Про скасування наказу міністерства внутрішніх справ та поновлення на посаді начальника кримінальної міліції

колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого-судді: Юрченка В.В.,

суддів: Амєліна С.Є., Гуріна М.І., Ліпського Д.В., Кобилянського М.Г.,

при секретарі - Шевченко Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку касаційного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області про скасування наказу міністерства внутрішніх справ України від 16 червня 2005 року № 482 о/с, наказу управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області від 21 червня 2005 року № 170 о\с та поновлення на посаді першого заступника начальника - начальника кримінальної міліції управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області за касаційною скаргою Міністерства внутрішніх справ України на постанову Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 січня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 23 травня 2006 року,

У вересні 2005 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати наказ Міністра внутрішніх справ України №482 о/с від 16 червня 2005 року про звільнення його з посади першого заступника начальника УМВС України в Харківській області - начальника кримінальної міліції, визнати протиправним і скасувати наказ начальника УМВС України в Харківській області №17 о/с від 21 червня 2005 року, на підставі якого полковника ОСОБА_1 було зараховано у розпорядження УМВС України в Харківській області, поновити його на посаді першого заступника начальника УМВС України Харківській області - начальника кримінальної міліції.

Постановою Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 січня 2006 року позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 23 травня 2006 року апеляційні скарги Міністерства внутрішніх справ України та управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області було відхилено, а постанову Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 січня 2006 року залишено без змін.

Вказуючи на допущені, на думку Міністерства внутрішніх справ України, судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм чинного процесуального та матеріального законодавства, що призвело до постановлення неправильнихсудових рішень, відповідач просить скасувати постановлені судовірішення судів першої та апеляційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи по суті встановлено, що полковник міліції ОСОБА_1 був призначений на посаду першого заступника начальника УМВС України в Харківській області - начальника кримінальної міліції згідно з наказом Міністра внутрішніх справ України №240 о/с від 15 березня 2005 р. Наказом Міністра внутрішніх справ України № 482 о/с від 16 червня 2005 року він був увільнений із займаної посади першого заступника начальника УМВС України в Харківській області - начальника кримінальної міліції. Підставою звільнення стали рапорт ОСОБА_1 від 6 червня 2005 року про звільнення із займаної посади за сімейних обставин і подання начальника УМВС України в Харківській області від 7 червня 2005 року №7/112. Наказом начальника УМВС України в Харківській області від 21 червня 2005 року №170 о/с ОСОБА_1 зарахований у розпорядження управління МВС у Харківській області. З наказами про звільнення і зарахування в розпорядження управління МВС у Харківській області позивач ознайомлений не був.

Також судами встановлено, що рапорт ОСОБА_1 від 6 червня 2005 року про звільнення із займаної посади за сімейних обставин, який став підставою звільнення ОСОБА_1 із займаної посади, не містить підпису позивача.

Згідно з п.п. 3.1.3. Постанови Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 1997 року №1153 "Про затвердження Примірної інструкції з діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади", неправильно оформлені, зокрема непідписані, документи повертаються відправнику або пересилаються адресатові.

Відповідно до п.п. 4.6.3. інструкції підпис складається з найменування посади особи, яка підписує документ (повне, якщо документ надрукований не на бланку, скорочене - на документі, надрукованому на бланку), особистого підпису, ініціалів і прізвища.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до обґрунтованого висновку про те, що подання рапорту про звільнення без особистого підпису ОСОБА_1 не можна розцінювати як його належне особисте волевиявлення.

Посилання відповідача у поданій касаційній скарзі на те, що з термінологічної точки зору написаний власноруч рапорт позивача означає весь документ автографом не може бути прийнятий судом, оскільки вимоги, які пред"являються до офіційних документів, чітко регламентовані приведеними вище нормативними актами, у тому числі і щодо обов"язкової наявності у них особистого підпису автора документа (посадової особи).

Відповідач у поданій касаційній скарзі посилається на ту обставину, що відповідно до п. 68 Постанови Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року №114 "Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР", особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою. При цьому зазначається, що форма рапорту та його реквізити цим положенням не передбачені. На форму рапорту та його реквізити поширюються вимоги п.п. 3.1.3., п.п. 4.6.3 Постанови Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 1997 року №1153 про що колегія суддів вже зазначала. А така обов"язкова умова, визначена п.68 Положення, що між подачею рапорту про звільнення та звільненням повинно бути не менш ніж три місяці, відповідачем дотримана не була.

Відповідно до п.24 Положення у випадку незаконного звільнення або переводу на іншу роботу особи рядового або начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній роботі (посаді).

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до обґрунтованого висновку про те, що звільнення позивача з посади було проведено з порушенням вимог Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 р. N 114 та правильно поновили його на посаді, яку позивач займав до звільнення.

При цьому суд першої інстанції дав належну оцінку поважності причин пропуску позивачем строку звернення до суду та обґрунтовано поновив цей строк.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Згідно з ч.3 ст. 210 КАС України підставами касаційного оскарження є порушення судами норм матеріального чи процесуального права.

Відповідно до ст. 224 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано судове рішення з мотивів порушення норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.

Встановлено, і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводами касаційної скарги висновки, викладені в судових рішеннях, не спростовуються, підстави для їх скасування відсутні.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне відмовити в задоволенні касаційної скарги.

Керуючись ст. ст. 160 ч.3, 167 ч.4, 210, 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

Касаційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України залишити без задоволення, а постанову Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 січня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 23 травня 2006 року - без змін.

Ухвала остаточна і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ст..237 КАС України.