Про оскарження останнього абзацу п. 1 Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. № 419

За позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про оскарження останнього абзацу п. 1 Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. № 419

Головуючий, суддя: Кротюк О.В.

Судді: Власенкова О.О., Соколова О.А.

Секретар судового засідання: Шевченко Я.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України, у якому просив визнати нечинним, незаконним та скасувати положення останнього абзацу п. 1 Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. № 419, а саме слова: "Начальники слідчих ізоляторів посвідчують заповіти і довіреності осіб, узятих під варту, та засуджених, стосовно яких вирок суду не набрав законної сили, за погодженням з посадовою, службою особою чи органом, у провадженні яких перебуває справа".

Відповідач заперечив проти позовних вимог з підстав, викладених у письмовому запереченні, долученому до матеріалів справи.

Розглянувши подані позивачем та відповідачем документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва

6 серпня 2012 року ОСОБА_3 звернувся, зокрема, до Київського слідчого ізолятора № 13 з заявою про засвідчення довіреності ОСОБА_1, який знаходиться у цій установі, у порядку, передбаченому абзацом 3 частини 3 ст. 245 Цивільного кодексу України, додавши відповідний, викладений письмово її текст.

У відповідності до положень абзацу 3 ч. 3 ст. 245 Цивільного кодексу України (435-IV від 16.01.2003, далі - ЦК) довіреність особи, яка тримається в установі виконання покарань чи слідчому ізоляторі, може бути посвідчена начальником установи виконання покарань чи слідчого ізолятора.

У відповідь на вказане звернення Київським слідчим ізолятором листом від 20.08.2012 року повідомлено, що для оформлення довіреності ув'язненого ОСОБА_1 представнику потрібно звернутися за письмовим дозволом ГСУ СБ України, в провадженні якого знаходиться кримінальна справа. Вказана відповідь мотивована положеннями постанови КМ України від 6 липня 2006 року № 940 у відповідності до якої начальники слідчих ізоляторів посвідчують заповіти і довіреності осіб, узятих під варту, та засуджених, стосовно яких вирок суду не набрав законної сили, за погодженням з посадовою, службовою особою чи органом, у провадженні яких перебуває справа.

Аналогічну відповідь за своїм змістом надано листом від 22 серпня 2012 року і Управлінням Державної пенітенціарної служби України в місті Києві та Київській області.

У відповідності до частини другої статті 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Оскільки ОСОБА_1 утримується у Київському слідчому ізоляторі і відносно нього було застосовано (згідно листа Київського слідчого ізолятора від 20.08.2012 № С-933) положення постанови КМ України "Про порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених" (№ 419 від 15.06.94 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 6 липня 2006 р. № 940), далі - Постанова КМ), а з відповідним позовом останній звернувся 30.11.2012 року, то шестимісячний строк, встановлений ст. 99 КАС України, на думку суду, ним не пропущений і потреби в його поновлені немає.

Вирішуючи вказаний адміністративний позов, суд виходить з наступного.

Статті 8, 24, 63, 64 Конституції України передбачають зокрема наступне:

• Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії;

• Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

• Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

У відповідності до положень частини 3 ст. 254 ЦК довіреність особи, яка тримається в установі виконання покарань чи слідчому ізоляторі, може бути посвідчена начальником установи виконання покарань чи слідчого ізолятора. Довіреності, посвідчені зазначеними посадовими особами, прирівнюються до нотаріально посвідчених.

Як вбачається з пункту 1 Постанови КМ остання видана у зв'язку з положеннями статей 245 і 1252 Цивільного кодексу України та статті 40 Закону України "Про нотаріат".

Згідно статті 40 Закону України "Про нотаріат" передбачено перелік документів, які прирівнюються до нотаріально посвідчених. Абзац 13 ст. 40 Закону "Про нотаріат" (в редакції станом на час прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 6 липня 2006 р. № 940) передбачає, що посвідчення заповітів і доручень посадовими особами, зазначеними у цій статті, провадиться з дотриманням вимог чинного законодавства в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Аналіз вказаного дає підстави суду дійти висновку, що вказаний порядок посвідчення заповітів і доручень провадиться, перш за все, з дотриманням вимог чинного законодавства. А це означає, що повинно бути дотримане законодавство України у сфері посвідчення заповітів і доручень (довіреностей). Тобто правові інститути заповіту і доручення вже діють і мають своє правове регулювання згідно вимог Закону України "Про нотаріат", ЦК.

Отже, вказана норма Закону "Про нотаріат" не дає право розширювати правову сферу регулювання цивільних інститутів заповіту і доручення. Проте, в той же час, вказана норма з огляду на певну специфіку визначає необхідним врегулювати порядок реалізації вже наявних і врегульованих цих правових інститутів. Необхідність такого порядку обумовлена лише специфікою правових відносин, які складаються між особою і установою перебування (або відношення до неї). При цьому згідно відомостей "Словника української мови" (1970 - 1980 роки, вільний доступ в мережі Інтернет http://sum.in.ua/s/porjadok) зміст слова порядок означає "Стан, коли все робиться, виконується так, як слід, відповідно до певних вимог, правил і т. ін.", "Певна послідовність, черговість чого-небудь.".

Фактично такий порядок посвідчення викладений поетапно у пункті 4 Постанови КМ, де в подальшому ці дії детально розкриваються і описуються. Зазначене при цьому окремо не вносить нових вимог до процедури нотаріального оформлення, встановленої законом.

