлягають стягненню та щодо визначення осіб, які повинні відшкодовувати завдану шкоду.

Так, у мотивувальної частини вироку по вже наведеній справі Х.Є.О. нічого не вказано про наявність цивільного позову, однак з резолютивної частини вироку видно, що із засудженого стягнуто певні суми па користь 10 потерпілих.

Мають місце випадки, коли суди зменшують розмір матеріальної та моральної шкоди і частково задовольняють позови потерпілих, не мотивуючи таке рішення.

Деякі суди без наведення мотивів залишають цивільні позови без розгляду і не враховують, що згідно зі ст. 291 і 328 КПК України цивільний позов при постановленні вироку може бути залишено без розгляду лише у разі виправдання підсудного за відсутністю складу злочину або неявки цивільного позивача чи його представника у судове засідання. Суд першої інстанції не вправі передавати вирішення питання про розмір цивільного позову на розгляд у порядку цивільного судочинства, оскільки положеннями КПК це не передбачено.

По справі Н.М.Я. (Дніпровський районний суд, суддя Дзюба О.А.), який внаслідок порушень Правил дорожнього руху заподіяв потерпілій тілесні ушкодження середньої тяжкості та насмерть збив коня, суд залишив позов цивільного позивача - власника коня без розгляду, не вказавши причини. Цивільний позивач оскаржив вирок суду, однак апеляція залишена без задоволення, виходячи з таких міркувань. Досудовим слідством Н.М.Я. не пред'являлося обвинувачення у заподіянні шкоди внаслідок загибелі коня. Відповідно до п. 24 рекомендацій, які містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 2004 року № 13 "Про судову практику застосування законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів", не підлягають розгляду в кримінальній справі позови про відшкодування шкоди, що не випливають із пред'явленого обвинувачення.

Якщо по справі на користь цивільного позивача стягується декілька сум, наприклад за заподіяння майнової і немайнової (моральної) шкоди, то рекомендується після мотивування розміру відшкодування зробити складання всіх сум, аби резолютивну частину вироку не перезавантажувати.

У тому випадку, коли цивільний позов не заявлений, або коли вартість судових витрат відшкодована, не слід і писати про це у вироку. Як приклад, що такі випадки мають місце, можна навести вирок Дніпровського районного суду щодо Б.Ю.М. (суддя Метелешко О.В.). У мотивувальній та резолютивній частинах цього вироку вказано, що цивільний позов не заявлено, а судові витрати за проведення декількох експертиз (які перелічені) сплачені. Тобто ці формулювання не мають наказового характеру, а тому є зайвими.

Відповідно до ст. 335 КПК України у резолютивній частині вироку суд підсумовує те, що викладено в його мотивувальній частині.

Перехід у вироку від мотивувальної до резолютивної частини слід зазначати словом "засудив". Але деякі судді вживають слово "присудив", а по справах Шевченківського районного суду щодо засуджених С.О.В. за ч. 2 ст. 368 КК України , Р.С.С. за ч. 1 ст. 309 КК України, суд безпідставно вказав "постановив", що не можна визнати правильним.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 КПК України у резолютивній частині обвинувального вироку мають бути зазначені: прізвище, ім'я та по батькові підсудного; кримінальний закон, за яким його визнано винним; покарання, призначене підсудному за кожним з обвинувачень, що визнані судом доведеними; остаточна міра покарання, обрана судом; початок строку відбуття покарання; тривалість іспитового строку, якщо застосовано звільнення від відбування покарання з випробуванням; рішення про цивільний позов; рішення про речові докази і судові витрати; рішення про залік попереднього ув'язнення; рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили і вказівка про порядок і строк оскарження вироку.

Мають місце випадки, коли кваліфікація дій підсудного в мотивувальній частині не відповідає закону, за який його засуджено.

Голосіївським районним судом (суддя Бойко О.В.) П.О.В. визнано винним у закінченому замаху на відкрите викрадення чужого майна із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя та здоров'я (ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК України ), а в резолютивній частині вироку помилково визнав його винним у вчиненні закінченого злочину, тобто за ч. 2 ст. 186 КК України.

