Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України

Вищий арбітражний суд України надсилає для використання огляд практики вирішення окремих категорій спорів (за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України).

1. Неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, тягне за собою скасування рішення зі справи.

Акціонерне товариство (далі - АТ) звернулось з позовом про стягнення з алюмінієвого комбінату (далі - Комбінат) заборгованості за спожиту електроенергію.

Позов було задоволено на підставі акта звірки розрахунків. Постановою судової колегії по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України рішення залишено в силі.

Прокуратура України принесла протест, в якому просила скасувати рішення і постанову як такі, що винесено за недостатньо дослідженими матеріалами і обставинами справи.

Президія Вищого арбітражного суду України, розглянувши протест і перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.

Комбінат уклав з АТ договір N 437-Д, за яким АТ зобов'язувалось сплачувати вартість спожитої Комбінатом електроенергії, а Комбінат - відшкодовувати згадані витрати АТ шляхом поставки йому власної продукції.

Пізніше за згодою сторін умови розрахунків було змінено - Комбінат зобов'язувався відшкодовувати сплачені за спожиту ним електроенергію суми у грошовій формі.

У межах договору N 437-Д сторони уклали договір комісії N 539-Д, за яким Комбінат зобов'язався експортувати від свого імені належну АТ за договором N 437-Д продукцію третім особам.

За твердженням Комбінату, ним укладено відповідні контракти з інофірмами і відвантажено продукцію, вартість якої АТ повинно було зарахувати на відшкодування заборгованості Комбінату перед АТ.

У процесі вирішення спору і здійснення перевірки рішення в порядку нагляду не було витребувано договір комісії N 539-Д та не досліджено обставини його виконання. Поряд з цим акт звірки розрахунків, на якому грунтувались рішення і постанова, складено станом на 01.01.96, а поданий позивачем розрахунок станом на 25.04.96 не перевірявся з урахуванням операцій, здійснених на підставі договору комісії.

Постановою президії Вищого арбітражного суду України протест задоволено, рішення і постанову зі справи скасовано, а справу передано на новий розгляд.

2. Якщо засновниками колективного підприємства є фізичні особи, справа про визнання недійсними установчих документів такого підприємства арбітражному суду не підвідомча.

Об'єднання звернулось до арбітражного суду з заявою про визнання недійсними розпорядження державної адміністрації про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності та його установчих документів.

Відповідачами у справі залучено районну державну адміністрацію та колективне підприємство УВТК "Агрошляхбудкомплект".

Рішенням арбітражного суду вимоги заявника задоволено. Голова арбітражного суду області залишив рішення без змін.

Постановою судової колегії по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України скасовано рішення та постанову арбітражного суду і провадження у справі припинено з огляду на непідвідомчість арбітражному суду спорів, однією з сторін у яких виступають фізичні особи.

Прокуратурою України принесено протест на названу постанову з посиланням на те, що відповідач - УВТК "Агрошляхбудкомплект" - є юридичною особою, оскільки його в установленому порядку зареєстровано як суб'єкта підприємницької діяльності.

Розглянувши протест та перевіривши матеріали справи, президія Вищого арбітражного суду України встановила, що колективне підприємство УВТК "Агрошляхбудкомплект" засновано фізичними особами. Відповідно до пункту 2 статті 34 Закону України "Про підприємства в Україні" у випадку визнання недійсними установчих документів підприємства останнє ліквідується. Згідно зі статтею 8 Закону України "Про підприємництво" за відповідність чинному законодавству установчих документів, що подаються для державної реєстрації, відповідальність несе власник (власники) або уповноважені ним (ними) орган, який подає документи для реєстрації суб'єкта підприємництва.

У даному випадку засновниками колективного підприємства УВТК "Агрошляхбудкомплект" є фізичні особи. Отже, відповідачами у справі про визнання недійсними установчих документів повинні бути фізичні особи, які є власниками підприємства.

З огляду на викладене провадження у справі припинено цілком обгрунтовано. Постановою президії Вищого арбітражного суду України протест Прокуратури України відхилено.

3. Відповідальність у вигляді пені за порушення установою банку нормативу обігу платіжних документів може застосовуватись виключно до банку відправника коштів.

До арбітражного суду звернулось спільне підприємство - товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) з позовом до Національного банку України (далі - НБУ) про стягнення пені за несвоєчасне повернення коштів, помилково зарахованих на рахунок комерційного банку.

Рішенням зі справи позов було задоволено.

Постановою голови суду це рішення скасовано і у позові відмовлено з огляду на те, що НБУ не є обслуговуючим ТзОВ банком, договір на розрахунково-касове обслуговування між ними не укладався, а помилково зараховані на рахунок кошти не виконують функції платежу. Тому відповідальність за порушення нормативу обігу платіжних документів, передбачена Постановою Верховної Ради України від 25.06.93 "Про норматив обігу платіжних документів в Україні", не може покладатись на банк, який не обслуговує даного клієнта.

