Про судову практику розгляду кримінальних проваджень щодо злочинів проти життя і здоровя особи за 2014 рік

2.3.10. Умисне вбивство, виконане особою, яка раніше вчинила умисне вбивство ( п. 13 ч. 2 ст. 115 КК)

За пунктом 13 ч. 2 ст. 115 К кваліфікуються дії особи, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком убивства, передбаченого статтями 116 - 118 КК. Результати аналізу судової практики дають підстави для висновку про те, що суди правильно застосовують кримінальне законодавство в частині встановлення змісту цієї кваліфікуючої ознаки умисного вбивства за обтяжуючих обставин. Зокрема, вироком Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 15 травня 2014 року Г. засуджено за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК за вчинення умисного вбивства за таких обставин: Г. на ґрунті раптово виниклої неприязні до потерпілої, яка намагалась припинити побиття ним своєї сестри - співмешканки підсудного, наніс потерпілій один удар кухонним ножем у грудну клітку, спричинивши ушкодження органів черевної та грудної порожнини, внаслідок яких настала смерть потерпілої. Визнаючи Г. винуватим в умисному вбивстві, суд врахував, що вироком Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 18 липня 2002 року Г. був засуджений за ч. 1 ст. 115 КК до покарання у виді одинадцяти років позбавлення волі, від відбування якого Г. був умовно-достроково звільнений на підставі постанови П'ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 04 липня 2012 року. Таким чином, Г. є особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, а отже, існує підстава для кваліфікації його дій за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК. Призначаючи покарання, суд відповідно до ч. 1 ст. 72 КК приєднав невідбуту частину покарання у виді позбавлення волі, остаточно визначивши Г. покарання у виді позбавлення волі строком на дванадцять років шість місяців. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 грудня 2014 року вирок суду першої інстанції стосовно Г. було залишено без змін (№ 1-кп/209/4/14).

У розглянутому випадку зміст ознаки, передбаченої п. 13 ч. 2 ст. 115 КК, полягає у тому, що обвинувачений вчинив умисне вбивство, будучи достроково звільненим від відбування покарання, тобто, маючи судимість за вчинення умисного вбивства.

Також у судовій практиці траплялись випадки помилкової кваліфікації злочину за ознакою, встановленою п. 13 ч. 2 ст. 115 КК, з огляду на те, що умисне вбивство вчинене обвинуваченим, який відбув покарання за інше умисне вбивство та на підставі ст. 89 КК визнаний таким, що не має судимості.

Зокрема,вироком Волноваського районного суду Донецької області від 23 жовтня 2013 року ОСОБА_8 визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч. 4 ст. 187, пунктами. 1, 6, 9, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 194 КК. Проникнувши до будинку потерпілої, обвинувачений здійснив напад на неї, погрожуючи ножем та вимагаючи повідомити про місце зберігання нею грошей. З метою приховання цього нападу, ОСОБА_8 умисно наніс потерпілій два удари у грудну клітку, спричинивши тяжкі тілесні ушкодження, від яких потерпіла померла на місці вчинення злочину, та здійснив підпал будинку, внаслідок якого загинула інша особа - інвалід першої групи, смерть якого настала від гострого отруєння окисом вуглецю. Переглядаючи вирок суду першої інстанції, колегія суддів Апеляційного суду Донецької області дійшла висновку, що за епізодом умисного вбивства потерпілої необхідно виключити кваліфікуючу ознаку - вчинення особою, яка раніше вчинила вбивство, оскільки відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 89 КК засуджений ОСОБА_8 вважається таким, що не має судимості за вироком Волноваського районного суду Донецької області від 09 серпня 2001 року за ст. 94 КК 1996 року (№ 221/1570/13-к).

Висновок суду апеляційної інстанції узгоджується з позицією Верховного Суду України, викладеною у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 07 лютого 2003 року № 2 "Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи". Зокрема, вбивство не може кваліфікуватися за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК, коли судимість за раніше вчинене вбивство знята чи погашена в установленому законом порядку, коли на момент вчинення нового злочину минули строки давності притягнення до відповідальності за перший злочин, а у випадку, передбаченому ч. 4 ст. 49 КК, -коли особа була звільнена судом від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності.

Відповідно до п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 07 лютого 2003 року № 2 "Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи"умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини слід кваліфікувати за ст. 117 КК, якщо воно вчинене під час пологів або одразу ж після них. Вчинення цих дій через деякий час після пологів за відсутності кваліфікуючих ознак, передбачених ч. 2 ст. 115 КК, веде за собою відповідальність за ч. 1 зазначеної статті. Результати аналізу судової практики дають підстави для висновку, що під час розгляду кримінальних проваджень стосовно злочинів, передбачених ст. 117 КК, не виникало проблемних питань, пов'язаних зі встановленням ознаки "під час пологів".

Пологи - це складний фізіологічний процес, що характеризується виходом з тіла матері зрілого плоду, а також плаценти та зародкових оболонок. Тому диспозицією норми, закріпленої у ст. 117 КК, охоплюється умисне позбавлення життя дитини її матір'ю під час цього фізіологічного процесу. Заподіяння шкоди плоду, що знаходиться в тілі матері, не охоплюється складом злочину, передбаченого ст. 117 КК.

