Методичні рекомендації для центральних органів виконавчої влади щодо застосування в законотворчій діяльності Конвенції про захист прав і основних свобод людини

Хоча сфера, що охоплює поняття "цивільні права і обов'язки", передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції, як уже зазначалося вище, досить значна, увесь перелік питань не потрапляє під її захист. Основним з цих виключених питань є процедура, що стосується еміграції і надання притулку. Ці питання розглядаються як такі, що стосуються публічного права, якщо заявник не доведе, що йдеться про інше право, передбачене Конвенцією. До цієї категорії належать здебільшого справи, за якими подаються позови про повагу до сімейного життя, що гарантується статтею 8 разом з правами, що гарантуються статтею 6 Конвенції. Дія пункту 1 статті 6 не поширюється на спори з питань доступу до роботи, підвищення чи звільнення з цивільної служби чи відсторонення від іншої публічної посади, а також на спори з питань оподаткування.

Дія статті 6 поширюється на "кримінальні обвинувачення", пред'явлені в установленому законом порядку. Внутрішнє право не є визначальним при вирішенні питання, чи є обвинувачення кримінальним. Жодна з держав не може ігнорувати напрацьованих Європейським судом критеріїв, що дають змогу відокремити злочини від інших правопорушень (ступінь тяжкості діяння, суворість покарання, nullum crimen sine lege).

Стаття 6 Конвенції як у цивільній, так і в кримінальній сфері, передбачає право на розгляд незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Це положення закріплює "право на суд" (Golder judgment of 21.02.1975, Series A No. 18, p. 18, para. 36; Deweer judgment of 27.02.1980, Series A No. 35, p. 24-25, para. 48-49), яке включає в себе три елементи, по-перше, наявність створеного на підставі закону "суду", що відповідає критеріям незалежності і безсторонності. По-друге, суд повинен мати достатньо широкі повноваження для того, щоб приймати рішення щодо всіх аспектів спору чи звинувачення. Крім того, особа повинна мати право доступу до суду.

Суд повинен відповідати вимогам незалежності, особливо від виконавчої влади, та безсторонності (Belilos v Switzerland judgment of 29 April 1988, Series a, No. 132).

Поняття "незалежний суд" охоплює два основних аспекти: незалежність від виконавчої влади і від сторін (Ringeisen v Austria judgment of 23 June 1973, Series A, No. 16). При визначенні, чи може орган вважатися незалежним, суд повинен розглянути спосіб призначення членів суду, тривалість їх перебування на посаді, наявність гарантій проти тиску на них ззовні, і питання про те, чи орган є незалежним (Eur. Court HR, Findlay v the United Kingdom judgment of 25 February 1997, Reports of Judgments and Decisions 1997-I).

Щодо безсторонності суду висувається дві вимоги: по-перше, бути суб'єктивно вільним від упередження чи зацікавленості у результаті розгляду справи, по-друге, бути об'єктивно безстороннім - тобто суд повинен гарантувати виключення будь-якого обгрунтованого сумніву стосовно його безсторонності (Findlay judgment, op. cit.). Щоб задовольнити ці вимоги, суд повинен відповідати суб'єктивному і об'єктивному тесту: безсторонність для цілей пункту 1 статті 6 повинна визначатися за суб'єктивним тестом тобто на підставі особистого переконання окремого судді в даній справі, і за об'єктивним тестом, тобто з'ясування, чи суддя має гарантії, достатні для виключення будь-якого законного сумніву стосовно його безсторонності (Piersack v Belgium judgment of 1 October 1982, Series A, No. 53).

Суддя вважається безстороннім, поки протилежне не буде доведено (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v Belgium judgment of 23 June 1981, Series A, No. 43). Необхідно зазначити, що, крім усього, суди зобов'язані заслуговувати на довіру учасників процесу, особливо обвинувачених.

Європейський суд стверджує, що будь-який суддя, стосовно неупередженості якого є обгрунтований сумнів, повинен заявити самовідвід (Delcourt judgment of 17 January 1970, Series A, No. 11; Piersack v Belgium judgment of 1 October 1982, Series A, No. 53; De Cubber v Belgium judgment of 26 October 1984, Series A, No. 86).

Держави-учасниці мають більшу свободу при розгляді цивільних справ, ніж при розгляді кримінальних справ (Dombo Beheer BV v the Netherlands judgment of 27 October 1993, Series A, No. 274). Тому гарантії, які можливо будуть необхідні для "справедливого слухання" в кримінальних справах, не можуть застосовуватися з такою самою суворістю до розгляду цивільних чи господарських справ.

Однією з основних складових у системі справедливого судочинства є доступ до процедури з усіма атрибутами судової форми контролю: держава не може обмежити або скасувати судовий контроль у певних сферах (Golder v the United Kingdom judgment of 21 February 1975, Series A, No. 18). Зацікавлена особа повинна мати можливість розгляду своєї справи в суді без надмірних правових чи практичних перешкод: ускладнених чи формалізованих процедур прийняття та розгляду позовних заяв; високих ставок судового мита; недоступності адвокатської допомоги; відсутності спрощених процедур для розгляду нескладних справ, а також справ про права, що вимагають оперативного (термінового) захисту.

Відмова в правосудді забороняється.

При цьому Європейський суд допускає у виняткових випадках можливість обмеженого доступу до суду приватних осіб, наприклад психічно хворих під час лікування; осіб, схильних до сутяжництва. При цьому будь-яке обмеження права доступу до суду повинно переслідувати певну мету, а також достатньою мірою відповідати цій меті.

Право кожного на "справедливий" розгляд його справи - дуже важлива складова статті 6 Конвенції. Вимога "справедливості" застосовується до всього розгляду і не обмежується лише розглядом справи за участю сторін (Monnel and Morris judgment of 2 March 1987, Series A, # 115).

