Парламентська асамблея Ради Європи суворо засудила численні порушення прав людини, вчинені тоталітарними комуністичними режимами, висловила жертвам цих злочинів свої співчуття, розуміння, визнала їхні страждання та закликала всі комуністичні та посткомуністичні партії у державах-членах Ради Європи - якщо вони ще не зробили цього - дати нову оцінку історії комунізму та своєму власному минулому, чітко відмежуватися від злочинів тоталітарних комуністичних режимів та однозначно їх засудити (пункти 12, 13 Резолюції № 1481).
Пунктом 4 Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи "Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем" від 27 червня 1996 року № 1096 (1996) (далі - Резолюція № 1096) визначено, що, "ліквідуючи спадщину колишніх комуністичних тоталітарних систем, демократична держава, заснована на верховенстві права, повинна застосовувати власні процесуальні засоби. Вона не може застосовувати будь-які інші засоби, оскільки тоді вона буде не кращою, ніж тоталітарний режим, який потрібно ліквідувати... Держава, заснована на принципі верховенства права, також може захищати себе від відродження комуністичної тоталітарної загрози, тому що володіє достатньою кількістю засобів, які не суперечать правам людини і принципу верховенства права". Крім того, у Резолюції № 1096 наголошується, що найкращою гарантією ліквідації колишніх комуністичних тоталітарних систем є проведення глибоких політичних, правових і економічних реформ у відповідних країнах, які призведуть до формування дійсно демократичного менталітету й політичної культури (пункт 16).
Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи "Ставлення до пам'ятників, що мають суперечливу історичну інтерпретацію у державах - членах Ради Європи" від 29 січня 2009 року № 1652 (2009) містить заклик до держав - членів Ради Європи ініціювати найширші можливі дискусії між істориками та іншими експертами щодо складності історичного минулого цих пам'ятників, їх значення для різних верств суспільства, на внутрішньому та, у разі доцільності, міжнародному рівні (пункт 7), а також організовувати конференції, колоквіуми та семінари з цього питання (підпункт 9.1 пункту 9).
Європейський Парламент запропонував оголосити 23 серпня Європейським днем пам'яті жертв сталінізму та нацизму з метою збереження пам'яті про жертви масових депортацій і знищень, укорінення демократії, зміцнення миру і стабільності на нашому континенті (пункт 1 Декларації Європейського Парламенту щодо проголошення 23 серпня Європейським днем пам'яті жертв сталінізму і нацизму від 23 вересня 2008 року).
У Резолюції щодо європейської свідомості та тоталітаризму від 2 квітня 2009 року Європейський Парламент рішуче та беззастережно засудив всі злочини проти людства та масові порушення прав людини, що були вчинені усіма тоталітарними та авторитарними режимами (пункт 7); визначив, що остаточною метою розкриття та оцінки злочинів, скоєних комуністичними тоталітарними режимами, є примирення, якого можна досягти шляхом визнання відповідальності, прохання вибачення та пошуків морального оновлення (пункт 16).
З наведених міжнародних документів випливає, що оцінка діяльності комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів має здійснюватися з урахуванням системного характеру протиправних діянь, вчинених цими режимами, та з огляду на тоталітарну практику, що тривалий час проводилася ними на засадах заперечення цінності людського життя та людської гідності, а також нехтування основними правами людини.
7. Засудження державної тоталітарної практики, що набула втілення у масових репресіях, розпочалося в СРСР лише з середини 50-х років XX століття. На закритому засіданні XX з'їзду КПРС 25 лютого 1956 року Перший секретар ЦК КПРС М.С. Хрущов виголосив таємну доповідь "Про культ особи та його наслідки". Ця доповідь поширювалася лише серед обмеженого кола осіб, а вперше була опублікована в СРСР тільки через 33 роки, тобто у 1989 році. У ній наголошувалося на визначальній ролі Й.В. Сталіна в організації і проведенні масових репресій в СРСР. Проте справжній масштаб репресій не було з'ясовано, а після кількарічних спроб здійснити своєрідну трансформацію існуючого політичного режиму з метою його часткової лібералізації КПРС знову поновила в СРСР практику тотального контролю за громадянами з використанням спецслужб, а також практику політично вмотивованих переслідувань, які тривали до другої половини 80-х років XX століття (хоча й не в таких значних масштабах, як у сталінський період).
