Аналіз судової практики застосування норм закону про звільнення від кримінальної відповідальності (покарання) у звязку із закінченням строків давності

Аналогічну помилку цей суд допустив, скасовуючи вирок Ленінського районного суду м. Кіровограда від 4 червня 2013 р. щодо К. та Ф.

Так, Апеляційний суд Кіровоградської області задовольнив апеляційну скаргу засуджених К. та Ф. і, керуючись статтями 362, 365, 366 КПК 1960 р., ухвалою від 29 серпня 2013 р. скасував вирок районного суду в частині засудження К. та Ф. за ч. 1 ст. 365 КК і закрив кримінальну справу за цією статтею у зв'язку із закінченням строків давності, але не ухвалив рішення про звільнення К. та Ф. від кримінальної відповідальності.

З огляду на зазначене вище слід звернути увагу судів на те, що для правильного застосування норм закону про звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності необхідно чітко встановлювати момент вчинення злочину, момент початку ухилення особи від слідства та суду, момент її з'явлення або затримання, а також момент набрання вироком законної сили.

Процесуальний порядок закриття кримінального провадження (кримінальної справи) у зв'язку із закінченням строків давності щодо невстановлених осіб КПК, який набув чинності 19 листопада 2012 р., не передбачено.

Згідно з п. 10 розд. ХІ "Перехідні положення" КПК кримінальні справи, які на день набрання чинності цим Кодексом не направлені до суду з обвинувальним висновком, постановою про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності, розглядаються судами згідно з положеннями цього Кодексу.

Незважаючи на це, деякі районні суди продовжують застосовувати статті 7-1 і 11-1 КПК 1960 р.

Відповідно до порядку звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності, передбаченому ст. 11-1 КПК 1960 р., якщо в ході дізнання та досудового слідства протягом строків, визначених у ч. 1 ст. 49 КК, не встановлено особу, яка вчинила злочин, прокурор або слідчий за згодою прокурора направляє кримінальну справу до суду для вирішення питання про її закриття за підставою, передбаченою ч. 3 ст. 11-1 КПК 1960 р.

Так, постановою від 12 листопада 2013 р. Сокальський районний суд Львівської області закрив кримінальну справу, порушену за фактом крадіжки майна з будинку Н., за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК, у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності на підставі ч. 2 ст. 49 КК, ст. 7-1, ч. 3 ст. 11-1 КПК 1960 р.

Із постанови суду вбачається, що справу було порушено 12 жовтня 1997 р. за ч. 3 ст. 140 Кримінального кодексу України 1960 р. (далі - КК 1960 р.) за фактом крадіжки 11 жовтня 1997 р. майна з будинку Н. 12 грудня 1997 р. досудове слідство зупинено до встановлення осіб, які вчинили зазначений злочин. 11 жовтня 2012 р. досудове слідство у кримінальній справі поновлено, дії невстановлених осіб перекваліфіковано з ч. 3 ст. 140 КК 1960 р. на ч. 3 ст. 185 КК. Проведеними розшуковими діями осіб, які вчинили вказаний злочин, не встановлено.

У разі неправильного обчислення слідчими органами строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності суди обґрунтовано відмовляли в задоволенні подання про закриття кримінальної справи щодо невстановленої особи у порядку норм КПК 1960 р.

Так, Керченський міський суд АР Крим постановою від 16 травня 2012 р. відмовив у задоволенні постанови прокурора від 25 квітня 2012 р. про направлення до суду кримінальної справи за ч. 2 ст. 125 КК щодо невстановленої особи для вирішення питання про її припинення у зв'язку із закінченням строків давності, оскільки кримінальна справа, порушена за фактом скоєння злочину, може бути припинена відповідно до ч. 2 ст. 49 КК, якщо особу, що вчинила злочин, не встановлено протягом п'ятнадцяти років з часу скоєння злочину, а прокурор мотивував свою постанову, зазначивши, що злочин, передбачений ч. 2 ст. 125 КК, належить до злочинів невеликої тяжкості та з моменту його вчинення минуло більше двох років.