У пункті 1 статті 6 перелічуються елементи системи справедливого судочинства відповідно до європейської моделі права. Аналіз прецедентної бази дає підстави зробити чіткі висновки стосовно процедурних вимог у забезпеченні справедливого судового розгляду.

Судовий розгляд визнається справедливим за умови забезпечення рівного процесуального становища сторін, що беруть участь у спорі.

Для підтвердження необхідності додержання цього принципу Європейський суд, встановлюючи відсутність процесуальних і фактичних привілеїв у сторін, перевіряє: фактичну змагальність сторін у процесі; незалежність і законність призначення експертів та експертиз; законність методів одержання доказів; вмотивованість рішень; порядок і фактичну можливість оскарження судових рішень сторонами, а також неможливість втручання в порядок оскарження судових рішень осіб, які не беруть участі у спорі і прав яких не зачепили судові акти; фактичну можливість участі сторін у розгляді справи на всіх її стадіях.

Особа, яка захищає приватні права, повинна: бути фактично повідомлена зрозумілою їй мовою про час і місце судового засідання; мати можливість захищати свої права особисто чи через своїх представників, а також одержати допомогу перекладачів; вільно надавати докази, що підтверджують її права.

Стаття 6 Конвенції встановлює право на відкритість судового розгляду та оприлюднення судового рішення, що забезпечує можливість проведення розгляду в присутності всіх осіб, які захищають свої права, а також зацікавлених осіб.

Суд відзначив, що публічність судового розгляду спрямована на захист сторін від таємного правосуддя, яке не підпадає під контроль громадськості, і є також одним із засобів збереження довіри до судів усіх рівнів (Axen judgment of 8 December 1983, Series A, No. 72).

При цьому Європейський суд наполягає на позиції, що фактичні обставини справи спору повинні розглядатися тільки у присутності сторін та інших зацікавлених осіб. Водночас обговорення судом питань права можливе і за відсутності сторін.

Представники громадськості і засобів масової інформації не допускаються на судове засідання, на якому розглядаються фактичні обставини, лише у разі обгрунтування такої заборони моральними підставами та нормами, що захищають державну таємницю.

Суд також зазначив, що немає необхідності проводити відкритий дисциплінарний розгляд у в'язниці з огляду на громадський спокій і безпеку (Campbell and Fell judgment of 28 June 1984, Series A, No. 80). Іноді з міркувань необхідності збереження професійної таємниці чи захисту приватного життя осіб може бути виправданим закритий дисциплінарний розгляд, але це залежить від обставин конкретної справи, і загальна заборона публічного розгляду була б невиправданою.

Незалежно від цієї обставини додержання вимоги публічності є обов'язковим на стадії винесення вмотивованого судового рішення. Це не слід сприймати як вимогу оприлюднення рішення у всіх випадках, проте необхідно дотримуватися відповідної відкритості. Зокрема, передача до канцелярії рішення суду, з яким зацікавлена особа може там ознайомитись, може бути достатньою (Pretto and Others judgment of 8 December 1983, Series A N 71; Sutler judgment of 22 February 1984, Series A N 74).

Вимога розгляду справи протягом "розумного строку" стосується двох основних питань: який строк необхідно брати до уваги і чи можна вважати його розумним?

Під строком розгляду справи мається на увазі весь час розгляду претензії особи, що захищає свої права як в адміністративних, так і в судових органах держави - члена Ради Європи, а також строк фактичного виконання рішення.

Розумність строку в судовому розгляді визначається залежно від конкретних обставин страви, складності спору, поведінки сторін у процесі, добросовісності судових органів, що розглядають спір, а також видають виконавчі документи.

При цьому Європейський суд, як правило, виключає з цього строку періоди, коли зволікання розгляду ініціювалося приватною особою (вивчаються клопотання, внесені приватною особою, підстави зміни її адвоката, причини невмотивованої відсутності сторін у судовому процесі тощо).

Невиправдані дії державних органів (щодо зволікання розгляду скарг), а також судів (відмова у прийнятті позовних заяв, необ'єктивний розгляд справ, невиправдане об'єднання справ, зміна суддів, зупинення чи призупинення розгляду тощо) розцінюються як факти, що свідчать про порушення принципу розумності строку розгляду.

1. Кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя, житла і таємниці листування.

2. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

При застосуванні статті 8 виникають такі питання: який обсяг прав захищається, у чому полягає поняття поваги до цих прав з боку держави, чи існувало втручання у його використання і чи було це втручання виправданим, здійсненим відповідно до закону і необхідним у демократичному суспільстві.Стаття 8 передбачає такі основні права особи: на повагу до приватного життя, сімейного життя, на недоторканність житла та на таємницю кореспонденції. Обсяг відповідних прав при цьому не визначається. Комісія та Європейський суд не сформулювали у своїй практиці чітких меж поняття як приватного, так і сімейного життя. Тому заявнику надаються широкі повноваження у доведенні перед Судом, що порушення його права підлягає захисту статтею 8.

Суд розширив поняття приватного життя людини, вивівши його за рамки лише особистого життя, яке охоплює захищеність персональних даних та право на усамітнення, та включивши у це поняття право особи на встановлення і підтримання стосунків з іншими людьми (Niemietz v Germany, Series A 251-B, &29 (1992)). При визначенні важливості підтримання стосунків з іншими людьми було встановлено, що право на такі стосунки мають до певного рівня також і ув'язнені (McFeeley v UK, # 8317/78, 20 DR 44 (1980). Свобода об'єднуватись з іншими є соціальним аспектом приватного життя. Суд визначив, що поняття приватного життя охоплює також фізичну і моральну цілісність особи, включаючи сексуальне життя (X and Y v Netherlands, Series A 91 & 22 (1985).

