Подання про виконання рішень Європейського суду з прав людини, які набули статусу остаточного

Подання надається на виконання статті 14 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та містить стислий виклад проблем, які призводять до визнання Європейським судом з прав людини (далі - Європейський суд) порушень Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

1.1. Щодо порушення права на розгляд справи судом протягом розумного строку (пункт 1 статті 6)

Вказане порушення було констатовано Європейським судом у рішеннях у справах "Ткаченко проти України", "Самойлович проти України" та "Кісельов проти України" у зв'язку з незабезпеченням національними органами розгляду справ заявників протягом розумного строку з огляду на:

- неодноразові направлення справи на новий розгляд ("Ткаченко проти України");

- те, що позов заявника, який було подано 6 вересня 2002 року, після більше 8 років провадження все ще розглядався в суді першої інстанції ("Кісельов проти України");

- практику в попередніх справах, зокрема у справах "Паскал проти України" , "Іззетов проти України" та "Тодоров проти України" , оскільки органи державної влади не забезпечили розгляд справи протягом розумного строку, враховуючи затримки при призначенні судових засідань, організації технічного запису засідань, оголошенні вироку та розгляді Верховним Судом України відповідної касаційної скарги ("Самойлович проти України").

З метою усунення підстав порушення статті 6 Конвенції , констатованого Європейським судом у вказаних справах, необхідно вдосконалювати практику розгляду справ судами в контексті відповідної вимоги статті 6 Конвенції щодо "розумного строку" провадження.

1.2. Щодо порушення права на виконання рішення суду протягом розумного строку (пункт 1 статті 6, стаття 13 Конвенції та стаття 1 Першого протоколу до Конвенції )

Вказані порушення були констатовані Європейським судом у справах "Москаленко та 249 інших проти України" та "Хворостяной та 249 інших проти України". Рішення у зазначених справах було ухвалено Європейським судом у рамках відновленої процедури розгляду скарг, які стосуються тривалого невиконання рішень національних органів та відсутності у цьому зв'язку ефективних засобів юридичного захисту.

Крім того, порушення пункту 1 статті 6 та статті 1 Першого протоколу до Конвенції були констатовані Європейським судом у справі "Кісельов проти України".

5 червня 2012 року було прийнято Закон України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" (далі - Закон), розроблений у рамках вжиття заходів загального характеру на виконання пілотного рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" .

Цей Закон встановив нову процедуру виконання рішень судів, боржниками за якими є державні органи, підприємства, установи та організації, а також юридичні особи, примусова реалізація майна яких забороняється відповідно до законодавства.

Невирішеним залишилось питання щодо погашення вже існуючої заборгованості за судовими рішеннями, відповідальність за виконання яких несе держава.

Відповідно, певна кількість рішень залишиться невиконаною, а особи, на чию користь вони постановлені, залишаться потенційними заявниками до Європейського суду зі скаргами, на порушення їхнього права на виконання рішення протягом розумного строку.

У цьому зв'язку Міністерством юстиції України було підготовлено проект Закону "Про внесення змін до деяких законів України щодо виконання судових рішень".

5 вересня 2013 року зазначений законопроект було прийнято Верховною Радою України у першому читанні за основу зі скороченням строку підготовки до другого читання.

19 вересня 2013 року за результатами другого читання законопроект прийнято та 24 вересня - направлено на підпис Президенту України.

Законопроектом передбачено, що він набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування.

1.3. Щодо порушення права на захист (пункти 1 і 3 статті 6 Конвенції )

- пункт 1 та підпункт "b" пункту 3 статті 6 Конвенції

Вказане порушення було констатовано Європейським судом у справі "Чорній проти України" у зв'язку з тим, що право заявника на ефективну підготовку свого захисту було піддано обмеженню, а його право на справедливий суд не було дотримане, оскільки під час підготовки касаційної скарги до Верховного Суду України заявнику не було надано копію ухвали апеляційного суду в його справі, незважаючи на його відповідне клопотання, а Верховний Суд України не розглянув цю ситуацію в ході розгляду його справи в касаційному порядку.

- пункт 1 та підпункти "b", "c", "d" пункту 3 статті 6 Конвенції

Вказане порушення було констатовано Європейським судом у справі "Вєренцов проти України". Обставини цієї справи в контексті констатованих порушень можна викласти таким чином.

13 жовтня 2010 року заявника було викликано до Галицького РВ м. Львова. Після прибуття заявника до відділу, працівники міліції склали щодо нього протоколи адміністративних правопорушень (злісна непокора вимозі працівника міліції та порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій). Заявник тримався у відділі міліції до наступного дня.

