Довідка про вивчення та узагальнення практики розгляду справ, пов’язаних із застосуванням положень Закону України "Про біженців"

Управлінням узагальнення судової практики та судової статистики спільно з Судовою палатою з розгляду справ за зверненнями фізичних осіб здійснено вивчення та узагальнення практики розгляду справ, пов’язаних із застосуванням положень Закону України "Про біженців".

Метою зазначеного дослідження є виявлення проблемних питань, що виникають при розгляді зазначеної категорії справ, причин, що сприяють виникненню таких спорів, найбільш характерних порушень чи неправильного застосування норм матеріального та процесуального права, вироблення пропозицій для забезпечення єдиного та правильного застосування законодавства про біженців.

Об’єктом вивчення була інформація стосовно практики розгляду справ, пов’язаних із застосуванням законодавства про біженців, надана апеляційними адміністративними судами, та судові рішення цієї категорії справ, винесені за результатом касаційного розгляду.

Досліджувана категорія адміністративних справ є незначною порівняно із іншими категоріями справ. Однак, зважаючи на зростання поваги до прав людини, необхідності приведення законодавства з питань захисту біженців у відповідність з принципами та нормами міжнародного права, вивчення практики розгляду таких справ є надзвичайно актуальним.

За наявною інформацією на файловому сервері "Sudovi rishennya" Вищим адміністративним судом України станом на 01.04.2008 року розглянуто 12 касаційних скарг у справах, пов’язаних із застосування законодавства про біженців. Із зазначеної кількості справ у 8 справах рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін, в 4 випадках скасовано із направленням справи на новий розгляд.

Ще в 4 справах, за результатом вивчення матеріалів касаційних скарг, мали місце одиничні випадки залишення касаційної скарги без руху з надання строку для усунення недоліків; повернення касаційної скарги заявнику; поновлення строку на подання касаційної скарги та відмови в поновленні такого строку.

До законодавчої бази системи захисту біженців в Україні належать чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, серед яких Конвенція про статус біженців 1951 року та Протокол щодо статусу біженців 1967 року, Конституція України, Закони України "Про біженців", "Про громадянство України", "Про імміграцію", "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" та інші нормативно-правові акти.

Правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця, встановлення державних гарантій захисту біженців здійснюється відповідно до Закону України "Про біженців".

У розумінні абзацу другого статті 1 зазначеного Закону біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Як показав аналіз, суди при розгляді зазначеної категорії справ враховують вимоги частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), стосовно здійснення адміністративного судочинства відповідно до Конституції України, зазначеного Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

При цьому суди в своїй правозастосовчій діяльності дотримуються, принципів адміністративного судочинства, серед яких одним із провідних є принцип верховенства права, відповідно до якого, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість держави. Зазначений принцип, у відповідності до частини другої статті 8 КАС, застосовується з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

У ході вивчення судових справ виявлено, що позивачами у досліджуваній категорії справ є:

- іноземні громадяни, особи без громадянства, які прибули або бажають приїхати на територію України;

- іноземні громадяни чи особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах.

Правовим підґрунтям для звернення до суду цих осіб є частина перша статті 55 Конституції України, відповідно до якої кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Право таких осіб на звернення до адміністративного суду визначено частиною четвертою статті 6 КАС, відповідно до якої іноземці та особи без громадянства користуються в Україні таким самим правом на судовий захист, що і громадяни України.

Відповідачами у справах цієї категорії, в основному, виступають спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції – Державний комітет України у справах національностей та міграції (з 08.11.2006 Державний комітет України у справах національностей та релігій) та органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі – органи міграційної служби).

Відповідно до Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14.02.2007 року № 201, зазначений комітет є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Серед основних завдань якого є участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, забезпечення захисту прав національних меншин України; у сфері міграції, біженців та інших категорій мігрантів.

Статтею 6 Закону України "Про біженців" до компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, зокрема віднесено:

- прийняття рішень про надання, втрату і позбавлення статусу біженця;

- розгляд скарг на рішення органів міграційної служби про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця та про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, скасування зазначених рішень, якщо вони були прийняті з порушенням законодавства про біженців.

До компетенції органів міграційної служби статтею 7 зазначеного Закону віднесено, повноваження, зокрема щодо:

- прийняття заяв від іноземців та осіб без громадянства про надання їм статусу біженця у порядку, передбаченому цим Законом;

- прийняття рішень про оформлення документів для вирішення питання щодо надання, втрати або позбавлення статусу біженця;

- розгляд заяв про надання статусу біженця та підготовка письмового висновку щодо надання або відмови у наданні статусу біженця;

- перереєстрація осіб, яким надано статус біженця.