Поняття приватного життя згідно із статтею 8 Конвенції включає:

а) можливість особи визначати свою персональну ідентичність. Особа має право на вибір імені, способу одягатися та на сексуальну ідентичність (Burghartz v Switzerland, Series A 280B (1994); Stjerna v Finland, Series A 299 В (1994). Особа сама повинна визначати, як до неї належить ставитися державі і як репрезентувати себе іншим. Як правило, саме ці аспекти лежать в основі справ транссексуалів.

Сфери приватного життя стосується також право особи на доступ до інформації, пов'язаної з її усиновленням, право на встановлення батьківства і визначення, чи та чи інша дитина є рідною дитиною того чи іншого дорослого (Rassmussen v Denmark, Series А 87, & 33 (1984)).

b) право особи на моральну та фізичну цілісність. Такі дії, як фізичне покарання учнів у школі (Costello-Roberts v UK A 247-C (1993) або інші аспекти, пов'язані з фізичною цілісністю особи, наприклад відсутність законодавчого захисту особи від сексуальних домагань (X and Y v Netherlands A 91 (1985), можуть бути визнані Судом як такі, що порушують пункт 1 статті 8.

Інша пов'язана з цим аспектом приватного життя категорія справ, що формується саме тепер, - це справи про вплив довкілля на особу. Нездатність держави захистити людину від шкідливого впливу навколишнього середовища (Lopes Ostra v Spain A 303-C (1994) може бути визнана Судом як порушення прав, передбачених статтею 8.

c) право на приватний простір. Втручання у приватний простір особи може здійснюватися різними методами: шумом, візуальними подразниками та ін. Порушення приватного простору лежить в основі всіх справ з прослуховування. Суд визначив, що здійснення таємного нагляду порушує право приватного життя особи (Klass v Germany, Series А 82 (1984). Зазвичай, таємний нагляд та прослуховування торкаються також інших понять пункту 1 статті 8, зокрема таких, як "дім" та "кореспонденція", проте право приватного простору стосується таких місць, як готельні номери, камери у в'язницях, що не включаються у поняття "дім".

d) збирання і використання інформації про особу. Збирання і використання інформації про особу без її згоди є втручанням у її приватне життя. Це стосується як офіційних переписів (X v UK No. 9702/82, 30 DR 239 (1982), так і зняття відбитків пальців та фотографування в ході розслідування (Murray v UK A 300 & 84,85 (1994). Збирання медичних даних є також втручанням у приватне життя.

Зобов'язання держави поважати приватне життя людини шляхом контролю за діяльністю її службовців та офіційних осіб поширюється на таку ж діяльність приватних осіб, наприклад приватних детективів або репортерів. У цьому аспекті держава наділена широкими повноваженнями щодо власної оцінки того, яких заходів необхідно вжити для реалізації цього позитивного зобов'язання.

Втручання в права особи згідно з пунктом 1 статті 8 шляхом збирання інформації про неї повинно бути виправдане підставами, передбаченими у пункті 2 статті 8. Проте той факт, що збирання інформації є виправданим, не означає, що її зберігання і використання не становитиме порушення. Так, відбитки пальців, зняті в ході розслідування злочину, повинні бути знищені із зняттям підозри щодо винуватості особи (Friedl v Austria A 305-B Corn Rep & 66 (1995).

е) свобода сексуальних стосунків. У процесі розгляду справ, що стосуються свободи сексуальних стосунків, як складової приватного життя людини, Суд зробив значний внесок у визнання консенсуальних гомосексуальних відносин дорослих майже в усіх державах Ради Європи (Dudgeon v UK A 45 (1981); Norris v Ireland A 142 (1988); Modinos v Cyprus A 259 (1993). Звичайно, держава має право регулювати певні аспекти реалізації свободи сексуальних відносин в цілях захисту суспільної моралі.

Поняття сімейного життя у світлі Конвенції охоплює ширше коло, ніж звичайні формальні, законно оформлені стосунки (Johnston v Ireland A 112 (1986); Marckx v Belgium A 31 (1979). У вирішенні справ Суд бере до уваги суть відносин, не обмежуючись формальними зв'язками, і забезпечує їх ефективний розвиток.

Принцип поваги до сімейного життя не включає права особи на створення сім'ї через одруження чи народження дітей. Проте право на таку повагу може передбачати визнання державою вже створеної сім'ї. Відповідно, цей принцип не передбачає права особи на припинення сімейних стосунків, зокрема права партнерів у шлюбі на розлучення, хоча ефективне використання права на сімейне життя може передбачати, щоб держава забезпечила можливість припинення окремих аспектів сімейних стосунків, якщо це необхідно для захисту інших членів сім'ї (Airey v Ireland A 32 (1979)).

Поняття сімейного життя у світлі Конвенції не обмежується формальними стосунками, хоча саме вони, як правило, потрапляють до сфери регулювання статті 8. Проте Суд звертає особливу увагу на суть стосунків і не розглядає на відповідність статті 8 справи, пов'язані з фіктивними шлюбами, укладеними з метою, наприклад, отримання громадянства тієї чи іншої країни (Benes v Austria No 18643/91, 72 DR 271 (1992).

Перспективні сімейні стосунки, тобто стосунки між нареченими, можуть бути визнані як такі, що захищені статтею 8, якщо їх наявність достатньо встановлена (Wake-field v UK No 15817/89, 66 DR 251 (1990). Якщо стосунки між батьками дитини мали неформальний характер, визначення, чи потрапляють вони до сфери сімейного життя, залежатиме від фактичних обставин. Значення матимуть як стабільність таких стосунків, так і наміри сторін. Той факт, що чоловік та жінка мешкали разом, є недостатнім для визнання існування сімейного життя (Kroon v Netherlands А 297-с & 30 (1994).

На основі аналізу стосунків між батьком і дитиною після розлучення батьків (якщо дитина залишається у матері) Суд може дійти висновку, що сімейні відносини збереглися (Keegan v Ireland A 290 (1994); Berrenhab v Netherlands A 138 (1988). Таким чином, держава повинна поважати право батька на контакти з дитиною.

