Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах (укр/рос)

Дата приєднання України: 19.10.2000

Дата набуття чинності: 21.07.2001

Держави, які підписали цю Конвенцію,

Бажаючи полегшити передачу та виконання судових доручень і сприяти погодженню різних способів, які використовуються ними з цією метою,

Піклуючись про поліпшення взаємної правової допомоги в цивільних або комерційних справах,

Вирішили для цього укласти Конвенцію і домовилися про наступні положення:

У цивільних або комерційних справах судовий орган Договірної Держави може відповідно до положень законодавства цієї Держави шляхом надіслання судового доручення звернутися до компетентного органу другої Договірної Держави з проханням отримати докази або провести інші процесуальні дії.

Доручення не може бути використано з метою отримання доказів, як призначаються не для використання в судовому розгляді, вже розпочатому або такому, що готується.

Вираз "інші процесуальні дії" не включає вручення судових документів або проведення дій з метою виконання або примусового виконання судових рішень чи розпоряджень, або постанов про застосування тимчасових чи охоронних заходів.

Договірна Держава призначає Центральний Орган, який зобов'язується отримувати судові доручення, що надходять від судових органів іншої Договірної Держави, і передавати органу, компетентному їх виконати. Кожна Держава організовує Центральний Орган згідно із своїм правом.

Доручення надсилаються Центральному Органу Держави виконання без посередництва будь-якого іншого органу цієї держави.

В судовому дорученні зазначається:

a) запитуючий орган і запитуваний орган, якщо останнє відомо запитуючому органу;

b) імена та адреси сторін в процесі та їх представників, якщо такі є;

c) характер справи, для якої потребуються докази, з наданням всієї необхідної інформації в зв'язку з цим;

d) докази, які мають бути отримані або інша процесуальна дія, яку потрібно провести.

Там, де потрібно, в дорученні вказується inter alia:

e) імена та адреси осіб, яких потрібно опитати;

f) запитання, які потрібно поставити особам в ході опитування, або виклад фактів в зв'язку з якими вони мають бути запитані;

g) документи або інше нерухоме чи особисте майно, що підлягають огляду;

h) будь-які вимоги щодо отримання пояснень під присягою або урочистою заявою, або використання будь-якої іншої форми;

i) будь-який спеціальний спосіб чи процедура відповідно до статті 9.

Доручення також повинно містити будь-яку інформацію, необхідну для застосування статті 11.

Легалізація або інша подібна процедура не вимагається.

Судове доручення складається мовою запитуваного органу або супроводжується перекладом на цю мову.

Однак, Договірна Держава приймає доручення також англійською чи французькою мовою або з перекладом на одну з цих мов, якщо вона не зробила застереження на підставі статті 33.

Договірна Держава, яка має більш ніж одну офіційну мову і не може в зв'язку з умовами внутрішнього законодавства приймати доручення однією з цих мов на всій території, шляхом подання заяви визначає мову, якою повинно бути складено або перекладено доручення у певних частинах її території. В разі недотримання умов такої заяви без поважної причини витрати по перекладу належною мовою покриваються запитуючою Державою.

Договірна Держава шляхом відповідної заяви може визначити інші, ніж зазначені в попередніх частинах, мову або мови, якими доручення повинно бути надіслано до її Центрального Органу.

Справжність будь-якого перекладу, що додається до доручення, повинна бути засвідчена дипломатичним службовцем або консульським агентом, або перекладачем під присягою, або будь-якою іншою особою, яка має такі повноваження в будь-якій Державі.

Якщо Центральний Орган вважає, що запит не відповідає положенням цієї Конвенції, то він безвідкладно інформує орган запитуючої Держави, який направив судове доручення, уточнюючи свої заперечення щодо доручення.

Якщо Центральний Орган, якому направлено судове доручення, не є компетентним його виконати, то доручення негайно надсилається органу цієї Держави, компетентному виконати його відповідно до положень національного законодавства.

Запитуючий орган, якщо побажає, може бути поінформований про час та місце виконання доручення для того, щоби надати можливість присутності заінтересованим сторонам та їхнім представникам, якщо такі є. Така інформація надсилається безпосередньо сторонам або їхнім представникам, якщо про це просить орган запитуючої Держави.

Договірна Держава може заявити, що представники судової влади запитуючого органу іншої Договірної Держави можуть бути присутніми під час виконання судового доручення. З цією метою може вимагатися попередня згода компетентного органу, визначеного Державою, яка робить заяву.

Судовий орган, який виконує судове доручення, застосовує способи і процедури відповідно до законодавства своєї держави.

Однак, він виконує прохання запитуючого органу про застосування спеціального способу чи процедури, якщо це не суперечить внутрішньому законодавству запитуваної Держави або якщо виконання прохання вбачається неможливим з причин її внутрішньої практики та процедури чи з причини практичних труднощів.

Судове доручення виконується безвідкладно.