У відповідності до статті 1, 4, 7, 8 Закону України "Про попереднє ув'язнення" № 3352-XII від 30.06.93 попереднє ув'язнення є запобіжним заходом, який у випадках, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України, застосовується щодо підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили. Установами для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано тримання під вартою або до яких застосовано тимчасовий чи екстрадиційний арешт, є слідчі ізолятори Державної кримінально-виконавчої служби України, гауптвахти Військової служби правопорядку у Збройних Силах України. Режим у місцях попереднього ув'язнення, тобто порядок і умови тримання осіб, взятих під варту, та нагляду за ними з метою забезпечення попереднього ув'язнення, встановлюється цим Законом та іншими нормативними актами. Основними вимогами режиму в місцях попереднього ув'язнення є ізоляція осіб, взятих під варту, постійний нагляд за ними і роздільне тримання їх у порядку, передбаченому статтею 8 цього Закону. Взятих під варту осіб тримають у маломісних або загальних камерах.

У відповідності до положень п. 1. ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина. Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду (частина 3 ст. 63 Конституції України).

Таким чином, перебування в слідчому ізоляторі обумовлює ізоляцію від суспільства і постійне перебування під наглядом в ізольованому приміщені - камері. Отже такий стан не дозволяє особі, яка утримується у слідчому ізоляторі, особисто реалізувати особисті немайнові та майнові права.

Проте у випадках неможливості реалізації власних прав або пов'язаних з цим вчинення будь-яких дій законодавством України в особі ЦК передбачено інститут представництва, яке є правовідношенням, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (ст. 237).

Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю (ст. 238, 239, 244 ЦК).

Вказане вище в сукупності дає підстави суду дійти до висновку, що реалізація прав особи, яка тримається у слідчому ізоляторі, можлива шляхом доручення представництва своїх інтересів третій особі, а й відповідно через неї реалізовувати власні особисті майнові і немайнові права. При цьому вказане не обмежується та не ставиться в залежність від суб'єктивної волі третіх осіб, зокрема службовою особою чи органом, у провадженні яких перебуває справа.

Це підтверджується частиною 1 статті 12 ЦК, у відповідності до якої особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

Додатково суд звертає увагу на наступне.

Згідно положень статті 4 ЦК основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону. Оскаржувана Постанова КМ є актом цивільного законодавства, оскільки регулює питання сфери цивільних відносин, до яких відноситься питання доручення, видачі довіреностей, в тому числі і тих, які прирівнюються до нотаріальних.

Враховуючи вищенаведене у сукупності, суд дійшов висновку, що положення абзацу 10 пункту 1 Постанови КМ в частині слів "за погодженням з посадовою, службовою особою чи органом, у провадженні яких перебуває справа" суперечить змісту і вимогам ч. 1. ст. 12, ст. 245 Цивільного кодексу України та положенням ст. 40 Закону "Про нотаріат". Оскільки вказаний закон та кодекс не містять жодних "обтяжень" щодо оформлення представництва (з видачею довіреності) погодженнями з посадовою, службовою особою чи органом, у провадженні яких перебуває справа.

Представником відповідача не повідомлено суд про наявність закону України, яким право особи вчинити правочин (договір) і видати довіреність, у разі її перебування у слідчому ізоляторі, ставиться в залежність від погодження з посадовою, службовою особою чи органом, у провадженні яких перебуває справа.

Отже інститут представництва оскаржуваним пунктом Постанови КМ в частині слів "за погодженням з посадовою, службовою особою чи органом, у провадженні яких перебуває справа" обмежується право особи, яка перебуває у слідчому ізоляторі, волею третіх осіб, що законом не передбачено. А згідно системного аналізу положень ч. 3 ст. 63 та п. 1 ст. 92 Конституції України судом вбачається, що обмеження прав особи може бути здійснено виключно законом, а не підзаконним нормативно-правовим актом.

Оскільки позивач просив суд визнати нечинним, незаконним і скасувати положення абзацу 10 п. 1. Постанови КМ повністю, з урахуванням встановленого вище, суд вважає необхідним задовольнити позов виключно в частині слів "за погодженням з посадовою, службовою особою чи органом, у провадженні яких перебуває справа". Адже в іншій частині абзац 10 п. 1. Постанови КМ України відповідає вимогам Закону "Про нотаріат" та ЦК.

У відповідності до вимог ч. 8 та ч. 11 ст. 171 КАС України, Постанова КМ України підлягає визнанню незаконною та нечинною.

Суд не приймає покликання представника відповідача на некоректне зазначення позивачем в прохальній частині позову реквізитів оскаржуваного нормативно-правового акту, як підставу для відмови у позові, оскільки в судовому засіданні представник позивача вказав, що це є описка, що було прийнято судом до уваги. Поряд з цим зміст позову і позовних вимог цілком відображає і визначає нормативно-правовий, акт який є предметом розгляду у справі. Додатково на це вказує і зміст оголошення, зробленого відповідачем у справі згідно вимог ч. 4 ст. 171 КАС України.

Отже, позов підлягає у зв'язку з цим задоволенню частково.

Керуючись ст. 9, 71, 159, 163, 171 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва,

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати незаконним та нечинним абзац 10 пункту 1 Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. № 419, в частині слів "за погодженням з посадовою, службовою особою чи органом, у провадженні яких перебуває справа".

В іншій частині позову відмовити.

Постанова набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 254 КАС України. Постанова може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги в порядку і строки, встановлені ст. 186 КАС України.

Повний текст постанови виготовлено та підписано 14.02.2013 р.