Розширивши сферу захисту Конвенції на неформальні шлюби, Суд визнав можливість існування сімейних зв'язків між батьком і дитиною, народженою у такому неформальному шлюбі, а також між матір'ю та її позашлюбною дитиною (Johnston v Ireland А 112 (1986). Оскільки не існує критеріїв визначення реальності таких зв'язків, Суд у своїй практиці спирається на аналіз їх суті.

У разі усиновлення між усиновленими та їх усиновителями виникають сімейні стосунки, що захищаються статтею 8 (X v France No 993/82, 31 DR 241 (1982).

Істотним елементом сімейного життя є право осіб жити разом з метою нормального розвитку стосунків (Marckx v Belgium А 31 & 31 (1979). Ефективне використання права на повагу до сімейного життя передбачає право батьків на певну владу над дітьми: право вирішувати, де дитина повинна проживати, яку освіту має здобути, та інші подібні рішення (Nielsen v Denmark A 144 (1988). Проте така влада батьків може вступати в конфлікт з індивідуальними правами дитини, захищеними Конвенцією. Таким чином, поступово значення права батьків на певну владу над дітьми як аспект сімейного життя зменшується. Так, у справах про опіку дедалі частіше бажання дитини визнаються більш вагомими, ніж бажання батьків (Hokkanen v Finland A 299-a (1994).

Термін "житло" в тлумаченні Суду означає переважно місце, де особа мешкає на постійній основі. Проте цей термін може поширюватись і на місце, де особа мала твердий намір мешкати (Gillow v UK A 119 (1986) Corn Rep & 109-119). Суд поширив це поняття і на деякі приміщення, пов'язані з професійною діяльністю особи, зокрема такі, як офіси, оскільки певна професійна діяльність може провадитися з однаковим успіхом як у приватній резиденції особи, так і в її офісі чи комерційних приміщеннях (Niemietz v Germany A 251-B (1992).

Право на недоторканність житла охоплює насамперед право безперешкодного доступу та перебування в ньому, а також право не бути виселеним. Крім того, це право включає захист від втручання з боку державних органів (арешт, обшук). У разі порушення цього права особи держава повинна мати вагомі підстави, які виправдовували б її дії.

Принцип таємниці кореспонденції передбачає право особи на безперешкодне спілкування з іншими. При цьому поняття "кореспонденція" було поширене, крім листування, також на телефонні розмови та електронні засоби комунікації.

Держава не зобов'язана забезпечувати зразкове функціонування поштових послуг (X v FRG No 8383/78, 17 DR 227 (1979). Проте будь-яке свідоме втручання держави в таємницю кореспонденції повинно бути виправдане підставами, передбаченими пунктом 2 статті 8. Крім того, там, де свобода комунікації залежить від державних службовців (листування ув'язнених), дії держави особливо ретельно аналізуються Судом (Boyle v UK No 9659/82, 41 DR 90 (1985); Grace v UK No 11523/85, 62 DR 22 (1989) та інші). Так, держава зобов'язана утримуватися від втручання у листування ув'язненого із своїм адвокатом, і особливо з Європейським судом з прав людини.

Підстави для втручання в права, передбачені пунктом 1 статті 8

Пункт 2 статті 8 чітко визначає підстави, за яких втручання з боку держави у використання особою прав, зазначених в пункті 1 цієї ж статті, є виправданим. Таке втручання повинно бути передбачене законом і необхідне у демократичному суспільстві, здійснюватися в інтересах національної безпеки, громадського спокою або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втручання у права, передбачені статтею 8, може відбуватися на основі лише того закону, який доступний громадськості (заходи втручання не можуть бути передбачені певними таємними інструкціями), і передбачає можливість для особи, права якої порушено, оскаржити заходи, вжиті щодо неї компетентними державними органами (Malone v UK A 82 (1984).

Важливим тестом щодо виправданості тих чи інших заходів є аналіз їх необхідності у демократичному суспільстві. Суд може визнати заходи, передбачені законодавством, такими, що суперечать принципам демократизму, і визнати втручання порушенням статті 8.

Незважаючи на це, саме держава має повноваження визначати мету втручання в певне право особи. Перелік цілей, що можуть визнаватися виправданими, досить значний: у справах про секретний збір інформації - інтереси національної безпеки (Leander v Sweden A 116 (1987); у справах про позбавлення батьківських прав - інтереси дітей (Olsson v Sweden (#1) А 130 (1988) або захист здоров'я та моралі (Andersson (M and R) v Sweden А 226-А (1992); у справах про перехоплення листів ув'язнених - запобігання порушенню порядку (всередині в'язниці) або запобігання вчиненню злочину (Campbell and Fell v UK A 80 (1984).

1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособова, так і разом з іншими, прилюдно чи приватна, в богослужінні, ученні, виконанні релігійних і ритуальних обрядів.

2. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров'я і моралі або для захисту прав і свобод інших людей.

Свобода - це можливість людини діяти згідно із своїми інтересами і цілями на основі пізнання об'єктивної необхідності.

Лише в небагатьох випадках контролюючі органи Конвенції доходили висновку, що на ту чи іншу практику чи сповідання поглядів поширюється достатньо обмежена сфера дій положень пункту 1 статті 9.

Комісія і Суд рідко розглядають питання про характер і зміст термінів "совість" та "переконання" відповідно до статті 9. Вони жодного разу не розглядали питання про будь-які відмінності між цими двома термінами, але, як правило, погоджувалися з твердженням окремих заявників про те, що певна ідея або інтелектуальна позиція може входити до понятійного кола цих термінів.

Розглянувши справу "Бускаріні та інші проти Сан-Марино" від 18 лютого 1999 р. (Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. - 1999. - N 2. - С. 68), Європейський суд одностайно постановив, що було допущено порушення статті 9 Конвенції.