При виконанні судового доручення запитуваний орган вдається до належних заходів примусу в тому разі і в тій мірі, як це передбачено внутрішнім законодавством його держави для виконання рішень, винесених органами його держави, або клопотань сторін процесу.

При виконанні судового доручення причетна особа може відмовитися від надання доказів в тій мірі, в якій це їй дозволено привілеями або заборонами, встановленими:

a) законодавством запитуваної Держави; або

b) законодавством запитуючої Держави, і такі привілеї чи заборони, були зазначені у дорученні, або на прохання запитуваного органу були іншим чином підтверджені запитуючим органом.

Договірна Держава може заявити, що крім цього вона поважатиме привілеї та заборони, встановлені законодавством Держави іншої, ніж запитуюча Держава або запитувана Держава, в тій мірі, як це зазначено у такій заяві.

У виконанні судового доручення може бути відмовлено лише в тій мірі, в якій:

a) в запитуваній Державі виконання доручення не належить до компетенції судової влади;

b) запитувана Держава вважає, що цим може бути завдана шкода її суверенітету або безпеці.

У виконанні не може бути відмовлено лише на тій підставі, що відповідно до внутрішнього законодавства запитувана Держава заявляє про свою виключну юрисдикцію щодо справи, якої стосується доручення, або що її законодавство не передбачає виконання відповідних дій.

Документи про виконання судового доручення надсилаються запитуваним органом запитуючому органу тими самими каналами, які використав останній.

В кожному випадку, коли доручення не виконано цілком або частково, запитуючий орган негайно інформується такими самими каналами із зазначенням причин.

Виконання судового доручення не дає підстав для будь-яких відшкодувань податків або витрат будь-якого характеру.

Разом з тим, запитувана Держава має право вимагати від запитуючої Держави відшкодування за сплату гонорарів експертам і перекладачам та витрати у зв'язку з застосуванням на прохання запитуючої Держави спеціальної процедури відповідно до частини 2 статті 9.

Запитуваний орган, законодавство якого покладає обов'язок на сторони подавати докази самостійно, і який не може сам виконати доручення, може після отримання згоди запитуючого органу призначити особу, яка може виконати доручення. При зверненні за згодою запитуваний орган зазначає приблизні витрати у зв'язку з цією процедурою. В разі надання згоди запитуючий орган покриває будь-які витрати, що виникли; без такої згоди запитуючий орган не несе відповідальності за витрати.

У цивільних або комерційних справах дипломатичний службовець або консульський агент Договірної Держави на території іншої Договірної Держави і в межах округу виконання своїх функцій може без застосування примусу отримувати докази від громадян Держави, яку він представляє, з метою сприяння провадженню, розпочатому в суді Держави, яку він представляє.

Договірна Держава може заявити, що докази можуть отримуватися дипломатичними службовцями або консульськими агентами, лише якщо згода з цією метою надана на підставі їхніх звернень або звернень від їхнього імені до відповідного органу, визначеного Державою, яка робить таку заяву.

Дипломатичний службовець або консульський агент Договірної Держави на території іншої Договірної Держави і в межах округу виконання своїх функцій може також отримати докази без застосування примусу від громадян Держави, в якій він виконує свої функції, або від громадян третьої держави, з метою сприяння провадженню, розпочатому в суді Держави, яку він представляє, якщо:

a) компетентний орган, призначений Державою, в якій він виконує свої функції, надав дозвіл взагалі або у конкретному випадку, та

b) він діє згідно з умовами, визначеними компетентним органом у дозволі. Договірна Держава може заявити, що докази можуть бути отримані відповідно до цієї статті без її попереднього дозволу.

В цивільних або комерційних справах особа, належним чином призначена уповноваженим з цією метою може без застосування примусу отримувати докази на території Договірної Держави з метою сприяння провадженню розпочатому в суді іншої Договірної Держави, якщо:

a) компетентний орган, призначений державою, на території якої повинні бути отримані докази, надав свій дозвіл взагалі або у конкретному випадку; та

b) він діє згідно з умовами, визначеними компетентним органом у дозволі.

Договірна Держава може заявити, що докази можуть бути отримані відповідно до цієї статті без її попереднього дозволу.

Договірна Держава може заявити, що дипломатичний службовець, консульський агент або уповноважений, компетентні отримувати докази згідно зі статтями 15, 16 або 17, може звернутися до компетентного органу, призначеного Державою, яка робить таку заяву, за відповідною допомогою в отриманні доказів із застосуванням примусу. Заява може містити такі умови, які Держава, яка робить таку заяву, може вважати необхідними.

Якщо орган задовольняє прохання, він застосовує будь-які примусові заходи, які є належними та які передбачені законодавством його держави для застосування під час провадження.

Компетентний орган при наданні дозволу, про який йдеться у статтях 15, 16 або 17, або у задоволенні прохання, згаданого в статті 18, може встановити умови, яких на його думку слід дотримуватися, зокрема щодо часу та місця отримання доказів. Таким же чином він може вимагати отримання завчасного повідомлення про час, дату та місце отримання доказів; в такому випадку представник органу вправі бути присутнім при отриманні доказів.

