Практика застосування судами конфіскації майна

Дані судової статистики свідчать, що конфіскація майна застосовується судами України в середньому до 1/5 від загальної кількості всіх засуджених. Найчастіше вона призначається за розкрадання державного, колективного і приватного майна за наявності кваліфікуючих ознак цих злочинів.

Привертає увагу той факт, що до значної частини засуджених за найбільш небезпечні злочини проти власності, за вчинення яких призначення конфіскації майна є обов'язковим, це додаткове покарання не було застосовано, зокрема: до 9,6 тис. (майже 1/3) засуджених за розкрадання державного і колективного майна в особливо великих розмірах; до 2,1 тис. (1/7) - за розбій за обтяжуючих обставин із посяганням на приватну власність громадян; до 600 (1/4) засуджених - за вимагательство за наявності зазначених обставин.Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі - КпАП) та Митним кодексом України (далі - МК) передбачено конфіскацію предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного чи митного правопорушення.

Аналізом статистичних даних установлено, що конфіскація знарядь і предметів правопорушень застосовується до 7-8 % від загальної кількості осіб, на яких накладено адміністративні стягнення, і, як правило, у випадках, коли вона за законом є обов'язковою.

У переважній більшості справ про вчинення митних правопорушень, за які конфіскація їх предметів і знарядь є факультативним стягненням, суди також застосовують останнє.

Разом з тим викликає стурбованість зменшення частки осіб, щодо яких застосовано конфіскацію знарядь і предметів правопорушень, коли за одними нормами КпАП вона є обов'язковим стягненням, а за іншими - факультативним.

Відповідно до статей 23 і 35 КК конфіскація майна як різновид додаткового кримінального покарання полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є особистою власністю засудженого, а також належної йому частки в спільній власності. До складу майна входять речі, предмети, грошові кошти, вклади в банку, акції, облігації, векселі, чеки, сертифікати та інші цінні папери.

При застосуванні конфіскації майна суди мають на меті посилення кримінального покарання за вчинення переважно корисливих злочинів.

Для застосування даного додаткового покарання закон установлює певні обмеження: воно призначається лише у випадках, передбачених статтями Особливої частини КК, і може бути звернено тільки на особисту власність засудженого та його частку в спільній з іншими особами власності.

При вирішенні питань про призначення конфіскації майна суди переважно додержують вимог ст. 39 КК щодо врахування в кожному конкретному випадку суспільної небезпечності вчиненого злочину, ступеня вини та даних, що характеризують особу винного. Узагальнення показало, що суди України при вирішенні зазначених питань у цілому правильно керуються нормами кримінального закону, які регулюють даний правовий інститут. Разом з тим встановлено численні випадки формального підходу судів до питань про застосування чи незастосування конфіскації майна як додаткового покарання.

Конфіскація майна інколи призначається за вчинення злочину, який не являє великої суспільної небезпечності, за наявності даних, що позитивно характеризують особу підсудного, коли не було потреби в застосуванні цього додаткового покарання.

Ковпаківський районний суд м. Сум призначив Ж. за ст. 17 і ч. 2 ст. 81 КК покарання у вигляді одного року позбавлення волі з конфіскацією 1/2 належного йому майна з відстрочкою виконання основного покарання і сплатою 200 грн. штрафу. Ухвалою судової колегії Сумського обласного суду від 4 червня 1998 р. вирок районного суду змінено, виключено з покарання застосування конфіскації майна, оскільки її призначено без урахування конкретних обставин справи і даних, що позитивно характеризують особу підсудного. Ж. вчинив тільки замах на крадіжку, викрадене повернено підприємству, він є пенсіонером, хворіє, сім'я його перебуває в скрутному матеріальному становищі.

Разом з тим є випадки незастосування конфіскації майна в разі, коли з урахуванням характеру і суспільної небезпечності вчиненого злочину, даних, що негативно характеризують особу винного, обставин, які обтяжують її відповідальність, призначення даного додаткового покарання є необхідним.

Вироком Гадяцького районного суду Полтавської області від 29 червня 1998 р. П. і З. засуджено за ч. 3 ст. 142 КК із застосуванням ст. 44 КК на три роки позбавлення волі кожного без конфіскації майна. Як видно з вироку. П. і З. 1 січня 1998 р. проникли в будинок М., котрого жорстоко побили й відібрали в нього гроші в сумі 100 грн., 4 ордени і 8 медалей, якими його було нагороджено за бойові заслуги у Великій Вітчизняній війні. У зв'язку з тим що П. і З. було вчинено тяжкий і зухвалий злочин щодо інваліда війни, судова колегія Полтавського обласного суду визнала незастосування конфіскації майна необгрунтованим, тому скасувала вирок за м'якістю призначеного покарання. При новому розгляді справи зазначені особи засуджені із застосуванням конфіскації майна.

Помилки у вирішенні питань щодо конфіскації майна пов'язані, як правило, з неналежним виконанням норм закону, що регулюють призначення цього додаткового покарання. За змістом закону у випадках, коли санкцією статті КК передбачено конфіскацію майна як факультативне (необов'язкове) додаткове покарання, суд повинен обговорити питання про можливість його застосування, навівши у вироку мотиви прийнятого рішення. Однак не всі суди роблять це.

Президією Одеського обласного суду скасовано за м'якістю призначеного покарання вирок Київського районного суду м. Одеси у справі щодо М., засудженого за ч. 2 ст. 141 КК з відстрочкою виконання вироку без конфіскації майна, оскільки районний суд не навів у вироку будь-яких мотивів прийнятого рішення.

Відповідно до роз'яснень, що містяться в п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. N 22 "Про практику призначення судами кримінального покарання" (далі - постанова Пленуму від 22 грудня 1995 р. N 22), у випадках, коли санкція закону передбачає обов'язкове застосування конфіскації майна, незастосування цього додаткового покарання можливе лише за наявності умов, передбачених ст. 44 КК, з обов'язковим наведенням мотивів такого пом'якшення та з посиланням на цю норму закону в резолютивній частині вироку.

Таким чином, незастосування конфіскації майна в таких випадках допускається за наявності виняткових обставин справи, які істотно зменшують суспільну небезпечність вчиненого злочину, або даних про особу винного, що свідчать про невелику суспільну її небезпечність.