Деякі суди при призначенні покарання особі згідно зі ст. 70 КК за сукупністю злочинів не вказують, яким шляхом (поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання) це покарання призначене. Так само не завжди вказують принцип приєднання покарань за сукупністю вироків відповідно до ст. 71 КК України.

Так, Дарницьким районним судом (суддя Дубас В.А.) по справі М.В.В. при призначенні остаточного покарання за сукупністю вироків не зазначив, який принцип застосував.

Непоодинокі помилки допускаються судами при застосуванні 70 КК України у тому випадку, коли після постановлення вироку, яким призначено покарання у виді позбавлення волі з випробуванням, встановлено, що засуджений винен ще в іншому злочині, вчиненому до постановлення попереднього вироку. Як зазначено в п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 року № 7 "Про практику застосування призначення судами кримінального покарання", коли особа, щодо якої було застосоване звільнення від відбування покарання, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не допускається. За таких умов кожний вирок виконується самостійно. Проте деякі судді нехтують цими рекомендаціями і помилково застосовують в таких випадках принципи поглинання чи складання покарань.

Як приклад можна навести вирок Голосіївського районного суду від 14 серпня 2010 року (суддя Валігура Д.М.) щодо Ш.М.Р., якому, як вказано у вироку, покарання за цим вироком призначено у виді позбавлення волі строком на 3 роки 3 місяці. За сукупністю злочинів відповідно до ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання за вироком від 14.06.2010 року, яким Ш.М.Р. засуджено на 3 роки позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком на 2 роки і остаточне покарання призначено у виді позбавлення волі строком на 3 роки 3 місяці.

Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови "Про практику призначення судами кримінального покарання" від 24.10.2003 року № 7 , з наступними змінами, роз'яснив, що суд може призначити особі, винній у вчиненні декількох злочинів, більш м'яке покарання, ніж передбачене законом, окремо за кожний злочин або тільки за один із них і остаточно визначити покарання за правилами ст. 70 КК. Застосування положень ст. 69 КК до покарання, призначеного за сукупністю злочинів чи сукупністю вироків, є неприпустимим.

Аналіз вивчених справ показує, що суди в резолютивній частині вироку при призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, не завжди посилаються на ст. 69 КК України (Солом'янський суд, суддя Мозолевська О.М. по справі щодо К.А.В.).

Статтею 75 КК України визначено умови звільнення від відбування покарання з випробуванням. За змістом цього закону покладення на засудженого обов'язків є обов'язковим. Перелік обов'язків, які може покласти суд, визначений в ст. 76 КК України. З наведеного випливає, що суд не має права не покладати обов'язки на засудженого, звільненого від покарання з випробуванням. Але зустрічаються помилки при застосуванні вказаних положень закону.

Так, щодо засудженого Г.Р.В. за ч. 1 ст. 309 КК України з застосуванням ст. 75 КК України Дарницьким районним судом м. Києва (суддя Дубас В.А.) не покладено обов'язків, що унеможливлює виконання вироку.

Суди у резолютивній частині вироку, покладаючи на засуджених певні обов'язки відповідно до ст. 76 КК України , пов'язані з контролем органів кримінально-виконавчої інспекції, називають цей орган кримінально-виконавчою системою (Святошинський районний суд, суддя Скорін А.В. по справі К.А.В.), що є неправильним.

Відповідно до положень ст. 11, 86 Кримінально-виконавчого кодексу України місце, де буде відбувати покарання засуджений, у тому числі у виді позбавлення волі, визначається центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань.

Однак зустрічаються випадки, коли суд в резолютивній частині вироку помилково вказує, що покарання у виді позбавлення волі засуджений повинен відбувати в кримінально-виконавчій установі закритого типу (справи Ф.О.О., Б.А.О., Святошинський районний суд, суддя Бандура І.С.).

При засудженні особи до покарання у виді позбавлення волі й звільненні її від покарання з випробуванням застосування додаткового покарання у виді конфіскації майна відповідно до ст. 77 КК України не передбачено. Проте такі помилки мають місце (Печерський районний суд, суддя Тарасюк К.Е. по справі С.О.Д.).