Однак у суддів виникали труднощі при застосуванні закону про звільнення від кримінальної відповідальності (невиконання вимог частин 1 і 2 ст. 49 КК при обчисленні строків давності) і суди допускали помилки, які, за наявності апеляційноїскарги, виправлялися в апеляційному порядку.

Наприклад,Апеляційний суд Черкаської області ухвалою від 28 серпня 2012 р. скасував постанову Соснівського районного суду м. Черкаси від 6 липня 2012 р. про закриття провадження у кримінальній справі за ч. 1 ст. 186 КК у зв'язку із закінченням строків давності, а справу направив прокурору на додаткове розслідування, мотивувавши рішення тим, що злочин щодо потерпілої С. вчинено 11 листопада 2005 р., справу порушено 21 листопада 2005 р. за фактом відкритого викрадення чужого майна, особу або осіб, які вчинили злочин, передбачений ч. 1 ст. 186 КК, у цій справі не встановлено, до кримінальної відповідальності ніхто не притягнутий, обвинувальний висновок не складено, з дня скоєння злочину минуло шість років вісім місяців, а встановлений ч. 2 ст. 49 КК п'ятнадцятирічний термін з дня вчинення злочину не минув, тому районний суд закрив провадження у справі передчасно.

У зв'язку з відсутністю постанови про перекваліфікацію дій невстановлених осіб, які вчинили злочини, суди відмовляли в закритті справ на підставі ст. 49 КК.

Так, постановою Київського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2012 р. було відмовлено в задоволенні клопотання про закриття кримінальної справи за ч. 4 ст. 81 КК 1960 р., порушеної за фактом крадіжки 25 серпня 1997 р. майна заводу "Електронмаш", у зв'язку із закінченням строків давності, через те, що, незважаючи на набуття чинності у 2001 р. КК., дії невстановлених осіб не було перекваліфіковано відповідно до статей КК, постанови слідчого про перекваліфікацію дій винесено не було, тому, керуючись ст. 49 КК, статтями 11-1, 282 КПК 1960 р., суд правомірно відмовив у закритті провадження у справі у зв'язку із закінченням строку давності.

Закриваючи справи, в яких не було встановлено особу, що вчинила злочин, у зв'язку із закінченням строків давності, суди не дотримувались вимог, що містяться у ч. 3 ст. 11-1 КПК 1960 р., і керувались не ч. 2 ст. 49 КК, а ч. 1 вказаної статті.

Так,Самбірський міськрайонний суд Львівської області постановою від 7 березня 2013 р. закрив кримінальну справу, порушену 11 жовтня 1996 р. за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 194 КК, у зв'язку із закінченням строків давності, пославшись на те, що з дня вчинення злочину, який відповідно до ст. 12 КК належить до тяжкого злочину, минуло більше п'ятнадцяти років, а згідно з п. 4 ч. 1 ст. 49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею особливо тяжкого злочину минуло п'ятнадцять років.

Проте в п. 4 ч. 1 ст. 49 КК йдеться про звільнення від відповідальності особи, яка вчинила злочин. У зазначеній справі таких осіб не встановлено, тому суди за таких умов повинні керуватись вимогами ч. 2 ст. 49 КК та ч. 3 ст. 11-1 КПК 1960 р., якими передбачено можливість закриття кримінальної справи, порушеної за фактом вчинення злочину, лише в тому разі, коли винувату особу не встановлено протягом п'ятнадцяти років з часу вчинення злочину.