Із повідомлень обласних і прирівняних до них судів видно, що при незастосуванні конфіскації майна, яка за законом є обов'язковим покаранням, найчастіше враховуються такі виняткові обставини справи і дані про особу винного: недоведення злочину до кінця з причин, не залежних від волі винного; відсутність тяжких чи шкідливих наслідків злочину; відвернення винним шкідливих наслідків вчиненого злочину або добровільне відшкодування заподіяної шкоди; другорядна роль підсудного у вчиненні злочину; тривала затримка у виплаті заробітної плати чи пенсії, що сприяло вчиненню корисливого злочину; неповнолітній або похилий вік підсудного, наявність у останнього тяжкої хвороби; скрутне матеріальне становище підсудного чи його сім'ї; перебування на утриманні підсудного неповнолітніх або непрацездатних членів сім'ї; тяжкі захворювання членів сім'ї, які потребують догляду з боку підсудного; позитивна характеристика підсудного, зокрема його участь у захисті Батьківщини, ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Ухвалюючи рішення про незастосування конфіскації майна, яка є обов'язковим покаранням, суди враховують, як правило, сукупність ряду пом'якшуючих відповідальність обставин із числа перелічених. Така практика є правильною. Проте трапляються випадки, коли винному у вчиненні корисливого злочину тільки з огляду на деякі обставини, що характеризують його особу (перша судимість, щиросерде розкаяння, наявність неповнолітніх дітей тощо), конфіскація майна не застосовується. При цьому не враховується, що цей злочин є тяжким, потерпілому заподіяно значну шкоду, яку винним не відшкодовано.

Військовим судом Західного регіону за касаційним поданням прокурора скасовано вирок військового суду Ужгородського гарнізону від 12 серпня 1998 р. у справі щодо військовослужбовців контрольно-пропускного пункту "Закарпаття" Б. і А., засуджених за ч. 3 ст. 81 і п. "а" ст. 250 КК, Б., крім того, за п. "а" ст. 254 і ч. 1 ст. 222 КК, кожного із застосуванням статей 44 і 45 КК на чотири роки позбавлення волі умовно зі сплатою штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян без конфіскації майна. Підставою для скасування цього вироку було призначення засудженим занадто м'якого покарання, зокрема необгрунтоване звільнення їх від конфіскації майна.

Як зазначено в касаційній ухвалі, гарнізонний суд при призначенні покарання не врахував характеру і суспільної небезпечності вчинених Б. і А. злочинів - неодноразового викрадення із залізничного рухомого складу вантажів у великому розмірі - на суму 3,5 тис. грн. При цьому Б., який був старшим контролером відділення прикордонного контролю, використав свої посадове становище для організації викрадення вантажів із залученням підлеглих йому військовослужбовців. Завдані державі збитки винними не відшкодовано.

Усупереч закону і роз'ясненням, що містяться в постанові Пленуму від 22 грудня 1995 р. N 22, деякі суди у вироках не наводять мотивів незастосування конфіскації майна при засудженні за статтями КК, санкціями яких вона передбачена як обов'язкове додаткове покарання не посилаються на ст. 44 КК.

Є випадки, коли суд при незастосуванні конфіскації майна послався у вироку на ст. 44 КК, але не навів мотивів прийнятого рішення або навпаки - відповідні мотиви навів, але не послався на дану статтю.

Згідно з роз'ясненнями постанови Пленуму від 22 грудня 1995 р. N 22 конфіскація майна як додаткове покарання не може бути призначена при умовному засудженні особи. Проте суди не завжди враховують ці роз'яснення і застосовують конфіскацію майна щодо умовно засуджених, що зумовлює зміну вироків та виключення зазначеного додаткового покарання.

В окремих справах вироки скасовано за м'якістю призначеного покарання у зв'язку з необгрунтованим застосуванням ст. 45 КК.

Наприклад, ухвалою судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 13 травня 1999 р. скасовано за м'якістю призначеного покарання вирок Харківського обласного суду в справі щодо П., Б. та інших осіб, засуджених за ч. 3 ст. 168, ч. 4 ст. 84, ч. 3 ст. 81 КК, тобто за вчинення тяжких злочинів, до різних строків позбавлення волі умовно з конфіскацією майна. При новому розгляді справ винним у вчиненні злочинів призначено реальне позбавлення волі й застосовано конфіскацію майна.

Невиконання вимог кримінального закону в частині застосування конфіскації майна певною мірою пов'язано з істотними упущеннями, що мають місце при слідчому провадженні справ про корисливі злочини, за вчинення яких передбачено це додаткове покарання. Зокрема, не завжди виконуються вимоги статей 125 і 126 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК) про забезпечення можливої конфіскації майна шляхом накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного.

Як показало узагальнення, при провадженні попереднього слідства майно обвинувачених (підозрюваних) описується та арештовується переважно у випадках, коли було заявлено цивільний позов про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином. Разом з тим у більшості справ опис і арешт майна тільки з метою забезпечення можливої конфіскації провадяться неоперативне або зовсім не провадяться. Це дає можливість обвинуваченим (підозрюваним) чи їх родичам приховувати майно, яке підлягає опису, у зв'язку з чим складаються протоколи про його відсутність.

Із повідомлення Волинського обласного суду вбачається, що перевірка наявності в обвинуваченого (підозрюваного) майна з метою забезпечення його можливої конфіскації під час слідчого провадження більшості справ здійснюється перед закінченням попереднього слідства. Тому є випадки, коли майно не виявляється та складається протокол про його відсутність.

Суди повинні враховувати, що невиявлення у винного майна на час розгляду справи само по собі не є підставою незастосування конфіскації майна, оскільки майно, яке підлягає конфіскації, може бути виявлено при виконанні вироку.

Згідно зі ст. 19 Положення про порядок і умови виконання в Українській РСР кримінальних покарань, не зв'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених (затверджено Указом Президії Верховної Ради УРСР від 22 червня 1984 р. N 7193-X), суд може застосувати конфіскацію майна і в тому разі, коли опис останнього не провадився.

Встановлено випадки, коли наявність у підозрюваного чи обвинуваченого майна при слідчому провадженні не перевіряється взагалі. Натомість слідчий складає протокол про відсутність у зазначених осіб майна, що слід кваліфікувати як фальсифікацію процесуального документа.

Не всі суди належно виконують вимоги ст. 247 КПК, це призводить до того, що при виконанні вироків у частині конфіскації державні виконавці не виявляють у засуджених майна, яке за законом може бути конфісковане, тому складають акти про його відсутність.

Разом з тим не всі суди при судовому провадженні справ ретельно перевіряють, чи є заарештоване майно дійсно особистою власністю підсудного або спільною з іншими особами власністю.