При отримані доказів відповідно до будь-якої статті цієї глави інтереси причетних осіб можуть захищати їх представники.

Якщо дипломатичний службовець, консульський агент або уповноважений правомочний відповідно до статей 15, 16 або 17 отримувати докази, то:

a) він може отримувати всі види доказів, які не суперечать законодавству Держави, на території якої отримуються докази, або будь-якому дозволу, наданому відповідно до згаданих статей, і матиме повноваження в цих межах приводити до присяги або приймати урочисті заяви;

b) прохання до особи з'явитися або надати докази, якщо вона не є громадянином Держави, в якій розглядається справа, складається мовою тієї місцевості, де отримуються докази, або супроводжується перекладом цією мовою;

c) у проханні особа інформується про можливість мати представника для захисту своїх інтересів, та в будь-якій Державі, яка не зробила заяву відповідно до статті 18, особа також інформується про те, що вона не може бути примушена з'явитися або надати докази;

d) докази можуть отримуватися в порядку, передбаченому законодавством, яке застосовується судом, який розглядає відповідну справу, за умови, що такий порядок не заборонений законодавством Держави, на території якої докази отримуються;

e) особа, якої стосується прохання про надання доказів, може посилатися на привілеї та заборони, про які йдеться у статті 11, щоб відмовитися від надання доказів.

Той факт, що спроба отримати докази із застосуванням процедури, визначеної в цій главі, не вдалася внаслідок відмови особи надати докази, не заважає подальшому зверненню про отримання доказів відповідно до положень глави I.

Договірна Держава під час підписання, ратифікації або приєднання може заявити, що вона не виконуватиме судові доручення, направлені з метою здійснення процедури виявлення в ході попереднього слухання документів, відомої в країнах загального права.

Договірна Держава може призначити інші органи влади на додаток до Центрального Органу і визначити обсяг їх компетенції. Однак, судові доручення в усіх випадках можуть надсилатися до Центрального Органу.

Федеративні держави мають можливість призначити більш ніж один Центральний Орган.

Договірна Держава, яка має більш ніж одну правову систему, може призначити органи, які належать до однієї із цих систем, який матиме виключну компетенцію виконувати судові доручення відповідно до цієї Конвенції.

Якщо це вимагається конституційними обмеженнями, Договірна Держава може вимагати покриття запитуючою Державою сплат і витрат, пов'язаних з виконанням судових доручень, за організацію процедури по забезпеченню явки особи для надання доказів, витрат в зв'язку з явкою цих осіб та втрат на розшифровку стенограми пояснень.

Якщо Держава висунула вимоги відповідно до попередньої частини, будь-яка інша Договірна Держава може вимагати від цієї Держави відшкодування аналогічних сплат і витрат.

Положення цієї Конвенції не перешкоджають Договірній Державі:

a) заявити, що судові доручення можуть направлятися її судовим органам іншими каналами, ніж передбачені у статті 2;

b) виходячи з внутрішнього законодавства або практики дозволяти проведення будь-яких дій, передбачених Конвенцією, на менш обмежувальних умовах;

c) виходячи з внутрішнього законодавства або практики дозволяти застосування інших способів отримання доказів, ніж передбачені цієї Конвенцією.

Ця Конвенція не забороняє угод між двома чи більше Договірними Державами про незастосування:

a) положень статті 2 стосовно способів передачі судових доручень;

b) положень статті 4 стосовно мов, які можуть використовуватися;

c) положень статті 8 стосовно присутності представників судової влади при виконанні доручень;

d) положень статті 11 стосовно привілеїв і заборон для свідків стосовно відмови від надання доказів;

e) положень статті 13 стосовно способів повернення виконаних доручень запитуючому органу;

f) положень статті 14 стосовно сплат і витрат;

g) положень глави II.

У відносинах між Сторонами цієї Конвенції, які є також Сторонами однієї чи обох Конвенцій з питань цивільного процесу, підписаних в Гаазі 17-го липня 1905 року та 1-го березня 1954 року, ця Конвенція замінює положення статей 8-16 попередніх конвенцій.

Ця Конвенція не торкається застосування статті 23 Конвенції 1905 року, або статті 24 Конвенції 1954 року.

Додаткові угоди між Сторонами зазначених Конвенцій 1905 та 1954 року вважаються такими, які рівною мірою застосовуються до цієї Конвенції, якщо Сторони не домовилися про інше.

Без шкоди для положень статей 29 та 31, ця Конвенція не відміняє конвенцій, які містять положення стосовно предмету цієї Конвенції, в яких Договірні Держави є або будуть Сторонами.

Держава може під час підписання, ратифікації або приєднання виключити цілком або частково застосування положень частини 2 статті 4 та глави II. Жодні інші застереження не дозволяються.

Кожна Договірна Держава може в будь-який час відкликати своє застереження; таке застереження припиняє свою дію на шістдесятий день після повідомлення про її відкликання.