Верховний Суд України у порядку виключного провадження ухвалою від 23 лютого 2012 р. скасував постанову Судацького міського суду АР Крим від 8 травня 2009 р. про закриття кримінальної справи за фактом умисного заподіяння А. тілесного ушкодження середньої тяжкості невстановленою особою за ч. 1 ст. 122 КК (злочин вчинено 10 липня 2000 р.), а справу направив на новий судовий розгляд у той же суд, мотивуючи рішення тим, що суд першої інстанції погодився з аргументами прокурора й 8 травня 2009 р. ухвалив рішення про закриття справи за ст. 49 КК, однак, не врахував фактичних обставин справи та положень ч. 3 ст. 11-1 КПК 1960 р. про те, що під час дізнання та досудового слідства не було встановлено особу, яка вчинила злочин, і питання про закриття може вирішуватися тільки після закінчення строку, визначеного ч. 2 ст. 49 КК, тобто, якщо з часу вчинення злочину минуло п'ятнадцять років (за винятком випадку, визначеного ч. 4 ст. 49 КК).

Кримінальна відповідальність полягає в накладенні на особу державою чи суспільством виконання певних заходів примусового характеру або прийняттю особою на себе самостійно обов'язку при порушенні кримінально-правових норм.

Кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду -2.

У тому разі, коли обвинувачений заперечує проти його звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності, суд ухвалює вирок, призначає винуватій особі покарання та на підставі ч. 5 ст. 74 КК звільняє від призначеного покарання у зв'язку із закінченням строків давності.

Наприклад, вироком Тернівського міського суду Дніпропетровської області від 11 червня 2012 р. Ц. визнано винуватим у скоєнні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК, та призначено покарання у виді громадських робіт на строк сто двадцять годин. На підставі ч. 5 ст. 74 КК, статей 11-1, 282 КПК 1960 р. засудженого звільнено від призначеного покарання, а кримінальну справу закрито у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Із наведеного прикладу вбачається, що суд, встановивши обставини, які дають підстави звільнити особу від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності, з'ясувавши думку учасників судового засідання, зокрема думку підсудного, який заперечував проти такого звільнення, правильно ухвалив рішення про проведення судового розгляду справи в повному обсязі, постановив обвинувальний вирок і, застосувавши ч. 5 ст. 74 КК, звільнив підсудного від покарання.

За наявності угоди про визнання винуватості та обставин, передбачених ст. 49 КК, у підготовчому судовому засіданні суд, виконавши вимоги ст. 474 КПК, затверджує угоду, призначає покарання та на підставі статей 74, 49 КК та статей 284 - 286, 470, 472 - 474 КПК звільняє особу від призначеного покарання.

Вироком Шевченківського районного суду м.Києва затверджено угоду про визнання винуватості від 20 грудня 2013 р., укладену між прокурором та обвинуваченим А., визнано останнього винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 358 КК, за якою призначено покарання у виді штрафу в розмірі тридцяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить 510 грн, і відповідно до ч. 5 ст. 74 КК звільнено А. від покарання на підставі ст. 49 КК.

Однак суди допускали помилки, звільняючи осіб від призначеного покарання на підставі частин 1, 5 ст. 74 КК, якою передбачено звільнення особи від покарання за вироком суду на підставах, передбачених ст. 49 КК.

Так, Луцький міськрайонний суд Волинської області 25 лютого 2013 р. при ухваленні обвинувального вироку щодо К. за частинами 1, 2 ст. 190, ч.4 ст. 27, частинами 1, 3 ст. 358 КК неправильно обчислив строки давності з огляду на їх переривання, в результаті чого неправильно застосував ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК і безпідставно звільнив К. від призначеного покарання, у зв'язку з чим при перегляді справи судом апеляційної інстанції 17 травня 2013 р. цей вирок суду було скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд.

Суди застосовували одночасно ст. 70 та ст. 74 КК, що є помилковим.

Так, Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 15 серпня 2013 р. змінив вирок Солом'янського районного суду м. Києва від 28 лютого 2013 р. щодо Ж., виключивши з його резолютивної частини рішення про застосування ст. 70 КК при призначенні покарання та додаткове покарання у виді позбавлення права при призначенні покарання за ч. 1 ст. 366 КК та за ч. 2 ст. 212 КК.

