Про практику призначення судами України мір кримінального покарання за корисливі злочини

Обговоривши доповідь судді Верховного Суду України, повідомлення голови Харківського обласного суду про практику призначення мір кримінального покарання за корисливі злочини, Пленум відзначає, що кількість таких злочинів постійно зростає і вони набувають все більш жорстоко-насильницького характеру.

Суди в основному правильно застосовували законодавство, що регламентує призначення мір кримінального покарання за такі злочини, але не завжди враховували їх характер і ступінь суспільної небезпечності, нерідко не дотримувались вимог закону щодо індивідуального підходу до призначення покарання, необгрунтовано призначали м'які міри покарання особам, що раніше були судимі і не стали на шлях виправлення чи вчинили корисливі злочини організованою групою тощо. Іноді покарання призначалось із застосуванням статей 44, 45, 46-1 КК України за відсутності до цього передбачених законом підстав.

Мають місце факти безпідставного позбавлення волі осіб, виправлення і перевиховання яких можливі без ізоляції від суспільства.

Допускались помилки при призначенні покарання за сукупністю злочинів або за кількома вироками. Суди не завжди обговорювали питання про призначення таких додаткових мір покарання, як конфіскація майна та позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю.

Пленум Верховного Суду України

1. Зобов'язати суди вжити необхідних заходів щодо виправлення зазначених недоліків у практиці призначення мір кримінального покарання за корисливі злочини, зважаючи на те, що ці злочини мають підвищену суспільну небезпечність. При цьому судам необхідно неухильно виконувати вимоги закону про індивідуалізацію покарання, не допускаючи послаблення його стосовно осіб, які вчинили розбійні напади, вимагательство, розкрадання державного або колективного майна у великих та особливо великих розмірах, хабарництво, крадіжки, що завдали значної шкоди потерпілим, тощо, а також осіб, що раніше були судимі і вперто не бажають залучатися до чесного трудового життя.

Поряд з цим щодо осіб, які вчинили менш небезпечні злочини і спроможні стати на шлях виправлення без ізоляції від суспільства, судам необхідно використовувати надані законом можливості для призначення покарання, не пов'язаного з позбавленням волі.

2. Враховуючи, що дані про особу підсудного мають істотне значення для визначення міри покарання, судам слід всебічно, повно і об'єктивно їх досліджувати. Зокрема, необхідно виявляти ставлення підсудного до праці, навчання, громадського обов'язку, поведінку на виробництві і в побуті, стан здоров'я, сімейний стан, дані про минулі судимості та інше.

При призначенні покарання за корисливі злочини суди повинні обов'язково враховувати не тільки наявні позитивні дані про особу підсудного та обставини, що пом'якшують відповідальність, а й характер і ступінь суспільної небезпечності цих злочинів.

3. Призначення покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом, або перехід до іншого, більш м'якого виду покарання, можливі лише за наявності виняткових обставин справи в сукупності з даними про особу винного. При цьому винятковими можуть визнаватися обставини (у тому числі передбачені законом як пом'якшуючі відповідальність), що суттєво зменшують ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину. У випадках застосування ст.44 КК України виняткові обставини мають бути обов'язково наведені у вироку.

Строк покарання, призначеного судом у вказаному порядку, не може бути нижчим від установленої законом мінімальної межі відповідного виду покарання.

4. Стаття 45 КК України передбачає можливість, враховуючи обставини справи і дані про особу винного, прийняти рішення про умовне засудження до позбавлення волі. При цьому суд, як правило, не повинен застосовувати умовне засудження до осіб, які вчинили тяжкі злочини, раніше були судимими, до організаторів і активних учасників злочинних угруповань.

5. За наявності підстав, передбачених ст.46-1 КК України, суд може відстрочити виконання вироку з обов'язковим зазначенням мотивів такого рішення.

Якщо стосовно винного є формальні підстави для застосування ст.46-1 КК України, однак суд, враховуючи дані про його особу, дійде висновку про неможливість виправлення підсудного без ізоляції від суспільства, то своє рішення суд має мотивувати у вироку.

6. При засудженні особи за продовжуваний злочин, який почався до і продовжувався після постановлення вироку, за яким ця особа засуджена і не відбула покарання за вчинення іншого злочину, за другим вироком, суд повинен призначити покарання за правилами ст.43 КК України.

7. Судам слід звернути увагу, що передбачені законом правила призначення покарання за сукупністю злочинів застосовуються у випадках самостійної кваліфікації вчиненого як за різними статтями, так і за різними частинами однієї і тієї ж статті кримінального закону, яким передбачена відповідальність за окремі склади злочину і які мають самостійні санкції. В такому ж порядку призначається покарання у випадках вчинення особою однорідних дій, одні з яких кваліфікуються як закінчений злочин, а інші як приготування, замах або співучасть в злочині.

За окремими епізодами злочинної діяльності, що кваліфікуються за однією статтею кримінального закону, покарання не призначається.

8. Оскільки поєднання основного і додаткового покарань сприяє здійсненню принципу індивідуалізації відповідальності та покарання за корисливі злочини, рекомендувати судам, за наявності підстав, обговорювати питання про застосування конфіскації майна, а якщо винний вчинив злочин з використанням свого службового стану або певної діяльності - про застосування до нього додаткового покарання, передбаченого ст.31 КК України.

9. Судам касаційної та наглядної інстанцій постійно вивчати та узагальнювати практику призначення мір кримінального покарання за корисливі злочини і своєчасно виправляти допущені помилки.

Головам Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських судів, військових судів регіонів та Військово-Морських Сил України про виконання цієї постанови доповісти Верховному Суду України до 1 вересня 1994 року і до 1 березня 1995 року.