Отже, системний та цілеспрямований характер репресій в СРСР підтверджується, зокрема, фактом проведення реабілітації незаконно засуджених: часткової (у 1938-1940-х роках) та масової (у 1950-1960-х роках). Проте не всі жертви репресій були реабілітовані у той період та отримали відповідні компенсації.
Тому Верховна Рада України ухвалила Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 року № 962-XII (далі - Закон № 962), у преамбулі якого зазначається, що "реабілітація жертв політичних репресій повинна охоплювати увесь період після 1917 року до моменту набрання чинності цим Законом і поширюватись на осіб, необгрунтовано засуджених за цей час судами України або репресованих на території республіки іншими державними органами в будь-якій формі, включаючи позбавлення життя або волі, переселення в примусовому порядку, вислання і заслання за межі республіки, позбавлення громадянства, примусове поміщення до лікувальних закладів, позбавлення чи обмеження інших громадянських прав або свобод з мотивів політичного, соціального, класового, національного і релігійного характеру".
Верховна Рада України офіційно засудила репресії й відмежувалася "від терористичних методів керівництва суспільством", висловила "співчуття жертвам необгрунтованих репресій, їх рідним і близьким", проголосила "намір неухильно добиватись відновлення справедливості, усунення наслідків свавілля і порушень громадянських прав", заявила про прагнення "забезпечити посильну на цей час компенсацію матеріальної і моральної шкоди, заподіяної незаконними репресіями, реабілітованим та їх сім'ям", та гарантувала "народу України, що подібне ніколи не повториться, що права людини і законність будуть свято додержуватись" ( преамбулаЗакону № 962).
Відповідно до Закону № 962 реабілітованими визнаються особи, які "з політичних мотивів були необгрунтовано засуджені судами або піддані репресіям позасудовими органами, в тому числі "двійками", "трійками", особливими нарадами і в будь-якому іншому позасудовому порядку, за вчинення на території України діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини за кримінальним законодавством України до набрання чинності Законом СРСР "Про кримінальну відповідальність за державні злочини" від 25 грудня 1958 року..." (стаття 1); крім того, встановлені винятки стосовно обставин, за наявності яких реабілітація певних категорій осіб не допускається (стаття 2).
8. Навіть у післясталінський період комуністичний режим істотно не змінився та поновив практику тотального контролю й політично вмотивованих переслідувань, перш за все стосовно тих, хто критикував існуючий режим або не виявляв до нього лояльності. До таких осіб застосовували кримінальні покарання за надуманими підставами, примусове утримання в психіатричних лікувальних закладах, позбавлення радянського громадянства та вислання за межі держави, унеможливлення здійснення певної діяльності або інші обмеження та утиски. Цей режим нещадно експлуатував людину, ставився до неї як до засобу досягнення своїх цілей.
Безвідповідальна політика комуністичного режиму, систематичне нехтування ним екологічними нормами, порушення вимог щодо проектування і технологій будівництва, економія коштів на системах безпеки, постачання неякісного обладнання та низка інших вад в організації будівництва й експлуатації спричинили 26 квітня 1986 року жахливу аварію на Чорнобильській АЕС, яка стала катастрофою світового масштабу. Хоча про ймовірність аварії попереджали керівників різних рівнів і журналісти, і співробітники КДБ УРСР (Інформація про порушення у будівництві Чорнобильської АЕС начальнику Управління КДБ УРСР по м. Києву та Київській області від 19 грудня 1978 року - документ із грифом секретності "таємно". ГДА СБУ. Ф. 11. Спр. 991. Т. 1; довідка "Про деякі проблеми експлуатації атомних електростанцій в СРСР від 20 травня 1983 року; доповідна записка начальнику Прип'ятського ГВ УКДБ УРСР Ніколаєву Ю.В. "Про недостатню надійність реакторів, що використовуються на Чорнобильській АЕС" від 14 серпня 1984 року - документи із грифом секретності "таємно". ГДА СБУ. Ф. 11. Спр. 992 - Т. 6).