Апеляційний суд при цьому зазначив, що районний суд, застосовуючи положення ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК, повинен був вирішити питання про звільнення від покарання за кожною статтею обвинувачення, за якою Ж. був визнаний винним, оскільки згідно зі ст. 12 КК злочини, передбачені ч. 2 ст. 212 КК і ч. 1 ст. 366 КК, належать до злочинів невеликої тяжкості, а строк давності відповідно до ст. 49 КК минув.

У суддів виникали труднощі при застосуванні звільнення від покарання у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 5 ст. 74 КК) та звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК).

Так, Апеляційний суд АР Крим ухвалою від 10 травня 2012 р. змінив вирок Бахчисарайського районного суду АР Крим від 30 листопада 2011 р., яким Б. засуджено за ч. 1 ст. 364, ч. 1 ст. 366 КК та призначено покарання, виключивши із мотивувальної та резолютивної частин вироку помилкове рішення районного суду про звільнення засудженої відповідно до ст. 80 КК від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку; постановив звільнити Б. від покарання на підставі ст. 49 КК у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Однак, змінюючи вирок районного суду, апеляційний суд не послався на ч. 5 ст. 74 КК про звільнення особи від покарання у зв'язку із закінченням строків давності.

Аналіз судової практики застосування норм закону про звільнення від кримінальної відповідальності (покарання) у зв'язку із закінченням строків давності засвідчив, що суди не завжди розрізняють поняття "звільнення від кримінальної відповідальності" та "звільнення від покарання".

Так, Апеляційний суд Львівської області ухвалою від 31 серпня 2012 р. скасував вирок Личаківського районного суду м. Львова від 8 травня 2012 р., яким Ш. засуджено за ч. 4 ст. 358 КК та звільнено від кримінальної відповідальності згідно з ч. 2 ст. 49 КК, а справу призначено на новий розгляд у суді першої інстанції. Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що суд першої інстанції не вправі закрити кримінальну справу з нереабілітуючих підстав без згоди особи, яка притягується до кримінальної відповідальності. Суд повинен був звільнити Ш. від покарання, а не від відповідальності.

Так, в іншій справі вироком Галицького районного суду м. Львова від 13 червня 2012 р. засуджено В. за ч. 1 ст. 197-1, ч. 3 ст. 358 КК та призначено остаточне покарання: звільнено В. від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності, а кримінальну справу закрито.

Апеляційний суд Львівської області ухвалою від 7 грудня 2012 р. цей вирок змінив, виключивши з його резолютивної частини рішення про звільнення В. від кримінальної відповідальності, і закрив кримінальну справу. На підставі ст. 49 КК ухвалено вважати В. звільненим від призначеного покарання у зв'язку із закінченням строків давності.

Вироки районного суду скасовано з огляду на неправильне застосування положень ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК у таких справах.

Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківскьої області від 23 січня 2012 р. скасовано вирок Косівського районного суду Івано-Франківської області від 9 листопада 2010 р. щодо Л., оскільки апеляційний суд встановив, що суд першої інстанції, постановляючи вирок, допустив помилку: звільняючи особу від призначеного покарання, суд застосував одночасно статті 75, 76 та ст. 49 КК.

Неоднаково суди застосовували ч. 3 ст. 7-1 КПК 1960 р. та ч. 3 ст. 285 КПК при направленні до суду кримінального провадження (справи) з підстав, зазначених у ст. 49 КК.

Деякі суди здійснювали провадження згідно з ч. 3 ст. 285 КПК, відповідно до якої, якщо підозрюваний чи обвинувачений, щодо якого передбачене звільнення від кримінальної відповідальності, заперечує проти цього, судове провадження проводиться у повному обсязі в загальному порядку з ухваленням вироку і звільненням від покарання на підставі ч. 5 ст. 74 КК.

