Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання покарань

4.13. Складати план медичного забезпечення заходів цивільної оборони установи, забезпечувати належну роботу медичної служби установи з урахуванням періодів цивільної оборони, при епідеміях, стихійних лихах тощо.

4.14. Аналізувати відповідність матеріально-технічної бази медичної частини фактичній потребі, вживати заходів з її зміцнення.

4.15. Організовувати своєчасне подання якісних статистичних звітів до вищих установ. Здійснювати контроль за веденням облікової документації у медичній частині.

4.16. Забезпечувати взаємозв'язок та послідовність між медичною частиною та лікарнями місць позбавлення волі в обслуговуванні хворих.

4.17. Негайно інформувати керівництво установи про всі випадки звертання підслідних та засуджених за медичною допомогою з приводу побутових, виробничих травм та отруєнь.

4.18. За дорученням керівництва установи - уважно і об'єктивно розглядати заяви, скарги засуджених та їхніх родичів з питань медико-санітарного забезпечення, систематично аналізувати причини їх виникнення та вживати належних заходів, використовувати пропозиції, вказані в листах, з метою удосконалення роботи медичної частини установи.

4.19. Разом з медичним відділом управління Держдепартаменту - брати участь у плануванні підвищення кваліфікації медичного персоналу через чинну систему спеціалізації та удосконалення. Вивчати та впроваджувати у практику роботи медичної частини нові методи профілактики, діагностики та лікування, нову медичну техніку та лікувальні засоби.

4.20. Підтримувати постійний зв'язок з місцевими органами охорони здоров'я (лікарні, СЕС, аптеки тощо) з питань лікувальної, санітарно-протиепідемічної роботи та роботи з медичними кадрами.

5. При виконанні своїх обов'язків начальник медичної частини має право:

5.1. В межах своєї компетенції давати пропозиції керівництву СІЗО, УВП з питань діяльності установи, її структурних підрозділів та служб.

5.2. Давати пропозиції керівництву установи про заохочування чи стягнення щодо персоналу медичної частини, пропозиції про посадові переміщення лікарів та середніх медичних працівників, які йому підпорядковані.

5.3. Брати участь у роботі нарад, де розглядаються питання діяльності медичної частини.

5.4. Відвідувати в установленому порядку всі об'єкти установи з метою санітарно-гігієнічного та протиепідемічного контролю, вимагати від посадових осіб ті відомості та документи, які потрібні для здійснення контролю за санітарним станом установи, давати вказівки для усунення виявлених порушень санітарно-гігієнічних норм та правил.

5.5. Забороняти використовувати для харчування продукти, що визнані медичним персоналом не придатними до вживання.

5.6. Усувати від роботи осіб, які є бактеріоносіями і можуть бути джерелом поширення інфекційних захворювань у зв'язку з особливостями їх трудової діяльності.

5.7. Піддавати карантину осіб, які мали контакт з інфекційними хворими.

6. Начальник медичної частини у своїй діяльності підтримує взаємовідносини з питань:

6.1. Режиму утримування хворих у стаціонарі медичної частини, переведення засуджених у штрафний та дисциплінарний ізолятор, карцер, приміщення камерного типу, одиночні камери, виховної роботи серед підслідних та засуджених, фінансування діяльності медичної частини, проведення в ній ремонтних робіт - зі службами та підрозділами установи.

6.2. Організації медичного обслуговування підслідних (засуджених) та підтримування санітарного порядку та дотримання епідемічного нормального стану в установі - з медичним відділом управління Держдепартаменту.

6.3. Медичного забезпечення - з аптечними установами в/о "Фармація", магазинами медичної техніки, аптеками територіальних органів Міністерства охорони здоров'я.

6.4. Вивчення передового досвіду, отримання допомоги фахівців у проведенні консультацій, підготовки медичних кадрів на робочих місцях, виділення місць для госпіталізації засуджених при відповідних показаннях - з начальниками лікарень місць позбавлення волі та головними лікарями установ органів охорони здоров'я.

6.5. Оперативного стеження за епідеміологічним станом серед населення - з місцевою санітарно-епідемічною станцією та санітарно-епідемічною станцією ГУМВС, УМВС України в Криму, областях.

6.6. Забезпечення медичної частини засобами санітарно-гігієнічної освіти - з центрами здоров'я, центрами профілактики СНІД.