Натомість стосовно визначення змісту поняття "відразу після пологів" у судовій практиці немає єдності. Зокрема, із наданих для узагальнення матеріалів вбачаються два підходи. Прибічники першого із них керуються судово-медичним критерієм визначення стану новонародженості, за якого він триває одну добу. Тому за ст. 117 КК як умисне вбивство матір'ю новонародженої дитини суди, які виходять саме із такої позиції, кваліфікують умисне позбавлення життя матір'ю дитини протягом однієї доби з моменту її появи на світ, тобто за термінологією Інструкції з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості від 29 березня 2006 року № 179, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України ( Інструкція), з моменту вилучення або вигнання плоду з організму матері.Доцільно вказати, що законодавство України про охорону здоров'я не містить чіткого визначення початкового моменту новонародження. Згідно з п. 2.5 Інструкції новонародженою є живонароджена дитина, яка народилася (термінові пологи) або вилучена з організму матері після повного 22-го тижня вагітності. Кінцевий момент часового проміжку, за якого дитина вважається новонародженою, в Інструкції не визначений, оскільки Інструкція оперує поняттям "неонатальний період", який визначається як період життя дитини, що починається з моменту народження до закінчення 28 повних діб після народження (п. 3.1). Зокрема, виходячи з положень п. 3.1 Інструкції, прибічники другого підходу наголошують на тому що період за який охоплюється поняттям "відразу після пологів", становить до одного календарного місяця з моменту народження дитини. Також окремі суди вказували на те, що вирішувати питання щодо того, який проміжок часу охоплюється поняттям "одразу після пологів",необхідно у кожному конкретному випадку окремо, враховуючи всі обставини справи.

Разом із тим формулювання "відразу після пологів" вказує на те, що часовий проміжок між закінченням пологів та умисним позбавленням життя новонародженої дитини її матір'ю має бути якомога меншим. Неонатальний період є медичним, тобто використовуваним для цілей охорони здоров'я, а не юридичним поняттям, тому виходити з його змісту для встановлення об'єктивних ознак складу злочину, передбаченого ст. 117 КК, не можна.

Необхідно наголосити, що у переважній кількості кримінальних проваджень щодо злочинів, передбачених ст. 117 КК, які розглядались судами у 2014 році, умисне позбавлення життя новонародженого здійснювалось протягом кількох перших годин після завершення пологів.

Також в окремих випадках суди вказували на необхідність при кваліфікації умисного позбавлення життя новонародженого встановлювати наявність або відсутність у матері дитини тимчасового психічного розладу, який викликаний пологами та послаблює(проте не позбавляє) здатність матері усвідомлювати свої дії та керувати ними шляхом проведення психолого - психіатричної експертизи. Одночасно у диспозиції кримінально-правової норми, закріпленої у ст. 117 КК, не передбачено такої кваліфікуючої ознаки, а отже, наявність такого розладу не охоплюється суб'єктивними ознаками складу злочину, передбаченого ст. 117 КК. Крім цього, зумовлений пологами стан, у тому числі емоційний, не можна ототожнювати з тимчасовим психічним розладом. Тому необхідно погодитись із позицією тих судів, які встановлюючи ознаки злочину, передбаченого ст. 117 КК, виходили з висновків судово-медичних експертиз, що встановлювали факт народження підсудною живонародженої дитини, визначення віку та причин смерті цієї дитини.

Наприклад, органами досудового розслідування неповнолітній ОСОБА_4 було пред'явлено обвинувачення в умисному вбивстві малолітньої дитини, передбаченого п. 2 ч. 2 ст. 115 КК, вчиненому за таких обставин: ОСОБА_4, народивши у безлюдному місці на вулиці живу дитину, залишила її за мінусової температури на снігу, загорнуту лише в тонку тканину, в результаті чого дитина померла. На думку сторони обвинувачення, дії підсудної охоплюються складом злочину, передбаченого п. 2 ч. 2 ст. 115 КК, а не ст. 117 КК, з огляду на те, що відповідно до висновку психолого-психіатричної експертизи підсудна не перебувала під час пологів або відразу після них в особливому психічному або фізичному стані, який знижує спроможність цілковито усвідомлювати свої дії та керувати ними. Зарічний районний суд м. Суми не погодився із такою кваліфікацією, мотивуючи свою позицію тим, що підсудна вчинила дії, спрямовані на позбавлення життя своєї дитини протягом 40 хвилин після її народження, що охоплюється складом злочину, передбаченого ст. 117 КК, посилаючись на положення пункту 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 07 лютого 2003 року № 2 "Про судову практику в справах про злочини в сфері життя та здоров'я" про те, що умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини слід кваліфікувати за ст. 117 КК, якщо воно вчинене під час пологів або відразу після них, а кваліфікація таких дій за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК можлива лише при умисному вбивстві через деякий час після пологів. Вироком Зарічного районного суду м. Суми від 17 червня 2014 року ОСОБА_4 визнана винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ст. 117 КК. Ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 19 серпня 2014 року вирок суду першої інстанції залишено без змін, а апеляцію прокурора - без задоволення (№ 1805/6439/2012).