Усупереч вимогам ч. 1 ст. 59 КК судді по-різному формулюють додаткове покарання у виді конфіскації майна, не досить конкретно, без вказівки на його обсяг. Але у п. 19 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 року № 7 роз'яснено, що у вироку має бути зазначено, конфіскується все майно чи його частина, оскільки неконкретне визначення цього додаткового покарання може викликати сумніви щодо його правильності та унеможливити виконання вироку в частині конфіскації майна. Такі вироки при надходженні апеляцій змінюються або навіть скасовуються з постановленням нового вироку в цій частині

Як приклад можна навести вирок Дніпровського районного суду (суддя Бовкун Е.М.), яким засуджено В.О.В. за ч. 2 ст. 307 КК України на 5 (п'ять) років позбавлення волі з конфіскацією всього рухомого майна, що належить В.О.В. на праві власності.

Вироком Солом'янського районного суду (суддя Губко А.О.) засуджено Є.С.І. та П.В.В. за ч. 2 ст. 307 КК України до позбавлення волі з конфіскацією майна, що належить їм на праві власності, без зазначення всього майна чи його частки.

Аналогічна помилка допущена Печерським районним судом по справі Х.М.М. та К.Ю.В. (суддя Карабань В.М.).

Мають місце призначення додаткового покарання у виді конфіскації майна неповнолітнім, що суперечить ч. 2 ст. 98 КК України (Солом'янський районний суд, суддя Мозолевська О.М. по справі Ж.Д.О.).

У деяких випадках суди допускають порушення вимог ст. 77 КК, згідно з якою, призначаючи особі додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, суд повинен вказати у вироку ті конкретні посади або конкретний вид діяльності, права обіймати чи займатися якими вона позбавляється.

Так, по справі С.О.В., начальника відділу охорони праці на залізничному транспорті, засудженого Шевченківським районним судом за ч. 2 ст. 368 КК України , призначено додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати посади, пов'язані з наглядом за дотриманням вимог законодавства у будь-якій сфері на три роки. Крім того, у резолютивній частині вироку при вирішенні питання про запобіжний захід вказано, що підписку про невиїзд слід скасувати після набрання вироком законної сили, хоча запобіжний захід і застосовується лише до набрання вироком законної сили.

Ухвалою апеляційного суду вирок у частині призначення додаткового покарання скасований, С.О.В. позбавлений права обіймати посади, пов'язані з виконанням функцій представника влади строком на 3 роки.

Коли санкція закону передбачає обов'язкове додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, або конфіскацію майна, суд має право не застосовувати це покарання лише за наявності підстав для застосування положень ст. 69 КК України .

Проте деякі судді припускаються помилок. Як приклад можна навести справу щодо Р.А.Ф., засудженого Подільським районним судом 11 березня 2011 року за ч. 1 ст. 368 КК України (суддя Ноздряков С.В.). Постановляючи вирок, суд не звернув увагу на те, що санкція ч. 1 ст. 368 КК України, яка діяла на момент вчинення злочину, передбачала обов'язкове додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю і не застосував таке покарання. Тому вирок у цій частині скасований та постановлений новий вирок, яким Р.А.Ф. призначено додаткове покарання у виді позбавлення права займати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих обов'язків в усіх державних установах та організаціях, а також підприємствах з державною та комунальною формами власності строком на 2 роки.

При вчиненні злочину кількома особами, до яких потерпілий пред'являє позов як до співвиконавців, матеріальна відповідальність настає у солідарному порядку. Однак деякі суди, задовольняючи цивільні позови, в резолютивній частині вироку не зазначають, з кого саме необхідно провадити стягнення і в який спосіб - солідарно чи в частках.

Деякі судді в резолютивній частині вироку не вказують, де знаходяться речові докази, не посилаються на аркуші справи постанови, якою предмет визнаний речовим доказом, що ускладнює виконання вироку.