Якщо Держава зробила застереження, будь-яка інша заторкнута держава може застосовувати таке саме правило відносно держави, яка зробила застереження.

Держава може в будь-який час відкликати або змінити заяву.

Договірна Держава під час здачі на зберігання свого інструменту про ратифікацію або приєднання або пізніше інформує міністерство закордонних справ Нідерландів про призначення органів згідно з статтями 2, 8, 24 та 25.

Договірна Держава також інформує Міністерство, де це необхідно, про таке:

a) призначення органів, які мають бути повідомлені, чий дозвіл може вимагатися і чия допомога може потребуватися при отриманні доказів дипломатичними службовцями та консульськими агентами, згідно з статтями 15, 16 та 18 відповідно;

b) призначення органів, чий дозвіл може вимагатися при отриманні доказів уповноваженими відповідно до статті 17 і допомога яких може бути надана відповідно до статті 18;

c) заяви відповідно до статей 4, 8, 11, 15, 16, 17, 18, 23 та 27;

d) будь-яке відкликання або зміна вищезгаданих призначень та заяв;

e) відкликання будь-якого застереження.

Будь-які труднощі, що можуть виникнути між Договірними Державами в зв'язку з застосуванням цієї Конвенції, вирішуються по дипломатичних каналах.

Ця Конвенція відкрита для підписання Державами, представленими на Одинадцятій сесії Гаазької конференції з міжнародного приватного права.

Вона підлягає ратифікації, і документи про ратифікацію здаються на зберігання до Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Ця Конвенція набуває чинності на шістдесятий день після здачі на зберігання третього документа про ратифікацію відповідно до частини другої статті 37.

Конвенція набуває чинності для кожної Держави, що підписала і в подальшому ратифікувала її, на шістдесятий день після здачі на зберігання документа про ратифікацію.

Будь-яка Держава, не представлена на Одинадцятій сесії Гаазької конференції з міжнародного приватного права, яка є членом Конференції або Організації Об'єднаних Націй, або спеціалізованих установ ООН, або Стороною Статуту Міжнародного Суду, може приєднатися до цієї Конвенції після набуття нею чинності відповідно до частини першої статті 38.

Документ про приєднання здається на зберігання до Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Конвенція набуває чинності для Держави, яка приєдналася, на шістдесятий день після здачі на зберігання її документа про приєднання.

Приєднання має силу лише у відносинах між Державою, яка приєдналася, та тими Договірними Державами, які заявили про свою згоду з приєднанням. Така заява передається на зберігання до Міністерства закордонних справ Нідерландів, яке направляє засвідчену копію кожній Договірній Державі через дипломатичні канали.

Конвенція набуває чинності між Державою, яка приєдналася, та Державою, яка заявила про згоду з приєднанням, на шістдесятий день після передачі на зберігання заяви про згоду.

Будь-яка Держава в момент підписання, ратифікації або приєднання може заявити, що дія цієї Конвенції розповсюджується на всі території, за міжнародні відносини яких вона відповідає, або на одну чи декілька з них. Така заява набирає сили з дати набуття чинності Конвенцією для відповідної Держави.

В будь-який час пізніше про будь-яке поширення дії повідомляється Міністерство закордонних справ Нідерландів.

Конвенція набуває чинності щодо територій, зазначених в такому повідомленні про поширення її дії, на шістдесятий день після повідомлення, зазначеного у попередній частині.

Ця Конвенція залишається чинною протягом п'яти років з дати набуття чинності відповідно до частини першої статті 38, навіть для Держав, які ратифікували її або приєдналися до неї пізніше.

Якщо Конвенція не денонсована, то її дія автоматично продовжується кожні п'ять років.

Про будь-яку денонсацію Міністерство закордонних справ Нідерландів повідомляється щонайменше за шість місяців до закінчення п'ятирічного періоду.

Дія денонсації може бути обмежена певними територіями, до яких застосовується ця Конвенція.

Денонсація є чинною лише стосовно Держави, яка про неї повідомила. Для інших Договірних Держав Конвенція залишається чинною.

Міністерство закордонних справ Нідерландів інформує Держави, зазначені в статті 37, а також Держави, які приєдналися відповідно до статті 39, про таке:

a) підписання та ратифікації, згадані в статті 37;

b) дату, з якої ця Конвенція набуває чинності відповідно до положень частини першої статті 38;

c) приєднання, згадані в статті 39, і дати набуття ними чинності;

d) поширення, згадані в статті 40, і дати набуття ними чинності;

e) призначення, застереження та заяви, згадані в статтях 33 та 35;

f) денонсації, згадані в частині третій статті 41.

На засвідчення цього, нижчезазначені особи, належним чином на те уповноважені, підписали цю Конвенцію.

Вчинено в Гаазі 18 березня 1970 року англійською та французькою мовами, обидва тексти є автентичними, в одному примірнику, який передається на зберігання в архіви Уряду Нідерландів, і належним чином засвідчена копія якого направляється дипломатичними каналами кожній з Держав, представлених на Одинадцятій сесії Гаазької конференції з міжнародного приватного права.

