Про практику вирішення окремих категорій спорів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)

Вищий арбітражний суд України в порядку інформації надсилає огляд практики вирішення судовою колегією Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов окремих категорій спорів.

1. Вирішення спорів за участю податкових органів.

1.1. Звернення стягнення недоїмки за податками на суми, які належить одержати недоїмникові від його дебіторів, може здійснюватися лише у разі підтвердження такої дебіторської заборгованості у встановленому порядку.

Рішенням арбітражного суду задоволено позовні вимоги відкритого акціонерного товариства (далі - товариство) щодо визнання інкасових доручень про стягнення з товариства дебіторської заборгованості перед колективним підприємством (далі - підприємство) такими, що не підлягають виконанню. Таке рішення арбітражного суду мотивоване відсутністю доказів наявності дебіторської заборгованості позивача перед підприємством, на яке відповідачем звернене стягнення недоїмки за податками.

Постановою заступника голови арбітражного суду рішення залишено без зміни.

У заяві до Вищого арбітражного суду України державна податкова інспекція просила судові рішення зі справи скасувати через невідповідність висновків суду обставинам справи.

Перевіривши матеріали справи та доводи заявника, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.

Відповідно до підпункту "б" пункту 1 статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року N 8-93 "Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів" до підприємств, установ, організацій як захід безспірного стягнення недоїмки застосовується звернення стягнення на суми, які належить одержати недоїмникові від його дебіторів.

Згідно з підпунктом "б" пункту 29 Інструкції про особливості застосування Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року N 8-93 "Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів", затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 2 листопада 1993 року N 84 (з подальшими змінами і доповненнями), звернення стягнення на рахунки дебіторів недоїмника здійснюється державною податковою інспекцією інкасовими дорученнями (розпорядженнями) за умови наявності акта звірки між дебітором та недоїмником або за актом зустрічної перевірки, що підтверджує заборгованість.

Рішеннями державної податкової інспекції в рахунок погашення недоїмки підприємства звернено стягнення на дебіторську заборгованість товариства перед цим підприємством. На підставі цих рішень до установи банку подано інкасові доручення.

Відповідачем не подано доказів наявності дебіторської заборгованості товариства перед підприємством, хоча ухвалами арбітражного суду відповідача зобов'язано надати такі докази та матеріали перевірки. Зокрема, відповідачем не надано акт звірки між товариством та підприємством або акт зустрічної перевірки, наявність яких є обов'язковою умовою для звернення стягнення на рахунки дебіторів недоїмника.

Наявні матеріали справи підтверджують дебіторську заборгованість товариства не перед підприємством, а перед іншою юридичною особою.

Враховуючи, що на момент винесення спірного рішення дебіторської заборгованості позивача перед підприємством не існувало, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов залишила заяву державної податкової інспекції без задоволення, а судові рішення без зміни.

1.2. У вирішенні питання щодо правомірності нарахування податковими органами податку на репатріацію доходів нерезидента необхідно враховувати приписи міжнародних договорів про усунення подвійного оподаткування, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Арбітражним судом задоволено позовні вимоги відкритого акціонерного товариства (далі - товариство) щодо визнання недійсним рішення державної податкової інспекції про застосування фінансових санкцій за порушення законодавства про оподаткування та про визнання такими, що не підлягають виконанню, інкасових доручень (розпоряджень).

Рішення арбітражного суду мотивовано тим, що згідно з міжнародними договорами про усунення подвійного оподаткування, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, доход австрійської фірми, якій позивач сплачував лізингові платежі, підлягає оподаткуванню у Австрійській Республіці, у зв'язку з чим нарахування державною податковою інспекцією податку на репатріацію доходів нерезидента є безпідставним. Рішення у частині визнання такими, що не підлягають виконанню, інкасових доручень (розпоряджень) мотивовано відсутністю управлінського акта про стягнення відповідних сум податку на прибуток та відрахувань на фінансування дорожнього господарства.

Постановою заступника голови арбітражного суду рішення у справі залишено без зміни.