Інші суди в повному обсязі досліджували матеріали справи і, встановивши підстави, передбачені частинами 1, 2 cт. 11-1 КПК 1960 р., у порядку, визначеному ст. 282 КПК 1960 р., ухвалою закривали справу, незважаючи на те, що підсудний заперечував проти закриття справи з нереабілітуючих підстав.

Наприклад, справу щодо С. протягом двох років неодноразово розглядали суди Запорізької області через неправильне застосування ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК.

Так, Апеляційний суд Запорізької області ухвалою від 18 січня 2012 р. скасував вирок Токмацького районного суду Запорізької області від 28 листопада 2011 р., яким С. засуджено за ч. 1 ст. 364 КК із призначенням покарання і на підставі ст. 49 КК звільнив його від кримінальної відповідальності, а не від покарання, направивши справу на новий судовий розгляд для прийняття рішення про звільнення від покарання.

Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що на момент постановлення вироку районним судом про визнання винним та призначення С. покарання спливли строки давності, зазначені в ст. 49 КК, тому постановлення обвинувального вироку та звільнення від кримінальної відповідальності вироком не можна визнати законним.

Під час нового розгляду справи Токмацький районний суд Запорізької області вироком від 12 лютого 2013 р. визнав С. винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 364 КК, призначив покарання і на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК, ч. 6 ст. 7 КПК 1960 р. звільнив його від покарання у зв'язку із закінченням строків давності.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 20 травня 2013 р. вирок змінено, виключено рішення про призначення покарання у виді арешту, при цьому апеляційний суд послався на те, що ч. 5 ст. 74 КК не вимагає призначення покарання.

Таким чином, суди неоднаково застосовували ч. 5 ст. 74 КК з підстав, передбачених ст. 49 КК, в частині призначення та звільнення від покарання. Деякі суди, застосовуючи ч. 5 ст. 74 КК, визнавали особу винуватою за конкретною статтею КК, призначали покарання і звільняли від нього. Деякі суди визнавали особу винуватою за конкретною статтею КК і звільняли від покарання, не призначаючи його.

Вважаємо, що районний суд правильно постановив вирок, оскільки відповідно до ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК суд розглядає справу в загальному порядку, за наявності відповідних підстав визнає підсудного винуватим у вчиненні конкретного злочину, призначає покарання, а потім звільняє від покарання у зв'язку із закінченням строків давності, керуючись ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК.

Отже, відповідно до ч. 5 ст. 74 КК, за вироком суду особа може бути звільнена від покарання на підставах, передбачених ст. 49 КК.

Суди неоднаково застосовували ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК при перегляді судових рішень.

Так, вироком Чернігівського районного суду Чернігівської області від 8 грудня 2011 р. засуджено С. за ч. 3 ст. 365 КК із застосуванням ст. 69 КК і призначено покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки. Ухвалою апеляційного суду від 13 лютого 2012 р. вирок суду змінено - дії засудженої перекваліфіковано за ч. 1 ст. 365 КК та на підставі п. 3 ч. 1 ст. 49 КК С. звільнено від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 365 КК. В іншій частині цей вирок залишено без змін.

Як вбачається із наданих для аналізу судової практики копій судових рішень, місцеві суди, постановляючи вироки та звільняючи від кримінального покарання на підставі ст.49 КК, не завжди зазначали про застосування положень ч. 5 ст. 74 КК.

Зокрема, вироком Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 31 січня 2012 р. Т. визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ст. 356 КК, та призначено покарання у виді штрафу в розмірі 850 грн і звільнено від покарання у зв'язку із закінченням строків давності на підставі ст. 49 КК. В апеляційному порядку зазначений вирок не оскаржувався.

Крім того, при звільненні від кримінального покарання на підставі ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК виникають ситуації, які не врегульовані процесуальним законодавством.