Разом із тим потрібно зауважити, що наявність у матері новонародженої дитини тимчасового психічного розладу, який викликаний пологами та послаблює її здатність усвідомлювати свої дії і керувати ними, хоча і не є ознакою складу злочину, передбаченого ст. 117 КК, але може бути підставою для визнання особи обмежено осудною та застосування примусових заходів медичного характеру.

Результати дослідженнянаданих дляузагальнення матеріалів свідчать, що в переважній більшості випадків суди правильно вирішують питання, пов'язані з кваліфікацією умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання. Кваліфікуючи діяння за ст. 116 КК, суди переважно керуються роз'ясненнями, викладеними у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 07 лютого 2003 року № 2 "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи". Зокрема, суб'єктивна сторона вбивства або заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, відповідальність за які передбачено статтями 116 і 123 КК, характеризується не лише умислом, а й таким емоційним станом винного, який значною мірою знижував його здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними. Такий стан характеризується, по-перше, раптовістю його виникнення, по-друге, тим, що він спричинений протиправною поведінкою потерпілого, різновидами якої є протизаконне насильство, систематичне знущання та тяжка образа.

Наприклад,вироком Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 жовтня 2014 року Г. визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ст. 116 КК, зокрема у тому, що вона, перебуваючи у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконних насильницьких дій щодо неї з боку потерпілого, які полягали у погрозі вбити її, нанесенні побоїв та зневажливому ставленні до підсудної, умисно завдала один удар кухонним ножем потерпілому зверху вниз у верхню ділянку зліва, чим спричинила смерть потерпілого. Кваліфікуючи дії підсудної Г. за ст. 116 КК, Самбірський міськрайонний суд Львівської області у вироку від 03 жовтня 2014 року зазначив, що вина Г. в умисному вбивстві, вчиненому в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства та систематичного знущання з боку потерпілого, підтверджується: 1) висновком комплексної комісійної судової психолого-психіатричної експертизи про те, що підсудна перебувала у стані фізіологічного афекту у формі підвищеного психоемоційного збудження, що є психологічною підставою для висновку про стан сильного душевного хвилювання; 2) даними протоколів допитів свідків, згідно з якими ситуація, яка передувала вчиненню злочину, супроводжувалась зневажливим ставленням до неї з боку потерпілого та нанесенням їй побоїв дерев'яним кріслом, що також підтверджено протоколом огляду місця події та висновком судово-медичної експертизи, з якого вбачається, що у підсудної виявлено множинні тілесні ушкодження; 3) даними протоколу допиту підсудної, показання якої узгоджуються з іншими доказами у кримінальному провадженні. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 24 лютого 2015 року вирок суду першої інстанції залишено без змін (№ 11-кп/783/29/15).

Стан сильного душевного хвилювання може бути зумовлений наявністю афекту, що виникає під впливом зовнішніх чинників - фізіологічного (короткочасного хворобливого розладу психічної діяльності непсихічного рівня) або патологічного (короткочасного хворобливого розладу психіки). Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 22 січня 2015 року у справі №5-39кс14, дії, які вчиняються в афектованому стані, мають особливий характер. Специфіка таких дій полягає в тому, що вони обмежені в часі, що визначається тривалістю стану фізіологічного афекту. Намір на вбивство тісно пов'язаний зі станом фізіологічного афекту. У цьому разі він виникає так несподівано, як і стан афекту, а реалізується негайно (відразу), до моменту закінчення цього стану. Тобто стан афекту супроводжує формування і реалізацію злочинного наміру. Формування мотиву і наміру вчинення злочину відбувається завжди непередбачувано та швидко, хоча й не так стрімко, як виникає афект, але неодмінно за неправомірною поведінкою потерпілого й безпосередньо під впливом стану афекту. Наявність афекту певного виду встановлюється під час проведення психіатричної або комплексної психолого-психіатричної експертизи, на підставі висновку якої суд може зробити власний висновок про перебування обвинуваченого на час вчинення злочину в стані сильного душевного хвилювання або відсутність такого стану. Разом із тим суди слушно враховують, що наявність фізіологічного афекту сама по собі не свідчить про перебування обвинуваченого у стані сильного душевного хвилювання.

Зокрема,органами досудового розслідування Ф. пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України, за результатами оцінки таких обставин: після словесного конфлікту під час із потерпілим Ф. завдав йому один удар кухонним ножем у грудну клітку, заподіявши тяжке тілесне ушкодження, небезпечне в момент заподіяння. Смерть потерпілого не настала завдяки своєчасно наданій медичній допомозі. Відповідно до висновку психолого-психіатричної експертизи Ф. виявляє ознаки органічного розладу особи та поведінки внаслідок ураження головного мозку з наростаючим психоорганічним синдромом, через що на момент вчинення злочину не був здатний повною мірою усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, оскільки перебував у стані фізіологічного афекту. Також з акта додаткової стаціонарної комплексної судової психолого-психіатричної експертизи вбачалось, що у Ф. наявні органічні порушення діяльності головного мозку зі зниженням рівня та продуктивності психічних процесів (пам'ять, увага, мислення) послаблений емоційно-вольовий контроль, схильність до зосередження на негативних переживаннях. Проте Шевченківським районним судом м. Львова дії Ф. були кваліфіковані як закінчений замах на умисне вбивство за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК, з огляду на такі обставини: 1) проміжок часу, який минув після словесного конфлікту та замахом на позбавлення життя потерпілого, під час якого обвинувачений цілеспрямовано вирушив за знаряддям злочину - кухонним ножем; 2) стан алкогольного сп'яніння обвинуваченого на час вчинення злочину; 3) поведінка потерпілого, що передувала вчиненню злочину, не має ознак насильства, систематичного знущання або тяжкої образи. Вироком Шевченківського районного суду м. Львова від 11 вересня 2014 року Ф. визнано винуватим у вчинені злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК, та застосовано примусові заходи медичного характеру (№ 466/113/14-к).