Запорізьким обласним судом при розгляді справи щодо Р. та інших установлено, що п'ять автомобілів, заарештованих слідчим, не є власністю підсудних. У справі по обвинуваченню К. та інших установлено, що три автомобілі, описані під час слідчого провадження справи, належали іншим особам. У зв'язку з цим обласним судом у зазначених справах автомобілі були звільнені від арешту (вироки відповідно від 26 жовтня та 8 грудня 1998 р.).

Арешт майна є істотним обмеженням права власності, тому важливо, щоб він накладався на законних підставах і тільки на майно, що належить на праві власності відповідно підозрюваному, обвинуваченому, підсудному або засудженому.

Проте узагальнення показало, що через формальне ставлення деяких слідчих і працівників органів дізнання до службових обов'язків нерідко до протоколу опису вноситься майно осіб, які не були притягнуті до кримінальної відповідальності, або осіб, що не причетні до злочину. При цьому не враховується положення закону, згідно з яким у випадку арешту та опису майна, яке не належить підсудному, якщо власником такого майна позов про звільнення останнього від арешту (виключення його з опису) не заявлено, суд із власної ініціативи зобов'язаний винести ухвалу (суддя - постанову) про зняття арешту і повернення майна законному володільцю.

Привертає увагу й те, що протоколи опису та арешту майна часто складаються слідчими і працівниками органів дізнання недбало, без зазначення індивідуальних ознак описаного майна (зокрема, ваги чи інших чинників виміру, вартості з урахуванням ступеня зношеності речей, кольору, номера, виробничої марки, дати випуску або продажу тощо) та без його оцінки. Внаслідок таких упущень зацікавлені особи мають змогу підмінювати цінні речі малоцінними. Крім того, зазначені упущення створюють труднощі при виконанні вироків у частині конфіскації майна та інколи призводять до помилок у вирішенні позовів про звільнення від арешту (виключення майна з опису).

Мають місце факти передачі описаного майна на зберігання самим обвинуваченим або їхнім близьким родичам, переважно похилого віку, які практично не можуть забезпечити його збереження, внаслідок чого таке майно зацікавленими особами приховується або реалізовується, втрачається реальна можливість виконання вироку в частині конфіскації майна.

Суди при віддані обвинувачених до суду та розгляді справ не завжди вживають заходів до усунення порушень, майже не реагують на зазначені факти шляхом постановлення окремих ухвал.

Кримінальний закон передбачає як повну конфіскацію майна (при вилученні всього належного засудженому майна), так і часткову (при вилученні частки майна).

При повній конфіскації вилучається в натурі й звертається у власність держави все майно, належне засудженому на праві власності, а також його частка в спільній з іншими особами власності.

За змістом закону неприпустимою є заміна конфіскації майна на сплату його вартості. Це, по суті, було б відкупом у держави майна, яке підлягає конфіскації. Винятком з цього правила є випадки, коли підсудний має частку у спільній власності господарського товариства, яку виділити в натурі конкретним майном неможливо. У такому разі конфіскація може бути застосована в належній засудженому частці у вартісному еквіваленті. При цьому повинні враховуватись права і законні інтереси співвласників майна.

При частковій конфіскації у власність держави безоплатно переходить певна частина майна засудженого. У такому випадку суд у вироку повинен чітко визначити, яка саме його частина (1/2, 1/3, 1/4 тощо) або які предмети, сума грошей, акції, інші цінні папери підлягають конфіскації.

Суди Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя, більшості областей додержують встановлених ч. 3 ст. 35 КК правил з даного питання. Поряд із цим районними (міськими) судами ряду областей та гарнізонними судами Західного і Південного регіонів допускаються випадки, коли в резолютивній частині вироку чітко не зазначається розмір конфіскації майна засудженого, що викликає сумніви та неясності при виконанні вироків.

Визнавши підсудного винним у вчиненні кількох злочинів, відповідальність за які передбачено різними статтями КК, частинами або пунктами статті КК, суд повинен призначити додаткове покарання, у тому числі конфіскацію майна, окремо за кожний злочин, після чого остаточно визначити додаткове покарання за сукупністю злочинів (абзац 1 п. 9 постанови Пленуму від 22 грудня 1995 р. N 22.

Узагальнення показало, що деякі суди допускають порушення даних вимог закону (Автономна Республіка Крим, Волинська, Дніпропетровська, Житомирська, Запорізька, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Херсонська, Чернігівська області, м. Київ).

Наприклад, Олександрійський районний суд (вирок від 8 червня 1998 р.), засудивши М. за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 81 і ч. 2 ст. 140 КК на чотири роки позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, не призначив конфіскації майна за кожною із цих статей. Тому судова колегія Кіровоградського обласного суду змінила вирок та виключила з нього вказівку про конфіскацію майна. Отже, через недодержання вимог ст. 42 КК покарання М. фактично було послаблено.

Трапляються випадки неправильного застосування конфіскації майна за кількома вироками (ст. 43 КК). Не завжди враховується положення закону про те, що додаткове покарання може бути призначено за кількома вироками лише тоді, коли воно не відбуто за попереднім вироком або не призначено за новий злочин. Помилки з цих питань допускають, зокрема, деякі суди Миколаївської області.

К., раніше засуджений за ч. 3 ст. 140 КК із застосуванням ст. 45 КК на три роки позбавлення волі умовно, в період іспитового строку знову вчинив крадіжку, за що Доманівським районним судом був засуджений за ч. 2 ст. 140 КК на два роки позбавлення волі. За ст. 43 КК суд частково приєднав невідбуте покарання за попереднім вироком і остаточно визначив покарання у вигляд трьох років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна. Проте за попереднім і новим вироками конфіскація майна не призначалася. Допущені порушення ст. 43 КК були підставою скасування вироку і направлення справи на новий розгляд.

Привертають увагу порушення ст. 335 КПК, коли в резолютивній частині вироку неточно формулюється рішення суду про призначення конфіскації майна, що при виконанні вироку викликає сумніви щодо розміру конфіскації чи переліку предметів, що підлягають конфіскації, а також при застосуванні конфіскації за сукупністю статей або вироків.

Від конфіскації майна як виду додаткового покарання необхідно відрізняти конфіскацію предметів, які фактично використано як знаряддя злочину і визнано такими у встановленому законом порядку. Така конфіскація в науковій літературі називається спеціальною. Полягає вона у вилученні у засудженого і безоплатному зверненні зазначених предметів у доход держави.

Застосування спеціальної конфіскації регулюється ст. 81 КПК, яка передбачає вирішення питань про долю речових доказів. Згідно з цією статтею: знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються (п. 1); гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в доход держави (п. 4); гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним володільцям, а якщо останнього не встановлено, то ці гроші, цінності та речі переходять у власність держави (п. 5).