Судова колегія по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України скасувала постанову голови арбітражного суду, пославшись на те, що за відсутності коштів на рахунку комерційного банку відповідальність за порушення нормативу обігу платіжних документів повинен нести розпорядник його кореспондентського рахунку, тобто Регіональне управління НБУ у Києві та Київській області.

Прокуратура України принесла протест на постанову судової колегії.

Президія Вищого арбітражного суду України, розглянувши протест та перевіривши матеріали справи, встановила таке.

Центральний універмаг перерахував кошти на розрахунковий рахунок ТзОВ у комерційному банку. Але на момент надходження коштів до банку рахунок ТзОВ у цьому банку було закрито, а позивачеві відкрито рахунок в іншому банку. Позивач звернувся до комерційного банку з проханням повернути помилково одержані кошти.

За відсутності коштів у комерційного банку платіжне доручення позивача було надіслано до НБУ як фактичного розпорядника коррахунку комерційного банку. Проте і на цьому рахунку банку була картотека, до якої вміщено і платіжне доручення позивача.

Названою вище Постановою Верховної Ради України встановлено відповідальність за перевищення терміну проходження платежів. Кошти, які надійшли до комерційного банку внаслідок помилки, функції платежу не виконують. Крім того, ні комерційний банк, ані НБУ чи його Управління не є обслуговуючими позивача банками, договори на розрахунково-касове обслуговування між ними і позивачем відсутні.

За таких обставин підстав для стягнення пені немає.

Президія Вищого арбітражного суду України задовольнила протест прокуратури, скасувала постанову судової колегії по перегляду рішень, ухвал, постанов і залишила в силі постанову голови арбітражного суду з цієї справи.

4. Відчуження майна особою, яка фактично не була його власником, є підставою для визнання відповідної угоди недійсною.

Прокурором в інтересах райдержадміністрації подано позов до регіонального відділення Фонду державного майна України, колективного підприємства і третьої особи - державної акціонерної компанії про визнання недійсними договору купівлі-продажу першого і другого поверхів будинку та свідоцтва про власність на передані за договором нежилі приміщення.

Рішенням арбітражного суду позов прокурора задоволено.

Постановою голови арбітражного суду згадане рішення скасовано з тих підстав, що позивачем не доведено передачу спірного будинку у комунальну власність району.

Постановою судової наглядової колегії Вищого арбітражного суду України постанову арбітражного суду залишено без змін з тих же підстав.

Прокуратурою України на постанови зі справи принесено протест, який задоволено президією Вищого арбітражного суду України з таких підстав.

Рішенням виконавчого комітету міської ради від 10.10.90 N 870 "Про надання в орендне користування нежилих приміщень" виробничому транспортно-експедиційному об'єднанню міжміських перевезень надано в оренду перший та другий поверхи будинку. На підставі цього рішення об'єднанню було видано ордер і укладено договір оренди між об'єднанням та районною житлово-експлуатаційною конторою строком дії до 31.12.95.

16.01.96 між державним комунальним управлінням житлового господарства райдержадміністрації та державною акціонерною компанією на підставі ордера N 874 від 25.12.95 укладено новий договір оренди приміщень першого та другого поверхів будинку, строк дії якого до 31 грудня 2000 року. Договори у встановленому законом порядку не розірвано.

Ще у 1989 році після відселення частини мешканців з будинку, яке було здійснено об'єднанням за згодою колективного підприємства, спірна частина приміщення, тобто перший та другий поверхи, була зареєстрована міським Бюро технічної інвентаризації за управлінням "Укрміжтрансекспедиція". У 1990 році ці приміщення були передані на баланс районної житлово-експлуатаційної контори, про що свідчить акт передачі.

Документів, які б свідчили про правомірність прийняття цілого будинку на баланс колективного підприємства, не надано.

Ці питання були предметом розгляду в Державному арбітражі Української РСР (справа за позовом організації, правонаступником якої є колективне підприємство, про виселення з приміщення об'єднання) і в позові управлінню було відмовлено.

Держарбітраж СРСР, здійснивши перевірку постанови Держарбітражу УРСР в порядку нагляду, залишив її без змін.

Основним мотивом прийняття такого рішення було те, що згадана організація необгрунтовано претендувала на спірну частку приміщення.

У зв'язку з цим президія Вищого арбітражного суду України вважає постанову Держарбітражу УРСР такою, що має преюдиційне значення для вирішення даного спору.

Згідно з рішенням виконкому міської ради "Про формування комунального майна міста та районів" районна рада прийняла до комунальної власності майно згідно з додатком до рішення міської ради.

