Про Конституційне подання Президента України до Конституційного суду України

Президент України звернувся 5 липня 1999 року до Конституційного суду України з Конституційним поданням для вирішення питання про відповідність Конституції України Закону України від 23 березня 1999 року N 539-XIV "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України", опублікованого в газеті "Урядовий кур'єр" від 2 червня 1999 року.

I. Закон, що розглядається, вніс зміни до підпункту "з" пункту 1 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року N 13-92 "Про прибутковий податок з громадян", згідно з яким не оподатковуються прибутковим податком доходи, одержані від відчуження громадянами акцій та інших корпоративних прав, набутих такими громадянами в процесі приватизації в обмін на їх приватизаційні або компенсаційні сертифікати, а також у межах їх пільгового придбання за власні кошти працівниками підприємств, що приватизуються, та особами, визначеними статтею 25 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств". При цьому пунктом 2 розділу II "Прикінцеві положення" визначено, що ця норма Закону поширюється на правовідносини, які виникли з дня набрання чинності зазначеним Декретом.

Президент України не оскаржує змістовну (економічну) частину зазначеної норми, однак звертає увагу на порушення, за його думкою, частини першої статті 58 Конституції України, за якою закони не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

З висновками Президента України не можна погодитись за такими причинами.

Згідно із пунктом 2 статті 2 Закону України "Про приватизацію державного майна", приватизація здійснюється на принципі безоплатної передачі частки державного майна кожному громадянинові України за приватизаційні папери. Згідно з пунктом 5 статті 2 Закону України "Про приватизаційні папери", кожен громадянин України має рівне право на одержання приватизаційних паперів однакової номінальної вартості для приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду. Згідно із пунктом 1 статті 1 Закону України "Про приватизаційні папери" приватизаційні папери - це особливий вид державних цінних паперів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду.

З цього випливає, що громадянин, який скористався правом приватизації з використанням приватизаційних цінних паперів, є належним набувачем прав власності на приватизоване майно або на корпоративні права (акції, частки, паї), емітовані суб'єктом підприємницької діяльності у процесі приватизації.

Згідно з підпунктом "е" пункту 1 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян", від оподаткування звільняються суми, одержувані в результаті відчуження майна, що належить громадянам за правом власності, за нотаріальне посвідчення якого сплачується державне мито.

Згідно з підпунктом "п" пункту 3 статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" (у редакції, діючій на час прийняття Закону, що розглядається), встановлювалося державне мито у розмірі 0,2 відсотка суми, зазначеної в угоді про відчуження цінних паперів.

Виходячи із зазначених норм Закону, продавці корпоративних прав, набутих в обмін на безоплатно отримані приватизаційні папери, не мали включати доходи, отримані від такого продажу, до сукупного оподатковуваного доходу, у разі сплати державного мита або плати за вчинення нотаріальних дій (у разі посвідчення договорів приватними нотаріусами).

З правової точки зору, законодавець вважав ці питання повністю врегульованими ще з грудня 1992 року.

Однак, органи державної податкової служби України, починаючи з четвертого кварталу 1998 року, безпідставно почали надавати роз'яснення про необхідність включення таких доходів до складу сукупного оподатковуваного доходу громадянина, а також у безспірному порядку стягувати з покупців таких корпоративних прав податок у розмірі 20% від суми виплат, прирівнюючи його до прибуткового податку з громадян, отриманого громадянином-продавцем за неосновним місцем одержання доходів. У першому кварталі 1999 року податкові органи розпочали розсилати громадянам повідомлення про необхідність до нарахування та внесення податку з таких доходів, з нарахуванням штрафних санкцій, починаючи з 1993 року,

Такий самий підхід застосовувався також для відчуження майна, приватизованого в обмін на компенсаційні сертифікати. Нагадаємо, що компенсаційні сертифікати отримувалися громадянами України в якості компенсації втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку та колишнього Укрдержстраху. Саме тому відчуження майна, приватизованого за компенсаційні сертифікати, стало для громадян єдиним способом повернути знецінені заощадження, а спроби стягнути з цієї операції податок викликали масове соціальне невдоволення. У цьому випадку кошти, які отримувалися громадянами внаслідок здійснення таких операцій, взагалі не можуть вважатися доходом, позаяк вони є компенсацією збитків, понесених від знецінення заощаджень.

Треба зазначити, що під "зворотне" оподаткування попали біля 27 млн. громадян, які скористалися правом сертифікатної приватизації. З іншого боку, на межу банкрутства були поставлені інвестиційні посередники, створені згідно з Указом Президента України N 55 від 19 лютого 1994 р. "Про інвестиційні фонди і інвестиційні компанії" та уповноважені торгівці цінними паперами, з яких вимагалося до нарахування податку при виплаті неосновного доходу громадянам-продавцям за 5 останніх років (та сплата відповідних фінансових санкцій). Такий підхід міг призвести до створення у секторі небанківських фінансових установ ситуації, подібної до довірчих товариств.