Разом із тим, значна частина суддів вважають, що підставою для висновку про перебування підсудного у стані сильного душевного хвилювання є не лише фізіологічний афект, а й інші стани емоційної напруги, які впливають на здатність особи розуміти значення своїх дій та керувати ними. Зокрема,вироком Путивльського районного суду Сумської області Н. засуджено за вчинення умисного вбивства (ч. 1 ст. 115 КК), вчиненого за таких обставин: підсудна умисно нанесла сплячому потерпілому 4 удари обухом сокири у голову, таким чином позбавивши життя. Обставини, що передували вчиненню злочину, зокрема, те, що потерпілий, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, протягом кількох годин вербально ображав та наносив побої підсудній, яка на той час перебувала на 9-му місяці вагітності, та її малолітній дитині, яку змушував роздягнутись, погрожуючи їй сокирою, а також те, що потерпілий, скориставшись тим, що підсудна втратила свідомість, вчинив зґвалтування малолітньої дочки підсудної, суд першої інстанції оцінив як наявність мотиву для умисного вбивства - помсти. Також, ухвалюючи вирок, суд першої інстанції послався на висновок стаціонарної судово-психіатричної експертизи, згідно із яким підсудна під час вчинення злочину перебувала не у стані фізіологічного афекту, а у стані значної емоційної напруги, викликаної протизаконним насильством потерпілого стосовно неї та її дитини. На підставі викладеного суд першої інстанції дійшов висновку про те, що підсудна не перебувала у стані сильного душевного хвилювання. Натомість ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 24 липня 2013 року вирок Путивльського районного суду Сумської області стосовно Н. змінено на підставі невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, а дії Н. перекваліфіковано на ст. 116 КК та призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки із застосуванням звільнення від відбування покарання з випробуванням.

На думку колегії суддів, протизаконне насильство, яке застосовувалось потерпілим стосовно підсудної та її дитини протягом кількох годин поспіль, викликало у підсудної стан значної емоційної напруги - жаху, який можна вважати передумовою для стану сильного душевного хвилювання, перебуваючи у якому вона вчинила умисне вбивство потерпілого.(№ 584/609/13-к).

Таким чином, під час розгляду справ відповідної категорії суди обґрунтовано оцінюють як передумову для виникнення стану сильного душевного хвилювання і фізіологічний афект, й інші стани емоційної напруги.

Інший приклад. Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 02 жовтня 2014 року змінено вирок Заводського районного суду м. Миколаєва від 27 січня 2014 року на підставі неправильного застосування кримінального закону, оскільки суд першої інстанції припустився помилки при кваліфікації дій підсудної М., не надавши правильної оцінки висновкам судово-психологічної експертизи. Відповідно до цього висновку у період скоєння злочину М. не знаходилась в стані психологічного (фізіологічного) афекту, а перебувала в стані фрустрації - значного емоційного збудження, що виникло під час конфліктної ситуації, яка передувала злочину, та базувалась на основі психотравмуючого впливу - агресивної протиправної поведінки потерпілого, який, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, наніс удар в обличчя підсудної, погрожував їй позбавленням життя, розрізав ножем на ній одяг вимагаючи інтимних стосунків. Такий стан, на думку колегії суддів, є фізіологічною та психологічною передумовою для встановлення ознаки сильного душевного хвилювання. Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 02 жовтня 2014 року дії М. перекваліфіковано з ч. 1 ст. 115 КК наст. 116 КК та призначено покарання у виді трьох років позбавлення волі (№ 11-кп/784/198/14).