Відповідач, не погоджуючись з названими судовими актами, у заяві про перевірку їх в порядку нагляду посилався на такі обставини.

Відповідальність за утримання та перерахування до бюджету податків на доходи нерезидентів, зазначених у статті 13 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", несуть платники, які здійснюють відповідні виплати. Порядок подання звітів про утримання та внесення до бюджету податку на доходи нерезидентів, затверджений наказом Державної податкової адміністрації України від 16 січня 1998 року N 28, не передбачає самостійного зменшення ставки податку на репатріацію доходів нерезидента утримувачем податку.

Крім того, перерахування позивачем лізингового платежу австрійській фірмі відбулося 05.02.98 р., а Конвенція про усунення подвійного оподаткування, укладена між Урядом України та Урядом Австрійської Республіки, набула чинності 20.05.98 р.

Відповідач вважав також правомірним застосування до товариства статті 6 Закону України "Про джерела фінансування дорожнього господарства України", згідно з якою автотранспортні підприємства, що здійснюють перевезення за тарифною платою, відраховують на дорожні роботи 2 відсотки від доходів з експлуатації автомобільного транспорту з включенням цих відрахувань до тарифів на перевезення. На думку відповідача, економічні терміни "тариф" і "договірна ціна" як вартість послуг є тотожними, у зв'язку з чим товариство є таким, що надає послуги з автоперевезень за тарифною платою, і здійснення ним відрахувань на дорожні роботи за ставкою лише 1,2 відсотка слід вважати безпідставним.

Розглянувши доводи відповідача та перевіривши матеріали справи, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.

За результатами проведеної комплексної документальної перевірки державна податкова інспекція дійшла висновку про порушення товариством вимог підпункту "г" пункту 13.1 та пункту 13.2 статті 13 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" в частині сплати податку на репатріацію доходів нерезидента з лізингових операцій та про порушення вимог статті 6 Закону України "Про джерела фінансування дорожнього господарства України" в частині відрахування на дорожні роботи 2 відсотків від доходів з експлуатації автомобільного транспорту та невключення цих відрахувань до складу тарифів на перевезення. У зв'язку з цим державною податковою інспекцією прийнято рішення про нарахування до сплати податку на репатріацію доходів нерезидента, внесків на фінансування дорожнього господарства та застосовано фінансові санкції. На виконання рішення до установи банку подано інкасові доручення (розпорядження).

З метою визначення правомірності нарахування податку на репатріацію доходів нерезидента здійснено аналіз міжнародних договорів про усунення подвійного оподаткування.

Статтею 7 Закону України "Про правонаступництво України" передбачено, що Україна є правонаступником прав і обов'язків Союзу РСР за міжнародними договорами.

Союзом РСР 10 квітня 1981 року укладено з Австрійською Республікою Угоду про усунення подвійного оподаткування доходів та майна, яка набула чинності 1 жовтня 1982 року.

Зі змісту Угоди випливає, що прибуток юридичної особи з постійним місцезнаходженням в одній Договірній державі, одержаний із іншої Договірної держави від здійснення підприємницької діяльності, може підлягати оподаткуванню в іншій Договірній державі тільки в тому випадку, якщо він отриманий в результаті діяльності представництва, що знаходиться в цій другій Договірній державі, і тільки в частині, що складає прибуток цього товариства.

Відповідне положення містить також Конвенція про уникнення подвійного оподаткування та попередження ухилення від сплати податків на доходи і майно, укладена 16 жовтня 1997 року між Урядами України і Австрійської Республіки та ратифікована Україною 14 березня 1999 року.

З огляду на викладене рішення податкового органу про нарахування податку на репатріацію доходів нерезидента є безпідставним, оскільки прибуток австрійської фірми підлягає оподаткуванню лише в країні постійного місцезнаходження.

У процесі перевірки доводів відповідача також встановлено, що ставка відрахувань на дорожні роботи у розмірі 2 відсотків від доходів по експлуатації автомобільного транспорту з включенням цих відрахувань до тарифів на перевезення Законом України "Про джерела фінансування дорожнього господарства України" передбачена лише для автотранспортних підприємств, що здійснюють перевезення за тарифною платою.