Заявники скаржилися, що їх примушували скласти присягу на Біблії під загрозою позбавлення парламентських місць, що є порушенням їх права на свободу віросповідання та совісті, гарантованого статтею 9 Конвенції. Суд визнав, що така вимога є рівноцінна вимозі присягти на вірність певній релігії, а це не сумісно із статтею 9. Є суперечність і в тому, щоб вираження різних поглядів при здійсненні повноважень у парламенті залежало від попередньої відданості певному віросповіданню. Таке обмеження не може вважатися "необхідним у демократичному суспільстві".

Щодо справи "Серіф проти Греції" (рішення від 14 грудня 1999 // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. - 2000. - N 1. - С. 47), Європейський суд також постановив, що було порушено статтю 9 Конвенції.

У цій справі заявник стверджував, що було порушено його право на свободу віросповідання і виявлення поглядів. П. Серіфа було засуджено за те, що він узяв на себе виконання функцій проповідника "відомої релігії" і прилюдно носив одяг священика, не маючи на те права. Апеляційний і Верховний суди підтримали вирок.

Суд не вважає за необхідне виносити рішення щодо того, чи заявник був не єдиним, хто претендував стати релігійним проповідником місцевої мусульманської громади. Суд вважає, що втручання у право заявника "сповідувати свою релігію або переконання як одноособове, так і разом з іншими..." не було "необхідним у демократичному суспільстві для охорони громадського порядку" згідно з пунктом 2 статті 9 Конвенції.

Суд розглянув кілька справ, у яких оскаржувалося порушення свободи віросповідання, гарантоване статтею 9, стосовно общини свідків Ієгови. Заявники були засуджені за відправлення релігійних обрядів та організацію зустрічей членів общини, не одержавши дозволу ні Міністерства освіти та релігійних справ, ні єпископа.

Щодо вимоги про отримання дозволу, Суд зауважив: "Як і заявники, Суд визнає, що держави мають право встановлювати, що рух або асоціація, переслідуючи свої релігійні цілі, провадить діяльність, яка є шкідливою для населення". Незважаючи на це, Суд нагадує, що "Свідки Ієгови" належать до організації, яка підпадає під поняття "відома релігія", як це передбачено законодавством Греції. З цією тезою погодився також Уряд Греції.

Суд далі зазначив: "Право на свободу релігії, як це гарантовано Конвенцією, включає будь-яке зловживання з боку держави у визначенні того, чи релігійне вірування та засоби їх виявлення є виправданими".

На думку Суду, у даній справі засудження заявників не було необхідним у "демократичному суспільстві". Крім того, Суд наголосив, що кримінальний суд як апеляційна інстанція мотивував своє рішення відсутністю дозволу єпископа та Міністерства освіти та релігійних справ (на момент прийняття рішення апеляційним судом заявники не отримали дозволу Міністерства освіти та релігійних справ щодо створення молитовні).

Не розглядаючи спеціально ознак "віросповідання" за змістом статті 9, Комісія визначила дві категорії питань, що допомагають з'ясувати, які саме справи не підлягають захисту відповідно до положення статті 9 про свободу віросповідання. По-перше, Комісія зазначила, що держава не зобов'язана дозволяти певній релігійній секті визначати свій офіційний статус у правовій структурі на власний розсуд, оскільки члени секти можуть виявляти свої релігійні переконання і поза межами обраної структури. По-друге, Комісія визнала, що особа не може посилатися на положення про свободу релігії для виправдання дій, які відповідають практиці даної секти. Особа також не може оскаржувати загальну політику щодо державної церкви тому, що вона може вільно залишити цю церкву.

Комісія визнала, що положення статті 9 вимагають від держави запровадження механізмів, які даватимуть особі можливість відійти від церкви, а також, що держава не має права покладати на особу зобов'язання підтримувати церкву фінансове шляхом сплати податків чи в інший спосіб.

1. Кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіо-, теле- або кінопідприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Суд визначив свободу виявлення поглядів однією з основних умов прогресивного розвитку демократичного суспільства та кожної особи зокрема (Handyside judgment of 7 December 1976, Series A No. 24, & 49). З обмеженнями, зазначеними у пункті 2 статті 10, свобода гарантується не лише для позитивно сприйнятих і необразливих висловлювань, але й для таких, що ображають, шокують і хвилюють державу або будь-яку частину її населення. Цього потребують плюралізм, толерантність і відкритість демократичного суспільства.

Проте свобода виявлення поглядів та інформації не є абсолютною. Держава може на законних підставах обмежувати цю свободу незалежно від засобів, за допомогою яких погляди були висловлені, а інформація подана відповідно до умов, викладених у пункті 2 статті 10 Конвенції.

Право держави втручатися в свободу виявлення поглядів також передбачене у третьому реченні пункту 1 статті 10. Це - право вимагати ліцензування деяких видів діяльності в інформаційній сфері. Позиція Суду полягає в тому, що держави, по-перше, можуть шляхом ліцензування регулювати організацію телерадіомовлення на своїй території в технічному аспекті, а по-друге, у разі надання або відмови в наданні ліцензії враховувати також інші аспекти, зокрема такі, як характер і завдання майбутньої телерадіостанції, її потенційна аудиторія на національному, регіональному та місцевому рівнях, права і потреби специфічної аудиторії, зобов'язання держави за міжнародними угодами. І все ж реалізація цього права держави повинна відповідати умовам пункту 2 статті 10 (Informationsverein Lentia and others judgment of 24 November 1993, Series A No. 276, & 32). Такі обмеження повинні бути передбачені законодавством і визнаватися необхідними у демократичному суспільстві.