14 жовтня 2010 року працівники міліції склали нові протоколи адміністративних правопорушень. Ці протоколи були підписані заявником.

Цього ж дня заявника було доставлено до суду. Він не мав можливості ознайомитись із матеріалами справи до засідання, і, крім того, суд відмовив йому у залученні до справи захисника, пославшись на те, що заявник є правозахисником, а отже, може представляти себе сам. Клопотання заявника, зокрема про виклик і допит свідків, також було відхилено судом.

У рішенні від 14 жовтня 2010 суд визнав заявника винним у вчиненні адміністративних правопорушень, про які йшлося у протоколах, та призначив йому адміністративне стягнення у вигляді трьох днів адміністративного арешту.

Заявник оскаржив це рішення. У своїй скарзі він вказував, зокрема, на порушення його прав, гарантованих п. 1 та пп. 3 (b-d) статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод .

27 жовтня 2010 апеляційний суд Львівської області відмовив у задоволенні апеляційної скарги. Відповідне провадження відбувалось за участі заявника та його захисника.

Порушення прав заявника за п. 1 у поєднанні з підп. (b) п. 3 статті 6 Конвенції було визнано у зв'язку з тим, що з огляду на короткий проміжок часу між складанням протоколів про адміністративне правопорушення та розглядом справи щодо нього судом (кілька годин) заявнику не було надано достатньо часу та можливостей підготувати свій захист.

Порушення права заявника, передбаченого п. 1 у поєднанні з підп. (c) п. 3 статті 6 Конвенції , було констатоване Європейським судом з огляду на свавільну та незаконну відмову національного суду надати йому можливість скористатись послугами захисника, незважаючи на те, що національне законодавство гарантувало йому таке право та він прямо клопотав про надання йому захисника.

Порушення прав заявника за п. 1 у поєднанні з підп. (d) п. 3 статті 6 Конвенції було констатовано Європейським судом з огляду, зокрема, на відмову національного суду викликати та допитати в судовому засіданні свідків. Натомість суд обмежився допитом самого заявника та ґрунтував свої висновки на письмових доказах, головним чином протоколах, складених працівниками міліції. Апеляційний суд також належним чином не відреагував на відповідні твердження заявника щодо порушення його права на захист.

Крім того, щодо зазначених вище порушень статті 6 Конвенції Європейський суд зауважив, що наступний апеляційний розгляд справи не міг їх виправити, оскільки на час його проведення заявник вже відбув призначений йому строк адміністративного арешту.

У цій справі Європейський суд також констатував порушення п. 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з неналежним мотивуванням національними судами рішень, якими заявник визнавався винним у порушенні процедури організації та проведення зібрання. Зокрема, апеляційний суд проігнорував твердження заявника у цьому зв'язку, просто зазначивши, що вони спростовуються іншими доказами у справі, та не відреагував на його твердження про порушення його прав, гарантованих п. 1 та п. 3 (b-d) статті 6 Конвенції .

З метою усунення підстав порушень статті 6 Конвенції , визнаних Європейським судом у вказаних справах, необхідно вдосконалювати практику розгляду справ судами в контексті відповідних вимог статті 6 Конвенції.

Крім того, необхідно забезпечити ознайомлення суддів України з відповідною практикою Європейського суду.

Порушення статті 2 Конвенції в матеріальному та процесуальному аспектах було констатовано Європейським судом у рішенні у справі "Салахов та Іслямова проти України".

Так, Європейський суд визнав, що держава не дотрималась свого позитивного обов'язку щодо захисту здоров'я та життя заявника, який тримався під вартою, через те, що:

- йому було відмовлено в терміновій госпіталізації, яку він вимагав протягом двох тижнів;

- він тримався під вартою без будь-якого обґрунтування, при цьому стан його здоров'я був критичним;

- всупереч рекомендаціям лікарів під час перебування в лікарні його постійно тримали в наручниках, що спричинило погіршення стану його здоров'я.

Крім того, було встановлено, що розслідування скарг заявниці - матері заявника - стосовно ненадання йому належної медичної допомоги було неефективним, оскільки відповідна кримінальна справа неодноразово закривалась та поновлювалась, що загалом тривало більше 3,5 років. Крім того, Європейський суд встановив, що серйозним недоліком проведення розслідування була неможливість слідчих органів отримати від установ, де заявник тримався під вартою, медичні документи щодо нього.

Проблеми, на які Європейський суд вказував, констатуючи порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції у справах щодо України, частково вирішуються положеннями нового Кримінального процесуального кодексу (зокрема в контексті неодноразових відмови у порушенні кримінальної справи, які тепер не можуть мати місця).