Прикметно, що три провідних московських фахівці з ядерної енергетики, які прибули у відрядження на Чорнобильську атомну станцію напередодні аварії, спостерігали за пожежею на Четвертому енергоблоці з вікна готелю у Прип'яті, але жоден із них не висловив з цього приводу здивування. На їхню думку дивним було те, що ця аварія не сталася набагато раніше (!), і ця думка відразу була підтримана ними одностайно. Вони, як фахівці, зрозуміли, що роботи на ЧАЕС не буде, і відразу вирішили повернутися додому.
Ця глобальна техногенна катастрофа потягла за собою істотне зростання трагічних наслідків як через умисне приховування інформації, так і через зволікання з повідомленням про факт цієї аварії та її масштаби. Несвоєчасна евакуація населення призвела до збільшення кількості постраждалих унаслідок тієї аварії, що спричинила величезні втрати та колосальні людські жертви і страждання людей, а подолання її наслідків й надалі вимагатиме постійного залучення значних матеріальних ресурсів.
Наочним свідченням антигуманної державної політики комуністичного режиму стали й численні ядерні випробовування, зокрема ті, що спрямовані на вирішення окремих завдань у господарському комплексі без вжиття належних заходів безпеки. Такі випробовування проводилися часто й поза межами ядерних полігонів, наприклад, 9 липня 1972 року на газовій свердловині біля села Хрестище Красноградського району Харківської області, а також 16 вересня 1979 року на шахті "Юний комунар" у місті Юнокомунарівськ Єнакієвської міськради Донецької області. Ні військовослужбовцям, які брали участь у військових навчаннях, ні мирним жителям, які стали жертвами радіаційного зараження, комуністичний режим не повідомив про причини масових нетипових захворювань, й саме тому кількість жертв зростала через унеможливлення правильної діагностики та отримання належної медичної допомоги.
9. Зарубіжний досвід конституційного регулювання свідчить про прийнятність заборони пропаганди тоталітарних режимів, що спрямовували свої зусилля проти демократичного конституційного ладу.
Органи конституційної юрисдикції окремих європейських держав також офіційно визнали неприйнятною державну політику тоталітаризму, репресій та сваволі, засудили у своїх рішеннях тоталітарну практику нацистського та комуністичного тоталітарних режимів.
Так, Конституційний Суд Чеської Республіки розглянув клопотання щодо визнання неконституційним закону "Про протиправність комуністичного режиму та опір йому" від 9 липня 1993 року та дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення (рішення від 21 грудня 1993 року). Цей закон передбачає, серед іншого, що при обчисленні строків давності за окремі злочини не береться до уваги період існування комуністичного режиму у Чехословаччині (з 25 лютого 1948 року по 29 грудня 1989 року).
Конституційний Суд Литовської Республіки у рішенні від 18 березня 2014 року щодо конституційності деяких положень Кримінального кодексу Литовської Республіки стосовно кримінальної відповідальності за геноцид навів численні факти тоталітарної практики та здійснив ґрунтовний розгорнутий аналіз історичних фактів. У цьому рішенні Конституційний Суд Литовської Республіки, ґрунтуючись на окремих положеннях міжнародних актів, зокрема Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи "Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем" від 27 червня 1996 року № 1096 (1996) та Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи "Необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів" від 25 січня 2006 року № 1481 (2006), наголосив, що з тоталітарними комуністичними режимами, у тому числі й з режимом, що панував у Радянському Союзі, безперечно пов'язані злочини проти людства та військові злочини. Він зазначив, що з огляду на міжнародний та історичний контекст "згадана вище ідеологія тоталітарного комуністичного режиму СРСР, якою обґрунтовувалося винищення цілих груп людей, масштаби репресій СРСР щодо жителів республіки Литви, що було частиною цілеспрямованої політики знищення основ політичної нації Литви та цілеспрямованої політики поводження з литовцями як з "ненадійною" нацією, слід зробити висновок, що протягом певного періоду (в 1941 році, коли почали відбуватися масові депортації литовців до Радянського Союзу та позасудові страти затриманих осіб, та в 1944-1953 роках, коли проводилися масові репресії під час партизанської війни проти окупації Литовської Республіки), злочини, вчинені радянським окупаційним режимом, за умови доведення існування спеціальної мети знищення в цілому або частково будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи можуть бути визнані геноцидом, визначеним відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права (зокрема, згідно з Конвенцією проти геноциду)". Конституційний Суд Литовської Республіки підкреслив, що "за допомогою репресій окупаційний режим прагнув знищити, заподіяти шкоду і зламати цих людей: вони стали жертвами позасудових страт, вони були ув'язнені та направлені в спеціальні табори для примусової праці, вони були депортовані до далеких жорстко-кліматичних малонаселених місць Радянського Союзу, цілеспрямовано створюючи нестерпні умови життя, що становило постійну загрозу життю та здоров'ю", а також зауважив, що висновки істориків, які досліджували документи репресивних внутрішніх та розвідувальних структур СРСР, показують, що литовці разом з сусідами - латвійцями та естонцями, а також з особами, що належать до деяких інших національностей, які проживали в Радянському Союзі (наприклад, німці, українці, кримські татари, чеченці, інгуші), розглядалися як особи, що належать до "ненадійних" націй та були приречені на загибель, зокрема, через нестерпні умови життя у вигнанні.