Належність приміщень першого та другого поверхів будинку до комунальної власності району підтверджено листом Головного управління житлового господарства та майна міста.

Рішення виконкому міської ради та рішення районної ради про передачу першого та другого поверхів будинку до комунальної власності району у встановленому законом порядку не скасовані і недійсними не визнані.

Регіональне відділення Фонду державного майна України визнало позовні вимоги прокурора і запропонувало внести зміни в договір купівлі-продажу, виключивши з цього договору умову про продаж першого та другого поверхів спірного будинку.

За таких обставин, президія Вищого арбітражного суду України дійшла висновку, що колективне підприємство, укладаючи договори оренди та купівлі-продажу, неправомірно включило до свого статутного фонду перший та другий поверхи спірного будинку. Договір купівлі-продажу і свідоцтво про право власності на перший і другий поверхи будинку визнано недійсними.

5. Перевищення державним органом наданих йому повноважень щодо розпорядження державною власністю є підставою для визнання відповідного акта такого органу недійсним.

У грудні 1996 року сільська рада звернулася з позовною заявою про визнання недійсним розпорядження голови обласної державної адміністрації про відведення земельної ділянки управлінню комунального господарства міськвиконкому під будівництво полігону твердих побутових відходів.

Згідно з цим розпорядженням було вилучено 51,44 га земель, більшість яких знаходилася в сільськогосподарському обороті.

Рішенням Вищого арбітражного суду України в позові відмовлено тому, що суд визнав власником землі дослідне господарство Інституту рослинництва і згода цього власника на відчуження землі є.

Судова наглядова колегія Вищого арбітражного суду України зазначене рішення залишила без змін.

Головою Вищого арбітражного суду України принесено протест на рішення та постанову зі справи, який задоволено президією Вищого арбітражного суду України з таких підстав.

Відповідно до статті 4 Земельного кодексу України землі України перебувають у державній власності, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність.

Спірна земельна ділянка належала кільком землекористувачам - Національній академії аграрних наук України, дослідному господарству та сільській раді як суб'єкту права державної власності на землю.

Згідно зі статтею 12 Земельного кодексу України вилучення земель віднесено до компетенції обласних рад, а не облдержадміністрацій. Відповідного рішення обласна рада не приймала.

У даному випадку, відповідно до статті 31 Земельного кодексу України, для вилучення землі необхідно було рішення сільської ради, але такого рішення вона не приймала, як і не давала згоди на вилучення земель.

Стаття 33 Земельного кодексу України не допускає вилучення особливо цінних продуктивних земель, а землі, що підлягали вилученню відповідно до розпорядження обласної державної адміністрації були землями сільськогосподарського призначення (рілля, пасовиська, поліпшені сіножаті). Вилучення ріллі для різних потреб, відповідно до статті 32 Земельного кодексу України, допускається лише за рішенням Верховної Ради України, але вона рішення з цього питання не приймала, оскільки не було відповідного звернення.

Для сміттєзвалища можуть бути пристосовані не придатні для сільськогосподарського виробництва землі.

6. Відчуження майна без згоди його власника не допускається. Порушення цієї вимоги тягне за собою визнання відповідної угоди недійсною.

Проектно-вишукувальний інститут транспортного будівництва звернувся до Вищого арбітражного суду України з позовом до Фонду державного майна України, акціонерного комерційного банку (далі - АКБ) та інших про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Рішенням Вищого арбітражного суду України договір купівлі-продажу, укладений між Фондом державного майна України та АКБ, визнано недійсним з моменту його укладення. Таке рішення суду мотивоване тим, що Верховна Рада України Постановою від 03.03.95 N 88/95-ВР віднесла інститут до об'єктів, які не підлягають приватизації в зв'язку з їх загальнодержавним значенням.

Судова наглядова колегія Вищого арбітражного суду України зазначене рішення скасувала з тих мотивів, що Фонд державного майна України виконував Указ Президента України від 11.07.95 N 602/95 "Про заходи щодо впорядкування відносин держави з акціонерними комерційними банками "Промінвестбанк", "Україна" та "Укрсоцбанк", який видано Президентом на підставі Конституційного договору.

Прокуратурою України на постанову зі справи принесено протест, який задоволено президією Вищого арбітражного суду України з таких підстав.

02.11.92 інститут і обласна дирекція уклали договір оренди нежилих приміщень, розташованих на 3-му поверсі будинку (за місцезнаходженням позивача). Додатковою угодою до цього договору площу орендованих приміщень було збільшено. Строк дії договору оренди встановлено до 2002 року.