о получении за границей доказательств по гражданским и торговым делам

Государства-участники настоящей Конвенции,

стремясь облегчить передачу и исполнение судебных поручений и развивать дальнейшее сближение различных методов, используемых в этих целях,

стремясь расширить взаимную правовую помощь по гражданским и торговым делам,

решили заключить в этих целях настоящую Конвенцию и договорились о нижеследующем.

По гражданским и торговым делам судебные органы одного Договаривающегося государства могут, в соответствии с положениями своего законодательства, запросить путем судебного поручения компетентный орган другого Договаривающегося государства о получении доказательств, а также выполнении иных судебных действий.

Судебное поручение не может использоваться для получения доказательств, не предназначенных для текущего или будущего судебного разбирательства.

Понятие "иные судебные действия" не включает ни вручения судебных документов, ни временных или исполнительных мер.

Каждое Договаривающееся государство назначает центральный орган, на который возлагается получение судебных поручений, исходящих от судебного органа другого Договаривающегося государства и передача их компетентному органу на исполнение. Каждое государство организует свой центральный орган в соответствии со своим законодательством.

Судебные поручения передаются центральному органу запрашиваемого государства без вмешательства какого-либо другого органа этого государства.

В судебном поручении указываются:

a) запрашивающий орган и, если возможно, запрашиваемый орган;

b) фамилии и адреса сторон судебного разбирательства и, в случае необходимости, их представители;

c) характер и предмет судебного разбирательства и краткое изложение фактической стороны дела;

d) доказательства, которые требуется получить, или иные судебные действия, которые необходимо выполнить.

При необходимости, в судебном поручении указываются:

e) фамилии и адреса лиц, которых необходимо допросить;

f) вопросы, которые необходимо задать допрашиваемым лицам, или факты, по которым их необходимо допросить;

g) документы или иные объекты, которые необходимо исследовать;

h) просьба о получении свидетельских показаний под присягой или путем торжественного заявления и, в случае необходимости, особые формулировки, которые следует использовать;

i) особые формы, применение которых требуется в соответствии со статьей 9.

В судебном поручении приводятся также, если необходимо, сведения, требующиеся для применения статьи 11.

Никакой легализации или иных аналогичных формальностей не требуется.

Судебное поручение должно быть составлено на языке запрашиваемого органа или сопровождаться переводом на этот язык.

Однако каждое Договаривающееся государство обязано принимать судебные поручения, составленные на английском или французском языках, или сопровождаемое переводом на один из этих языков, если оно не сделало оговорки, предусмотренной статьей 33.

Каждое Договаривающееся государство, в котором имеется несколько официальных языков и которое в силу внутреннего законодательства не может принимать судебные поручения на одном из этих языков для всей своей территории, должно указать, путем заявления, язык, на котором судебное поручение должно быть составлено или на который оно должно быть переведено с целью его исполнения на определенных частях его территории. При несоблюдении без уважительных причин требований, вытекающих из такого заявления, расходы по переводу на требуемый язык несет запрашивающее государство.

Каждое Договаривающееся государство может, путем заявления, указать язык или языки, иные, чем предусмотренные предыдущими пунктами, на которых судебное поручение может направляться его центральному органу.

Любой перевод, приложенный к судебному поручению, должен быть заверен либо дипломатическим или консульским агентом, либо присяжным переводчиком, либо любым другим лицом, уполномоченным на это в одном из данных государств.

Если центральный орган сочтет, что положения настоящей Конвенции не были выполнены, он немедленно сообщает об этом направившему судебное поручение органу запрашивающего государства, указывая свои возражения против поручения.

Если орган, которому было направлено судебное поручение, не компетентен исполнить его, он незамедлительно пересылает поручение компетентному судебному органу того же государства в соответствии с законодательством последнего.

Запрашивающему органу сообщается, по его просьбе, о времени и месте принятия запрашиваемых мер, с тем, чтобы заинтересованные Стороны и, при необходимости, их представители могли присутствовать при этом. Это сообщение направляется непосредственно упомянутым Сторонам или их представителям, если об этом попросит запрашивающий орган.

Каждое Договаривающееся государство может заявить, что члены судебного персонала другого Договаривающегося государства могут присутствовать при исполнении судебного поручения. Для этого может требоваться предварительное разрешение компетентного органа государства, делающего такое заявление.

Судебный орган, исполняющий судебное поручение, применяет законодательство своего государства в том, что касается требуемой формы.

Однако он выполнит просьбу запрашивающего органа о применении особой формы, если последняя не будет несовместимой с законодательством запрашиваемого государства, или ее применение не окажется невозможным, либо в силу судебной практики запрашиваемого государства, либо в силу практических трудностей.

Судебное поручение должно исполняться незамедлительно.

При исполнении судебного поручения запрашиваемый орган применяет соответствующие меры принуждения, предусмотренные его внутренним законодательством, в тех случаях и в том объеме, в котором он применил бы их при исполнении поручения органов запрашиваемого государства или просьбы, поданной заинтересованными Сторонами.