Аналіз законодавства про біженців показав, що низкою норм (абзац 18 статті 1, стаття 16 Закону України "Про біженців") визначено рішення стосовно статусу біженця, які підлягають оскарженню у судовому порядку. Це рішення органів міграційної служби про відмову в прийнятті заяви про надання статусу біженця, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.

У порядку адміністративного судочинства можуть бути оскарженні рішення Державного комітету в справах національностей та релігії про відхилення скарги про відмову в прийнятті заяви про надання статусу біженця, про відхилення скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, про відмову в наданні, втрату або позбавлення статусу біженця.

У цьому контексті вважаємо за необхідне зазначити, що у рішенні Конституційного Суду України від 25.12.1997 № 9-зп у справі щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України, зазначено, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов’язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.

Дослідженням встановлено, що найчастіше підставою для звернення до суду були рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, про відмову в наданні статусу біженця.

З огляду на викладене та виходячи із суб’єктного складу сторін, предметності спору такі справи, у розумінні пункту 1 частини першої статті 3, пункту 1 частини першої статті 17 КАС, є адміністративними. Як показав аналіз, визначення підсудності зазначеної категорії справ не складає труднощів у судів.

При оцінюванні рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень, судам слід дотримуватися вимог частини третьої статті 2 КАС, згідно якої у справах про оскарження рішень суб’єктів владних повноважень суди повинні перевіряти чи прийняті такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Судам слід враховувати, що спірні рішення повинні оцінюватися на відповідність дотримання принципу законності. Зазначений принцип частково відображено у частині другій статті 19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

А відтак Державний комітет в справах національностей та релігії, органи міграційної служби мають діяти в межах Закону України "Про біженців", приймати рішення відповідно до повноважень, визначених статтями 6, 7 цього Закону та інших його норм, які передбачають виконання зазначеними органами своїх повноважень, з дотриманням процедури прийняття рішень, встановленої Законом.

Прийняття рішень має здійснюватися з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, а саме рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів статусу біженця.

Прийняті рішення мають бути обґрунтованими, тобто винесеними з урахуванням усіх обставин та на підставі усіх матеріалів, які мають значення для конкретної ситуації. Відповідно до вимог Закону України "Про біженців" збір та дослідження матеріалів здійснюється шляхом проведення співбесіди із особою, яка заявила про намір отримати статус біженця, та направлення запитів до органів внутрішніх справ, служби безпеки, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування про надання чи уточнення інформації стосовно встановлення справжніх фактів про особу. Органи міграційної служби разом із органами внутрішніх справ, служби безпеки проводять ідентифікацію особи, перевіряють наявність обставин, за яких статус біженця не надається.

І лише на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про надання статусу біженця або про відмову у наданні статусу біженця (частина п’ята статті 14 Закону України "Про біженців").

Необґрунтоване рішення може поставити під загрозу життя або свободу заявника, піддати його ризику застосування катувань, інших видів жорстокого або таких, що принижують гідність, поводженню чи покаранню.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах національностей та релігій, органи міграційної служби не повинні проявляти у своїх рішеннях упередженого ставлення до особи, яка має намір отримати статус біженця, бути прихильним до особи або поводитися із нею дискримінаційно через особисту симпатію чи антипатію.

Оцінюючи дотримання суб’єктом владних повноважень принципу рівності перед законом судам слід зважати на те, що зазначений принцип означає рівне ставлення до осіб під час прийняття рішень, тобто за однакових умов не можуть бути прийняті протилежні рішення.

Водночас, такі рішення не повинні спричиняти будь-яких негативних наслідків для особи, обмежуючи її права, свободи та інтереси. Вони мають забезпечити баланс між публічними інтересами та інтересами конкретної особи, а відтак відповідати принципу пропорційності.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах національностей та релігій та органи міграційної служби мають забезпечувати право особи на участь у процесі прийняття рішення. Одним із засобів реалізації цього принципу є безпосередня участь особи у процедурі, що передує прийняттю рішення, забезпечення перекладача, представника особи, обізнаність про прийняття рішення.

Шукачі статусу біженця повинні бути проінформовані про результати рішень уповноважених органів, про право на оскарження та порядок такого оскарження. На сьогодні органи міграційної служби надають заявникові лише повідомлення з посиланням на номер та дату відповідного рішення, а не копію рішення, що ускладнює реалізацію права на його оскарження.