Наприклад, Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 23 квітня 2013 р. змінив вирок Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 лютого 2011 р. щодо М. і звільнив її від відбування покарання за частинами 2, 3 ст. 358 КК у зв'язку із закінченням строків давності, закривши у цій частині провадження у справі (на час розгляду в апеляційній інстанції спливли строки давності - більше п'яти років).

Тобто на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції минули строки давності притягнення до кримінальної відповідальності. У такому випадку відповідно до ст. 376 КПК 1960 р. апеляційний суд, встановивши обставини, передбачені статтями 7-1, 11-1 цього Кодексу, скасовує обвинувальний вирок чи постанову і закриває справу.

Таким чином, виникає ситуація, коли закон надає можливість апеляційному суду звільнити особу від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності, але особа в апеляційній скарзі ставить питання про звільнення її від кримінального покарання за цією підставою.

Оскільки звільнення від кримінальної відповідальності є більш сприятливим для засудженої особи, ніж звільнення від покарання, тому суд апеляційної інстанції, керуючись принципом верховенства права, мав ухвалити рішення про часткове задоволення вимог особи в цій частині, скасувати вирок щодо частини обвинувачення, за статтями якого спливли строки давності, і ухвалити рішення про звільнення засудженої особи не від кримінального покарання, а від кримінальної відповідальності й закрити справу в цій частині.

Так, у п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 12 "Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності" зазначено, що можливість закриття справи судом апеляційної інстанції у зв'язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності передбачена ст. 376 КПК 1960 р. (ст. 417 КПК). Установивши обставини, що дають підстави для закриття справи (з урахуванням доводів, наведених в апеляції), суд повинен їх дослідити і в разі згоди особи ухвалити рішення про її звільнення від кримінальної відповідальності.

Касаційний суд може скасувати обвинувальний вирок і закрити справу на підставі статей 7-1, 11-1, 400-1 КПК 1960 р. та статей 283 - 288, 440 КПК лише у випадках, передбачених КК, і за умови, що обставини справи досліджені всебічно, повно та об'єктивно. У разі встановлення підстав для звільнення особи від кримінальної відповідальності, які не взяв до уваги суд першої чи апеляційної інстанції, касаційний суд скасовує рішення попередніх інстанцій та закриває справу. Суд касаційної інстанції не вправі скасувати судове рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності та закрити кримінальну справу за обставинами, передбаченими зазначеними статтями КПК, лише через істотне порушення прав обвинуваченого.

Суди, як місцеві, так і апеляційні, помилково застосовували одночасно ст. 75 та ст. 74 КК або ст. 70 та ст. 74 КК. У разі ухвалення обвинувального вироку та настання підстав, передбачених пунктами 1-4 ч. 1 ст. 49 КК, суд має застосовувати положення ч. 5 ст. 74 КК в обов'язковому порядку.

Так, Апеляційний суд Черкаської області, змінюючи вирок Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 16 серпня 2012 р. (яким було засуджено Б. та З. за ч. 2 ст. 127, ч. 2 ст. 365, ч. 1 ст. 366 КК до різних строків покарання із застосуванням ст. 70 КК і на підставі пунктів 2, 4 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК Б. звільнено від покарання у зв'язку із закінченням строків давності), ухвалою від 30 жовтня 2012 р. перекваліфікував дії засуджених Б. і З. із ч. 2 ст. 365 КК на ч. 1 ст. 365 КК із призначенням покарання, на підставі статей 70, 72 КК остаточно призначив покарання і на підставі пунктів 2, 4 ч. 1 ст. 49 та ч. 5 ст. 74 КК звільнив засуджених Б. і З. від покарання у зв'язку із закінченням строків давності.

Аналіз судової практики свідчить, що у більшості справ, які переглядалися в апеляційному (касаційному) порядку, судові рішення було скасовано та змінено через недотримання судами процесуальних прав сторін кримінального провадження, а також через неправильне обчислення строків давності притягнення особи, яка вчинила правопорушення, до кримінальної відповідальності, зокрема, коли такі строки зупинялися або переривалися.