7. Результати діяльності начальника медичної частини оцінюються за такими основними критеріями:

7.1. Показники стану здоров'я підслідних і засуджених та діяльності медичної частини.

7.2. Відсутність надзвичайних подій у медичній частині, порушень законодавства, обгрунтованих скарг на якість лікувально-діагностичної роботи, фактів неуважного та байдужого ставлення до хворих.

7.3. Оптимальний розподіл посадових обов'язків серед медичного персоналу, забезпечення контролю за виконанням персоналом медичної частини планових та інших завдань.

7.4. Використання в роботі статистичних методів аналізу, уміння аналізувати статистичні дані.

7.5. Компетентність з питань управління, знання нормативних документів, що регламентують діяльність слідчих ізоляторів, установ виконання покарань та їх медичної служби.

7.6. Удосконалення знань та підвищення професійної підготовки персоналу медичної частини.

7.7. Підтримання санітарного та епідеміологічного порядку в установі, естетики та інтер'єру медичної частини.

7.8. Знання ділових та моральних рис працівників медичної частини, піклування про поліпшення умов їх праці, збереження здоров'я.

7.9. Підтримання сприятливого психологічного клімату у колективі медичної частини, відсутність конфліктних ситуацій, обгрунтованих скарг працівників на діяльність начальника медичної частини.

1.1.1. ВІЛ - це вірус імунодефіциту людини. Протягом кількох років з часу інфікування ВІЛ руйнує імунну систему й призводить до стану, коли організм не спроможний боротися з інфекційними чи пухлинними хворобами. Такий стан людини кваліфікується як СНІД - синдром набутого імунодефіциту.

1.1.2. Дізнатися про зараження на ВІЛ можна лише після тестування крові на цей вірус.

1.1.3. Тестування на ВІЛ здійснюється шляхом виявлення антитіл, які виробляє організм людини. Протягом декількох місяців, що необхідні для накопичення антитіл, виявити ВІЛ в крові людини, яка вже є інфікованою, неможливо ("вікно" в обстеженні).

1.1.4. Сьогодні в світі немає вакцини, яка б дозволила запобігти інфікуванню на ВІЛ, і є велика імовірність того, що найближчим часом її виготовлено не буде.

1.1.5. ВІЛ-інфекція серед засуджених може поширюватись унаслідок:

незахищених статевих, особливо гомосексуальних стосунків, коли бракує презервативів;

користування чужим брудним інструментарієм, що використовується для ін'єкційного введення наркотиків, або користування наркотиками, у розчині яких є вірус (саморобно виготовлені наркотики, коли з однієї ємкості декілька осіб набирають наркотик, а один з них є ВІЛ-інфікованим);

користування забрудненими лезами для гоління або голками для татуювання.

1.1.6. Передання ВІЛ-інфекції від особи, яка позбавлена волі, до персоналу в звичайних обставинах виключена. Є теоретичний ризик інфікування при уколі забрудненою голкою, при попаданні інфікованої крові до рани під час бійки.

1.1.7. Вірус імунодефіциту людини нестійкий у зовнішньому середовищі і швидко гине під дією дезінфікувальних засобів або під час кип'ятіння.

Профілактика зараження на ВІЛ полягає в ретельному додержанні правил гігієни, що спрямовані на уникнення тих дій, які можуть призвести до інфікування - незахищений (без презервативів) секс, внутрішньовенне введення наркотиків.

1.2.1. Жодна людина, яка внутрішньовенно вводить саморобно виготовлені наркотики забрудненими (нестерильними) інструментами, не користується презервативами, не може бути впевненою в тому, що вона не є ВІЛ-інфікованою.

1.2.2. Людина, яка підпала під загрозу зараження на ВІЛ, не може бути впевнена, що вона не інфікована вірусом, до отримання негативного результату тестування.

1.2.3. Якщо людина ВІЛ-інфікована, а тестування на ВІЛ проведено в час, коли не є достатньою кількість антитіл до вірусу в крові ("вікно" в обстеженні), - отримання негативного результату на вірус ще не значить, що вона не ВІЛ-інфікована. Треба повторити обстеження через 3 - 6 місяців.

1.2.4. Ліків, які б позбавили людину від ВІЛу або вилікували від СНІДу, на сьогодні в світі не існує.