Проте окрім цього, необхідно забезпечувати дотримання правоохоронними органами відповідних національних процесуальних норм та врахування вимог статті 2 Конвенції .

Також, слід вжити заходів для ознайомлення працівників правоохоронних органів з відповідною практикою Європейського суду.

Порушення вказаного положення Конвенції було констатовано Європейським судом у справах "Салахов та Іслямова проти України", "Самойлович проти України" та "Барило проти України".

3.1. Щодо порушення статті 3 у зв'язку з неналежними матеріальними умовами тримання осіб під вартою

Вказане порушення було констатоване Європейським судом у рішеннях "Самойлович проти України" та "Барило проти України" з огляду на неналежність умов тримання заявників під вартою відповідно у Сімферопольському СІЗО № 15 та ІТТ Сакського МРВ ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим.

3.2. Щодо порушення статті 3 у зв'язку з ненаданням особам, які тримаються під вартою, належної медичної допомоги

Вказане порушення було констатоване Європейським судом щодо заявника у справі "Салахов та Іслямова проти України" з огляду на:

- ненадання Урядом копій відповідних медичних документів, які підтверджували б, що при погіршенні стану здоров'я заявника під час тримання його у Бахчисарайському ІТТ та Сімферопольському СІЗО йому було надано належну медичну допомогу, навіть припускаючи те, що заявник приховав своє захворювання на ВІЛ.

- ненадання належної та адекватної медичної допомоги заявнику під час його перебування в Бахчисарайській ЦРЛ у червні 2008 року, що було визнано самими державними органами.

Крім того, це порушення було констатоване Європейським судом у справі "Барило проти України" з огляду на:

- відсутність документів, що підтверджували б дотримання протягом періоду тримання заявниці під вартою вказівок лікаря щодо введення їй 4 ін'єкцій інсуліну на день;

- незабезпечення у певний період таких ін'єкцій взагалі;

- визнання самими державними органами неможливості надання заявниці належної медичної допомоги та забезпечення необхідної їй дієти в умовах тримання під вартою (що стало підставою для її звільнення).

3.3. Щодо порушення статті 3 у зв'язку з жорстоким поводженням

Вказане порушення було констатоване Європейським судом у справі "Салахов та Іслямова проти України" з огляду на:

- тримання заявника, який був тяжко хворим і не виявляв спроб до втечі, в наручниках під час перебування в лікарні;

- те, що заявниця - мати заявника - тривалий час була свідком повільної загибелі свого сина, не маючи змоги йому допомогти.

З метою вирішення проблем, які призводять до порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції необхідно припинити практику жорстокого поводження та катування осіб працівниками органів внутрішніх справ.

З метою усунення підстав для вказаного вище порушення Міністерство юстиції систематично звертає увагу Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури України, Державної пенітенціарної служби України, а також судів на суть порушень, що констатуються Європейським судом.

4.1. Щодо порушення пунктів 1 та/або 3 статті 5 Конвенції

Порушення вказаних положень було констатоване Європейським судом у справах "Самойлович проти України", "Барило проти України" та "Комарова проти України".

Аналіз зазначених рішень свідчить, що до встановлення порушення вищезазначених положень призвели наступні фактори:

- тримання під вартою на первісному етапі провадження на підставі санкції прокурора, скарги заявника на яку не були належним чином розглянуті апеляційним судом АРК та Центральним районним судом м. Сімферополя, які не мали в цьому єдиного та послідовного підходу, що порушує принцип юридичної визначеності, та не надавали належних мотивів для відхилення конкретних тверджень заявника у цьому зв'язку ("Самойлович проти України").

- продовження строку тримання під вартою за санкцією прокурора;

- необґрунтованість рішень суду про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту;

- тривалість тримання під вартою.

4.2. Щодо порушення пунктів 1, 4 і 5 статті 5 та статті 18 у поєднанні зі статтею 5 Конвенції

Зазначені порушення були констатовані Європейським судом у справі "Тимошенко проти України" .

Порушення пункту 1 статті 5 Конвенції було констатовано Європейським судом у зв'язку з тим, що постанова від 5 серпня 2011 року щодо зміни заявниці запобіжного заходу на взяття під варту не містила строку такого тримання та належних підстав для цього, оскільки основними підставами для обрання їй такого запобіжного заходу було те, що вона може перешкоджати провадженню, та її прояв неповаги до суду. Крім того, для Європейського суду залишилось незрозумілим, як зміна заявниці запобіжного заходу з підписки про невиїзд на взяття під варту є більш належним запобіжним заходом за обставин, як стверджувалось, її неповаги до суду.