Майно, предмети, речі, одержані внаслідок вчинення злочину, за законом також підлягають вилученню в будь-якого володільця і зверненню в доход держави. При цьому обов'язковою умовою є їх визнання речовими доказами в справі.

Санкціями ряду статей Особливої частини КК, а саме 76, 80, 160 - 163-1, 199, 201, 211 і 211-1, передбачено спеціальну конфіскацію знарядь і предметів злочину (судна, валютних цінностей, засобів лову і плавучих засобів, рушниць та інших засобів мисливства, всього незаконно добутого, інших предметів, використаних для вчинення злочину). Проте застосування спеціальної конфіскації, на відміну від конфіскації як додаткового покарання, може мати місце в будь-якій іншій кримінальній справі, коли санкцією статті КК її непередбачено. У цих випадках суд керується ст. 81 КПК.

Конфіскація знарядь і предмета злочину допускається при умовному засудженні, у той час як додаткове покарання у вигляді конфіскації майна при застосуванні ст. 45 КК не може мати місця.

Вирішуючи питання про конфіскацію знарядь і предметів злочину, суди переважно додержують зазначених положень кримінально-процесуального закону і ухвалювали рішення про конфіскацію знарядь та предметів злочину тільки у випадках, коли вони визнані такими постановою слідчого.

Прикладами є дві справи, вирішені Харківським обласним судом: щодо Ч. і Б; засуджених за ч. 2 ст. 80 КК, та В-л. В-й і Л., засуджених за частинами 1 і 2 т. 194 КК (вироки відповідно від 6 листопада 1998 р. та 5 вересня 1999 р.). Під час слідчого провадження цих справ було вилучено валютні цінності, які визнано речовими доказами і передано на зберігання у фінансові підрозділи органів внутрішніх справ, а після набрання вироками законної сили - конфісковано в доход держави.

Мають місце випадки, коли при провадженні попереднього слідства не вирішується питання про визнання предмета злочину речовим доказом і долучення його до справи.

У справі щодо Р. і Г., які обвинувачувалися в порушенні правил про валютні операції, слідчим ухвалено постанову про внесення вилучених доларів США на депозитний рахунок районного відділу внутрішніх справ. У іншій справі щодо Ф. і О., які обвинувачувались у вчиненні такого самого злочину, складено лише протокол про огляд і вилучення доларів США. Постанови про визнання речовими доказами вилучених валютних цінностей не ухвалювались (Хмельницька область).

Якщо слідчим при провадженні попереднього лідства не визнано знаряддям злочину предмет, який використано для досягнення злочинної мети, дане питання вирішується за ініціативою суду в стадії віддання обвинуваченого до суду. Про таку практику повідомили, зокрема, Волинський, Кіровоградський, Миколаївський, Полтавський і Чернівецький обласні суди.

При розгляді справи суд зобов'язаний перевірити, чи дійсно знаряддя злочину належить на праві власності підсудному, оскільки згідно з п. 1 ст. 81 КПК воно підлягає конфіскації тільки в цьому разі.

Не всі суди додержують даних вимог закону, внаслідок чого інколи приймаються рішення про конфіскацію предметів як знарядь злочину, що не належали підсудному на праві власності.

Маловисківським районним судом Кіровоградської бласті (вирок від 21 грудня 1998 р.) засуджено: Б. та С. за ч. 2 ст. 140 і ч. 3 ст. 82 КК та К. за ст. 19 і ч. 2 ж 140, ч. 3 ст. 82 КК до різних строків позбавлення волі з конфіскацією майна, яке є їх особистою власністю. Судом також прийнято рішення про конфіскацію автомобіля БМВ-320 як знаряддя злочину.

Судова колегія Кіровоградського обласного суду визнала рішення щодо конфіскації автомобіля помилковим, оскільки останній належить Ш., який до злочинів, вчинених Б., С. і К., непричетний.

Трапляються випадки, коли предмети, які були знаряддям злочину, передаються на зберігання близьким родичам підозрюваних чи обвинувачених, що негативно позначається на результатах вирішення справи і виконанні вироку в частині конфіскації знарядь злочину.

У справах щодо порушення правил про валютні операції судами вирішується питання про конфіскацію валютних цінностей, що були використані винними особами як засіб незаконного платежу, а щодо незаконного заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом - про конфіскацію всього незаконно добутого, а також знарядь лову та плавучих засобів з їх приналежностями. Оскільки риба є продуктом, що швидко псується, органи дізнання згідно з ч. 4 ст. 80 КПК, як правило, здають її на реалізацію відповідним торговельним організаціям, а суди приймають рішення про звернення в доход держави виручених від продажу риби коштів.

У справах про злочини, передбачені ст. 80 КК, мають місце випадки, коли валютні цінності, що були засобом платежу, не виявлено. У такому разі суди вирішують питання про стягнення із засуджених суми в грошовому еквіваленті в гривнях за курсом Національного банку України на час постановлення вироку. Така практика відповідає вимогам чинного законодавства.

Залишається неясним, як слід вирішувати питання про долю речей, незаконно придбаних за валюту і визнаних речовими доказами. Суди Хмельницької області в таких випадках письмово повідомляють прокурора, який звертається до суду з позовом, про визнання угоди купівлі-продажу речей недійсною і звернення речей в доход держави або стягнення їх вартості, якщо речі не вилучено. З такою практикою можна погодитись, оскільки вона відповідає вимогам ст. 49 Цивільного кодексу України (далі - ЦК).

Суди в цілому правильно вирішують питання про конфіскацію автомобіля, мотоцикла чи іншого транспортного засобу як знаряддя злочину, якщо в справі доведено, що такий засіб використано в процесі вилучення або заволодіння майном, за умови належності його засудженому на праві власності. Така практика відповідає роз'ясненням, що містяться в ряді постанов Пленуму Верховного Суду України: від 27 березня 1987 р. N 2 "Про практику застосування судами України законодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна на підприємствах і в організаціях агропромислового комплексу", п. 17; від 26 січня 1990 р. N 1 "Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи", п. 14; від 25 грудня 1992 р. N 12 "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності", п. 37.

Правильною є точка зору тих суддів, які вважають, що автомобіль або інший транспортний засіб може визнаватися знаряддям злочину, якщо він був одним із необхідних засобів розкрадання, коли значна кількість товару або речей могла бути вилучена і переміщена тільки за його допомогою.

Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України, обласні та прирівняні до них суди при касаційному і наглядному розгляді справ перевіряють законність та обгрунтованість вироків судів першої інстанції в частині застосування конфіскації майна засуджених, знарядь і предметів злочину, та вживають заходів до захисту майнових прав громадян, юридичних осіб і держави, якщо ці питання порушено в скаргах зацікавлених осіб, поданнях чи протестах прокурорів. Як показало вивчення справ, судові колегії обласних судів за своєю ініціативою зазначені заходи вживають порівняно рідко.

Найбільше помилок із питань застосування конфіскації майна засуджених, знарядь і предметів злочинів допускали суди Волинської, Дніпропетровської, Полтавської, Миколаївської областей.

Вироки змінювались та скасовувались найчастіше у випадках, коли суд першої інстанції:

- необгрунтоване призначав конфіскацію майна при умовному засудженні особи (порушення ст. 45 КК, п. 12 постанови Пленуму від 22 грудня 1995 р. N 22;

- призначав чи не призначав конфіскацію, не врахувавши суспільної небезпечності вчиненого злочину, ступеня вини або даних, що характеризують особу винного (порушення ст. 39 КК);

- призначав конфіскацію, не з'ясувавши, чи належать описане (заарештоване) майно або вилучені предмети підсудному (порушення ч. 1 ст. 35 КК, ст. 22 і п. 1 ст. 81 КПК;

- не визначав у вироку, конфіскується все майно засудженого чи його частина або конкретні речі (порушення ч. 3 ст. 35 КК);

- при засудженні за декількома статтями, санкціями яких передбачено конфіскацію майна, не призначав цього додаткового покарання за кожною статтею окремо або за сукупністю статей (порушен ня ст. 42 КК);

- не призначав конфіскації майна за сукупністю вироків або призначав її помилково (порушення ст. 43 КК).

Згідно зі ст. 365 КПК суд касаційної інстанції не вправі скасовувати вирок за м'якістю покарання, якщо із цих підстав не внесено подання прокурором або не подано скарги потерпілим. Тому у випадках немотивованого непризначення конфіскації майна як обов'язкового додаткового покарання за відсутності подання прокурора чи скарги потерпілого суди касаційної інстанції залишають вироки без змін.

За наявності умов, передбачених ст. 44 КК, суди касаційної інстанції виправляють зазначені помилки шляхом прийняття рішення про незастосування конфіскації майна з наведенням відповідних мотивів у касаційній ухвалі.

Веселівський районний суд (вирок від 12 листопада 1998 р.) визнав винними і засудив Л. за ч. 2 ст. 142 і ч. 1 ст. 101 КК та Б. за ч. 2 ст. 142 КК до позбавлення волі без конфіскації майна, не навівши у вироку будь-яких мотивів незастосування конфіскації і не пославшись на ст. 44 КК.

У зв'язку з тим що вироки оскаржено тільки засудженими, судова колегія Запорізького обласного суду з урахуванням того, що у Л. перебувають на утриманні двоє неповнолітніх дітей, а Б. щиросердо розкаявся у вчиненому, прийняла обгрунтоване рішення застосувати ст. 44 КК і вважати цих осіб засудженими без конфіскації майна.

Якщо конфіскацію майна, яка за законом є факультативним покаранням, не призначено і у вироку не наведено мотивів такого рішення, обласні та прирівняні до них суди залишають, як правило, вироки без змін та реагують на таке упущення шляхом винесення окремої ухвали або надіслання до суду першої інстанції відповідного листа. Разом з тим виявлено окремі випадки, коли суд касаційної інстанції не звернув на це уваги (Волинський обласний суд). Трапляються також випадки, коли суд першої інстанції застосовує конфіскацію майна, яка є факультативним покаранням, без наведення відповідних мотивів у вироку, що є підставою зміни вироків.

Ухвалою судової колегії Харківського обласного суду від 19 січня 1999 р. змінено вирок Заводського районного суду м. Харкова у справі щодо П., якого було засуджено за ч. 3 ст. 140 КК, та виключено вказівку про конфіскацію майна, оскільки районний суд призначив це додаткове покарання і не навів при цьому будь-яких мотивів прийнятого рішення. Проте за санкцією закону конфіскація у такому випадку є необов'язковим покаранням.

Деякі районні (міські) суди Автономної Республіки Крим, Волинської, Дніпропетровської, Житомирської, Запорізької, Кіровоградської, Одеської, Херсонської, Чернігівської областей, м. Києва при постановлені вироків у частині призначення конфіскації майна допускали порушення вимог статей 42 і 43 КК.

Наприклад, вироком Богунського районного суду м. Житомира від 22 жовтня 1998 р. Р. засуджено за ч. 3 ст. 81 КК на три роки позбавлення волі без конфіскації майна із частковим приєднанням покарання, призначеного вироком Житомирського обласного суду від 17 липня 1998 р., і остаточним визначенням покарання у вигляді 10 років позбавлення волі без конфіскації майна. Судова колегія Житомирського обласного суду скасувала даний вирок, оскільки всупереч вимогам ч. 3 ст. 42 КК суд не призначив Р. конфіскації майна, яка застосована за попереднім вироком, що не був виконаний.

Ще один приклад. Бердичівський районний суд (вирок від 28 липня 1998 р.) засудив Ш. за ч. 3 ст. 140 КК із частковим приєднанням невідбутого покарання за попереднім вироком остаточним визначенням покарання у вигляді чотирьох років семи місяців позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна. Судова колегія Житомирського обласного суду змінила даний вирок і виключила з нього додаткове покарання - конфіскацію майна - у зв'язку з тим, що перший вирок у цій частині виконано, а останнім конфіскація майна не призначалась (порушення ст. 43 КК).

Якщо санкція статті закону передбачає як додаткове покарання конфіскацію майна, то суд першої інстанції вправі застосувати її і в тому випадку, коли він у порядку ст. 44 КК призначає більш м'який вид покарання, ніж передбачено законом. Суди касаційної інстанції при переході за вказаними підставами до більш м'якого виду покарання залишали вирок у частині призначеної засудженому конфіскації майна без змін, що відповідає чинному законодавству.

Загальними судами України у 1998 р. засуджено з конфіскацією майна понад 53,5 тис. осіб - майже 1/4 від загальної кількості всіх засуджених. Проте більшість вироків у цій частині не виконано через відсутність у засуджених майна, яке могло бути конфісковане. До державного бюджету від реалізації конфіскованого майна надійшло 44 млн. грн. - приблизно 80 коп. на одного засудженого до цього виду додаткового покарання.

Із повідомлень, що надійшли від обласних і прирівняних до них судів, видно, що за кінцевими наслідками виконання вироку щодо даного додаткового покарання у більшості випадків закінчується складенням державним виконавцем акта про відсутність у засудженого майна.

