Щодо деяких спірних питань судової практики при вирішенні спорів про визнання недійсними (розірвання) договорів по адмініструванню фінансових активів для придбання товарів у групах

Розглянувши лист голови Апеляційного суду Львівської області щодо деяких спірних питань судової практики при вирішенні спорів про визнання недійсними (розірвання) договорів по адмініструванню фінансових активів для придбання товарів у групах, судова палата у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначає таке.

Деякі питання, які виникають при розгляді судами справ про визнання правочинів недійсними, врегульовано постановою Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (далі - постанова Пленуму ВСУ).

При розгляді вказаної категорії справ за позовами, пред'явленими до юридичних осіб, судам слід неухильно дотримуватись вимог статті 11 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та розглядати цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних осіб у межах заявлених позовних вимог. Як зазначено у постанові Пленуму ВСУ, при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, залежно від предмета і підстав позову.

Зі змісту договорів по адмініструванню фінансових активів для придбання товарів у групах, які знаходяться в матеріалах справ і є предметом спору, вбачається, що такі договори відповідають вимогам частини другої статті 628 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). До відносин у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у цьому договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Таким чином, у кожному конкретному випадку, вирішуючи питання про недійсність договору по адмініструванню фінансових активів для придбання товарів у групах, із підстав невідповідності вимогам Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон про фінансові послуги) суд, досліджуючи подані сторонами докази, повинен перевірити чи підпадає діяльність відповідача під категорію фінансових послуг. Слід брати до уваги те, що відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону про фінансові послуги, фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Перелік фінансових послуг, передбачений частиною першою статті 4 Закону про фінансові послуги, не є вичерпним, оскільки пунктом 12 визначено, що інші операції, які відповідають критеріям, визначеним у пункті 5 частини першої статті 1 цього Закону, відносяться до сфери фінансових послуг. Водночас відповідно до пункту 4 частини першої статті 34 Закону про фінансові послуги діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Таким чином, відповідно до статей 212-214 ЦПК України при розгляді справи суд повинен перевіряти доводи позивача та надати правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, з'ясовувати чи охоплюються правовідносини, що виникли між сторонами, поняттям «операції з адміністрування придбання в групах», чи діяльність відповідача підпадає під цю категорію послуг, чи відноситься вона до сфери фінансових послуг.

Крім того, Законом України від 02 червня 2011 року № 3462-VI«Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання ринків фінансових послуг», який набув чинності з 08 січня 2012 року, статтю 4 Закону доповнено пунктом 11-1, відповідно до якого діяльність із адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах віднесено до переліку фінансових послуг.

Статтею 227 ЦК України визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Разом із тим це не означає, що такі правочини може бути визнано недійсними лише, якщо їх укладено з 08 січня 2012 року, оскільки, як зазначалось раніше, перелік фінансових послуг, передбачений частиною першою статті 4 Закону про фінансові послуги, і до внесених змін не був вичерпним, тож у кожному конкретному випадку суд має перевірити, чи підпадає діяльність відповідача під категорію фінансових послуг.

Якщо позов пред'явлено з підстав недійсності договору по адмініструванню фінансових активів для придбання товарів у групах через невідповідність вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» (наявність пірамідальної схеми), суд у кожному конкретному випадку досліджує подані йому докази та перевіряє чи укладено правочин, предметом якого є надання послуг. Якщо суд встановлює, що діяльність відповідача підпадає під ознаки пункту 7 частини третьої статті 19 вказаного Закону, то відповідно до частини шостої статті 19 цього Закону такий правочин є недійсним.

Вирішуючи питання про визнання договору по адмініструванню фінансових активів для придбання товарів у групах недійсним із підстав, передбачених статтею 230 ЦК України, суду необхідно виходити з наступного. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Якщо доведено цей факт, то суд визнає правочин недійсним із підстав частини третьої статті 215, статті 230 ЦК України та застосовує наслідки недійсності правочину відповідно до статті 216 ЦК України.

Звертаємо увагу на те, що наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги (частина третя пункту 5 постанови Пленуму ВСУ).

Вказаний лист обговорено та затверджено суддями судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.