Судебное поручение не исполняется в той мере, в какой лицо, которого оно касается, ссылается на освобождение или запрет на дачу показаний, установленные:

a) либо законодательством запрашиваемого государства;

b) либо законодательством запрашивающего государства, о чем было указано в судебном поручении или что было подтверждено запрашивающим органом по просьбе запрашиваемого органа.

Кроме того, каждое Договаривающееся государство может заявить, что оно будет признавать такие освобождения и запреты, установленные законодательством государств, иных, чем запрашивающее и запрашиваемое государства, в той мере, в какой это будет указано в его заявлении.

В исполнении судебного поручения может быть отказано лишь в той мере, в какой:

a) его исполнение в запрашиваемом государстве не входит в функции судебных органов;

b) запрашиваемое государство считает, что исполнение поручения может нанести ущерб его суверенитету или безопасности.

В исполнении поручения не может быть отказано лишь на том основании, что законодательство запрашиваемого государства предусматривает исключительную компетенцию по данному делу или не предусматривает возбуждения дела по данным основаниям.

Документы, подтверждающие исполнение судебного поручения, направляются запрашиваемым органом запрашивающему органу тем же путем, какой был использован последним.

Если судебное поручение не исполнено полностью или частично, запрашивающий орган немедленно уведомляется об этом указанием причин неисполнения.

Исполнение судебных поручений не влечет возмещения каких бы то ни было пошлин или расходов.

Однако запрашиваемое государство может требовать от запрашивающего государства возмещения вознаграждения, выплаченного экспертам и переводчикам, и расходов, понесенных в результате применения по просьбе запрашивающего государства особой формы в соответствии со статьей 9, пункт 2.

Запрашиваемый орган, чей закон обязывает Стороны самостоятельно собрать доказательства и который не может сам исполнить судебное поручение, может с согласия запрашивающего органа назначить в этих целях соответствующее лицо. Испрашивая такое согласие, запрашиваемый орган должен указать приблизительную стоимость расходов, которые может повлечь за собой данная процедура.

В случае согласия запрашивающий орган возмещает указанные расходы, при отсутствии согласия запрашивающий орган не несет никакой ответственности за такие расходы.

По гражданским и торговым делам дипломатический или консульский агент Договаривающегося государства может получать на территории другого Договаривающегося государства в пределах округа, в котором он осуществляет свои функции, без применения принуждения доказательства от граждан государства, которое он представляет, по делам, рассматриваемым судами последнего.

Каждое Договаривающееся государство может заявить, что эти действия могут осуществляться лишь с разрешения, выдаваемого по просьбе, поданной этим агентом или от его имени, компетентным органом, назначенным государством, сделавшим заявление.

Дипломатический или консульский агент может, кроме того, получать без применения принуждения на территории другого Договаривающегося государства в пределах округа, в котором он осуществляет свои функции, доказательства от граждан государства пребывания или третьего государства по делам, рассматриваемым судами государства, которое он представляет:

a) если компетентный орган, назначенный государством его пребывания, дает на это свое разрешение либо в качестве общего правила, либо по данному конкретному случаю;

b) если он соблюдает условия, которые установлены при выдаче разрешения компетентным органом.

Каждое Договаривающееся государство может заявить, что доказательства могут быть получены в соответствии с настоящей статьей без его предварительного разрешения.

По гражданским и торговым делам каждое лицо, должным образом назначенное с этой целью в качестве уполномоченного, может получать без применения принуждения на территории Договаривающегося государства доказательства по делам, рассматриваемым судами другого Договаривающегося государства:

a) если компетентный орган, назначенный государством, в котором должны быть получены доказательства, дает на это свое разрешение, либо в качестве общего правила, либо по данному конкретному случаю;

b) если оно соблюдает условия, которые были установлены при выдаче разрешения компетентным органом.

Каждое Договаривающееся государство может заявить, что доказательства могут быть получены в соответствии с настоящей статьей без его предварительного разрешения.

Договаривающееся государство может заявить, что дипломатический, консульский агент или уполномоченный, которому поручено получение доказательств в соответствии со статьями 15, 16, 17, может обратиться в компетентный орган, определенный данным государством, за помощью в обеспечении явки в суд для принудительного получения доказательств.

Если данный орган удовлетворяет такое обращение за помощью, он должен применить все необходимые меры принуждения, предписанные внутренним законодательством.

Компетентный орган, давая разрешение в соответствии со статьями 15, 16 или 17, либо удовлетворяя обращение за помощью в соответствии со статьей 18, может выдвинуть такие условия, которые он сочтет необходимыми, в частности в том, что касается времени, даты и места получения доказательств. Он может также потребовать предварительного уведомления в разумный срок о времени, дате и месте получения доказательств; в этом случае представитель вышеуказанного органа имеет право присутствовать при получении доказательств.

При получении доказательств в соответствии со статьями настоящей Конвенции заинтересованные лица имеют право на законное представительство.