1.2.5. Знешкодити вірус поза організмом людини можна шляхом:

- використання будь-яких дезінфікувальних засобів (розчини 1 - 3 % хлораміну, 0,05 % марганцевокислого калію, 1 - 3 % протарголу, 3 - 5 % спиртового йоду, 70 % етилового спирту);

- кип'ятіння, що миттєво руйнує вірус.

Думка про те, що всі ВІЛ-інфіковані в країні відомі, ізольовані і не можуть інфікувати Вас вірусом імунодефіциту, хибна.

1.3.1. Ставитись до кожної людини, незалежно від її статусу, як до потенційного носія ВІЛу.

1.3.2. Відмовитись від незахищеного (без презервативів) сексу.

1.3.3. Не користуватись медичним обладнанням, у тому числі й інструментарієм для внутрішньовенного введення наркотиків, без його дезінфекційної обробки.

1.3.4. Мінімізувати ймовірність поранень шкіри, слизової оболонки, попадання крові іншої людини на відкриті ранові поверхні вашої шкіри чи слизової оболонки.

2.1.1. ВІЛ - це вірус імунодефіциту людини. Протягом кількох років з часу інфікування ВІЛ руйнує імунну систему й призводить до стану, коли людина не спроможна боротися з інфекційними чи пухлинними хворобами. Такий стан людини кваліфікується як СНІД - синдром набутого імунодефіциту.

2.1.2. Дізнатися про зараження на ВІЛ можна лише після тестування крові на цей вірус.

2.1.3. Тестування на ВІЛ здійснюється шляхом виявлення антитіл, які виробляє організм людини. Протягом кількох місяців, що необхідні для накопичення антитіл, виявити ВІЛ в крові людини, яка вже є інфікованою, неможливо ("вікно" в обстеженні).

2.1.4. На сьогодні в світі немає вакцини, яка б дозволила запобігти інфікуванню на ВІЛ, і є велика імовірність того, що найближчим часом її виготовлено не буде.

2.1.5. ВІЛ-інфекція в місцях позбавлення волі може поширюватись унаслідок:

незахищених статевих, особливо гомосексуальних стосунків, коли бракує презервативів;

користування спільними, непродезінфікованими лезами для гоління або голками для татуювання;

користування чужим брудним інструментарієм, що використовується для ін'єкційного введення наркотиків або користування наркотиками, у розчині яких є вірус (саморобно виготовлені наркотики, коли з однієї ємності декілька осіб набирають наркотик, а один з них є ВІЛ-інфікованим).

2.1.6. Вірус імунодефіциту людини нестійкий, він швидко гине під дією дезінфікувальних засобів або під час кип'ятіння.

2.1.7. Жодна людина, яка внутрішньовенно вводить саморобно виготовлені наркотики забрудненими (нестерильними) інструментами, не користується презервативами, не може бути впевненою в тому, що вона не є ВІЛ-інфікованою.

2.1.8. Людина, яка підпала під загрозу зараження на ВІЛ, не може бути впевнена, що вона не інфікована вірусом, до отримання негативного результату тестування.

2.1.9. Якщо людина ВІЛ-інфікована, а тестування на ВІЛ проведено в час, коли не є достатньою кількість антитіл до вірусу в крові ("вікно" в обстеженні), - отримання негативного результату на вірус ще не значить, що вона не ВІЛ-інфікована. Треба повторити обстеження через 3 - 6 місяців.

2.1.10. Ліків, які б позбавили людину від ВІЛу або вилікували від СНІДу, на сьогодні в світі не існує.

2.1.11. Знешкодити вірус поза організмом людини можна шляхом:

використання будь-яких дезінфікувальних засобів (розчини 1 - 3 % хлораміну, 0,05 % марганцевокислого калію, 1 - 3 % протарголу, 3 - 5 % спиртового йоду);

кип'ятіння, що миттєво руйнує вірус.

Профілактика зараження на ВІЛ полягає в ретельному додержанні правил гігієни, що спрямовані на уникнення тих дій, які можуть призвести до інфікування - незахищений (без презервативів) секс, внутрішньовенне введення наркотиків, татуювання.

Думка про те, що всі ВІЛ-інфіковані в країні відомі, ізольовані і не можуть інфікувати Вас вірусом імунодефіциту, хибна.

Дозволяється направити на лікування з установи ______________ управління (відділу) Департаменту в ________________________ до установи _______________ управління (відділу) Департаменту в _____________________ хворого (-у) засудженого (-у) ______________ _________________________________________________________________.