Обмеження реалізації свободи виявлення поглядів згідно з пунктом 2 статті 10 до пускається у випадках:

a) захисту суспільних інтересів (національної безпеки, територіальної цілісності, громадської безпеки, запобігання злочинам чи порушенню правопорядку, охорони здоров'я та моралі);

b) захисту прав особи (захисту репутації і прав інших осіб, запобігання розголошенню конфіденційної інформації);

c) забезпечення авторитету і неупередженості правосуддя.

Будь-яке обмеження є прийнятним лише тоді, коли воно встановлене законом і є необхідним у "демократичному суспільстві". Цей критерій визначається в контексті здійснення європейського контролю.

Держава має певну свободу оцінки необхідності втручання, але у разі встановлення факту обмеження прав, передбачених статтею 10, контроль з боку Європейського суду є дуже суворим. Так, у питанні щодо преси Суд установив, що свобода оцінки обмежена інтересом демократичного суспільства у забезпеченні і підтримці свободи преси (Worm judgment of 29 August 1997, Reports 1997-V, & 47).

Права, передбачені статтею 10 Конвенції

Термін "висловлювання" охоплює не лише виявлення поглядів з допомогою слів, а поширюється також на малюнки, зображення, дії, вчинені з наміром висловити позицію чи подати інформацію. Так само і засоби виявлення поглядів не обмежуються мовленням. Це друковані засоби, теле- і радіомовлення, вистави, фільми, електронні системи. Таким чином, захищається не лише висловлювання, а й засоби його відтворення, передачі і розповсюдження.

Термін "висловлювання" також охоплює не лише виявлення політичних поглядів, а й діяльність у мистецькій сфері та інформацію комерційного характеру.

Частина 1 статті 10, що передбачає свободу "дотримуватися своїх поглядів", захищає особу від приписування їй певної позиції на основі її попередніх висловлювань і негативних наслідків, які можуть виникнути з цього, а також забороняє примушувати особу розголошувати іншим свою позицію (Vogt v Germany No 17851/91 (1993) Corn Rep).

Свобода "одержувати інформацію" не передбачає права доступу до конфіденційної інформації, радше стаття 10 зобов'язує державу не обмежувати доступ до вже наявної інформації (Leander v Sweden, Series A No 116 (1997), & 74; Z v Austria No 10392/83, 56 DR 13 (1988).Стаття 10 передбачає різницю між "інформацією" та "ідеями". З цього випливає, що свобода висловлювань не обмежується фактичними даними, які можна підтвердити (Lingens v Austria A 103 (1986). Вона включає також погляди, критику, припущення. Таким чином, стаття 10 поширюється не лише на "правдиву" інформацію. Особа, що висловила свої погляди, а не факти, не може бути зобов'язана доводити їх правдивість - це є порушенням статті 10 Конвенції (Thorgiersqn v Iceland A 239 (1992).

Прецедентна практика Суду допускає певне обмеження свободи висловлювань, пов'язане з посадовими обов'язками, зокрема з певними особливостями державної служби, служби в лавах збройних сил, якщо це здійснюється на законних підставах і виправдане в умовах демократичного суспільства. Не буде також порушенням статті 10 обмеження свободи висловлювань особи на підставі її контрактних зобов'язань (Vereiging Rechtswinkels Utrecht v Netherlands No 11308/84, 46 DR 200 (1986).

Хоча в статті 10 передбачено заборону втручання у свободу виявлення поглядів з боку державних органів, нею також передбачається позитивне зобов'язання держави вживати заходів у разі, коли загроза свободі висловлювань виникає з боку органів чи осіб, не пов'язаних з державою.

Європейський суд засуджує цензуру як таку, що перешкоджає передачі інформації особам, які бажають її одержати і оцінити на свій розсуд, а також як таку, що заперечує право на самовираження, яке стоїть за правами, передбаченими статтею 10. Такі заходи, як ліцензування випусків або журналістської діяльності, подання копій публікацій до компетентних державних установ та судові заборони, підлягають суворому вивченню з точки зору їх необхідності і виправданості (De Becker v Belgium A 4 (1962). Держава не має, звичайно, права на абсолютну заборону таких заходів, але необхідність їх запровадження повинна бути беззаперечно доведена (Observer and Guardian v UK A 216 (1991).

Що стосується санкцій за ті чи інші публікації, то штрафи та судові витрати можуть сягати рівня, який ставить під сумнів існування корпоративних осіб, які реалізували своє право на свободу виявлення поглядів. Такі санкції також ретельно досліджуються Судом стосовно їх виправданості та законності і можуть бути однією з підстав визнання факту порушення статті 10 (Lingens v Austria A 103 (1986), & 44).

Для того, щоб обмеження свободи висловлювань було виправданим, воно повинне переслідувати одну з цілей захисту того чи іншого суспільного інтересу, перелічених в пункті 2 статті 10. Цілий ряд справ Європейського суду стосувався обмеження свободи висловлювань з метою гарантування справедливого суду. Згідно з вимогами статті 6(1) можуть існувати обставини, коли держава зобов'язана втрутитися у здійснення прав за статтею 10, якщо публікація інформації щодо процесу загрожує порушенням права особи на справедливий суд (Observer and Guardian v UK A 216 (1991), & 61-64). З іншого боку, репутація самої судової системи є достатньо важливим аспектом, що виправдовує втручання у свободу висловлювань.

Захист моралі також може бути виправданим втручанням. У кількох справах Суд визнав необхідність обмежити свободу виявлення поглядів з метою захисту "моралі" дітей (Handyside judgment of 7 December 1976, Series A No. 24; Muller v Switzerland A 133 (1988). Тлумачення поняття моралі, як правило, є компетенцією держави, але одночасно Суд проводить оцінку щодо необхідності обмежень у демократичному суспільстві. Таким чином, Суд може дійти висновку, що державна концепція моралі не відповідає критеріям демократичного суспільства, і визнати факт порушення статті 10 (Open Door case A 246, & 63, 68 (1992).Стаття 10 дозволяє державі втручатися у свободу виявлення поглядів з метою запобігання порушенню порядку. Так, запобігання порушенням у збройних силах може бути підставою обмеження прав за статтею 10 (Engel v Netherlands A 22 (1976); Verei-nigung Democratischer Soldaten Osterreichs and Gubi v Austria A 302, & 32 (1994).

