Аналіз практики застосування ст. 625 Цивільного кодексу України в цивільному судочинстві

Попри зазначене, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 192 ЦК, ч. 3 ст. 533 ЦК, Декрет № 15-93).

У судів виникають питання щодо можливості стягнення за договором не лише суми заборгованості в іноземній валюті, а й стягнення трьох процентів річних як відповідальності за порушення грошового зобов'язання.

Беручи до уваги правову природу трьох процентів річних, передбачених ст. 625 ЦК, як особливої міри відповідальності, правильною є практика судів, які стягують їх виключно в національній валюті Україні - гривні.

Неоднозначною є практика судів у вирішенні питання про стягнення з боржника інфляційних витрат у спорах, де предметом договору була іноземна валюта, розмір заборгованості за якою стягувався з урахуванням її за курсом НБУ до національної валюти.

Так, Канівський міськрайонний суд Черкаської області при розгляді справи №2-2308/121/2012 про стягнення боргу за договором позики в сумі 2 тис. 500 доларів США ухвалив рішення про задоволення позовних вимог і стягнув з боржника на користь кредитора борг у сумі 9тис. 974 грн 25 коп., що є еквівалентом суми боргу в гривнях згідно з курсом НБУ, індекс інфляції - 300 грн та 3 % річних - 260 грн.

Разом з тим, як передбачено нормами Закону від 3 липня 1991 р. № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення», індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, а ціни в Україні встановлюються в національній валюті - гривні. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає (рішення Верховного Суду України від 28 березня 2012 р. у справі 6-36736вов10). Тому норми ч. 2 ст. 625 ЦК щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, яке визначене у гривні.

При з'ясуванні необхідності сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції у деяких судів виникали труднощі у визначенні валюти грошового зобов'язання.

Так, Пролетарський районний суд м. Донецька рішенням від 24 листопада 2011 р. позов Особи 1 задовольнив: стягнув з Особи 2 на її користь 3 % річних від простроченої суми у розмірі 4 тис. 222 грн 56 коп., суму інфляції у розмірі 11 тис. 185 грн 30 коп. Звертаючись до суду з позовом, позивачка посилалась на те, що рішенням Пролетарського районного суду м. Донецька від 12 травня 2009 р. з Особи 2 на її користь стягнуто суму боргу в розмірі 5 тис. 774 грн. Оскільки до теперішнього часу рішення суду не виконано, Особа 1 на підставі ст. 625 ЦК просила суд стягнути з відповідачки 3 % річних в сумі 3 тис. 796 грн 80 коп., інфляційні втрати в сумі 10 тис. 787 грн 38 коп. Задовольняючи позовні вимоги Особи 1, суд першої інстанції виходив з того, що, оскільки відповідачка не виконує судового рішення, яким з неї стягнута сума боргу в національній валюті, та саме з цієї суми виходив позивач, звертаючись до суду з позовом про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, позовні вимоги підлягають задоволенню.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення інфляційних втрат, апеляційний суд у рішенні від 23 січня 2012 р. правильно виходив з того, що між сторонами було укладено договір позики в іноземній валюті, тому суд першої інстанції помилково застосував до цих правовідносин положення закону, який регулює порядок сплати боргу, визначеного договором у гривні.

Таким чином, суди повинні враховувати, що ч. 2 ст. 625 ЦК щодо сплати боргу з урахуванням установленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов'язання, а не на невиконання судового рішення. Прийняття судового рішення про стягнення грошового боргу в національній валюті не змінює природу грошового зобов'язання як такого, що визначене в іноземній валюті, і не є підставою для застосування положень ч. 2 ст. 625 ЦК щодо сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції.

Вивчення надісланих судами узагальнень засвідчило, що під час розгляду справ про застосування відповідальності за порушення грошового зобов'язання суди не завжди належним чином перевіряли правильність нарахування позивачем трьох процентів річних та індексу інфляції, а також не наводили в своїх рішеннях відповідних розрахунків, зазначаючи лише загальну суму стягнення.

Так, Кам'янський районний суд Черкаської області у справі №2-2307/1158/2012, задовольняючи позов у частині стягнення заборгованості за кредитом з урахуванням індексу інфляції, не звернув уваги на те, що позивач неправильно склав розрахунок індексу інфляцій, оскільки нарахування проводяться за кожен місяць окремо з урахуванням тих відсотків, які встановлювалися кожного місяця. При цьому суд у мотивувальній частині послався на приписи ч. 2 ст. 625 ЦК, однак не зазначив, яким чином вираховувалися проценти та інфляційні втрати і за який період часу, а зазначив лише загальну суму, що підлягає стягненню. Рішення ухвалене при заочному розгляді справи і в апеляційному порядку не оскаржувалось.

Іноді суди допускають помилки в розрахунках стягнення сум трьох процентів річних у зв'язку з неправильним підрахунком періоду прострочення.

Так, рішенням колегії суддів Апеляційного суду Запорізької області від 31 жовтня 2012 р. змінено рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 27 вересня 2012 р. в частині стягнення 3 % річних, оскільки, незважаючи на те, що суд першої інстанції правильно встановив, що відповідач повинен сплатити 3 % річних відповідно до положень ст. 625 ЦК, він допустив помилку в підрахунку періоду прострочки.

Підраховуючи суми стягнень, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК, суди повинні враховувати, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції має розраховуватися на підставі індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був у певний період індекс інфляції менший одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція). Індекси інфляції розраховуються на підставі інформації, опублікованої центральним органом виконавчої влади з питань статистики в газеті «Урядовий кур'єр».

При застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що він розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з урахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з урахуванням цього місяця.