Разом направте особову справу та медичну документацію. Направлення хворого здійснювати в установленому порядку.

Додаток: на _________ арк.

Дозволяється направити на лікування з установи _________________ управління (відділу) Департаменту в _________________________ до установи ________________ управління (відділу) Департаменту в _________________________________________ хворого (-у) засудженого (-у) ___________________________________.

Разом направте особову справу, медичну документацію. Направлення хворого здійснювати в установленому порядку.

Додаток: на "_____" арк.

ім'я, по батькові, рік народження)

ім'я, по батькові, рік народження)

(дата)

(дата)

Скарги:

Анамнез (перенесені захворювання, поранення та операції, початок і розвиток основних захворювань, з якого часу не працює через хворобу, де і як довго лікувався з приводу основних захворювань, який курс лікування пройшов):

Дані об'єктивних досліджень (зріст, вага, стан органів та систем, дані рентгенологічних і лабораторних досліджень):

Згідно з пунктами _____ Переліку захворювань, які є підставою для представлення засуджених до звільнення від подальшого відбування покарання, погодженого Міністерством охорони здоров'я України,

1.1. Консультативна робота з питань ВІЛ/СНІД має забезпечити:

1.1.1. Профілактичне консультування, що спрямоване на зниження ризику поширення ВІЛ-інфекції.

1.1.2. Підтримувальне консультування для надання підтримки ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД, а також їх сім'ям та близьким у разі їх особистого звернення.

1.2. Консультативна допомога розрахована на всіх, кого турбує можливість зараження ВІЛ-інфекцією або захворювання на СНІД, а саме - на:

1.2.1. Осіб, які стурбовані можливістю зараження ВІЛ-інфекцією та мають бажання перевіритись на інфікованість ВІЛ.

1.2.2. Осіб, які пройшли тестування на ВІЛ.

1.2.3. Осіб, які вирішили не перевірятись, незважаючи на те, що їх поведінка в минулому або і тепер може призвести до інфікування на ВІЛ.

1.2.4. Хворих на СНІД або інші хвороби, що пов'язані з ВІЛ-інфікованістю.

1.2.5. Осіб, які мають труднощі з працевлаштуванням, житлом, грошима, родиною тощо внаслідок ВІЛ-інфекції; сім'ї та друзів тих осіб, які інфіковані на ВІЛ - у разі їх особистого звернення.

1.2.6. Медичних та інших працівників.

1.3. Консультування з питань ВІЛ/СНІД може здійснюватися за будь-якої ситуації, де має або може мати місце бесіда щодо ВІЛ/СНІДу. Проводити профілактичну консультативну роботу можуть медичні та соціальні працівники, вчителі, санпросвітпрацівники, члени релігійних громад, уповноважені з роботи з молодіжними групами, члени груп самодопомоги, інші громадяни, навчені заходам, до яких вдаються задля подання цієї допомоги. Основні умови - бажання допомогти людям, гуманне ставлення до людини, знання цієї проблеми.

1.4. Інформація про наявність у людини ВІЛ-інфекції є значним стресовим чинником. Установлений діагноз "СНІД", повідомлення про можливість зараження або підозра людини на наявність у неї ВІЛ-інфекції призводить до серйозних наслідків емоційного, соціального, поведінкового і медичного характеру. Наявність у людини ВІЛ-інфекції суттєво позначається на її сімейному житті, статевих, соціальних зв'язках, на роботі та навчанні, духовних потребах.

1.5. Адаптація людини до стану інфікованості ВІЛ можлива шляхом постійної цілеспрямованої роботи, що спрямована на боротьбу зі стресами. Консультативна допомога повинна забезпечувати такий спосіб подання інформації, який би відповідав на повсякденні питання, що їх ставить перед людиною життя. До уваги повинні братись статеві потреби і анамнез пацієнта, рівень інтелекту, його професія, освіта, прагнення, надії тощо. Слід ураховувати спосіб життя ВІЛ-інфікованого, намагаючись використовувати ті можливості й перепони, які можуть знизити ефективність конструктивної адаптації людини до ВІЛ-інфекції. Під час проведення консультативної роботи з членами сімей, статевими партнерами, іншими особами з оточення пацієнта, які інфіковані на ВІЛ, необхідно за їх бажанням - надавати об'єктивну, доступну для сприйняття інформацію щодо ВІЛ-інфекції і шляхів її передавання, зосереджуючи особливу увагу на гуманному ставленні до інфікованої людини.