Виконуючи названий Указ Президента України, Фонд державного майна України ініціював розірвання договору оренди та укладення договору купівлі-продажу з АКБ. Відповідно до договору N 37 від 28.08.96 Фонд державного майна України продав приміщення, які розташовані на 3-му і 4-му поверхах будинку.

Згідно з Постановою Верховної Ради України від 03.03.95 N 88/95-ВР інститут як цілісний майновий комплекс не міг бути ні приватизований, ні відчужений за договором купівлі-продажу.

Приватизація чи купівля-продаж частини загальнодержавної власності можлива лише за умови прийняття Верховною Радою України іншого відповідного закону чи постанови. Указ Президента України не суперечить постанові, а лише зазначає, що орендоване банками майно, яке є загальнодержавною власністю, може бути їм передано (з одночасним розірванням договорів оренди цього майна) за умови дотримання чинного законодавства. Законодавство передбачає відчуження майна лише за згодою власника (пункт 1 статті 55 Закону України "Про власність"), тобто, в даному випадку - Верховної Ради України.

За таких обставин президія Вищого арбітражного суду України правомірно визнала договір купівлі-продажу, укладений між Фондом державного майна України та АКБ, недійсним.

7. Якщо рішення податкової адміністрації пов'язано з виконанням зовнішньоекономічного контракту, необхідно досліджувати питання про право, що застосовується до нього.

Акціонерне товариство звернулось до арбітражного суду з позовом до державної податкової адміністрації про визнання недійсним її рішення щодо стягнення в доход державного бюджету суми заниженого податку на прибуток та фінансових санкцій, а також про зменшення дебетового сальдо з ПДВ і спонукання відповідача відновити дебетове сальдо з ПДВ.

Рішенням арбітражного суду позов задоволено частково. Рішення податкової адміністрації визнано недійсним у частині стягнення з акціонерного товариства податку на прибуток і фінансових санкцій. Провадження у частині визнання недійсним рішення податкової адміністрації щодо зменшення дебетового сальдо з ПДВ припинено, а у частині спонукання відновити це сальдо справу залишено без розгляду.

Наглядовими інстанціями рішення арбітражного суду залишено без змін.

Заступником Генерального прокурора України принесений протест на прийняті судові акти, який задоволено частково з таких підстав.

Як видно з матеріалів справи, державна податкова адміністрація за результатами перевірки дійшла висновку, що акціонерне товариство (комісіонер) до моменту повного відшкодування іноземним партнером (комітентом) витрат, пов'язаних з виконанням договору комісії, необгрунтовано віднесла ці витрати на собівартість виконаних робіт.

Приймаючи оспорюване рішення, податкова адміністрація виходила з такого.

Обов'язок відшкодування комісійної винагороди передбачено статтею 404 Цивільного кодексу України, а саме: виплата коштів комісійним магазином, за відрахуванням належної магазину комісійної винагороди, здійснюється не пізніше трьох днів після продажу речі.

Акціонерне товариство у 1996 р. реалізувало газ, одержаний від іноземної компанії за договором комісії. Грошові кошти від його реалізації надійшли на рахунок комісіонера, але відповідні суми витрат, пов'язаних з виконанням договору комісії, не були утримані і необгрунтовано віднесені комісіонером на собівартість виконаних робіт з посиланням на статтю 9.1.6. Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (у редакції від 28.12.94) та підпункт "а" пункту 21 Правил його застосування, затверджених Постановою Верховної Ради України від 27.06.95 N 247/95-ВР.

Арбітражний суд, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що за змістом статей 407 і 408 Цивільного кодексу України утримання комісіонером належних йому за договором комісії сум є правом, а не обов'язком комісіонера. Тому акціонерне товариство обгрунтовано віднесло ці витрати на собівартість робіт відповідно до згаданого Закону.

Приймаючи оспорюване рішення, державна податкова адміністрація, а арбітражний суд, визнаючи його недійсним, застосовували норми Цивільного кодексу України. Проте спір виник у зв'язку з рішенням податкової адміністрації, яке пов'язано з виконанням зовнішньоекономічного контракту. Сторонами у цій угоді є юридичні особи, на яких поширюються законодавства різних держав, їх відносини склалися у сфері зовнішньоекономічних відносин, до того ж контрактом не визначено право, що застосовується до взаємовідносин сторін.

Статтею 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" права і обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом держави, обраної сторонами під час укладення договору (контракту) або в результаті подальшого погодження. За відсутності згоди між сторонами щодо права, яке повинно застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), застосовується право держави, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, що є комітентом у договорі комісії.

Не було з'ясовано і інші обставини, що мають суттєве значення для вирішення спору.

Враховуючи викладене, президія Вищого арбітражного суду скасувала усі прийняті зі справи судові акти і направила її на новий розгляд до того ж арбітражного суду.