Виходячи з вищевикладеного, Закон, що розглядається, скасовує відповідальність фізичних осіб за несплату прибуткового податку з громадян, нарахованого податковими органами на дохід, отриманий від відчуження майна, набутого у процесі приватизації за приватизаційні або компенсаційні сертифікати, а також у межах пільгової приватизації до моменту набрання чинності цим Законом, тобто повністю відповідає положенням частини першої статті 58 Конституції України та Рішенню Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року.

II. Закон, що розглядається, вніс зміни до Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року N 7-93 "Про державне мито".

Президент України у Конституційному поданні відзначає, що Закон значно звузив коло операцій, з яких сплачується державне мито. Так, згідно із новою редакцією підпунктів "а" і "б" пункту 3 статті 3 Декрету державне мито справляється лише за посвідчення нотаріусами договорів відчуження нерухомого майна і земельних ділянок, які перебувають у власності громадянина-продавця. Отже, під терміном "відчуження" мається на увазі лише договір купівлі-продажу. Що ж до договорів дарування, міни зазначеного майна, що належить громадянам, а також договорів відчуження нерухомого майна, що належить юридичним особам, то справляння державного мита за їх посвідчення не визначено.

З висновками Президента України не можна погодитися за таких причин.

Згідно з підпунктом "д" пункту 3 статті 3 Декрету державне мито стягується за посвідчення інших договорів, що підлягають оцінці, у розмірі 5 відсотків суми договору, але не менше 0,05 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Тобто на час підписання Конституційного подання діяла норма Декрету, яка однозначно визначала розмір ставки державного мита за посвідчення договорів дарування та міни. Законом, прийнятим Верховною Радою України 20 квітня 2000 року, внесені зміни до статті, яка оскаржується. Після набрання цим Законом чинності ставка державного мита для договорів дарування чи міни встановлюється на рівні, передбаченому Законом, який розглядається, у розмірі 1 відсотка.

Відповідно до економічного змісту державного мита як обов'язкового платежу державне мито виконує дві функції - як компенсація вартості державних послуг, що надаються їх отримувачу, або як презумптивний податковий платіж для платників, які не підпадають під дію загальних податкових законів. З цієї точки зору, справляння державного мита з юридичних осіб, які є платниками податку на прибуток підприємств та податку на додану вартість, є фіскально беззмістовним, бо такі суб'єкти, на відміну від фізичних осіб, зобов'язані вести облік доходів і витрат, а також справляти податки споживчого типу. Крім того, подвійне оподаткування операцій з відчуження права власності на нерухомість порушує, на нашу думку, положення статті 47 Конституції України, згідно з якою кожен має право на житло, а держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Диспозиція статті заперечує існування майнового цензу як передумови набуття прав власності на житло - натомість, згідно із пропозиціями Президента України, що обгрунтовували непідписання Закону, кожна особа, яка бажає набути прав власності на житло, має сплатити (отже, мати у власності) суму мита у розмірі 5% від оціночної (а не реальної) його вартості.

Президент України у Конституційному поданні відзначає, що нова редакція підпунктів "п" і "с" пункту 6 статті 3 Декрету не передбачає справляння державного мита за операції з цінними паперами та проведення прилюдних торгів з продажу майна; редакція підпункту "р" пункту 6 статті 3 передбачає справляння державного мита лише за операції з продажу нерухомого майна. Президент України робить висновок, що значне звуження бази оподаткування призведе до втрат місцевих бюджетів.

З висновками Президента України не можна погодитися за таких причин.

Будь-яке оподаткування операцій з коштами та іншими валютними цінностями (включаючи цінні папери) призводить до переміщення таких операцій у неоподатковуваний (або тіньовий) сектор. В умовах інтенсивної приватизації, визначеної законодавством, оподаткування операцій, пов'язаних з капітальними операціями, створює привілеї для офшорних чи неоподатковуваних компаній.

У 1999 році доходи від сплати державного мита зросли на 14,6%, завдяки легалізації ринку нерухомості та фондових цінностей.

З іншого боку, Конституційне подання було надане у липні 1999 року, тобто протягом дії норм Закону України "Про Державний бюджет України на 1999 рік", який втратив чинність у зв'язку із набранням чинності Законом України "Про Державний бюджет України на 2000 рік".

Закон "Про Державний бюджет на 2000 рік" при розрахунку бюджетних доходів спирався на норми Закону, що розглядається. На цій базі були розраховані доходи, а також обсяги міжбюджетних трансферів або відрахувань.

Стаття 95 Конституції України встановлює правило, за яким держава прагне до збалансованості бюджету. Закон України "Про Державний бюджет України на 2000 рік" встановлює нульовий бюджетний дефіцит. У разі прийняття пропозиції Президента України, виникне бюджетний профіцит (суфіцит), що суперечить диспозиції зазначеної статті Конституції України.

Висновок: Закон, що розглядається, не суперечить статті 95 Конституції України, а також Закону України "Про бюджетну систему України". Більш за те, використовуючи аргументи Президента України, неконституційними мають бути визнані будь-які закони з питань зниження рівня оподаткування, у тому числі всі укази Президента України, видані із посиланням на частину IV Перехідних Положень Конституції України, що стосуються податкових питань.

Комітет з питань фінансів і банківської діяльності Верховної Ради України просить Конституційний Суд України взяти до уваги аргументи, висловлені першоджерелом законодавчих актів, що оскаржуються.