Законодавче виокремлення певного кола суб'єктів господарювання, які застосовують таку форму оплати перевезень як тарифна, свідчить про необгрунтованість ототожнення термінів "тариф" та "оплата за домовленістю".

За результатами перевірки вимог та заперечень сторін судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов дійшла висновку, що постанова та рішення арбітражного суду, якими задоволено позов про визнання недійсним рішення державної податкової інспекції, відповідають обставинам справи та залишила їх без зміни.

1.3. Відповідальність за порушення резидентами термінів, передбачених статтями 1 і 2 Закону України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті", не ставиться названим Законом у залежність від обраного сторонами порядку проведення розрахунків, у тому числі й заснованих на заліку взаємної заборгованості резидента і нерезидента.

Агропромислова компанія (далі - компанія) звернулася до арбітражного суду з позовом про визнання недійсним рішення державної податкової інспекції про застосування фінансових санкцій за порушення законодавства про оподаткування.

Рішенням арбітражного суду вимоги позивача задоволено з тих підстав, що зобов'язання припинено зарахуванням зустрічної однорідної вимоги в порядку статті 217 Цивільного кодексу України, а також на те, що прийняте відповідачем рішення не містить посилань на норми законодавства про податки, які порушено.

Постановою першого заступника голови арбітражного суду рішення суду залишено без зміни з посиланням на те, що Закон України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" не містить заборони на припинення зобов'язання між суб'єктами господарських правовідносин зарахуванням зустрічної однорідної вимоги відповідно до статті 217 Цивільного кодексу України.

У заяві про перегляд постанови та рішення арбітражного суду державна податкова інспекція просить їх скасувати та відмовити у задоволенні позовних вимог з посиланням на те, що пеня за порушення термінів зарахування виручки в іноземній валюті є штрафною санкцією, що застосовується незалежно від причин порушення термінів, та видом обов'язкового платежу до бюджету.

Перевіривши доводи заявника та матеріали справи, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.

Під час здійснення розрахунків в іноземній валюті позивачем порушено терміни зарахування виручки, передбачені статтями 1 і 2 Закону України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" (далі - Закон).

Відповідно до статті 4 Закону порушення резидентами термінів, передбачених статтями 1 і 2 цього Закону, тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка від суми неодержаної виручки в іноземній валюті, перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості.

Стягнення пені за порушення передбачених Законом термінів не залежить від обраного сторонами порядку проведення розрахунків, у тому числі і заснованих на заліку взаємної заборгованості резидента і нерезидента.

Статтею 2 Цивільного кодексу України передбачено, що до податкових і бюджетних відносин цей Кодекс не застосовується. З огляду на це відносини, що виникають внаслідок застосування податковими органами пені до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за порушення строків зарахування валютної виручки в іноземній валюті, не регулюються цивільним законодавством.

Недоліки оформлення рішення відповідача про застосування фінансових санкцій, на які посилався позивач, не змінюють суті допущеного з боку позивача порушення.

За таких обставин судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов скасувала постанову та рішення арбітражного суду з цієї справи та відмовила у задоволенні позову.

2. Проведення підприємствами заліку взаємної заборгованості за договорами оренди та підряду не є товарообмінною (бартерною) операцією.

Рішенням арбітражного суду задоволено позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю (далі - товариство) щодо визнання недійсним рішення державної податкової інспекції про нарахування податку на прибуток та застосування фінансових санкцій з посиланням на те, що проведений між товариством та його контрагентом за договором взаємозалік заборгованості не є товарообмінною (бартерною) операцією і, відповідно, посилання державної податкової інспекції на порушення позивачем підпунктів 11.2.3. і 11.3.4. статті 11 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", якими визначено дати збільшення валових витрат та валового доходу, є безпідставним.

Постановою першого заступника голови арбітражного суду рішення суду залишено без зміни з тих же підстав.