Необхідною умовою кваліфікації дій особи за статтями 116 і 123 КК є попередня протиправна поведінка потерпілого, виражена у протизаконному насильстві, систематичному знущанні або тяжкій образі. Необхідно зазначити що поняття "протизаконне насильство", "систематичне знущання", "тяжка образа" є оціночним, що зумовлює необхідність встановлення судом їх змісту в кожному окремому випадку. Наприклад, ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 27 березня 2015 року змінено вирок Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 28 листопада 2013 року, яким Ш. було визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК. Підставою для зміни вироку колегією суддів Апеляційного суду Миколаївської області стала неправильна юридична оцінка фактичних обставин вчинення злочину. Зокрема, суд першої інстанції, вказуючи на те, що хоча відповідно до висновку судово-психологічної експертизи Ш. перебував у стані фізіологічного афекту, в діях підсудного немає ознаки сильного душевного хвилювання у зв'язку з відсутністю з боку потерпілого як проявів протизаконного насильства, так і систематичного знущання або тяжкої образи. Проте згідно з показаннями обвинуваченого потерпілий наніс йому тяжку образу такими діями: запросивши підсудного до себе під приводом надання послуг з медичного масажу, потерпілий став схиляти підсудного до інтимних стосунків, не зважаючи на його вербально висловлене обурення, а також без згоди підсудного потерпілий торкався до інтимних ділянок його тіла. У судовому засіданні був допитаний експерт, який вказав, що відповідно до індивідуальних психологічних особливостей підсудного, який неодноразово судимий та має особливе ставлення до критеріїв, що існують у кримінальному середовищі, це могло викликати стан сильного душевного хвилювання. Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 27 березня 2015 року дії Ш. кваліфіковані за ст. 116 КК (№ 11-кп/784/11/15).Така позиція суду значною мірою узгоджується зі змістом пункту 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 07 лютого 2003 року № 2 "Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи", відповідно до якого до тяжкої образи слід відносити явно непристойну поведінку потерпілого, що особливо принижує гідність чи ганьбить честь винного або близьких йому осіб. Така образа може бути вчинена в усній чи письмовій формі або шляхом дії. Як правило, тяжка образа супроводжується протизаконним насильством з боку потерпілого. Питання про те, яку образу вважати тяжкою, вирішується судом у кожному конкретному випадку. При цьому слід ураховувати не лише характер образи, а й індивідуальні особливості особи винуватого (наприклад, його підвищену нервову збудливість, пов'язану зі станом здоров'я).

Таким чином, явно виражена провокуюча поведінка потерпілого, зокрема створення такої ситуації, яка об'єктивно підштовхує підсудного до вчинення злочину, може бути оцінена як передумова виникнення стану сильного душевного хвилювання.

Результати аналізу судової практики свідчать, що в переважній більшості випадків протиправна поведінка потерпілого, яка передує вчиненню злочинів, передбачених статтями 116 та 123 КК, полягає у поєднанні проявів насильства, систематичного знущання та тяжкої образи, що зумовлює встановлення судом сукупності ознак без їх диференціації на види протиправної поведінки. Зокрема, вироком Підгаєцького районного суду Тернопільської області від 03 липня 2014 року С. визнано винуватим у нанесенні умисного тяжкого тілесного ушкодження, заподіяного у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК). Зокрема, С., зайшовши у гості до сусіда, зустрів там потерпілих С.Р., С.М., з якими перебував у неприязних стосунках, причиною яких був невиплачений борг у сумі 25 грн. Потерпілі, діючи спільно, нанесли йому удари руками в різні частини тіла, спричинивши тілесні ушкодження у виді трьох синців, після чого пішов додому. Одразу після цього потерпілі кілька разів телефонували підсудному, погрожуючи побити вікна в його будинку та вимагаючи зустрічі із ним. Ідучи на зустріч із потерпілими, обвинувачений С., перед тим зазнавши протизаконного насильства з їх сторони, для самозахисту узяв із собою кухонний ніж. Під час зустрічі потерпілі погрожували йому фізичною розправою та ображали принизливими словами. Викладене зумовило виникнення у потерпілого стану сильного душевного хвилювання, під час якого він умисно наніс потерпілим три удари ножем у ділянку спини потерпілому С.Р. та три удари ножем у ділянку грудей і живота потерпілому С.М., які належать до тяжких тілесних ушкоджень, після чого залишив потерпілих і пішов додому. Відповідно до висновку психолого-психіатричної експертизи під час вчинення злочину С. перебував у стані фізіологічного афекту і повною мірою не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними: під час конфліктної ситуації у С. було відмічено наростання негативних хвилювань та афективної напруги з концентрацією всіх уявлень на травмуючому моменті. Афективна реакція супроводжувалась характерними ознаками звуження свідомості та фрагментарністю сприйняття. На підставі викладеного суд дійшов висновку, що дії С. необхідно кваліфікувати за ст. 123 КК. С. призначено покарання у виді позбавлення волі на строк два роки, на підставі ст. 75 КК звільнено від призначеного покарання з випробуванням строком 1 рік (№ 605/643/13-к).

Таким чином, стан сильного душевного хвилювання може бути зумовлений наявністю афекту, що виникає під впливом зовнішніх чинників - фізіологічного (короткочасного хворобливого розладу психічної діяльності непсихічного рівня) або патологічного (короткочасного хворобливого розладу психіки). Також передумовою виникнення стану сильного душевного хвилювання може бути не лише фізіологічний афект, а й інші стани емоційної напруги, які впливають на здатність особи розуміти значення своїх дій та керувати ними, наприклад, стан сильної емоційної напруги, фрустрації, викликаних протизаконним насильством, тяжкою образою або систематичним знущанням з боку потерпілого. Крім цього, провокуюча поведінка потерпілого, зокрема створення такої ситуації, яка об'єктивно підштовхує підсудного до вчинення злочину, також може бути оціненою як передумова виникнення стану сильного душевного хвилювання.

Відповідно до ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було перевищення меж необхідної оборони. Перевищення меж необхідної оборони веде за собою кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК.