Згідно з ч. 2 ст. 93 КПК при визнанні підсудного винним суд постановляє стягнути з нього судові витрати. У тому випадку, коли винними буде визнано декількох осіб, суд постановляє, в якому розмірі мають бути стягнені витрати із кожного з них, ураховуючи при цьому ступінь вини та майновий стан засуджених. Але мають місце випадки, коли суди постановляють стягнути судові витрати із засуджених без урахування зазначених вимог, тобто солідарно.

Так, по справі П.А.В. та С.О.В., засуджених Печерським районним судом (суддя Смик М.І.), по справі Г.О.М., П.А.О. та Г.Д.М., засуджених Солом'янським районним судом (суддя Мозолевська О. М.) стягнуто судові витрати солідарно, у зв'язку з чим апеляційною інстанцією у вироки внесено зміни.

В резолютивній частині вироку також слід зазначати банківські реквізити юридичних осіб, на користь яких провадиться стягнення.

Відповідно до ст. 342 КПК України при засудженні особи до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, підсудний повинен бути звільнений з-під варти. Таке покарання, як арешт, обмеження волі згідно із ст. 50 КК України , за видами покарань не є позбавленням волі, а тому у випадку коли особи, засуджені до арешту, на момент постановлення вироку знаходяться під вартою, підлягають негайному звільненню з-під варти.

Вивченням справ встановлено, що при вирішенні цього питання судді припускаються помилок. Так, вироком Дніпровського районного суду м. Києва (суддя Курило А.В.) О.Д.В. та С.А.С. засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України на 5 місяців арешту, проте суд запобіжний захід у виді взяття під варту залишив без зміни. По справі Ц.Р.В. Дніпровський районний суд, засудивши його 10 листопада 2010 року за ст. 395 КК України до одного місяця арешту, обрав щодо нього запобіжний захід у виді взяття під варту (суддя Козачук О.М.). Апеляційною інстанцією за результатами розгляду апеляції прокурора 7 лютого 2011 року Ц.Р.В. запобіжний захід було змінено на підписку про невиїзд, а його з-під варти звільнено.

Додержання вимог ст. 335 КПК України при складанні резолютивної частини вироку є необхідною умовою забезпечення його подальшого виконання, уникнення необґрунтованої тяганини під час виконання вироку та звернення до суду зацікавлених осіб для вирішення питання в порядку, передбаченому ст. 409 КПК.

Питання про сумніви і суперечності, що виникають під час виконання вироку, вирішуються відповідно до ст. 409 КПК із додержанням вимог ст. 411 КПК, але лише після набрання вироком законної сили. Питання, які можуть бути предметом розгляду судом при виконанні вироку суду, зазначені у ст. 409 КПК. Суд не може вирішувати інші питання, які не вказані у цьому законі.

Вироком Солом'янського районного суду від 6 грудня 2010 року засуджено Б.П.Р. за ч. 2 ст. 286 КК України (суддя Христенко Н.Ю.) із застосуванням ст. 75 КК України на три роки позбавлення волі з випробуванням з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на один рік.

10 січня 2011 року засуджений звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про звільнення його від відбування додаткового покарання. 11 січня 2011 року суд, посилаючись на положення ст. 409 КК України , виніс постанову, якою вказав, що покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами у вирок включено помилково.

Отже, суд фактично сам змінив вирок і не звернув увагу на те, що питання звільнення від покарання повинно вирішуватися в порядку ст. 407 КПК України .

Відповідно до ч. 4 ст. 334 КПК України , рекомендацій, які містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України "Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку" від 29.06.90 року № 5 , мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке було пред'явлене підсудному і визнане судом недоведеним.

За змістом цієї норми закону в мотивувальній частині виправдувального вироку мають бути викладені аналіз і оцінка доказів, як тих, що були зібрані на досудовому слідстві, так і поданих у судовому засіданні, наведені мотиви, з яких суд відкидає докази обвинувачення, а також мотивовані висновки суду стосовно підстави виправдання (відсутність події злочину, чи складу злочину в діяннях підсудного, чи недоведеність його участі у вчиненні злочину). Не допускається включення у вирок формулювань, які ставлять під сумнів невинність підсудного. Однак цих вимоги закону при постановленні виправдувальних вироків суди не завжди дотримуються.

