Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів

У порядку інформації доводяться до відома відповіді Вищого Арбітражного Суду України на запити щодо застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів.

1. При прийнятті позовних матеріалів установ банку виникло питання щодо порядку оформлення платіжних доручень про сплату державного мита, оскільки відмітка позивача-банку про зарахування мита в доход бюджету викликає певні сумніви щодо надходження мита до бюджету.

Вищий Арбітражний Суд України повідомив таке.

Чинним законодавством з питань сплати державного мита не врегульований порядок оформлення документу про сплату мита позивачами-банками. Тому у разі виникнення сумнівів щодо надходження і зарахування мита до бюджету арбітражний суд вправі витребувати від позивача підтвердження фінансового органу, якому мито перераховано, про надходження і зарахування мита до бюджету.

2. При вирішенні спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаковки багаторазового використання, виникли такі питання.

2.1. Чи зобов'язаний покупець (одержувач) сплачувати постачальнику крім штрафу за порушення строку повернення засобів упаковки ще й вартість їх у разі втрати цих засобів за умов, коли покупцем сплачена заставна вартість тари, що нижча за фактичну.

Вищий Арбітражний Суд України відповів таке.

У випадку втрати засобів упаковки багаторазового використання покупець (одержувач) повинен відшкодувати постачальнику вартість цих засобів, виходячи з ціни їх придбання.

2.2. На запитання, чи правомірні вимоги покупця про стягнення з одержувача тари (виготовлювача продукції) витрат, пов'язаних з поверненням тари автомобільним транспортом, Вищий Арбітражний Суд України відповів.

Якщо договором або Правилами застосування обігу і повернення засобів упаковки багаторазового використання щодо окремих видів цих засобів не встановлений вид транспорту, яким вони повертаються, то, виходячи зі змісту статті 211 Цивільного кодексу України, покупець при виборі виду транспорту повинен вжити заходів до зменшення витрат постачальника, за рахунок якого повертаються засоби упаковки.

3. На запитання щодо наявності підстав для відшкодування моральної шкоди, пов'язаної з невиконанням чи неналежним виконанням договірних зобов'язань, Вищий Арбітражний Суд України повідомив, що обов'язок відшкодування моральної (немайнової) шкоди передбачений главою 40 Цивільного кодексу України, пов'язаний із зобов'язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, а не із зобов'язанням, яке виникає з договору чи з інших підстав, зазначених у статті 4 цього Кодексу (стаття 151 Цивільного кодексу України). Виходячи з викладеного, у випадках невиконання або неналежного виконання договірних зобов'язань у арбітражного суду відсутні підстави для застосування до винної сторони статті 440-1 Цивільного кодексу України.

4. У зв'язку із зверненням прокурорів до арбітражних судів з позовами в інтересах недержавних органів, підприємств та організацій виникло питання щодо права прокурора звернутись з позовами в інтересах акціонерних комерційних банків, якщо в їх статутних фондах є частка державного майна, Вищий Арбітражний Суд України повідомив таке.

Згідно зі статтею 2 Закону України "Про підприємства в Україні" державними або державними комунальними підприємствами є підприємства, засновані відповідно на загальнодержавній власності або власності адміністративно-територіальних одиниць. Акціонерні комерційні банки до зазначених структур не належать.

5. При розгляді заяв про визнання недійсними рішень Державної контрольно-ревізійної служби, зокрема, в частині застосування санкцій за порушення фінансового законодавства представники зазначеної служби у своїх запереченнях посилаються на недодержання заявниками вимог статті 13 Закону України "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні", яка передбачає попередній розгляд скарг за підпорядкованістю.

На запитання щодо обгрунтованості таких заперечень Вищий Арбітражний Суд України відповів таке.

Стаття 13 названого вище Закону регулює питання оскарження дій службових осіб державної контрольно-ревізійної служби, а не рішень органів цієї служби щодо застосування прав, наданих їм пунктами 8 та 10 статті 10 цього Закону. Тому юридична особа вправі звернутись до арбітражного суду із заявою про визнання недійсним рішення органу контрольно-ревізійної служби без додержання вимог статті 13 Закону України "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні".

6. На розгляд арбітражних судів надходять заяви про визнання недійсними виконавчих написів нотаріальних контор про безспірне списання на користь установ банку невиплачених у строк позичок.