Визначальним під час вирішення питання про перевищення меж необхідної оборони є встановлення співвідношення між ступенем суспільної небезпечності посягання та заподіяною шкодою. При цьому необхідно враховувати п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 1 "Про судову практику в справах про необхідну оборону"в якому роз'яснюється, що для установлення наявності або відсутності ознак перевищення меж необхідної оборони необхідно враховувати не лише відповідність чи невідповідність знарядь захисту і нападу, а й обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я) та інші обставини.

Крім цього, відповідно до правових позицій Верховного Суду України, викладених у постановах від 15 травня 2014 року у справі № 5-12кс14 та від 01 жовтня 2015 року у справі № 5-134кс15, для вирішення питання про кваліфікацію складу злочину, пов'язаного з умисним позбавленням життя особи, зокрема щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд у кожному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання. До критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: наявність суспільно небезпечного посягання, його дійсність та об'єктивна реальність, межі захисних дій, які не перевищували б меж необхідності, та шкода особі, яка здійснює посягання, що не перевищувала б ту, яка для цього необхідна.

Результати аналізу судової практики дають підстави для висновку, що під час встановлення судами наявності стану необхідної оборони виникають окремі проблемні питання. Зокрема, вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 13 лютого 2013 року К. визнано винуватою у вчиненні умисного вбивства, скоєного на ґрунті особистих неприязних стосунків та засуджено за ч. 1 ст. 115 КК. Апеляційний суд Вінницької області ухвалою від 29 квітня 2014 року змінив вирок суду першої інстанції, перекваліфікувавши дії на ст. 118 КК. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що місцевим судом безпідставно не взято до уваги доводи обвинуваченої про те, що два удари ножем у грудну клітку потерпілого нанесені саме з метою захисту від агресивної поведінки загиблого, яка полягала у вчиненні замаху на зґвалтування обвинуваченої, під час якого заподіяв їй різану рану ножем на нозі та побої, наявність яких підтверджується висновками судово-медичного дослідження та експертизи. При цьому суд першої інстанції послався на показання свідка та висновок судово-медичної експертизи стосовно великої кількості ножових поранень, які було нанесено потерпілому. Разом із тим відповідно до показань свідка він перебував за межами місця злочину і не бачив, за яких обставин потерпілого було поранено, а зазначена експертиза не містить висновку щодо сили нанесення таких поранень. Сама по собі кількість ножових поранень та їх глибина не може свідчити про мотив та силу їх нанесення. Натомість за висновком судово-медичної експертизи, враховуючи локалізацію та морфологічні особливості колото-різаних поранень грудної клітки потерпілого, не виключається можливість спричинення їх за обставин, на які вказує обвинувачена. Враховуючи вимоги ч. 3 ст. 62 Конституції України, усі сумніви стосовно доведеності вини К. мають трактуватись на її користь. За таких обставин, враховуючи наведені докази, колегія суддів дійшла висновку, що під час заподіяння ножових поранень потерпілому К. перебувала у стані необхідної оборони, проте перевищила її межі, а тому її дії необхідно перекваліфікувати на ст. 118 КК за ознаками умисного вбивства, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони (№ 11-кп/772/136/2014).

Інший приклад.Вироком Крижопільського районного суду Вінницької області від 18 травня 2013 року О. визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, тобто у нанесенні тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого. Зокрема, О. нанесла декілька різних за силою ударів у різні частини тіла, в тому числі у ділянку живота, що спричинило смерть потерпілого. Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 29 липня 2014 року вирок суду першої інстанції змінено - дії підсудної перекваліфіковано на ст. 124 КК - умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень у стані необхідної оборони.

Висновок про наявність стану необхідної оборони ґрунтується на доказах, які підтверджують такі обставини: 1) вчиненню злочину передувала протиправна поведінка потерпілого стосовно близьких підсудній осіб. Зокрема, потерпілий прийшов додому до обвинуваченої і, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, наніс удар ногою у черевну порожнину дочці потерпілої, від якого остання впала, та, взявши на руки малолітнього онука потерпілої, кинув його на підлогу, погрожуючи позбавити їх життя. Внаслідок вказаних подій потерпіла злякалась за своє життя та життя близьких, узяла ніж і запропонувала потерпілому залишити її помешкання. Потерпілий відмовився залишити будинок обвинуваченої; 2) тілесні ушкодження були нанесені потерпілому одночасно з його нападом на підсудну - потерпілий стискав рукою її шию, що підсудна сприйняла як намір її задушити, та намотував на свою руку волосся підсудної; 3) характер та локалізація тілесних ушкоджень потерпілого свідчать про хаотичність їх нанесення. Викладене виключаєкваліфікацію вчиненого підсудною О. діяння за ч. 2 ст. 121 КК, оскільки суб'єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, свідомою вольовою поведінкою, а не інстинктивними рухами, що мало місце в діях підсудної (кілька різних по силі ударів ножем і в різні частини тіла - груди, живіт, пах) під час оборони від злочинних посягань потерпілого.За таких обставин, враховуючи наведені докази, колегія суддів Апеляційного суду Вінницької області дійшла до висновку, що під час заподіяння ножових поранень потерпілому підсудна перебувала в стані необхідної оборони, проте перевищила її межі, а тому її дії необхідно перекваліфікувати на ст. 124 КК за ознаками тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони.Ухвала Апеляційного суду Вінницької області залишена без змін ухвалою ВССУ від 24 грудня 2014 року. ( № 5-4377км14).