Рішення суб’єкта владних повноважень мають здійснюватися в межах часових рамок, визначених законодавством про біженців. Законом України "Про біженців" передбачено п’ятнадцятиденний термін для прийняття органами міграційної служби рішення щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Перебіг зазначеного строку розпочинається з дня реєстрації заяви.

У випадку прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця орган міграційної служби протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає інформацію відповідним органам виконавчої влади та повідомляє заявника про прийняте рішення.

Розгляд заяви про надання статусу біженця здійснюється органами міграційної служби протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. Зазначений термін може бути продовжено керівником органу до трьох місяців.

Рішення за заявою про надання, втрату і позбавлення статусу біженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом у справах національностей та релігій у місячний строк з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, що розглядав заяву. Зазначений строк може бути продовжений керівником органу до трьох місяців.

Рішення про надання, втрату або позбавлення статусу біженця протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилається до органу міграційної служби. Протягом семи робочих днів орган міграційної служби у випадку прийняття рішення про надання статусу біженця видає кожній особі, яка досягла шістнадцяти років, посвідчення біженця встановленого зразка.

У випадку прийняття рішення про відмову у наданні статусу біженця, про втрату або позбавлення статусу біженця орган міграційної служби протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі письмове повідомлення з обґрунтуванням причин відмови та роз’ясненням порядку оскарження рішення та протягом трьох робочих днів повідомляє про прийняте рішення відповідні органи виконавчої влади.

Невідповідність оскаржуваного рішення одному із критеріїв або декільком має оцінюватися на предмет порушення прав свобод чи інтересів позивача і в залежності від встановленого суд повинен прийняти відповідне рішення.

У випадку відсутності таких порушень суд, у відповідності до приписів статті 166 КАС, може постановити окрему ухвалу, в якій вказати на відхилення від принципів адміністративної процедури.

Вивчення судової практики показує, що суди, розглядаючи справи зазначеної категорії, в основному, дотримуються правил предметної та територіальної підсудності.

Так, відповідно до частини другої статті 18 КАС справи за позовами іноземних громадян, осіб без громадянства до органів міграційних служб, Державного комітету в справах національностей та релігій підсудні окружним адміністративним судам.

З огляду на те, що рішення відповідачів щодо таких осіб є правовим актом індивідуальної дії, то оскарженню підлягають до окружного адміністративного суду за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача (частина друга статті 19 КАС).

Статтею 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір проживання в Україні" місцем проживання фізичної особи вважається адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік, а місцем перебування – адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік.

Законними підставами для перебування на території України іноземців та осіб без громадянства, відповідно до абзацу третього статті 5 зазначеного Закону, є реєстрація на території України паспортного документа або наявність посвідки на постійне або тимчасове проживання в Україні, або документів, що посвідчують отримання статусу біженця чи притулку в Україні. Для осіб шукачів статусу біженця документами, що засвідчують законність перебування особи на території України є довідка про подання особою заяви про надання їй статусу біженця, довідка про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання їй статусу біженця, довідка про прийняття скарги до розгляду, довідка про звернення до суду, і є дійсними для реалізації прав та виконання обов’язків, передбачених Законом України "Про біженців" та іншими законами України на період чинності довідок.

У процесі вивчення судової практики не виявлено випадків передачі адміністративних справ з одного адміністративного суду до іншого в зв’язку із порушенням правил територіальної підсудності.

Згідно з частиною першою статті 24 КАС адміністративні справи, предметом оскарження в яких є рішення, дії чи бездіяльність центрального органу виконавчої влади розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів.

З огляду на предметність спорів у справах зазначеної категорії та статус відповідачів справи досліджуваної категорії вирішуються колегіально.

Однак аналіз показав наявність у судовій практиці одноособового розгляду справи, що призвело до скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Прикладом може слугувати справа за скаргою Асірян Анжели Рубенівни до Державного комітету України у справах національностей та міграції про визнання рішення про відмову в наданні їй статусу біженця неправомірним та його скасування, про зобов’язання надання їй статусу біженця.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем у зазначеній справі є Державний комітет України у справах національностей та міграції, тобто центральний орган виконавчої влади, однак, всупереч вимог частини першої статті 24 КАС, судом першої інстанції справа розглянута суддею одноособово, а не колегією у складі трьох суддів.