У зв'язку з виникненням питання щодо підвідомчості таких справ арбітражному суду Вищий Арбітражний Суд України повідомив таке.

Відповідно до частини 7 статті 50 Закону України "Про нотаріат" спір про право, який грунтується на вчиненні нотаріальної дії, вирішується судом або арбітражним судом у позовному порядку з урахуванням вимог статті 1 Арбітражного процесуального Кодексу України.

Оскільки виконавчий напис нотаріальної контори не є актом ненормативного характеру, заявник повинен звертатись із заявою про визнання таким, що не підлягає виконанню невиконавчого напису, а пред'явленого до установи банку на підставі виконавчого напису платіжного документа.

7. Фонд соціального захисту інвалідів України листом від 13.07.94 N 05/20-321 рекомендував своїм відділенням при зверненні до арбітражних судів з позовами про стягнення з підприємств та організацій коштів за незабезпечення робочих місць для працевлаштування інвалідів одночасно заявляти вимоги про стягнення пені, передбаченої постановою Верховної Ради України від 24.12.93 N 3811-12 "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань".

У зв'язку з виникненням питання про правомірність таких вимог Вищий Арбітражний Суд України відповів таке.

Встановлена названою постановою Верховної Ради України пеня за прострочку платежу застосовується до несправних платників за несвоєчасну оплату поставленої (проданої) продукції (товарів), виконаних робіт, наданих послуг по всіх видах зобов'язань за укладеними договорами.

Оскільки обов'язок сплатити зазначені кошти випливає із закону, а не із зобов'язання, що випливає з договору, у арбітражного суду немає підстав для стягнення зазначеної пені.

8. Статтею 64 Арбітражного процесуального Кодексу України передбачено винесення ухвали про порушення провадження у справі, якщо арбітр прийняв позовну заяву.

На практиці виникло питання про те, який процесуальний документ повинен виносити арбітр у випадку надходження позовних матеріалів з іншого арбітражного суду за підвідомчістю у порядку, передбаченому ст.17 АПК.

Вищий Арбітражний Суд України повідомив таке.

Оскільки стаття 64 АПК не ставить форму процесуального документа, який повинен прийматись у разі надходження до арбітражного суду позовних матеріалів, у залежність від того, ким - позивачем, прокурором чи іншим арбітражним судом - ці матеріали надіслані, арбітражний суд у будь-якому випадку повинен виносити ухвалу про порушення провадження у справі.

9. На запитання, яким нормативним актом - Правилами подачі та використання природного газу в народному господарстві України, затвердженими наказом Деркомнафтогазом від 01.11.94 N 355, чи Постановою Верховної Ради України від 24.12.94 "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" - слід керуватись при визначенні розміру пені, яка підлягає стягненню за несвоєчасні розрахунки за газ, Вищий Арбітражний Суд України відповів таке.

У зв'язку з тим, що чинним законодавством розмір відповідальності для даного виду зобов'язань до 10 квітня 1991 року визначений у розмірі 0,5 відсотка, пункт 11.3 названих вище Правил подачі газу, яким встановлено відповідальність за прострочку платежу за використаний газ у розмірі 0,04 відсотка за кожний день прострочки, протирічить вимогам названої Постанови Верховної Ради України від 24.12.93, оскільки взаємовідносини між газопостачальниками, газозбутовими організаціями і споживачами природного газу опосередковуються договором. З 10 квітня 1995 року з цього питання слід керуватись Указом Президента України від 31 березня 1995 року "Про внесення змін і доповнень до Указу Президента України від 16 березня 1995 року N 227".

10. При вирішенні спорів, пов'язаних із стягненням з боржників заборгованості за виданими векселями, виникло питання про те, чи повинен векселедержатель дотримуватись порядку доарбітражного врегулювання спору з векселедавцем, враховуючи, що вексель є безумовним зобов'язанням векселедавця сплатити певну суму у визначений строк.

Вищий Арбітражний Суд України повідомив таке.

Розділ II Арбітражного процесуального Кодексу України не вміщує будь-якого винятку щодо обов'язку вжити заходів доарбітражного врегулювання спору, пов'язаного зі стягненням заборгованості по векселях. Отже, якщо векселедержатель звертається з таким позовом до арбітражного суду, він повинен дотриматись вимог статей 5 і 6 АПК України.