Суд визначив своєрідну ієрархію поглядів за їх вагою у суспільстві: політичні погляди, мистецькі і, насамкінець, економічні. Допустиме втручання у виявлення цих поглядів залежить від його характеру. Обмеження політичних висловлювань повинне бути виправданим "нагальною суспільною потребою", держава повинна чітко довести необхідність вжитих заходів. Водночас, обмеження реклами чи інших висловлювань комерційного характеру вважається виправданим, якщо воно не є нерозумним.

1. Кожна людина має право на свободу мирних зборів і свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.

2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління.

Право на свободу мирних зборів та право на свободу об'єднань, незважаючи на те, що вони розглядаються Судом окремо, мають спільну ціль - забезпечення можливості для осіб збиратися разом з метою висловлення та захисту спільних інтересів. Якщо в основі цих прав лежить реалізація політичних інтересів громадян, стаття 11 є основою забезпечення ефективного функціонування демократичної системи. Зокрема, вона передбачає створення та діяльність політичних партій, груп за інтересами та професійних спілок. Крім того, стаття 11 забезпечує права осіб на об'єднання та зібрання з метою реалізації економічних, соціальних і культурних прав.

Право на створення професійних спілок розглядається Судом як частина загального права на свободу об'єднання, проте в прецедентній практиці були розглянуті певні особливості, притаманні окремим профспілкам.

Термін "збори" в розумінні Конвенції охоплює демонстрації і зібрання (Christians against Racism and Fascism v UK No 8440/78, 21 DR 138 (1980) приватного характеру та в громадських місцях (Rassemblement Jurassien Unite Jurassienne v Switzerland No 8191/78, 17 DR 93 (1979). Мета акції не може бути підставою для трактування її як такої, що не потрапляє до сфери дії статті 11. Єдина вимога, що висувається: зібрання повинне мати мирний характер. Проте акція, запланована для порушення порядку, не розглядатиметься у світлі статті 11. Так, ненасильницький сидячий страйк, якщо він порушує правопорядок, може не вважатися "мирним зібранням" у розумінні статті 11 (G v FRG No 13079/87, 60 DR 256 (1989).

Обов'язком держави згідно із статтею 11 є не лише невтручання у реалізацію громадянами відповідних свобод, але й забезпечення ефективного використання прав, передбачених цією статтею. Суд підтвердив позитивні зобов'язання держави щодо захисту осіб, які реалізовують своє право на мирні збори, від насильства з боку демонстрантів з протилежними поглядами (Plattform "Arzte fur das Leben" v Austria No 10126/82, 44 DR 65 (1985). Оскільки учасники обох демонстрацій реалізовують свої права відповідно до статті 11, завданням держави є утримання кордону між групами з протилежними позиціями. Якщо ж метою однієї з груп є заподіяння шкоди діяльності іншої, держава повинна стати на захист групи, що реалізовує свої права на "мирне зібрання". Проте слід зауважити, що погроза порушити порядок сама по собі не є достатнім виправданням втручання з боку державних органів (Christians against Racism and Fascism v UK No 8440/78, 21 DR 138 (1980).

Форми втручання в право на мирні зібрання є різноманітними: від вимог одержання попереднього дозволу до повної заборони проведення акції. За порушення умов про ведення зібрань або проведення несанкціонованих зібрань може передбачатися кримінальне покарання. При цьому Суд заперечив тезу про те, що такі санкції не є порушенням свободи зібрань (Ezelin v France A 202 з 39 (1991). Звичайно, вимоги щодо повідомлення про проведення зібрання чи одержання дозволу не вважаються втручанням у розумінні статті 11 (Rassemblement Jurassien Unite Jurassienne v Switzerland No 8191/78, 17 DR 93 (1979), але заборона проведення акції повинна мати підстави, що виправдовували б її згідно з пунктом 2 статті 11, оскільки таке втручання є дуже серйозним.

Насамперед, втручання повинно бути передбачене законодавством і здійснюватися з метою захисту національної безпеки або громадського спокою, для охорони порядку і запобігання злочинам, для охорони здоров'я чи моральності, або для захисту прав і свобод інших осіб. Тут Суд дає досить широку свободу державі щодо оцінки, які заходи вона вважає за необхідне вжити для досягнення перелічених цілей. У певних випадках, якщо група пропагує насилля чи екстремістські гасла, або зібрання становить реальну загрозу виникнення соціальної напруженості, навіть повна заборона зібрань може вважатися виправданою згідно з пунктом 2 статті 11 (Rassemblement Jurassien Unite Jurassienne v Switzerland No 8191/78, 17 DR 93 (1979); Christians against Racism and Fascism v UK No 8440/78, 21 DR 138 (1980).

Ще однією підставою для виправданості втручання в права, передбачені статтею 11, є адекватність вжитих санкцій та необхідності захисту порядку.

Свобода об'єднання полягає в праві осіб формувати колективні утворення для представництва своїх інтересів. Як правило, ці об'єднання мають певний комплекс прав у відносинах з державою, а також набір прав і обов'язків стосовно своїх членів. Особа не володіє абсолютним правом набувати членства в тій чи іншій організації, так само як і організація не зобов'язана приймати до своїх лав чи продовжувати членство певної особи (Cheall v UK No 10550/83, 42 DR 178 (1985). Відповідно особа не може бути змушена до членства в певному об'єднанні або поставлена в невигідні умови, якщо вона вирішує не ставати членом організації (Young, James and Webster v UK A 44 з 55 (1981). Про цю так звану "негативну" свободу об'єднання спеціально не йдеться в пункті 1 статті 11, проте її було сформульовано шляхом тлумачення положень цієї статті.