У деяких справах помилки досудового розслідування та порушення вимог КПК щодо складання прокурором подання про звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності встановлювалися при перегляді матеріалів справи в апеляційному порядку.

Так, ухвалою від 20 березня 2013 р. Апеляційний суд м. Києва скасував постанову Деснянського районного суду м. Києва від 13 грудня 2012 р., якою кримінальну справу щодо Б. за обвинуваченням у вчиненні злочину за ст. 128 КК закрито та звільнено його від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності. Суд таке рішення мотивував тим, що на момент розгляду постанови прокурора про закриття кримінальної справи щодо Б. за ст. 128 КК у матеріалах справи містився обвинувальний висновок про обвинувачення Б. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 122 та ч. 1 ст. 129 КК, затверджений заступником прокурора Деснянського району м. Києва.

В апеляційному порядку було скасовано постанови місцевих судів, за якими рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності ухвалювались без її згоди на таке звільнення та закриття справи за нереабілітуючими підставами.

Апеляційний суд Одеської області, керуючись статтями 362, 365, 366, 367, 374 КПК 1960 р., ст. 49 КК, ухвалою від 22 січня 2013 р. скасував постанову Суворовського районного суду м. Одеси від 23 липня 2012 р. про звільнення Б. від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 366, ч. 2 364 КК у зв'язку із закінченням строків давності через те, що районний суд, розглянувши щодо Б. справу, залишив поза увагою заперечення обвинуваченої проти звільнення від кримінальної відповідальності з нереабілітуючих підстав.

В іншій справі Апеляційний суд Одеської області ухвалою від 3 липня 2012 р. скасував постанову судді Малиновського районного суду м. Одеси від 5 квітня 2012 р., якою було звільнено від кримінальної відповідальності Ч. за ч. 1 ст. 222 та ч. 2 ст. 366 КК у зв'язку із закінченням строків давності через порушення вимог ст. 240 КПК 1960 р., оскільки про попередній розгляд справи не були повідомлені потерпілий та його представник, а також через те, що обвинувачувана не визнавала себе винуватою.

Суди не завжди перевіряють, чи ухилялась особа, щодо якої порушується питання про звільнення від кримінальної відповідальності, від слідства або суду.

Скасовуючи постанову Южного міського суду Одеської області від 3 травня 2012 р., якою П. звільнено від кримінальної відповідальності за частинами 1, 2 ст. 190 КК на підставі ст. 49 КК, Апеляційний суд Одеської області в ухвалі від 4 квітня 2013 р. зазначив, що суд першої інстанції не перевірив доводи потерпілого Л. про те, чи П. ухилявся від слідства і знаходився в розшуку і тому строки давності неспливли й підстави, передбачені ч. 3 ст. 49 КК, не настали. Крім того, потерпілих взагалі не повідомили про розгляд у суді постанови слідчого про звільнення П. від кримінальної відповідальності, що є порушенням ч. 4 ст. 7-1 КПК 1960 р.

Аналіз судової практики свідчить, що суди не завжди детально вивчали матеріали кримінальної справи щодо перевірки обставин, які мають важливе значення для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності, зокрема допускали помилки при обчисленні вказаних строків, що було підставою для скасування судових рішень.

Не погоджуючись із висновками, наведеними у постанові Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 29 лютого 2012 р., Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 22 травня 2012 р. скасував постанову про звільнення К. від кримінальної відповідальності і закрив щодо неї кримінальну справу за ч. 1 ст. 367 КК у зв'язку із закінченням строків давності, направив справу на новий судовий розгляд, зазначивши, що суд першої інстанції залишив поза увагою дані на підтвердження вчинення саме триваючого злочину впродовж 2009 р. і першого півріччя 2010 р., неправильно обчислив строки давності; крім того, протиправні дії вчинялися не тільки щодо потерпілої Д.Ю., а й щодо Д.О.