Так, вироком Печерського районного суду (суддя Вовк С.В.) засуджено К.І.В. за ч. 2 ст. 368 КК України . Д.В.М., який обвинувачувався за ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 368 КК України, виправдано за відсутністю в його діях складу злочину.

Як зазначено у вироку, у вересні 2010 року до Р.О.П. звернулися 22 мешканці Київської та Черкаської областей з проханням посприяти в оформленні документів, які посвідчують право власності на земельні ділянки, що надавались їм для ведення особистого селянського господарства, загальною площею 44 га на території Любарецької сільської ради Бориспільського району Київської області. Вони дали йому довіреності на представництво їх інтересів у органах державної влади та передали проекти землеустрою. За висновками з цього питання Р.О.П. звернувся до заступника начальника Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Київській області К.І.В. Той, використовуючи своє службове становище, діючи з корисливих мотивів, за надання позитивних висновків про розгляд проектів землеустрою висловив вимогу Р.О.П. про передачу йому грошових коштів у сумі 17600 доларів США, на що Р.О.П. погодився. Розуміючи незаконність своїх дій, з метою уникнення викриття правоохоронними органами, К.І.В. залучив свого знайомого Д.В.М., який повинен був передати Р.О.П. позитивні висновки стосовно розгляду матеріалів землеустрою та одержати від нього обумовлені грошові кошти.

Д.В.М., усвідомлюючи, що Р.О.П. грошові кошти передаватиме як незаконну винагороду за виконання К.І.В. певних дій, пов'язаних із займаною посадою та з використанням службового становища, 18.01.2011 року за домовленістю з К.І.В. у приміщенні Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Київській області зустрівся з Р.О.П., запросив його до кафе, де показав висновки розгляду матеріалів проекту землеустрою стосовно відведення земельних ділянок у власність і ще раз узгодив суму винагороди. Потім вдвох перейшли до салону автомобіля, що стояв неподалік кафе, в якому Д.В.М. передав вказані висновки Р.О.П. та одержав від того 140000 грн. (суму, еквівалентну 17600 доларам США) для подальшої передачі їх К.І.В., однак на місці був затриманий співробітниками СБУ.

Цим самим, вказано у вироку, Д.В.М. сприяв вчиненню К.І.В., як службовою особою, яка займає відповідальне становище, одержання хабара, поєднаного з вимаганням, за попередньою змовою групою осіб, тобто вчинив пособництво у злочині, передбаченому ч. 2 ст. 368 КК України . Отже, обставини вчинення злочину суд виклав у вироку як доведені, у тому числі Д.В.М. При цьому вирок не містить формулювання обвинувачення К.І.В., без наведення мотивів суд виключив кваліфікуючу ознаку злочину, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК України, - вимагання хабара. В порушення вимог ч. 4 ст. 334 КПК України суд у вироку лише перелічив докази обвинувачення та вказав, що відкидає їх з мотивів непідтвердження ними вини Д.В.М. у вчиненні інкримінованого йому злочину. Разом з тим, засудивши К.І.В. за ч. 2 ст. 368 КК України та одночасно виправдавши Д.В.М. за ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 368 КК України, суд послався у вироку на одні й ті ж докази, але оцінки їм не дав.

Згідно із ст. 369 КПК України вирок вважається таким, що не відповідає фактичним обставинам справи, зокрема коли висновки суду, викладені у вироку, містять істотні суперечності. Відповідно до ч. 4 ст. 327 КПК України виправдувальний вирок постановлюється у випадках, коли не встановлено події злочину, коли в діянні підсудного немає складу злочину, а також коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.

Як убачається з вироку суду, в мотивувальній частині суд зазначив, що вина Д.В.М. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 368 КК України , зібраними доказами не доводиться, а тому в пред'явленому йому обвинуваченні його необхідно виправдати за відсутністю в його діях складу цього злочину. Однак у резолютивній частині вироку суд зазначив, що Д.В.М. слід виправдати за відсутністю складу злочину.

Таким чином, суд у мотивувальній та резолютивній частині вироку зазначив різні підстави виправдання Д.В.М., мотиви прийнятого рішення у вироку не навів, чим допустив невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.