10. Наведені дані, узагальнення та висновки доводять легітимність мети ухвалення Закону та конституційність більшості його приписів.
Водночас положення Закону , яке передбачає можливість усунення зареєстрованої політичної партії з виборчого процесу в адміністративному порядку (частина п'ята статті 3), не може вважатися прийнятним у демократичному суспільстві та не відповідає частині четвертій статті 37 Конституції України , згідно з якою "заборона діяльності об'єднань громадян може здійснюватися лише в судовому порядку". Для такого висновку є всі підстави, адже участь у виборах є визначальною та обов'язковою складовою діяльності політичної партії, без якої існування партії втрачає будь-який сенс, а партія перетворюється на політичну фікцію, адже "політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах" (частина друга статті 36 Конституції України ). Без участі у виборах відповідне об'єднання громадян втрачає ознаки політичної партії, що нівелює право громадян на об'єднання.
Вимога щодо обов'язкової періодичної участі політичної партії у парламентських або президентських виборах, передбачена статтею 24 Закону України "Про політичні партії в Україні" від 5 квітня 2001 року, повністю узгоджується з демократичною практикою європейських держав.
Згідно з Кодексом належної практики щодо політичних партій, ухваленим Венеційською Комісією на її 77-й пленарній сесії (Венеція, 12 - 13 грудня 2008 року), політична партія є об'єднанням, завданням якого є висування кандидатів на виборах, щоб бути представленою у політичних інституціях та здійснювати політичну владу на будь-якому рівні - національному, регіональному чи місцевому або на всіх трьох рівнях (пункт 11); політичні партії, власне, й націлені на участь у політичних процесах, головним чином висуваючи кандидатів на виборах (пункт 50).
У цьому контексті заслуговує на увагу положення Регламенту (ЄС) № 2004/2003 Європейського парламенту та Ради Європейського Союзу "Про статус і фінансування політичних партій на європейському рівні" від 4 листопада 2003 року, яке встановлює додаткові вимоги щодо обов'язковості утворення політичних партій загальноєвропейського рівня щонайменше у чверті держав-членів, обов'язкової участі їх у виборах до Європейського парламенту та жорстких обмежень у фінансуванні.
Відповідно до статті 69 Конституції України народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.
Конституційний Суд України у Рішенні від 12 червня 2007 року № 2-рп/2007 вказав, що реалізацію зазначених конституційних приписів забезпечує положення статті 24 Закону України "Про політичні партії в Україні" від 5 квітня 2001 року щодо обов'язкової участі політичної партії у виборчому процесі та наголосив, що участь у виборах на загальнодержавному рівні є правом політичної партії, яке кореспондується з обов'язком протягом встановленого законом десятирічного терміну хоча б один раз взяти участь у висуванні своїх кандидатів по виборах Президента України та народних депутатів України" ( абзац другий, третій пункту 7 мотивувальної частини ).
| Суддя Конституційного Суду України | В.П.КОЛІСНИК |