1.6. Консультування має бути доступним. Консультації слід проводити в усіх випадках, коли у людини, незалежно від її статусу (підслідний, засуджений, обслуга чи члени їх сімей), є бажання таку консультацію отримати.

1.7. Консультування слід проводити на добровільних засадах. Медичний працівник, який в установі відповідає за проведення передтестового та післятестового консультування (далі - консультант), повинен користуватись авторитетом у співрозмовників, мати добру професійну підготовку, поважати людей і суворо дотримуватись принципів конфіденційності щодо отриманої інформації. Перевага такого консультування - в тому, що надається достовірна інформація про ВІЛ/СНІД, людину знайомлять зі способами і засобами зниження ризику зараження, вона отримує емоційну підтримку та психологічні стимули до зміни небезпечної поведінки. ВІЛ-інфікована особа отримує відомості про додаткові медичні та соціальні служби підтримки. Користь від співбесід-консультацій може бути значно збільшена за рахунок використання конкретних заходів, наприклад, забезпечення кондомами, дезінфікуючими речовинами, літературою з питань профілактики СНІД тощо.

1.8. Одним з основних завдань передтестового консультування є відбір для проведення добровільного тестування осіб, які можуть бути враженими ВІЛ. Проведене тестування дозволяє:

розпізнати інфікованість на ВІЛ, тобто виявити дані про наявність або відсутність антитіл до ВІЛ у сироватці крові;

зменшити психологічну напруженість у зв'язку з невизначеністю, що передувала тестуванню;

разом з ВІЛ-інфікованою особою визначити наступні дії щодо стосунків з сексуальним (сексуальними) партнером (партнерами), прийняття рішень відносно планування сім'ї, пологів, годування груддю тощо;

мотивувати осіб, які були тестовані, до зміни поведінки та вибору засобів особистої профілактики.

Тестування дає змогу простежити географію поширення ВІЛ-інфекції в установах та якнайкраще коректувати профілактичні заходи, що здійснюються в тій чи іншій установі.

2.1. Консультування має досягати такої мети:

викликати почуття занепокоєння щодо ризику, спричиненого неправильністю власної поведінки людини, якщо вона є такою;

пояснити технічні аспекти тестування;

пояснити практичне значення результатів тестування та оцінити можливість людини справитися з інформацією про наявність у неї ВІЛ-інфекції;

забезпечити підтримку, дати пораду і, у разі потреби - подати консультативну допомогу;

з урахуванням особливостей виявлення ВІЛ - прийняти рішення відносно конкретної людини щодо часу проведення обстеження.

2.2. Тиск або примушення до тестування на ВІЛ неприпустимі.

2.3. Будь-яке обстеження слід проводити анонімно із суворим забезпеченням (без жодних винятків) конфіденційності отриманої інформації. Порушення медичної таємниці про ВІЛ-інфіковану особу зводить нанівець зусилля медичного працівника щодо залучення осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, до добровільного тестування.

2.4. Під час тестування має бути забезпечена технічна досконалість - як при проведенні забору крові, так і самого лабораторного дослідження.

3.1. Конфіденційність. Довіра до консультанта є найважливішою та обов'язковою умовою ефективності консультативної роботи. Вона гарантує, що пацієнт скористається рекомендаціями лікаря і буде діяти відповідно до них. Конфіденційність виключає розголошення будь-яких відомостей щодо пацієнта, за винятком тих випадків, коли це робиться за його згодою або в установленому законом порядку. Консультант, якщо не може гарантувати таємниці змісту бесіди, то повинен повідомити про це пацієнта та обговорити з ним можливі наслідки. Ураховуючи реальність дискримінації з боку оточуючих, а також зустрічних звинувачень з боку ВІЛ-інфікованої особи, важливість гарантії конфіденційності є цілком зрозумілою.

3.2. Доступність. Консультативна допомога повинна бути доступною для кожного, хто її потребує і хто її бажає отримати. Консультант завжди повинен інформувати пацієнта про те, куди він може звернутися в разі потреби.