Оскільки вирок постановлений з грубими порушеннями матеріального та процесуального законодавства, він скасований з направленням на новий судовий розгляд.

Статтею 249-1 КПК України врегульований порядок повернення справи прокурору для усунення виявлених суттєвих порушень, допущених ним при перевірці обвинувального висновку, тобто при виконанні вимог ст. 228 - 232 КПК України .

Проте деякі судді, посилаючись на ст. 249-1 КПК , повертають справу прокурору з підстав, не передбачених цим законом, що призводить до затягування призначення справи до судового розгляду по суті.

Так, суддею Оболонського районного суду Ліщук Т.О. зі стадії попереднього розгляду на підставі ст. 249-1 КК України повернуто прокурору справу Т.Ю.В. через суттєве порушення прокурором вимог ст. 228 КПК України, а саме: на порушення вимог ст. 221 КПК України слідчим не розв'язане клопотання обвинуваченої Т.Ю.В. та не було складено відповідну постанову, а також у протоколі допиту від 08.12.2010 року в порушення вимог ч. 6 ст. 143 КПК України на початку допиту не з'ясовано, чи визнає обвинувачена себе винною. Однак за змістом протоколу допиту видно, що Т.Ю.В. фактично винною себе не визнала.

Такі твердження не можуть свідчити про порушення прокурором вимог ст. 228 - 232 КПК України і не дають підстав для повернення справи зі стадії попереднього розгляду прокурору в порядку ст. 249-1 КПК України . За наявності таких порушень вимог КПК, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду, вона підлягає поверненню на додаткове розслідування відповідно до ст. 246 КПК України.

Постановою попереднього розгляду справи Дніпровського районного суду (суддя Федосєєв С.В.) кримінальна справа Л.Ю.А., обвинуваченого за ч. 2 ст. 309, ч. 2 ст. 186 КК України , повернута прокурору в порядку ст. 249-1 КПК України . В обґрунтування свого висновку суд зазначив, що прокурор при затвердженні обвинувального висновку не дотримався вимог ст. 228 - 232 України та при наявності допущених органом досудового слідства порушень вимог КПК України безпідставно направив справу до суду. До таких порушень суд відніс: відсутність у матеріалах справи постанови про порушення кримінальної справи відносно Л.Ю.А. за ч. 2 ст. 186 КК, невручення йому та захиснику копії цієї постанови; порушення прав Л.Ю.А. на захист, які полягали в безпідставному усуненні від участі в справі захисника Г.Ю.І.; при затвердженні обвинувального висновку прокурором не перевірено, чи правильно обрано запобіжний захід щодо обвинуваченого.

Отже, наведені в постанові порушення вимог кримінально-процесуального закону, які суд вважав допущеними органом досудового слідства і прокурором, не є тими, що дають право суду повертати справу прокурору відповідно до ст. 249-1 КПК України . А що стосується запобіжного заходу, то суд сам вправі відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 253 КПК України вирішити питання про зміну, скасування або обрання запобіжного заходу.

З аналогічних підстав скасована і постанова Деснянського районного суду (суддя Вінтоняк Р.Я.) по справі Б.С.О., якою справу повернуто прокурору для перевірки правильності обрання запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд.

Главою 23 КПК України визначено, що попередній розгляд справи проводиться суддею. Всі процесуальні дії, які передбачені ст. 237 - 255 КПК України, також виконуються лише суддею. Однак зустрічаються випадки, коли судді в постанові попереднього розгляду вказують склад суду, що є неправильним (Солом'янський районний суд, суддя Захарова А.С. по справах Н.О.М., І.С.В.).

Кримінально-процесуальним законом визначено вимоги, за яких справу може бути повернуто прокурору на додаткове розслідування.

В ст. 246, 281 КПК України , постановах Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування" від 11.02.2005 року № 2 та "Про практику застосування кримінально-процесуального законодавства при попередньому розгляді кримінальних справ у судах першої інстанції" від 24.10.2008 року № 6 (п. 10, 12) зазначені підстави для повернення справи на додаткове розслідування та містяться рекомендації щодо складання процесуальних документів. Зокрема, у постанові (ухвалі) не повинно вирішуватися питання про формулювання й обсяг обвинувачення, його доведеність, кваліфікацію вчиненого, достовірність того чи іншого доказу чи переваги одних доказів перед іншими. Процесуальний документ повинен бути викладений таким чином, щоб він не містив оцінки доказів.