Суди у переважній більшості справ про злочини, за вчинення яких законом передбачено конфіскацію майна, призначають конфіскацію всього майна, яке є особистою власністю засудженого. Порівняно рідко призначається конфіскація частини (1/2, 1/3 чи 1/4) майна засудженого. Рішення про конфіскацію певних речей (автомобілей, валютних цінностей, контрабандного товару тощо) приймаються переважно у випадках визнання їх знаряддям чи предметом злочину. Тому в стадії судового розгляду справ майже не виникає спорів про належність описаного майна, вилучених речей чи предметів іншим особам на праві власності або законного володіння. Найчастіше це відбувається на стадії виконання вироку. Саме тоді виявляються факти опису та арешту майна, яке належить особам, не притягнутим до відповідальності в кримінальній справі і непричетним до злочину (Вінницька, Дніпропетровська, Житомирська, Запорізька, Кіровоградська, Одеська, Харківська області, міста Київ і Севастополь).

Судді додержують правової позиції, що вказівка у вироку про конфіскацію конкретно визначеного майна не перешкоджає третім особам доводити в позовному порядку своє право власності на це майно. Така позиція відповідає ст. 31 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), згідно з якою вирок суду в кримінальній справі, який набрав законної сили, є обов'язковим для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої відбувся вирок суду, лише в питаннях, чи мали місце події та чи вчинені вони даною особою. Тому такі позови, як правило, безперешкодно приймаються до провадження судів, оскільки раніше винесений вирок не обмежує цивільний суд у вирішенні спору про належність майна третім особам.

При розгляді справ про виключення майна з опису (зняття арешту) деякі суди не враховують, що зазначені позови не підлягають задоволенню, якщо буде встановлено, що включене в опис майно придбано злочинним шляхом або на кошти, здобуті таким же шляхом, і лише з метою приховання від конфіскації воно за фіктивними угодами оформлено на ім'я інших осіб. Ці угоди не завжди визнаються недійсними відповідно до положень ст. 49 ЦК. У таких випадках за заявою зацікавленої особи чи поданням державного виконавця суд, який постановив вирок, або суд за місцем виконання вироку зобов'язаний вирішити в порядку, передбаченому статтями 409 і 411 КПК, питання про зняття арешту з описаного майна і повернення його власнику чи законному володільцю.

Відповідно до ч. 4 ст. 35 КК не підлягають конфіскації предмети, необхідні для засудженого та осіб, які перебувають на його утриманні, згідно з наведеним у Додатку до КК Переліком майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком. У випадку включення в опис майна, що не підлягає конфіскації, суд своєю ухвалою (суддя постановою) також зобов'язаний виключити його з опису і зняти арешт.

Суди не завжди додержують даних вимог закону, тому власники чи законні володільці описаного майна вимушені звертатися з позовами про виключення майна з опису (зняття арешту). Така практика не сприяє оперативному відновленню майнових прав громадян та нерідко призводить до судової тяганини у вирішенні зазначених питань.

Привертає увагу й те, що переважна більшість позовів про виключення майна з опису (зняття арешту) задовольняється. Так, районними (міськими) судами Дніпропетровської області із 107 заявлених у 1998 р. позовів задоволено 100 (понад 94 %). Це свідчить, зокрема, про формальний підхід органів попереднього слідства до опису майна, коли не перевіряється належність останнього обвинуваченому на праві особистої чи спільної власності.

Із повідомлень обласних і прирівняних до них судів вбачається, що при виконанні вироків у частині конфіскації майна додержується черговість задоволення майнових вимог, передбачена статтями 374 і 377 ЦПК, ст. 44 Закону від 21 квітня 1999 р. "Про виконавче провадження".

Передача фінансовим органам конфіскованого майна провадиться після задоволення всіх майнових вимог, пред'явлених до притягнення особи до кримінальної відповідальності. При виконанні вироків, якими постановлено стягнути із засудженого суми на відшкодування заподіяної злочином шкоди, у першу чергу виконується вирок у частині стягнення присуджених сум, а конфіскація звертається на решту майна, якщо воно за законом може бути конфісковано.

При виконанні вироків і вирішенні справ за позовами зацікавлених осіб ураховується, що конфіскуючи майно, держава не відповідає за борги і зобов'язання, які його обтяжують, якщо вони виникли після арешту майна обвинуваченого (підсудного) органом дізнання, попереднього слідства чи державним виконавцем.

У випадку виключення судом вищого рівня конфіскації з вироку суд, який його постановив, зобов'язаний, незалежно від прохання засудженого, після одержання ухвали (постанови) суду вищого рівня направити її копію фінансовому органу, в розпорядження якого надійшло конфісковане майно, для виконання - повернення майна або відшкодування його вартості.

Суди повинні враховувати також положення закону про поширення акта амністії, який повністю звільняє засудженого від покарання, на конфіскацію майна, якщо до набрання чинності цього акта майно, яке підлягає конфіскації, вилучено не було. Після ухвалення акта про амністію, якщо вона звільняє засудженого від конфіскації майна, і останнє не реалізовано, вирок у цій частині не приводиться до виконання. Ураховується також, що амністія не надає права на грошове відшкодування державою конфіскованого і реалізованого майна.

Відповідно до Закону від 24 березня 1998 р. "Про державну виконавчу службу" в Україні створено таку службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України (далі - Мін'юст). Починаючи з січня 1999 р. державна виконавча служба здійснює примусове виконання рішень, у тому числі вироків у частині конфіскації майна засуджених.

Статтею 10 цього Закону встановлено, що контроль за діяльністю державних виконавців здійснюють: Мін'юст - через Департамент державної виконавчої служби, Головне управління юстиції в Автономній Республіці Крим, управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі - через відповідні відділи державно виконавчої служби. Тому суди в даний час безпосередньо не здійснюють контроль за законністю і повнотою виконання вироків у частині конфіскації майна засуджених. Вироки, якими призначено дане додаткове покарання, перебувають на контролі до надходження від відділів державної виконавчої служби виконавчого листа з відміткою про виконання вироку в частині конфіскації майна. У випадках затримки такого листа до зазначених відділів надсилаються письмові запити. У зв'язку з цим тільки в окремих областях (Львівській, Одеській) акт опису майна чи про відсутність у засудженого майна, яке підлягає конфіскації, затверджується суддею за місцем виконання вироку.