У разі встановлення апеляційним судом обставини, що на час розгляду справи судом першої інстанції спливли строки притягнення до кримінальної відповідальності і суд залишив цей факт поза увагою, апеляційний суд, відповідно до статей 284 - 288, 392 - 396, 401, 404 - 422 КПК скасовує вирок місцевого суду і, керуючись ч. 1 ст. 49 КК, звільняє засудженого (підсудного) від кримінальної відповідальності, закриваючи кримінальне провадження за статтею обвинувачення.

Так, Кіровський районний суд м. Кіровограда, постановляючи 11 квітня 2013 р. вирок щодо Б. за ч. 2 ст.191 КК, залишив поза увагою те, що з часу вчинення злочину (2007 р.) минуло більше п'яти років. Апеляційний суд Кіровоградської області ухвалою від 4 липня 2013 р. задовольнив апеляцію засудженого Б. і, керуючись статтями 362, 366 КПК 1960 р., п. 3 ч. 1 ст. 49 КК, скасував зазначений вище вирок районного суду в частині засудження за ч. 2 ст. 191 КК та звільнив Б. від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності, закривши провадження у справі в цій частині.

Також суди при звільненні від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності не завжди перевіряли, чи не зупинявся або не переривався вказаний строк згідно з ч. 2 ст. 49 КК.

Так, Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 18 липня 2013 р. скасував постанову Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13 травня 2013 р., якою Х. звільнено від кримінальної відповідальності за частинами 1 і 2 ст. 185 КК у зв'язку із закінченням строків давності із закриттям кримінальної справи, направив справу на новий судовий розгляд, зазначивши, що дана кримінальна справа була порушена 9 жовтня 2007 р. за фактом крадіжки, потім ця справа була призупинена до встановлення особи, яка скоїла злочин, і тільки 14 січня 2009 р. Х. було пред'явлено обвинувачення. Після цього Х. оголошувався у розшук 16 грудня 2010 р., 17 січня 2011 р., а цесуперечить вказаному висновку міськрайонного суду про те, що підсудний не переховувався до 17 жовтня 2012 р.,коли він вчергове був оголошений у розшук. За таких обставин висновок місцевого суду про закінчення строку давності 7 квітня 2013 р. є необґрунтованим.

Так, в іншій справі вироком Галицького районного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2011 р. С. засуджено за ч. 2 ст. 357, ч. 1 ст. 365, ч. 2 ст. 366, ч. 1 ст. 367 КК та, застосовуючи ст. 70 цього ж Кодексу, визначено остаточне покарання; Б. засуджено за ч. 1 ст. 365, ч. 1 ст. 367 КК, на підставі ст. 70 КК остаточно визначено йому покарання; Р., Т., М. засуджено за ч. 1 ст. 367 КК та призначено покарання, а на підставі ст. 75 КК засуджених С., Б., Р., Т., М. звільнено від відбування основних покарань з випробуванням з встановленням іспитового строку тривалістю в один рік. На підставі ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК засуджених звільнено від кримінальної відповідальності.

Колегія суддів Апеляційного суду Івано-Франківської області ухвалою від 18 квітня 2012 р. вирок залишила без змін. Однак ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) від 7 лютого 2013 р. скасовано ухвалу апеляційного суду, а справу направлено на новий судовий розгляд, оскільки суд першої інстанції спочатку призначив засудженим покарання, звільнивши їх від його відбування на підставі ст. 75 КК, а потім незаконно звільнив від кримінальної відповідальності. Під час нового апеляційного розгляду колегія суддів ухвалою від 8 квітня 2013 р. вирок суду першої інстанції змінила в частині призначених покарань та, застосувавши положення ч. 5 ст. 74 КК, звільнила їх від кримінального покарання за вчинення кожного злочину окремо, а посилання на ст. 75 та ст. 70 КК виключила.