Таким чином, в обох зазначених випадках суди надавали неправильну оцінку діям потерпілих стосовно підсудних, не взявши до уваги обставини, які передували вчиненню злочину, а саме протиправну поведінку потерпілих. Зокрема, у першому з прикладів, що розглядався, така протиправна поведінка потерпілого полягає у вчиненні замаху на зґвалтування підсудної, у другому - у застосуванні насильства стосовно підсудної, яке супроводжувалось погрозами позбавити життя її та близьких їй людей, які обґрунтовано сприймались підсудною як реальні. З урахуванням того, що стан необхідної оборони виникає в момент вчинення суспільно небезпечного посягання або в разі створення реальної загрози заподіяння шкоди, а підсудні були обмежені у виборі засобів припинення злочинних посягань стосовно них, то в обох випадках злочини вчинено у стані необхідної оборони.

Разом із тим у судовій практиці траплялись випадки безпідставної кваліфікації дій підсудного за ст. 124 КК. Наприклад,ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 травня 2014 року змінено вирок Кіровського районного суду м. Кіровограда від 04 лютого 2014 року виходячи з такого. Вироком зазначеного суду П. було засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК, натомість суд апеляційної інстанції перекваліфікував дії П. на ст. 124 КК, посилаючись на відсутність у П. умислу на вбивство потерпілого, а також на те, що обставини події вказують на перевищення меж необхідної оборони, оскільки саме потерпілий, який перебував у стані алкогольного сп'яніння, став наносити обвинуваченому тілесні ушкодження та душити його. Колегія суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ ухвалою від 30 жовтня 2014 року скасувала ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 травня 2014 року, оскільки суд апеляційної інстанції не врахував, що під час бійки П. вирвався від нападаючого потерпілого та вибіг з приміщення, тобто мав реальну можливість уникнути продовження конфлікту. Натомість підсудний побіг за ножем і повернувся до потерпілого, після чого штовхнув його та наніс 10 ударів ножем у життєво важливі органи, сидячи верхи на потерпілому, який впав. Таким чином, наявність можливості уникнути продовження бійки та обставини нанесення тілесних ушкоджень свідчать про наявність умислу на позбавлення життя потерпілого (№ 5-3508км14).

Таким чином, кваліфікуючи дії підсудного як умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК) або умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 124 КК) судам необхідно встановлювати сукупність обставин події злочину, зокрема: 1) обставин, які свідчать про протиправну поведінку потерпілого, а саме про те, в чому полягало злочинне посягання на підсудного; 2) обстановку вчинення такого посягання, в тому числі обставин, які свідчать про реальність заподіяння потерпілим шкоди підсудному; 3) обставин, які свідчать про припинення стану необхідної оборони.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, висловленої у постановах від 22 січня 2015 року у справах № 5-27кс14 та № 5-35кс14, утомувипадку, коли визначальним у поведінці особи було невідвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватись на загальних підставах.

Згідно з ч. 3 ст. 36 КК України перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Прикладом встановлення у судовому рішенні явної невідповідності завданої шкоди суспільній небезпеці посягання є ухвала Апеляційного суду Херсонської області від 28 жовтня 2014 року, постановлена за наслідками апеляційного перегляду вироку Суворівського районного суду м. Херсона від 14 лютого 2014 року.

Суворовським районним судом м. Херсона М. визнано винуватим у нанесенні потерпілому Б. тяжкого тілесного ушкодження. При цьому суд виходив із того, що М., реагуючи на скаргу своєї дочки про те, що потерпілий - її знайомий - грубо розмовляв із нею, узявши кухонний ніж, підійшов до потерпілого, внаслідок чого між потерпілим та підсудним розпочався словесний конфлікт, під час чого потерпілий вдарив підсудного рукою, у відповідь на що підсудний наніс декілька ударів у черевну порожнину. Суд апеляційної інстанції не погодився із кваліфікацією дій М. за ч. 1 ст. 121 КК з огляду на таке: під час словесного конфлікту потерпілий першим наніс удар підсудному, від якого той впав на одне коліно, після чого потерпілий натягнув одяг на обличчя підсудного, таким чином позбавивши його можливості бачити дії потерпілого, внаслідок чого підсудний став наосліп наносити потерпілому удари ножем. Причому вказаний спосіб захисту явно не відповідав характеру і ступеню суспільної небезпеки, оскільки потерпілий для нанесення удару не застосовував жодних знарядь. На підставі викладеного ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від28 жовтня 2014 року вирок суду першої інстанції змінено в частині перекваліфікації дій підсудного М. з ч. 1 ст. 121 КК на ст. 124 КК. (№ 11/791/199/14).