Якщо раніше, коли контроль за роботою судових виконавців здійснювали судді, практикувалася перевірка актів про відсутність у засуджених зазначеного майна, то зі створенням державної виконавчої служби таку перевірку зведено нанівець. Проте ст. 25 Положення про порядок і умови виконання в Українській РСР кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених (затверджено Указом Президії Верховного Ради СРСР від 15 березня 1983 р. N 8919-X), установлено: "У тих випадках, коли після виконання вироку в частині конфіскації всього майна, але до скінчення встановлених законом строків виконання обвинувального вироку виявляється неконфісковане майно засудженого, набуте ним до винесення вироку або після цього, але на кошти, що підлягають конфіскації, суд вирішує за поданням прокурора питання про конфіскацію додатково виявленого майна в порядку, встановленому статтями 409 і 411 Кримінально-процесуального кодексу Української РСР".

Перевірка актів про відсутність майна в даний час практично не провадиться, незважаючи на поширеність фактів приховування винними особами або їхніми родичами майна від опису, а також перебування майна засудженого на час виконання вироку у володінні третіх осіб.

Узагальнення показало, що конфіскація предметів порушення митних правил є більш ефективним стягненням, ніж конфіскація майна засуджених як додаткове кримінальне покарання, про що свідчать такі дані. Від реалізації конфіскованих предметів порушення митних правил та валютних цінностей у 1998 р. до державного бюджету надійшли кошти на загальну суму 169 млн. грн. За той самий час від реалізації конфіскованого майна засуджених надійшли кошти на загальну суму 44 млн. грн., тобто у чотири рази менше, хоча до цього виду додаткового покарання засуджується втричі більше осіб порівняно із кількістю порушників митних правил.

Неповне застосування конфіскації предметів порушення митних правил як обов'язкового стягнення пов'язано в більшості випадків із вивезенням цих предметів за межі України, що унеможливлює виконання рішення в цій частині. Разом із тим при вивченні справ виявлено численні факти, коли конфіскацію зазначених предметів не застосовано за наявності до цього законних підстав або застосовано частково, що свідчить про нерозуміння деякими суддями особливостей інституту конфіскації у митному праві.

Деякими суддями не враховується, зокрема, що МК не передбачає можливості звільнення від конфіскації предметів порушення митних правил, коли це стягнення є обов'язковим, або зменшення розміру конфіскації з огляду на скрутне матеріальне чи сімейне становище порушника, або за наявності інших обставин.

Наприклад, постановою судді Ковпаківського районного судум. Сум від 12 жовтня 1998 р. необгрунтоване відмовлено в конфіскації автомобіля "Форд-Сієра", що Ж. незаконно (з використанням підробленої декларації) переміщував через митний кордон України на митному посту "Юнаківка".

Як видно з повідомлень ряду обласних судів, саме такі порушення" митного законодавства є причиною скасування значної кількості постанов суддів у митних справах. За неповні півтора роки (1998, січень - травень 1999) було скасовано постанови суддів про відмову в застосуванні конфіскації предметів порушення митних правил: у Львівській області - у 80 справах, Сумській - 50, Дніпропетровській - 24.

Трапляються випадки відмови у застосуванні конфіскації цих предметів за явно надуманими мотивами.

Так, Черкаська митниця подала до Соснівського районного суду м. Черкас матеріал щодо конфіскації легкового автомобіля "Івеко" вартістю 11,6 тис. грн. у зв'язку з порушенням Д. ст. 113 МК про зворотне вивезення автомобіля з території України. Не дивлячись на очевидність порушення Д. митних правил, постановою судді від 29 жовтня 1998 р. в конфіскації відмовлено з мотивів, що "автомобіль як транспортний засіб індивідуального користування є річчю, а не предметом у розумінні ст. 113 МК". Головою Черкаського обласного суду дану постанову скасовано як необгрунтовану.

Непоодинокими є випадки відмови у конфіскації предметів з мотиву закінчення строків накладення адміністративного стягнення, що явно суперечить закону. При цьому не враховується положення ч. 3 ст. 139 МК, згідно з якою конфіскація предметів, які є безпосередніми об'єктами порушення митних правил, і предметів із спеціально виготовленими тайниками, що використовувалися для переміщення через митний кордон України з приховуванням таких предметів, провадиться незалежно від часу вчинення або виявлення порушення митних правил.

Постановою судді Соснівського районного суду м. Черкас від 15 червня 1998 р. закрито, зокрема, провадженням справу щодо конфіскації автомобіля К., який на порушення ст. 113 МК не виконав зобов'язання про зворотне у встановлений митницею строк вивезення автомобіля за межі України, пославшись на закінчення двомісячного строку накладення стягнення.

Помилкової позиції з даного питання додержували й деякі обласні суди.

Із повідомлення Державної митної служби України вбачається, що деякі судді відмовляються приймати від митниць справи про порушення юридичними особами митних правил (Шевченківський районний суд м. Києва, Глибоцький районний суд Чернівецької області, позицію якого підтримує Чернівецький обласний суд), мотивуючи це тим, що протоколи про зазначені порушення складено митницями щодо юридичних осіб, у той час як, на їх думку, вони повинні складатися щодо конкретної фізичної особи. При цьому не враховується особливість митного законодавства, вимоги якого стосуються як фізичних, так і юридичних осіб. Згідно зі ст. 103 МК під особами, які несуть відповідальність за вчинення порушення митних правил, треба розуміти громадян (громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства), посадових осіб, а також юридичних осіб. Зазначена помилкова позиція негативно позначається на діяльності митних органів і судів з питань притягнення до відповідальності за порушення митних правил юридичних осіб.

Принципово важливим для правильного вирішення питань про конфіскацію предметів порушення митних правил є положення ст. 149 МК. Відповідно до цієї статті конфіскація провадиться незалежно від того, чи є такі предмети власністю особи, яка вчинила порушення митних правил, а також незалежно від того, встановлено цю особу чи ні.

При неможливості конфіскації предметів, що є безпосередніми об'єктами порушення митних правил, а також предметів із спеціально виготовленими тайниками, що використовувалися для переміщення через митний кордон з приховуванням цих предметів, з осіб, які вчинили порушення митних правил, стягується вартість зазначених предметів у порядку, передбаченому ст. 148 цього Кодексу.

Суди Закарпаття, наприклад, при вирішенні питань про конфіскацію предметів порушення митних правил у випадках, коли їх було вивезено за межі України або приховано чи відчужено, постановлюють рішення про стягнення з порушника вартості зазначених предметів, визначеної в митних документах. Така практика є правильною, оскільки відповідає вимогам ч. 3 ст. 149 МК. Проте ще зустрічаються випадки, коли за вказаних обставин суд у справі про порушення митних правил не вирішує питання про стягнення вартості зазначених предметів, а залишає його для розгляду в порядку цивільного судочинства.