Если дипломатическому консульскому агенту или уполномоченному поручено получение доказательств в соответствии со статьями 15, 16, 17:

a) он имеет право получать все виды доказательств, которые не находятся в несоответствии с законодательством государства, в котором эти доказательства получены и которые не противоречат разрешению, полученному в силу указанных статей, и он имеет право, при соблюдении тех же условий, приводить к присяге или получать подтверждение;

b) за исключением случаев, когда адресат является гражданином того государства, в котором возбуждено судебное разбирательство, требование о явке лица или о предоставлении доказательств должно быть составлено на языке того места, где получены доказательства, либо к нему должен быть приложен перевод на этот язык;

c) требование должно содержать уведомление лица, что оно имеет право на законное представительство, и в любом государстве, которое не сделало заявление в соответствии со статьей 18, должно также содержать уведомление о том, что оно не обязано являться или предоставлять доказательства;

d) доказательства могут быть получены способом, который предписывается законом, применимым в суде, в котором возбуждено судебное разбирательство, при условии, что данный способ не запрещен законодательством государства, в котором получены доказательства;

e) лицо, запрашиваемое о предоставлении доказательств, может сослаться на привилегии и обязанности отказаться от предоставления доказательств, упомянутых в статье 11.

Тот факт, что попытка получить доказательства в соответствии с настоящим разделом не удалась из-за отказа лица предоставить доказательства, не исключает возможности впоследствии направить просьбу о получении доказательств в соответствии с разделом III.

Каждое Договаривающееся государство может при подписании, ратификации или присоединении заявить, что оно не будет исполнять судебные поручения, имеющие целью процедуру, известную в странах "общего права" под названием "досудебное исследование документов".

Каждое Договаривающееся государство может назначить помимо центрального органа другие органы и определить их функции. Однако судебные поручения могут во всех случаях направляться центральному органу.

Федеративные государства могут назначить несколько центральных органов.

Каждое Договаривающееся государство, в котором действует несколько правовых систем, может назначить органы одной из этих систем, в качестве обладающих исключительной компетенцией для исполнения судебных поручений согласно настоящей Конвенции.

Договаривающееся государство может, в силу предписаний конституционного права, требовать от запрашивающего государства возмещения расходов по исполнению судебного поручения; по вызову в суд для предоставления доказательств; расходов, представляющих доказательства в связи с явкой в суд; и также расходов по расшифровке стенографических записей.

Положения настоящей Конвенции не препятствуют тому, чтобы Договаривающееся государство:

a) заявило, что судебные поручения могут передаваться его судебным органам иным путем, чем предусмотрено в статье 2;

b) разрешало, в силу своего внутреннего законодательства или практики, выполнение действий, предусмотренных настоящей Конвенцией, при менее ограничительных условиях;

c) разрешало, в силу своего внутреннего законодательства или практики, формы получения доказательств иные, чем предусмотрено настоящей Конвенцией.

Настоящая Конвенция не препятствует тому, чтобы Договаривающиеся государства условились сделать изъятия:

a) из статьи 2, в том, что касается способов передачи судебных поручений;

b) из статьи 4, в том, что касается использования языков;

c) из статьи 8, в том, что касается присутствия членов судебного персонала при исполнении судебных поручений;

d) из статьи 11, в том, что касается освобождений и запретов на дачу свидетельских показаний;

e) из статьи 13, в том, что касается передачи документов, подтверждающих исполнение поручения;

f) из статьи 14, в том, что касается оплаты расходов;

g) из положений раздела II.

Настоящая Конвенция заменяет, в отношениях между ратифицировавшими ее государствами, статьи 8 - 16 Конвенций по вопросам гражданского процесса, подписанных в Гааге 17 июля 1905 года и 1 марта 1954 года, в той мере, в какой указанные государства являются участниками той или иной из этих Конвенций.

Настоящая Конвенция не затрагивает применения статьи 23 Конвенции 1905 года или статьи 24 Конвенции 1954 года.

Если Стороны не договорились об ином, то Дополнительные соглашения между Сторонами-участниками Конвенций 1905 г. и 1954 г. в равной мере применимы к настоящей Конвенции.

Настоящая Конвенция не затрагивает конвенций, заключенных Сторонами в настоящем или в будущем и содержащих положения по вопросам, урегулированным настоящей Конвенцией, в случае, если это не нанесет ущерба применению статей 29 и 31.

Каждое государство может при подписании, ратификации или присоединении исключить полностью или частично применение положений пункта 2 статьи 4, а также раздела II. Никакие другие оговорки не допускаются.

Любое Договаривающееся государство может в любой момент отменить сделанную им оговорку, оговорка теряет силу на шестидесятый день после уведомления об отмене.

Если государство сделало оговорку, любое другое государство, чьи интересы эта оговорка затрагивает, может применить то же правило в отношении сделавшего оговорку государства.

Любое государство может в любое время изменить или отменить любое заявление.