У заяві про перегляд постанови та рішення арбітражного суду державна податкова інспекція просила скасувати постанову та рішення суду і відмовити у задоволенні позову з тих мотивів, що за звітний період позивачем було занижено платежі з податку на прибуток. Товариство здійснювало розрахунки з контрагентом за договором оренди не коштами, а шляхом здійснення товарообмінних (бартерних) операцій, надаючи орендодавцю послуги з перевезень, причому товариством на порушення підпунктів 11.2.3. і 11.3.4. статті 11 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" неправомірно збільшено валові витрати за цими операціями.

Розглянувши матеріали справи, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.

З аналізу матеріалів справи вбачається, що між позивачем та іншим підприємством було укладено договори оренди (позивач є орендарем за цими договорами) та договори підряду (позивач є підрядчиком за цими договорами). Згадані договори не співпадають як за предметом, так і за часом укладення.

Згідно з пунктом 1.19. статті 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" бартер (товарний обмін) - це господарська операція, яка передбачає проведення розрахунків за товари (роботи, послуги) у будь-якій формі, іншій, ніж грошова, включаючи будь-які види заліку та погашення взаємної заборгованості, в результаті яких не передбачається зарахування коштів на рахунки продавця для компенсації вартості таких товарів (робіт, послуг), тобто бартер здійснюється в межах однієї господарської операції (договору).

У даному разі взаємовідносини сторін за договорами оренди і підряду не є такими, що засновані на бартері.

З урахуванням викладеного судовою колегією Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов залишено без зміни постанову та рішення арбітражного суду.

3. Угода, укладена керівником юридичної особи без належно оформлених повноважень на її укладення або з перевищенням цих повноважень, визнається недійсною як така, що не відповідає вимогам закону.

Рішенням арбітражного суду визнаний недійсним договір купівлі-продажу приміщення магазину (далі - приміщення), укладений між споживчим товариством (далі - СТ) та сільськогосподарським відкритим акціонерним товариством (далі - ВАТ). Рішення суду мотивоване тим, що відповідно до Статуту СТ голова правління СТ не мав належно оформлених повноважень на укладення договору купівлі-продажу приміщення, оскільки це є виключною компетенцією загальних зборів СТ. Не дотримано також умову договору щодо його нотаріального посвідчення.

Постановою першого заступника голови арбітражного суду рішення арбітражного суду скасоване і у задоволенні позовних вимог відмовлено з тих підстав, що у зв'язку з недодержанням нотаріальної форми визнаються недійсними лише угоди, які відповідно до закону підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню. Вимога щодо обов'язкової нотаріальної форми для угод між юридичними особами про відчуження нерухомості законом не встановлена.

Перевіривши матеріали справи, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.

Договір купівлі-продажу приміщення укладений від імені СТ головою правління СТ.

Згідно із статутом СТ надання майна СТ в оренду з правом викупу та право відчуження майна належить до виключної компетенції загальних зборів СТ. На голову правління покладено одноособове вирішення лише поточних питань діяльності СТ, коло яких встановлюється рішенням правління.

Доказів щодо наявності у голови правління СТ належно оформлених повноважень на укладення договору купівлі-продажу приміщення до арбітражного суду, як і до судової колегії, подано не було.

З огляду на викладене судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов скасувала постанову арбітражного суду та залишила без зміни рішення арбітражного суду.

4. Умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обгрунтоване припущення, що майно (у тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент подання позову, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення арбітражного суду.

Ухвалою арбітражного суду порушено провадження зі справи за позовом видавництва до приватного підприємства (далі - підприємство) про стягнення грошової суми, а також за заявою позивача вжито заходів до забезпечення позову у вигляді накладення арешту на майно відповідача.

Постановою заступника голови арбітражного суду ухвалу в частині накладення арешту на майно відповідача скасовано з огляду на відсутність даних, які свідчили б про те, що майно відповідача може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю, що може утруднити або зробити неможливим виконання рішення арбітражного суду.

Розглянувши заяву видавництва про скасування постанови та необхідність вжиття заходів до забезпечення позову та перевіривши матеріали справи, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.

Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до статті 33 Арбітражного процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обгрунтовують його вимоги та заперечення. У даному разі це стосувалося позивача, що мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він пропонував вжити заходів до забезпечення позову. Такі докази у матеріалах справи відсутні і не подані до судової колегії по перегляду рішень, ухвал, постанов. Перевірка ухвали арбітражного суду здійснювалася виходячи з тих документів, які є в арбітражній справі.

З огляду на викладене судовою колегією Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов залишено без зміни постанову арбітражного суду як таку, що відповідає фактичним обставинам справи.

5. Позивачем не доведено ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, тому у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням арбітражного суду відмовлено у задоволенні позову державної податкової інспекції до комбінату та приватної фірми (далі - фірма) про визнання договору недійсним.

Свої вимоги державна податкова інспекція обгрунтувала тим, що фірму було створено та зареєстровано з використанням імені фізичної особи, яка не мала відповідного наміру і не знала про її створення, що встановлено під час розгляду кримінальної справи.

Рішення суду мотивоване тим, що на момент укладення угоди фірму було зареєстровано як суб'єкта підприємницької діяльності, включено до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України, у зв'язку з чим вона набула цивільної правоздатності.

Постановою голови арбітражного суду рішення суду залишено без зміни з тих же підстав.

У заяві до Вищого арбітражного суду України державна податкова інспекція просила судові рішення зі справи скасувати та задовільнити позов.

Розглянувши матеріали справи та доводи заявника, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.

Фірму було зареєстровано як суб'єкта підприємницької діяльності відповідно до вимог статті 8 Закону України "Про підприємництво".

Створення юридичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності з метою ухилення від сплати податків державною податковою інспекцією не доведено, доказів на підтвердження цього державною податковою інспекцією не подано. Зокрема, не встановлено фізичних осіб, які, на думку заявника, створили фірму з наміром ухилитися від сплати податків, не подано вирок з кримінальної справи, що набрав законної сили, на який посилається державна податкова інспекція, постанова про проведення документальної перевірки не містить фактичних даних, виходячи з яких можна встановити наявність обставин, що на них посилається позивач. Отже, позивачем не доведено ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог (стаття 33 Арбітражного процесуального кодексу України).

З урахуванням викладеного постанову та рішення арбітражного суду залишено без зміни.

6. Внесення до договору змін у частині умов інвестування, у тому числі щодо розміру сум, строків та напрямку інвестування, здійснюється виключно за угодою сторін.

До арбітражного суду звернулось товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) з позовом до регіонального відділення Фонду державного майна України (далі - відділення Фонду) про внесення змін до договору купівлі-продажу пакету акцій відкритого акціонерного товариства (далі - ВАТ).

Відділення Фонду та ТзОВ уклали договір купівлі-продажу пакету акцій ВАТ на некомерційному конкурсі під інвестиційні зобов'язання. Відповідно до умов договору ТзОВ, придбавши пакет акцій, зобов'язується протягом обумовленого терміну сплатити відповідну суму, а також у визначені строки виконати інвестиційну програму.

Строки виконання інвестиційної програми ТзОВ було порушено.

Рішенням арбітражного суду позов задоволено з тих підстав, що вини позивача у порушенні строків інвестування немає.

Постановою голови арбітражного суду судове рішення залишено без зміни.

Розглянувши доводи заявника, який просив скасувати судові рішення зі справи, а в позові відмовити, та перевіривши матеріали справи, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов дійшла висновку, що чинне законодавство не надає арбітражним судам право змінювати умови інвестування в примусовому порядку, у тому числі щодо розміру інвестицій, строків їх внесення, напрямку інвестування тощо. Це є виключним правом сторін.

Наявність чи відсутність вини однієї із сторін господарського договору у порушенні строків виконання зобов'язань за договором не може бути підставою для прийняття арбітражним судом рішення про зміну таких строків.

З огляду на викладене судовою колегією Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов судові акти зі справи скасовано, у задоволенні позову відмовлено.