Відповідно до вимог ст. 245 КПК України при попередньому розгляді справи суддя не перевіряє доказів і не приймає рішення щодо винності особи. Однак мають місце випадки, коли судді вдаються до оцінки доказів, заздалегідь визначають кваліфікацію дій не тільки особи, що притягається до кримінальної відповідальності, а й інших осіб.

Так, постановою Шевченківського районного суду (суддя Сидоров Є.В.) з попереднього розгляду повернуто для проведення додаткового розслідування справу К.Л.В. Зі змісту постанови видно, що суддя, не досліджуючи на даній стадії докази, наперед визначив коло осіб, яких слід притягнути до кримінальної відповідальності із зазначенням їх ролі (організатора і пособника) та юридичної кваліфікації їх дій.

Отже, зроблені суддею у постанові висновки щодо винності інших осіб у вчиненні певного злочину(нів) з визначенням їх ролі та кваліфікації дій порушують принципи змагальності та диспозитивності і є неприпустимим не тільки на стадії попереднього розгляду, а й при поверненні справи на додаткове розслідування зі стадії судового розгляду, оскільки вони суперечать вимогам ст. 275, 278 КПК України .

Крім того, прийнявши рішення про повернення справи на додаткове розслідування для притягнення інших осіб до кримінальної відповідальності, суддя не звернув увагу на позицію обвинуваченої, яка не визнає себе винною, а тому незрозумілим стає питання про притягнення інших осіб до кримінальної відповідальності за дії, пов'язані з даним обвинуваченням.

При цьому поза увагою суду залишилися вимоги щодо складання такої постанови (ухвали), яка, як і вирок, повинна складатися з вступної, мотивувальної та резолютивної частин. Резолютивна частина постанови повинна випливати з мотивувальної і містити лише результат рішення. Однак у наведеній постанови суд у резолютивній частині навів перелік вказівок органам досудового слідства, які слід виконати.

Повертаючи справу Ш.О.Р. на додаткове розслідування зі стадії попереднього розгляду, Дарницький районний суд (суддя Щасна Т.В.), всупереч ст. 246 КПК України поставив питання про необхідність пред'явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред'явлено, та притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, чого суд з власної ініціативи не вправі робити.

Деснянський районний суд (суддя Панасюк О.Г.) кримінальну справу П.Ю.А., обвинуваченого за ч. 1 ст. 185 КК України , з попереднього розгляду повернув на додаткове розслідування з тих підстав, що в матеріалах справи немає даних про вручення йому копії постанови про порушення кримінальної справи, що вартість викраденого ним телефону базується на припущенні та що П.Ю.А. не з'явився на попередній розгляд справи. При цьому суд не зазначив, які дії при додатковому розслідуванні слід провести.

З наведеного випливає, що суд вдався до оцінки доказів та не вказав на будь-які перешкоди, передбачені законом, для призначення справи до розгляду по суті.

Аналогічні недоліки допущені Солом'янським районним судом по справі Б.Н.Р., обвинуваченої за ч. 4 ст. 190 КК України (суддя Онищенко І.Л.), Шевченківським районним судом (суддя Павленко О.П.) по справі Д.В.В.

Ст. 44 - 49 КК України передбачені правові підстави звільнення від кримінальної відповідальності. Зокрема, ст. 45 КК України передбачено, що особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки та усунула заподіяну шкоду. Відсутність хоча б однієї із зазначених складових виключає звільнення особи від кримінальної відповідальності за цим законом.

Відповідно до ст. 7-2 КПК України суд вправі закрити кримінальну справу, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, у зв'язку з дійовим каяттям за наявності підстав, зазначених у ст. 45 КК України .

