Про Закон України "Про поставки продукції для державних потреб"

Верховною Радою України 22 грудня 1995 року прийнято Закон України "Про поставки продукції для державних потреб" (далі - Закон), який введено в дію з дня його опублікування (газета "Голос України" від 23.01.96 N 13).

Закон регулює цивільно-правові відносини, пов'язані не лише з поставками продукції (товарів), але й з підрядом. Тому-то у вирішенні спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням державних контрактів, арбітражним судам слід керуватися відповідними нормами законодавства, що регулюють такі відносини, зокрема, Цивільним кодексом України.

Цей Закон не регулює відносини, що виникають у зв'язку з формуванням і розміщенням державного замовлення на висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також питання, пов'язані з укладанням та виконанням договорів (контрактів), які забезпечують поставку (закупівлю) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння, військової техніки та інших спеціально визначених (специфічних) товарів (частина четверта статті 3 Закону). Закупівля ж сільськогосподарської продукції і продовольства для загальнодержавних потреб регулюється Указом Президента України від 18.01.96 N 62/96 "Про задоволення державних і регіональних потреб у сільськогосподарській продукції на 1996 рік".

Державними замовниками відповідно до частини першої статті 1 Закону є Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та установи, визначені Законом про Державний бюджет України, а також державні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення.

Кабінет Міністрів України визначає також центральні органи виконавчої влади, які координують роботу державних замовників щодо розміщення поставок продукції для державних потреб.

Аналогічну функцію щодо поставок продукції для забезпечення виконання регіональних програм здійснюють Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації (частина друга статті 2 Закону). Слід мати на увазі, що названим органам не надано право уповноважувати інші установи і організації здійснювати функції державних замовників. Вони визначають потреби у продукції для забезпечення регіональних програм і одночасно виступають як державні замовники.

Відповідно до частини третьої статті 2 Закону державні замовники мають право на договірній основі делегувати частину своїх функцій відповідним підприємствам, установам та організаціям на умовах, що визначаються Кабінетом Міністрів України. Отже, до вирішення Урядом України питання про те, які саме з цих функцій і в якому порядку державний замовник може передавати іншим підприємствам, установам та організаціям, у арбітражних судів при вирішенні спорів немає правових підстав брати до уваги дії державних замовників, пов'язані з делегуванням ними частини своїх функцій. Поряд з цим згідно зі статтею 164 Цивільного кодексу України державний замовник не позбавлений права покласти виконання своїх обов'язків на третю особу, і за таких обставин відповідальність за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань за договором несе державний замовник.

Вибір виконавців державного замовлення здійснюється шляхом проведення конкурсного відбору (частина третя статті 2 Закону ). Порядок організації та проведення торгів (тендерів) у сфері державних закупівель товарів (робіт, послуг) визначений відповідним Положенням, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28.06.97 N 694 "Про організацію та проведення тендерів у сфері державних закупівель товарів (робіт, послуг).

Законом (частина восьма статті 2) визначені підприємства і організації, для яких виконання державного замовлення є обов'язковим. Це не виключає укладення державного контракту підприємствами незалежно від форм власності на добровільній основі.

Центральні органи виконавчої влади, які координують роботу державних замовників щодо розміщення поставок продукції для державних потреб, доводять до державних замовників збалансовані з фінансовими ресурсами обсяги поставок продукції для укладення державних контрактів з виконавцями державного замовлення, якщо інше не встановлене законом (частина друга статті 2 Закону). Отже до моменту доведення таких обсягів продукції у державного замовника відсутні правові підстави вимагати укладення державного контракту з виконавцями державного замовлення.

Державні замовники, виходячи з інтересів держави, укладають з виконавцями державного замовлення державний контракт (договір), самостійно визначаючи його умови, крім тих, що випливають з державного замовлення або передбачені чинним законодавством.

Виконавці державного замовлення забезпечують себе матеріально-технічними ресурсами самостійно шляхом укладання договорів з підприємствами-постачальниками, постачальницько-збутовими та посередницькими організаціями. Для підприємств, організацій-постачальників найважливіших видів матеріально-технічних ресурсів Кабінет Міністрів України може встановлювати спеціальні квоти (державне бронювання) та обов'язковий продаж цих ресурсів виконавцям державного замовлення (частина друга статті 3 Закону).

Закон не регулює питання щодо обов'язку розробки і надіслання іншій стороні проекту державного контракту (договору). Отже це може зробити як державний замовник, так і виконавець державного замовлення. Розбіжності щодо умов контракту, які можуть виникнути при його укладанні, слід вирішувати у відповідності зі статтею 10 Арбітражного процесуального Кодексу України.

За рішенням Кабінету Міністрів України державний замовник може вносити необхідні зміни до державного контракту (договору) або припиняти його дію згідно з чинним законодавством України (частина сьома статті 2 Закону).

При вирішенні спорів, пов'язаних із застосуванням цієї норми Закону, необхідно враховувати, що відповідно до статті 162 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускаються, за винятком випадків, передбачених законом. Якщо у державного замовника або виконавця виникає необхідність внести зміни чи розірвати державний контракт (договір), вони повинні керуватись статтею 11 Арбітражного процесуального Кодексу України. При цьому слід мати на увазі, що державний замовник має право відмовитися від виконання державного контракту на підставі частини четвертої статті 4 Закону, а також за обставин, що передбачені статтею 24 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та статтею 19 Положення про поставки товарів народного споживання.

У частині восьмій статті 2 Закону зазначені виконавці державного замовлення, для яких воно є обов'язковим, якщо його виконання не спричиняє збитків цим виконавцям. У випадках, коли підприємства, установи чи організації, для яких виконання державного замовлення є обов'язковим, ухиляються від укладання державного контракту, необхідно виходити з того, що вони зобов'язані укласти такий контракт, доки не доведуть, що виконання державного замовлення неминуче спричинятиме їм збитки.

Частиною першою статті 4 Закону передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання державного контракту на поставку продукції для державних потреб з винної сторони стягується передбачена контрактом неустойка (штраф, пеня), а також відшкодовуються завдані збитки. Таким чином, виходячи з Постанови Верховної Ради України від 12.09.91 "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР", розділи Положень про поставки продукції і товарів щодо майнової відповідальності сторін за договором поставки не поширюються на відносини сторін за державним контрактом (договором) на поставку продукції для державних потреб. Проте сторони не позбавлені права самостійно передбачити у договорі майнову відповідальність згідно з цими Положеннями з посиланням на конкретні їх пункти.

Вирішення питання про майнову відповідальність таких виконавців за необгрунтовану відмову від укладання державного контракту залежить від відсутності технічних можливостей виконання державного замовлення (частина друга статті 4 Закону). Доведення зазначеної обставини є обов'язком виконавця державного замовлення.

Державні замовники та виконавці державних замовлень звільняються від сплати державного мита при поданні позовів до арбітражного суду (частина шоста статті 4 Закону). Отже, у разі задоволення позову однієї з сторін державного контракту, арбітражний суд на підставі частини третьої статті 49 Арбітражного процесуального Кодексу України має вирішити питання щодо стягнення з другої сторони відповідної суми державного мита.