3.3. Доброзичливість. Консультант повинен ставитись до пацієнтів однаково доброзичливо, незалежно від його індивідуальних особливостей, способу життя та соціального стану. Він повинен брати до уваги особливості життя людини, при цьому не висловлюючи своєї оцінки поведінки пацієнтів ані в минулому, ані тепер.

Таке ставлення можливе, якщо консультант розуміє свої упередження та стереотипи, переборює їх. Інакше консультування буде формальним або навіть неможливим.

3.4. Терпимість. Консультант повинен бути толерантним до різноманітних емоційних проявів пацієнтів. Одержавши повідомлення про "позитивний" результат, людина може відчути роздратованість, озлобленість, оскільки почуває себе приреченою, звинувачує у тому, що сталося, суспільство, долю, інших людей. Ці негативні емоції можуть бути спрямовані безпосередньо на консультанта, що вимагає від нього відповідної психологічної готовності та вміння зберігати врівноваженість та терплячість.

3.5. Співпереживання. Передбачає проникнення до внутрішнього світу пацієнта, розуміння його переживань, а також уміння поставити себе на його місце. Співпереживання здійснюється шляхом невербальної комунікації та інтерпретується пацієнтом як "Я слухаю і реагую на Ваші слова". Корисно використовувати в процесі співбесіди вирази, що їх вживає сам пацієнт. Завдяки цьому консультант переконає пацієнта в уважному ставленні до його проблем.

3.6. Повага до людини. Консультант повинен з розумінням ставитися до індивідуальних особливостей пацієнтів, їхніх цінностей та переконань. Своєрідність їх самостійних рішень не повинна викликати упередження з боку консультанта, за винятком випадків, що суперечать медичній етиці.

3.7. Мобілізація ресурсів. Консультант не може та не повинен брати на себе вирішення всіх проблем пацієнта, - він має кваліфіковано допомогти йому використати всі канали допомоги (служби соціальної та юридичної допомоги, родина, друзі, групи підтримки тощо).

3.8. Ефективність консультування залежить не тільки від професіоналізму консультанта, знання ним принципів надання психологічної підтримки, але й від його особистих якостей. Консультативна робота стане продуктивною, якщо консультант відчує внутрішню потребу в цій роботі.

3.9. Нерідко консультанти працюють з пацієнтами, чиї духовні цінності, переконання та принципи значно, навіть діаметрально, відрізняються від їх власних. Консультант ніколи не повинен допускати, щоб на нього впливали його цінності, переконання та принципи, особливо - при спілкуванні з пацієнтами, які суттєво відрізняються від інших людей за способом життя. Консультант ніколи не повинен виявляти неприязні, підозрілості до особи, яку позбавлено волі.

3.10. Важливою умовою успішного консультування є опанування навичками спілкування, котрі забезпечують максимальне розуміння консультантом думок та почуттів пацієнта. До них належать:

Активне слухання. Передбачає увагу консультанта до того, що каже пацієнт, уточнення незрозумілих висловів, постановку додаткових питань.

Перефразування. Повторення іншими словами того, що казав пацієнт. Перефразування сприяє з'ясуванню адекватності розуміння смислу, який вкладає у сказане пацієнт.

Уточнення. Передбачає з'ясування деталей та усунення непорозумінь у розмові.

Повтори. У моменти емоційного напруження пацієнти не завжди розуміють все, що їм кажуть. У цих випадках консультанту слід вдаватись до повторів.

Підбиття підсумків. Під час спілкування створюються певні змістові орієнтири, які допомагають пацієнту розібратися з емоціями, практичними питаннями, що постають перед ними, та скласти плани наступних дій.

Акцентування. Якщо пацієнт уникає прямо казати про проблему, що стоїть перед ним та яку треба обговорити, консультант допомагає виділити те, що становить інтерес, підкреслюючи важливі моменти.

Упорядкування. Консультант допомагає своєму пацієнтові встановити зв'язок між фактами та почуттями. Упорядкування допомагає визначити, що потребує негайної уваги, а що можна відкласти.

Реагування. Консультант визнає та сприймає такі почуття пацієнтів, як гнів, злість, сум, страх тощо.

Повага. Консультант повинен брати до уваги погляди та переконання своїх пацієнтів та спиратись на них під час консультування.

4.1. Консультант повинен володіти достатнім запасом відомостей про ВІЛ і про клінічні прояви інфекції та бути обізнаним з новітніми розробками з діагностики та лікування СНІДу.