Оболонський районний суд (суддя Дев'ятко В.В.), звільняючи Ч.Ю.А. від кримінальної відповідальності на підставі ст. 45 КК України , виходив з того, що вчинений ним злочин є невеликої тяжкості та не звернув увагу на те, що інкримінований Ч.Ю.А. злочин, передбачений ч. 2 ст. 358 КК України, відповідно до вимог ст. 12 КК України є злочином середньої тяжкості, за умисною формою вини, що виключає застосування до підсудного ст. 45 КК України й звільнення його від кримінальної відповідальності за цим законом.

Ст. 47 КК України передбачені підстави, за яких особу може бути звільнено від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею на поруки - вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості вперше, щире каяття, а також наявність клопотання колективу підприємства, установи, організації та виконання певних умов особою, яка звільняється від відповідальності.

Святошинський районний суд (Ясельський А.М.), звільняючи В.В.В., від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК України , який обвинувачувався за ч. 1 ст. 382 КК України за невиконання судового рішення, передав його на поруки очолюваному ним КП "Автопарк-сервіс". Однак поза увагою суду залишилися положення п. 5 постанови № 12 Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності" від 23.12.2005 року, згідно з яким звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 47 КК можливе лише за клопотанням колективу підприємства, установи чи організації, членом якого є особа, про передачу її на поруки, яке має бути оформлене протоколом загальних зборів колективу, який долучається до справи. Те клопотання загальних зборів трудового колективу, що задовольнив суд, не відповідає вимогам ст. 47 КК України, невмотивоване, не містить взаємних зобов'язань колективу і В.В.В. протягом строку поруки. До матеріалів справи було долучено не протокол зборів, а лише витяг з нього, у ньому відсутні дані щодо інформування зборів прокурором чи слідчим про обставини вчиненого В.В.В. злочину та обговорення питання про передачу його на поруки, як це вимагає ст. 10 КПК України .

Приймаючи рішення про звільнення В.В.В. від кримінальної відповідальності, суд виходив з того, що підсудний мав бездоганну поведінку до вчинення злочину, позитивно характеризується і може бути виправлений без застосування до нього кримінального покарання. Водночас суд не врахував, що злочин, у вчиненні якого В.В.В. обвинувачується, має підвищену суспільну небезпечність, вчинений з використанням ним службового становища директора КП "Автопарк-Сервіс", винним себе не визнавав, а вину визнав лише в останньому судовому засіданні, після заявлення захисником клопотання про звільнення від відповідальності. Крім того, у будь-якому випадку, рішення суду про передачу винного на поруки тому трудовому колективу, яким він керував, є неприйнятним.

Згідно з ч. 1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання у виді обмеження або позбавлення волі, і до набрання вироком законної сили минуло три роки. Непоодинокі випадки, коли суди не звертають на це уваги, що призводить до постановлення неправильних рішень.

Вироком Оболонського районного суду від 26 січня 2011 року (суддя Ліщук Т.О.) засуджено Ш.С.Г. за злочини, передбачені ч. 2 ст. 190 та ч. 3 ст. 358 КК, які були вчинені у вересні - листопаді 2007 року. Апеляційною інстанцією цей вирок скасовано в частині засудження Ш.С.Г. за ч. 3 ст. 358 КК, а провадження по справі на підставі ст. 49 КК закрито у зв'язку із закінченням строків давності.

Аналогічні помилки допущені Оболонським районним судом (суддя Дев'ятко В.В.) по справі Х.А.С., Шевченківським районним судом (суддя Марчук Н.О.) по справі Ч.О.В.

Відповідно до ст. 155, 156, 14 КПК України , ст. 29 Конституції України , ст. 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод , обмеження права особи на свободу і особисту недоторканність можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою законом процедурою і віднесене виключно до компетенції місцевих судів.

Відповідно до п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і судового слідства" (в подальшому "Постанови ПВСУ") від 25.04.2003 року № 4 , з наступними змінами, суди не повинні брати до провадження подання, внесені відповідно до ст. 165-2 КПК , якщо на порушення ч. 2 цієї статті вони не були погоджені з прокурором або якщо з подання не зрозуміло, який саме прокурор (його посада і прізвище) дав згоду.