Порушення пункту 4 статті 5 Конвенції було констатовано у зв'язку з тим, що заявниці не було забезпечено належний судовий перегляд законності тримання її під вартою, оскільки розгляд клопотань заявниці щодо зміни їй запобіжного заходу зводився до тверджень, що постанова від 5 серпня 2011 року не підлягає оскарженню, а доводи заявниці були неодноразово відхилені без належного обґрунтування.

Порушення пункту 5 статті 5 Конвенції було констатовано, оскільки заявниця не мала права на відшкодування шкоди, завданої позбавленням свободи всупереч статті 5 Конвенції, у зв'язку з відсутністю відповідних норм у національному законодавстві.

Порушення статті 18 у поєднанні зі статтею 5 Конвенції було констатовано у зв'язку з тим, що обмеження свободи заявниці, дозволене за підп. "c" п. 1 ст. 5 Конвенції, застосовувалось не лише з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення. Європейський суд дійшов висновку, що фактичною метою обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту було покарати її за відсутність поваги до суду.

З огляду на суть констатованих у цих рішеннях порушень, вони належать до справ групи "Харченко" (див. Подання щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного від 28 грудня 2011 року). Відповідно, заходи загального характеру на їх виконання є такими самими, що і для решти рішень цієї групи, та полягають у вирішенні проблем, пов'язаних із застосуванням запобіжного заходу у вигляді взятті під варту.

У цьому зв'язку зазначається, що положення нового Кримінального процесуального кодексу України передбачають докорінно нову процедуру застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, що відповідає вимогам Конвенції та практики Європейського суду, і, таким чином, усувають законодавчі недоліки, що лежали в основі відповідних порушень статті 5 Конвенції .

Зазначені порушення були констатовані Європейським судом у справі "Вєренцов проти України". Обставини цієї справи можна стисло викласти таким чином.

17 серпня 2010 року заявник, який є членом неурядової організації із захисту прав людини "Вартові закону", повідомив Львівську міську раду про намір щовівторка у період з 17 серпня 2010 року до 1 січня 2011 року проводити мирні зібрання біля будівлі прокуратури Львівської області. Метою зібрань було привернути увагу до фактів корупції в органах прокуратури.

12 жовтня 2010 року заявник повідомив Львівську міську раду про проведення зібрання у цей самий день. Таке зібрання відбулось біля приміщення прокуратури Львівської області між 11:30 та 12:40; у ньому взяли участь близько 25 осіб. Під час зібрання працівники міліції спробували затримати заявника, однак, після того, як учасники зібрання почати знімати їхні дії на відео, вони його відпустили.

13 жовтня 2010 року Львівський окружний адміністративний суд розглянув клопотання виконкому Львівської міської ради, подане на початку жовтня, про заборону проведення зібрань, про які клопотав заявник, та заборонив їх проведення, починаючи з 19 жовтня.

За твердженнями заявника, того ж дня його було викликано до Галицького РВ м. Львова з непов'язаних із подією підстав. Після прибуття заявника до відділу, працівники міліції склали щодо нього протоколи адміністративних правопорушень (злісна непокора вимозі працівника міліції та порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій). Заявник тримався у відділі міліції до наступного дня.

14 жовтня 2010 року працівники міліції склали нові протоколи адміністративних правопорушень. Ці протоколи були підписані заявником. Цього ж дня заявника було доставлено до суду.

У рішенні від цієї ж дати суд визнав заявника винним у вчиненні адміністративних правопорушень, про які йшлося у протоколах, та призначив йому адміністративне стягнення у вигляді трьох днів адміністративного арешту.

Заявник оскаржив це рішення.

27 жовтня 2010 апеляційний суд Львівської області відмовив у задоволенні апеляційної скарги. Відповідне провадження відбувалось за участі заявника та його захисника.

На час подій процедура проведення зібрань регулювалася Конституцією України та Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР" від 28 липня 1988 року . Крім того, існували акти органів місцевого самоврядування щодо процедури організації та проведення зборів, мітингів тощо.

Розглянувши обставини справи Європейський суд дійшов висновку про порушення статті 11 Конвенції у зв'язку з порушенням права заявника на мирні зібрання через відсутність чіткої та передбачуваної процедури організації та проведення таких зібрань. Такого висновку Європейський суд дійшов з огляду на:

- відсутність єдиного підходу при застосуванні державними органами Указу Президії Верховної Ради СРСР 1988 року ;

- наявність відмінностей між процедурою, встановленою Указом та Конституцією України , зокрема, щодо повідомлення місцевих органів влади про проведення зібрань, необхідності отримання дозволу та можливості заборони проведення зібрань;

- відсутність законодавчого акта із зазначених питань, який був би ухвалений Верховною Радою України, як того чітко вимагають статті 39 і 92 Конституції України ;

- неможливість для місцевих органів влади належним чином врегулювати процедуру проведення зібрань через відсутність такого законодавчого акта;

- неможливість для заявника передбачити наслідки своїх дій у зв'язку з вищевказаними недоліками нормативного регулювання.