Як показало узагальнення, помилки у застосуванні статей 139 і 149 МК допускають як судді районних (міських) судів, так і керівництво окремих обласних і прирівняних до них судів.

Постановами судді Іллічівського міського суду Одеської області від 10 і 22 вересня 1997 р. на підставі подання начальника митниці конфісковано вантаж загальною вартістю 154 тис. грн. у зв'язку з тим, що приватні підприємства "Самар" і "Рінад" не було зареєстровано в регіональній митниці як суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності, а переміщення вантажів через митний кордон України проведено з приховуванням від митного контролю шляхом надання митному органу як підстави для їх переміщення документів, у яких містилися неправдиві відомості щодо одержувача вантажу.

Виконуючим обов'язки голови Одеського обласного суду (постанова від 19 травня 1998 р.) зазначені постанови судді Іллічівського міського суду скасовано, після чого іншим суддею цього ж суду прийнято рішення про закриття провадження в справах повернення турецькій фірмі "Афа" вартості конфіскованого вантажу.

За протестами Генерального прокурора України Головою Верховного Суду України постанови виконуючого обов'язки голови обласного суду і повторні постанови судді Іллічівського міського суду скасовано як необгрунтовані, постанови судді цього ж суду від 10 і 22 жовтня 1997 р. залишено в силі, оскільки приватні підприємства "Самар" і "Рінад" допустили незаконне переміщення вантажу через митний кордон України і він підлягає конфіскації незалежно від того, якій підприємницькій структурі належить. Отже, виконуючим обов'язки голови Одеського обласного суду допущено серйозну помилку в застосуванні норм МК.

Україна згідно з Конституцією є демократичною, соціальною, правовою державою. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Конституцією визначено, що право приватної власності є непорушним.

Насамперед, потребують більш чіткого законодавчого врегулювання питання конфіскації предметів контрабанди та транспортних засобів, які використовувались для переміщення таких предметів через митний кордон України. У цій частині санкція ст. 70 КК не узгоджується з нормами МК. Відповідно до зазначених норм підлягають конфіскації, зокрема, предмети, переміщені через митний кордон України з приховуванням від митного контролю або з поданням підроблених документів чи документів, одержаних незаконним шляхом, або таких, що є підставою для переміщення інших предметів, незалежно від того, чи є вони власністю особи, яка вчинила порушення митних правах.

Постановою Верховної Ради України від 12 грудня 1991 р. "Про введення в дію Митного кодексу України" визначено, що до приведення законодавства України у відповідність із МК чинні акти законодавства України застосовуються в частині, яка не суперечить цьому Кодексу. Було зобов'язано Кабінет Міністрів України подати до Верховної Ради України пропозиції про приведення законодавчих актів у відповідність із МК. Проте щодо ст. 70 КК і ст. 81 КПК цього не зроблено.

Роз'яснення, що містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1987 р. N 2 (п. 17), від 26 січня 1990 р. N 1 (п. 14) і від 25 грудня 1992 р. N 12 (п. 37), щодо конфіскації автомобіля чи іншого транспортного засобу як знаряддя злочину викликані прогалинами в кримінально-процесуальному законодавстві. Виникла нагальна потреба доповнити ст. 81 КПК пунктами 7 і 8 такого змісту:

"7) транспортні та інші засоби, які використовувались при вчиненні злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються;

8) знаряддя вчинення злочину, транспортні засоби, що використовувались при вчиненні злочину, які не належать обвинуваченому, конфіскуються, за винятком випадків, коли вони вибули із володіння власника поза його волею".

Таке регулювання спеціальної конфіскації пропонується в проекті КПК, але є потреба зазначені доповнення внести до ст. 81 чинного КПК, оскільки прийняття нового Кодексу затримується.

Перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком (Додаток до КК, не відповідає реаліям часу і потребує законодавчого перегляду, зокрема щодо житла, наданого колись у порядку поліпшення житлових умов, а згодом приватизованого в межах санітарних норм, якщо засуджений і його сім'я постійно проживають у житловому будинку (квартирі). Потребує значного розширення також перелік носильних речей і предметів домашнього вжитку, необхідних засудженому та особам, які перебувають на його утриманні.

Автомобілі та інші транспортні засоби, які були використані як знаряддя злочину, під час слідчого провадження, як правило, вилучаються і до судового вирішення справи зберігаються на штрафних майданчиках державтоінспекції. Проте в багатьох випадках не забезпечується належне зберігання вилучених транспортних засобів, насамперед автомобілів. Судова практика свідчить, що з метою запобігання конфліктних ситуацій при передачі податковим органам автомобілів та іншого майна, що конфіскується, потрібно було б внести відповідні зміни і доповнення до Порядку обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1998 р. N 1340), передбачивши, що проведення необхідних експертиз покладається на Державну податкову адміністрацію України та її органи на місцях.

Трапляються випадки, коли для вчинення розкрадання майна або іншого корисливого злочину було використано транспортний засіб, яким винний володіє на підставі генерального доручення. Оскільки така особа не є власником зазначеного засобу, суд не вправі конфіскувати його як знаряддя злочину.

Доцільно було б передбачити в законі можливість конфіскації такого транспортного засобу за умови, що генеральним дорученням володільцю надано весь обсяг повноважень щодо цього майна (користування, володіння і розпорядження).

Узагальнення показало, що суди в цілому додержують вимог законодавства щодо застосування конфіскації майна засуджених, знарядь та предметів злочинів, адміністративних та митних правопорушень. Разом з тим у вирішенні деяких питань судами допускається немало упущень і помилок, що негативно позначається на рівні кримінально-правового впливу цього додаткового покарання. Судам у подальшому потрібно більше приділяти уваги цим питанням, забезпечувати точне й неухильне виконання вимог законодавства, що стане однією із запорук підвищення рівня правосуддя.

Summary

The authors of the generalisation set the aim to draw judges and law-enforcement bodies' attention to ensuring strict and steady observance of current legislation requirements, regulating issue of using forfeiture of property as the additional criminal penalty as well as forfeiture of subjects, occurring to be the crime instruments or immediate object of administrative or customs offences. Peculiarities of forfeiture infliction, in case of this penalty being optional or mandatory are deal with in the article. Disuse of the last is possible only under the terms, foreseen by the art. 44 of CC. It is emphasised on the impermission of using forfeiture of the property, if it was even in possession of the guilty person but did not belong to him on the right of ownership.