В момент сдачи на хранение ратификационной грамоты или документа о присоединении либо впоследствии Договаривающееся государство должно уведомить о назначении органов, предусмотренных статьями 2, 8, 24 и 25.

Договаривающееся государство должно также в случае необходимости уведомить Министерство о следующем:

a) о назначении органов, к которым дипломатические или консульские агенты должны обращаться в силу статьи 16, а также разрешения либо оказания помощи в соответствии со статьями 15, 16 и 18;

b) о назначении органов, к которым уполномоченный может обращаться за разрешением на основании статьи 17, либо за обеспечением явки в суд на основании статьи 18;

c) о заявлениях, предусмотренных в статьях 4, 8, 11, 15, 16, 17, 18, 23 и 27;

d) о любой отмене или изменении вышеуказанных назначений и заявлений;

e) об отмене любой оговорки.

Все трудности, которые могут возникнуть между Договаривающимися государствами в связи с применением Конвенции, должны быть урегулированы дипломатическим путем.

Настоящая Конвенция открыта для подписания государствами, представленными на Одиннадцатой сессии Гаагской конференции по международному частному праву.

Конвенция подлежит ратификации с последующей сдачей ратификационных грамот на хранение Министерству иностранных дел Нидерландов.

Настоящая Конвенция вступает в силу на шестидесятый день после вручения третьей ратификационной грамоты в соответствии с частью второй статьи 37.

Конвенция вступает в силу в отношении каждого подписавшего ее государства, с последующей ратификацией, на шестидесятый день после вручения ратификационных грамот.

Любое государство, представленное на Одиннадцатой сессии Гаагской конференции по международному частному праву, являющееся членом этой Конференции или Организации Объединенных Наций либо какого-либо специального органа Организации Объединенных Наций, либо Стороной Статута Международного Суда, может присоединиться к настоящей Конвенции после ее вступления в силу в соответствии со статьей 38.

Документы о присоединении подлежат сдаче на хранение в Министерство иностранных дел Нидерландов.

Для присоединившегося государства Конвенция вступает в силу на шестидесятый день после сдачи на хранение документов о присоединении.

Присоединение действительно только в отношениях между присоединяющимся государством и Договаривающимся государством, которое сделало заявление о признании такого присоединения. Такое заявление подлежит сдаче на хранение Министерству иностранных дел Нидерландов; это Министерство пересылает по дипломатическим каналам удостоверенные копии каждому Договаривающемуся государству.

Конвенция вступает в силу в отношениях между присоединяющимся государством и Договаривающимся государством, сделавшим заявление о признании такого присоединения на шестидесятый день после сдачи заявления о признании.

Любое государство может в момент подписания, ратификации или присоединения сделать заявление о том, что действие настоящей Конвенции распространяется на все территории, которые оно представляет в международных отношениях, либо на одну или несколько таких территорий. Такое заявление вступает в силу в момент вступления в силу Конвенции в отношении данного государства.

О подобном распространении действия Конвенции, совершенном в последующем, необходимо направить уведомление в Министерство иностранных дел Нидерландов.

В отношении территорий, указанных в таком заявлении, Конвенция вступает в силу на шестидесятый день после уведомления, совершенного в соответствии с предыдущей частью данной статьи.

Настоящая Конвенция остается в силе в течение пяти лет с момента ее вступления в силу в соответствии с частью первой статьи 38 даже для тех государств, которые ратифицировали Конвенцию либо присоединились к ней впоследствии.

Действие Конвенции продлевается каждые пять лет при отсутствии денонсации.

О денонсации необходимо уведомить Министерство иностранных дел Нидерландов минимум за шесть месяцев до окончания пятилетнего срока.

Действие Конвенции может быть ограничено рядом территорий, к которым она применима.

Денонсация имеет юридическую силу только по отношению к тому государству, которое сделало соответствующее уведомление. Для остальных Договаривающихся государств Конвенция остается в силе.

Министерство иностранных дел Нидерландов уведомляет государства, упомянутые в статье 37, а также государства, присоединившиеся к Конвенции в соответствии со статьей 39:

a) о подписании и ратификации, упомянутых в статье 37;

b) о дате вступления в силу настоящей Конвенции в соответствии с частью первой статьи 38;

c) о присоединениях, упомянутых в статье 39, и о датах их вступления в силу;

d) о заявлениях о распространении действия Конвенций, упомянутых в статье 40, и о датах их вступления в силу;

e) о назначениях, возражениях и заявлениях, упомянутых в статьях 33 и 35;

f) о денонсациях, упомянутых в части третьей статьи 41.

В подтверждение чего нижеподписавшиеся Стороны, будучи должным образом уполномоченные, подписали настоящую Конвенцию.

Совершено в Гааге 18 марта 1970 года, в единственном экземпляре, тексты которого на английском и французском языках являются равно аутентичными, который подлежит сдаче на хранение в архивы Правительства Нидерландов, заверенные копии которого должны быть разосланы по дипломатическим каналам каждому из Договаривающихся государств, представленных на Десятой сессии Гаагской конференции по международному частному праву.