Європейський суд також зазначив, що двадцятирічна затримка ухвалення передбаченого Конституцією законодавчого акта є невиправданою, оскільки мова йде про таке основоположне право, як свобода зібрань.

Європейський суд також встановив, що визнання заявника винним у вчиненні такого адміністративного правопорушення як "Порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій" не відповідало вимогам статті 7 Конвенції , оскільки власне процедура організації і проведення таких зібрань не була передбачена законодавством.

Єдиним шляхом вирішення зазначених у рішенні у справі "Вєренцов проти України" проблем є ухвалення закону, який би врегулював питання проведення мирних зібрань.

Згідно з наявною інформацією 4 липня 2013 року народними депутатами України Шевченком А.В., Мірошниченком Ю.Р., Джемілєвим М., Самойленком В.П., Луценко І.С. було внесено до Верховної Ради України проект Закону України "Про свободу мирних зібрань" (№ 2508а).

Зазначений законопроект підтримується Міністерством юстиції.

Вказане порушення було констатовано Європейським судом у справі "Гарнага проти України", обставини якої можна стисло викласти наступним чином.

24 березня 2004 заявниця звернулася до Відділу реєстрації актів цивільного стану Білоцерківського міського управління юстиції (далі - "Відділ реєстрації") з вимогою змінити її по батькові з "Володимирівна" на "Юріївна" з метою підкреслити більш тісний родинний зв'язок з вітчимом та неповнорідним братом, а не з біологічним батьком. Проте Відділ реєстрації відмовив у задоволені вимоги заявниці, посилаючись на Правила державної реєстрації актів громадянського стану , затверджені Міністерством юстиції, які передбачають, що по батькові фізичної особи може бути змінено тільки у разі зміни імені її батька.

23 квітня 2004 заявниця оскаржила цю відмову до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області. 10 червня 2004 зазначений суд встановив, що відділ реєстрації діяв відповідно до закону, зокрема, відповідно до статті 149 Сімейного кодексу України 2002 року , і у зв'язку з цим залишив скаргу заявниці без задоволення.

3 грудня 2004 апеляційний суд Київської області залишив рішення суду першої інстанції без змін, вважаючи, що його висновки ґрунтувались на чинному на той час законодавстві.

31 жовтня 2006 року Вищий адміністративний суд України відхилив касаційну скаргу, подану заявницею.

Розглянувши справу, Європейський суд зазначив, що регулювання питання зміни по батькові фізичних осіб в Україні має недоліки та містить обмеження, які не відповідають закріпленій законодавством свободі зміни імені, невід'ємною частиною якого є по батькові. Більш того, національні органи, відмовляючи у задоволені відповідної заяви заявниці, не навели достатніх підстав для цієї відмови. Відповідно, Європейський суд встановив, що було порушення статті 8 Конвенції .

На цей час Міністерством разом із зацікавленими органами встановлюються можливі шляхи вирішення констатованої у рішенні Європейського суду у справі "Гарнага проти України" проблеми.

Зазначене порушення було констатоване Європейським судом у справі "Барило проти України" з огляду на відсутність у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо скарг заявниці на умови тримання її під вартою та відсутність належної медичної допомоги (див. вище).

Вказане порушення було констатоване Європейським судом у рішенні у справі "Салахов та Іслямова проти України" у зв'язку з недотриманням вказівки Європейського суду, наданої Уряду відповідно до Правила 39 Регламенту цього суду, щодо термінового переведення заявника з Бахчисарайського ІТТ до медичного закладу з метою надання йому належної медичної допомоги.

Так, про необхідність термінової госпіталізації заявника Уряду було повідомлено 17 червня 2008 року. Однак, фактично заявника було госпіталізовано лише 20 червня 2013 року, при цьому Урядом не було наведено жодних об'єктивних підстав для виправдання такої триденної затримки.

З метою недопущення подібних порушень у майбутньому необхідно привести практику виконання відповідальними органами (наприклад, Міністерством внутрішніх справ, Державною пенітенціарною службою України тощо) вказівок Європейського суду, наданих за правилом 39 Регламенту цього суду.