Поняття "об'єднання" в сенсі статті 11 має автономне значення: невизнання внутрішнім законодавством держави певної діяльності осіб як об'єднання не означає, що Суд не порушуватиме питання про застосування статті 11. Тоді як право на контакти і розвиток стосунків з іншими не розглядається як частина свободи об'єднання в розумінні статті 11 (McFreely v UK No 8317/78, 20 DR 44 (1980), неформальні, але стабільні утворення з чітко визначеними цілями потраплятимуть у сферу дії цієї статті. З іншого боку, в кількох випадках Суд виносив рішення про те, що професійні асоціації, створені на базі закону, які вимагають членства усіх представників певної професії, не є "об'єднаннями" в розумінні статті 11 (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v Belgium A 43 з 64-65 (1981); A v Spain No 13750/88, 66 DR 188 (1990).

Об'єднання можуть переслідувати різні цілі. Заборонено об'єднуватися задля досягнення цілей, що суперечать чинному законодавству, проте може виникати право об'єднуватися з метою організації кампанії щодо внесення змін до законодавства. І тут важко провести чітку межу між двома ситуаціями (Lavisse v France No 14223/88, 70 DR 218 (1991)).

Основним обов'язком держави є невтручання як у реалізацію особою права на свободу об'єднання, так і в діяльність самого об'єднання. Винятки з цього правила допускаються лише за наявності обставин, передбачених пунктом 2 статті 11 Конвенції.

Право на свободу створення і приєднання до професійних спілок, одним з аспектів свободи об'єднання, а не певним специфічним і незалежним правом (Nation Union of Belgian Police case A 19 з 38 (1975)). Держава зобов'язана дозволяти створення професійних спілок за бажанням особи. Зокрема, держава не може дозволяти створення єдиної профспілки і передбачати обов'язкове членство в ній відповідних осіб. Створення публічних професійних об'єднань допускається, але не за рахунок обмеження приватного права осіб створювати інші асоціації з метою задоволення своїх професійних інтересів.

Позитивне зобов'язання держави полягає в утриманні від втручання у право осіб створювати професійні спілки, а також у діяльність самих профспілок. Проте хоча питання членства та виключення з певної профспілки лежать у сфері регулювання правил цієї профспілки, держава повинна захищати особу від будь-якого зловживання з боку останньої; таке зловживання може трапитись, наприклад, якщо виключення з членів профспілки відбулося всупереч правилам цієї організації (Cheall v UK No 10550/83, 42 DR (1985)).

Права професійних спілок у прецедентній практиці Суду висвітлюються дуже обмежено: стаття 11 захищає лише ті з них, які є необхідними для ефективної реалізації права об'єднуватися у профспілки (Swedish Drivers' Union case A 20 з 39 (1976). Це право звернення до працедавця від імені членів профспілки, яке проте не включає обов'язку працедавця консультуватися з профспілкою (National Union of Belgian Police case A 19 з 39 (1975), а також права профспілки підписувати від імені своїх членів колективні угоди (Swedish Drivers' Union case A 20 (1976). Ще одним правом професійних спілок є право на страйк. Проте тут Суд займає таку позицію, що дозволяє державі широко втручатися в реалізацію цього права.

Нині позиція Суду поступово змінюється до надання більшої свободи професійним спілкам, а також до забезпечення захисту осіб від примусового членства осіб у професійних об'єднаннях представників певних професій.

Чоловіки та жінки, які досягли шлюбного віку, мають право на одруження і створення сім'ї згідно з національними законами, які регулюють здійснення цього права.

Право брати шлюб та створювати сім'ю тісно пов'язане з правами на недоторканність житла та на сімейне життя за статтею 8 Конвенції. Однак ці дві статті відрізняються одна від одної у кількох аспектах. Стаття 12 стосується "одноразових" дій, наприклад, акту вступу до шлюбу та/або народження або усиновлення дитини, тоді як стаття 8 стосується тривалого стану, а саме відносин, які виникають як наслідок "одноразових" дій. Дія положень статті 12 обмежується також особами шлюбного віку, тоді як стаття 8 стосується всіх. З цього можна зробити висновок, що термін "сім'я" у розумінні статті 12 має більш вузьке значення, ніж у розумінні статті 8.

Укладаючи текст статті 12, автори Конвенції керувалися простою ситуацією, коли гетеросексуальна пара має намір взяти шлюб і створити сім'ю. Однак соціальні зміни у Західній Європі ускладнили тлумачення цієї статті. За останні роки соціальні і моральні норми зазнали значної трансформації. Європейська комісія і Суд розглянули кілька справ транссексуалів, які скаржилися на порушення права вступу до шлюбу відповідно до статті 12. У справі "Ван Оостервійк проти Бельгії" (Van Oosterwijk v Belgium judgment of 6 November 1980, Series A, No. 40) заявник, який змінив свою стать на чоловічу, стверджував, що відмова бельгійського уряду внести зміну до книги реєстрації народжень позбавляє його можливості здійснити право одруження. Більшість членів Комісії констатували порушення статті 12, відзначивши, що хоча в Конвенції та внутрішніх правових системах поняття шлюбу та сім'ї фактично тотожні, ніщо не свідчить на користь такого висновку та що здатність до відтворення є основною умовою шлюбу або що саме відтворення є головною метою шлюбу. Крім того, сім'я завжди може бути заснована шляхом усиновлення дітей.Стаття 12 стосується традиційного шлюбу між особами біологічно протилежної статі, але із змісту статті не можна зробити висновку, що здатність до відтворення є необхідною умовою цього права. Чоловіки та жінки, які не можуть мати дітей, користуються правом вступу до шлюбу так само, як і всі інші особи.