На відміну від інфляційних збитків, розрахунок трьох процентів річних здійснюється за кожен день прострочення за формулою:

сума боргу х 3 % / 365(кількість днів у році)х кількість днів прострочення.

Аналіз судової практики засвідчив, що при розгляді справ цієї категорії склалася неоднакова практика у вирішенні судами питання щодо застосування положень ч. 2 ст. 625 ЦК після ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора.

Згідно з ч. 1 ст. 598 ЦК зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Ці підстави зазначені у статтях 599, 600, 604-609 ЦК, відповідно до яких зобов'язання припиняється:

1) виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК). Належним є виконання зобов'язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання;

2) за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майнатощо). Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами (ст.600ЦК);

3)зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги (ст.601 ЦК);

4) за домовленістю сторін (ст.604 ЦК);

5)внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора (ст.605 ЦК);

6)поєднаннямборжника і кредитора в одній особі (ст.606 ЦК);

7)неможливістю його виконанняу зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає (ст.607 ЦК);

8) смертюборжника, якщо воно є нерозривно пов'язанимз його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою (ч. 1 ст.608 ЦК);

9) смертюкредитора, якщо воно є нерозривно пов'язанимз особою кредитора (ч. 2 ст.608 ЦК);

10)ліквідацієююридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (ст.609 ЦК).

Зважаючи на відсутність у зазначених правових нормах такої підстави припинення зобов'язання, як ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора, слід дійти висновку, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК.

Ця правова позиція підтверджена і судовою практикою Верховного Суду України (Постанова Верховного Суду України від 20 грудня 2010 р. у справі № 3-57гс10, від 4 липня 2011 р. у справі № 3-65гс11, від 12 вересня 2011 р. у справі № 3-73гс11, від 24 жовтня 2011 р. у справі № 3-89гс11, від 14 листопада 2011 р. у справі № 3-116гс11, від 23 січня 2012 р. у справі № 3-142гс11).

Разом з тим аналіз засвідчив, що суди не завжди дотримуються зазначеного порядку. Правильною є позиція судів, які здійснюють нарахування коштів відповідно до ст. 625 ЦК незалежно від ухвалення рішення суду про присудження суми боргу, відкриття виконавчого провадження чи його зупинення відповідно до вимог Закону від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІУ «Про виконавче провадження».

Подібно до цього судам слід мати на увазі, що наявність виконавчого напису нотаріуса, вчиненого за невиконання кредитного договору, за відсутності реального виконання боржником свого зобов'язання так само не свідчить про припинення договірних правовідносин і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання процентів за користування кредитом і пені, передбачених договором за несвоєчасну сплату кредиту.

При застосуванні норм стосовно черговості погашення вимог за грошовим зобов'язанням у разі недостатності суми проведеного платежу (ст. 534 ЦК) судам необхідно виходити з того, що під процентами, які погашаються раніше основної суми боргу, розуміють проценти за користування чужими грошовими коштами, що підлягають сплаті за грошовим зобов'язанням, зокрема проценти за користування сумою позики, кредиту тощо. Проценти, передбачені ст. 625 ЦК за порушення грошового зобов'язання, погашаються після суми основного боргу.

Під час проведення аналізу суди зазначили, що спірним, на їх думку, є питання щодо застосування відповідальності, встановленої ч. 2 ст. 625 ЦК, у справах наказного провадження.

Наприклад, Борщівський районний суд Тернопільської області судовим наказом від 19 жовтня 2012 р. стягнув з Особи 1 на користь Скала-Подільського комбінату комунальних підприємств борг за оплату житлово-комунальних послуг, а також 3 % річних від суми боргу за період з 2008 по 2012 р. Разом з тим судовим наказом від 22 травня 2012 р. з Особи 2 на користь ПАТ «ДТЕК Донецькобленерго» стягнута заборгованість за послуги електропостачання. Дружківський міський суд Донецької області ухвалою судді від 22 травня 2012 р. у прийнятті заяви про видачу судового наказу на стягнення інфляційних сум та 3 % річних, нарахованих на суму заборгованості, відмовлено з підстав виникнення спору про право.

Відмовляючи у прийнятті заяви про видачу судового наказу щодо нарахування інфляційних сум та 3% річних, передбачених ст. 625 ЦК, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами виник спір щодо отримання вказаних сум. Скасовуючи ухвалу судді Дружківського міського суду Донецької області від 22 травня 2012 р. в частині відмови у прийняті заяви про видачу судового наказу на стягнення інфляційних сум та 3 % річних і повертаючи справу для вирішення питання про відкриття наказного провадження, апеляційний суд (ухвала від 2 серпня 2012 р.) виходив з того, що відповідно до вимог п. 3 ч. 1 ст. 96 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) судовий наказ може бути видано, у разі якщо заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості.

Враховуючи наведене, можна зазначити, що за вказаних обставин немає підстав для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу про стягнення індексу інфляції та трьох відсотків річних, оскільки суди першої інстанції видають судовий наказ про стягнення заборгованості з оплати послуг електропостачання.

Результати проведеного аналізу свідчать, що суди переважно дотримуються вимог норм матеріального та процесуального права при розгляді цивільних справ про відповідальність за порушення грошового зобов'язання, передбачену ст. 625 ЦК. Однак наявність помилок та неоднакової судової практики свідчать, що суди не завжди правильно визначали характер спірних правовідносин сторін і правомірність поширення на них дії ч. 2 ст. 625 ЦК, у судів виникали труднощі щодо визначення правової природи відповідальності за ст. 625 ЦК, її розмежування та одночасного застосування з іншими видами відповідальності за грошовими зобов'язаннями (неустойка, штраф, пеня, збитки). У зв'язку з цим постановлені судові рішення не повною мірою відповідають вимогам статей 213- 215 ЦПК.