Водночас у судовій практиці мало місце виправдання підсудного, оскільки суд доходив до висновку про відсутність перевищення меж необхідної оборони. Зокрема, вироком Глибоцького районного суду Чернівецької області від 26 листопада 2013 року Р. визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК, тобто в нанесенні умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження. Так, в ході словесного конфлікту, який переріс у бійку, Р. наніс потерпілому Б. дерев'яною палицею один удар по пальцях та один удар по ліктю лівої руки. Проте ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Чернівецької області від 28 жовтня 2014 року зазначений вирок скасовано, оскільки суд першої інстанції не надав оцінки доказам стосовно обставин та місця вчинення злочину: зокрема, потерпілий та його брат прийшли на подвір'я підсудного, вчинили сварку, в ході якої потерпілий вдарив підсудного рукою по голові, а його брат став наносити йому удари в різні частини тіла. Крім цього, потерпілий став погрожувати заподіянням тілесних ушкоджень хворій сестрі підсудного, при цьому тримаючи в руках лопату. Вирвавшись від потерпілого, підсудний схопив дерев'яну палицю, якою наніс два удари по його лівій руці. Зазначені обставини встановлені обвинувальним вироком стосовно потерпілого, ухваленим Глибоцьким районним судом Чернівецької області від 24 листопада 2013 року, який суд першої інстанції не взяв до уваги. На підставі викладеного Апеляційний суд Чернівецької області дійшов висновку, що тілесні ушкодження середньої тяжкості підсудний наніс потерпілому, перебуваючи у стані необхідної оборони від протиправного посягання потерпілого та свідка. При цьому межі необхідної оборони перевищені не були, що зумовлює відсутність у діях підсудного складу злочину. Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області. від 28 жовтня 2014 року кримінальне провадження стосовно Р. було закрито (№11кп/794/360/14).

Таким чином, під час розгляду кримінальних проваджень про злочини, передбачені статтями 118 та 124 КК, необхідно встановити обставини, які свідчать про: 1) перебування особи у стані необхідної оборони, зокрема, наявності дійсного суспільно небезпечного посягання; 2) умисний характер нанесення шкоди потерпілому; 3) обстановку захисту - час, місце, співвідношення сил винного та потерпілого; 4) співвідношення між ступенем суспільної небезпечності посягання та заподіяною шкодою.

Необережність є формою вини, для якої характерне поєднання усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії чи бездіяльності) та недбалого або самовпевненого ставлення до настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння.

Згідно з роз'ясненнями, що містяться у пункті 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 07 лютого 2003 року № 2 "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи", у випадках, коли особа, яка позбавила потерпілого життя чи заподіяла йому тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своїх дій чи бездіяльності, але легковажно розрахувала на їх відвернення (злочинна самовпевненість), або ж не передбачала можливості настання тяжких наслідків, хоча повинна була й могла їх передбачити (злочинна недбалість), її дії слід розглядати як убивство через необережність чи заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження і кваліфікувати, відповідно, за ст. 119 КК чи ст. 128 КК.

Разом із тим у деяких випадках суди, кваліфікуючи діяння як вчинене з необережності, не вказують вид необережності. Зокрема, такий недолік має місце у вироку Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 10 лютого 2014 року, яким Б. визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ст. 119 КК. Зокрема, Б., будучи у стані алкогольного сп'яніння, ліг спати на ліжко, придавивши своїм тілом дитину, якій на момент події злочину було півтора місяці. Смерть потерпілої настала внаслідок механічної асфіксії, яка виникла від перекриття дихальних шляхів (№ 338/1031/14-к) .

Результати аналізу судової практики дають підстави для висновку про те, що суди у переважній більшості випадків, кваліфікуючи злочини, правильно визначають ознаки необережності як форми вини.

Наприклад,вироком Солом'янського районного суду м. Києва підсудну Ш. визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ст. 128 КК, а саме - заподіянні необережних тяжких тілесних ушкоджень за таких обставин: Ш. під час словесного конфлікту з потерпілою Д., тримаючи в руках тарілки, не передбачаючи можливості настання суспільно-небезпечних наслідків у вигляді спричинення тілесних ушкоджень, хоча повинна була і могла передбачити такі наслідки своїх дій, кинула в обличчя потерпілої тарілки, які влучивши в обличчя та руки, чим спричинила їй тяжкі тілесні ушкодження (№1-кп/760/58/14). Про необережну форму вини у виді злочинної самовпевненості свідчать обстановка, спосіб вчинення та знаряддя злочину, а також поранення потерпілої, які мають хаотичний характер.

Водночас у судовій практиці мали місце проблемні випадки, пов'язані із правовою оцінкою смерті чи заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень,одержаних при падінні від поштовху.

Наприклад, органами досудового розслідування Л. обвинувачено в нанесенні умисного тілесного ушкодження середньої тяжкості (ч. 1 ст. 122 КК) виходячи з таких обставин: під час конфлікту з потерпілим обвинувачений Л. наніс йому один удар кулаком у голову, від чого потерпілий впав зі сходів та отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості.Розглядаючи кримінальне провадження стосовно Л., Дніпровський районний суд м. Києва не погодився із правовою оцінкою дій обвинуваченого в частині форми вини, оскільки, на думку суду, у матеріалах кримінального провадження відсутні будь-які докази того, що характер тілесних ушкоджень внаслідок падіння потерпілого охоплювався передбаченнями обвинуваченого, а отже, не доведено, що обвинувачений умисно спричинив потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва дії Л. було кваліфіковано за ст. 128 КК, тобто як необережне середньої тяжкості тілесне ушкодження. Цей вирок суду першої інстанції ухвалою Апеляційного суду міста Києва залишено без змін (№ 755/3001/13-к).