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій у зазначеній справі, Вищий адміністративний суд України (ухвала від 29.08.2007) зазначив, що оскільки справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду, то суд апеляційної інстанції, відповідно до пункту 1 частини першої статті 204 КАС, повинен був скасувати постанову суду першої інстанції та направити дану справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Як свідчать матеріали розглянутих справ, у судовій практиці має місце проблема із застосуванням строків звернення до суду у зазначеній категорії справ.

Порядок та строки оскарження рішень щодо статусу біженця визначено статтею 16 Закону України "Про біженців". Зазначеною нормою стосовно оскарження рішення органу міграційної служби про відмову в прийнятті заяви про надання статусу біженця, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця встановлено альтернативний порядок оскарження. Зазначені рішення можуть бути оскаржені до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції протягом семи робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову чи до суду, в установленому законом порядку. Отже, оскарження рішення владного органу в адміністративному порядку не є обов’язковою передумовою для звернення до суду. Зазначене відповідає пункту 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 25.12.1997 № 9-зп у справі щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України, згідно з яким подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду.

Рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції про відхилення скарги про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця, про відхилення скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, про відмову у наданні, втрату або позбавлення статусу біженця підлягають оскарженню в судовому порядку.

Строки звернення до суду у зазначеній категорії справ визначені статтею 99 КАС.

Однак, у судовій практиці мало місце застосування семиденного строку, визначеного статтею 16 Закону України "Про біженців", для оскарження рішень органу міграційної служби до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції як строк звернення до суду.

Наприклад, залишаючи позовну заяву Щекаревича І.В. про визнання дій неправомірними і зобов’язання прийняти рішення про оформлення документів щодо надання статусу біженця без розгляду, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що позивач пропустив семиденний строк звернення до суду, який встановлений Законом України "Про біженців".

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, колегія суддів Вищого адміністративного суду України (ухвала від 17.11.2005), дійшла висновку, що судам при вирішенні питання щодо пропуску строку звернення до суду необхідно було керуватися нормами цивільного процесуального законодавства, за правилами якого підлягала розгляду справа, а не нормами Закону України "Про біженців".

Аналізуючи порушене питання, слід зазначити, що значна кількість апеляційних, касаційних скарг повертаються скаржникам, у зв’язку із пропуском строку, визначеного для їх подання та за відсутності клопотання про поновлення пропущеного строку.

При цьому варто зазначити, що процесуальне законодавство не містить будь-яких особливостей оскарження судових рішень досліджуваної категорії справ в апеляційному чи касаційному порядку. При визначені судом поважності пропуску строку звернення до суду, заявнику забезпечується таке право.

У зв’язку з тим, що касаційна скарга подана 19.10.2006, а рішення суду апеляційної інстанції постановлено 21.06.2006, Чамбілі Діві Тікчанд в скарзі виклала клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження зазначеного рішення, посилаючись на те, що процесуальний строк пропущений нею з поважних причин.

Так, зокрема, Чамбілі Діві Тікчанд вказала, що вона перебувала на стаціонарному лікуванні з 26.06.2006 по 30.08.2006, що перешкодило їй вчасно підготувати й подати касаційну скаргу.

Враховуючи викладене, Чамбілі Діві Тікчанд просила визнати поважними підстави пропуску процесуального строку при зверненні із даною касаційною скаргою.

Оцінюючи обставини, що перешкоджали здійсненню процесуального права на касаційне оскарження, на які заявник посилався як на поважні, Вищий адміністративний суд України (ухвала від 28.02.2008 року) виходив з того, що заявник не мав можливості своєчасно реалізувати своє право на касаційне оскарження і, посилаючись на приписи статті 13 КАС стосовно забезпечення права на касаційне оскарження рішень адміністративного суду, особами, які беруть участь у справі, поновив строк на касаційне оскарження.

Одним із напрямків удосконалення порядку розгляду справ, пов’язаних із застосуванням законодавства про біженців, вбачається забезпечення послуг перекладача. Наразі питання щодо залучення до розгляду справи перекладача залишаються законодавчо неврегульованими.

Відповідно до частини другої статті 68 КАС перекладач допускається ухвалою суду за клопотанням особи, яка бере участь у справі, або призначається з ініціативи суду.

Суд забезпечує особі перекладача, якщо дійде висновку, що особа внаслідок неспроможності оплатити послуги перекладача.

На практиці суд постає перед проблемою, коли жодне судове рішення не може бути ухвалене без участі перекладача, бо іноземці, переважно, не володіють мовою відправлення судочинства. Відсутність належним чином підготовлених перекладачів зі знанням як мови судочинства, так і рідної мови іноземця, а також особливостей юридичної термінології створює складність при вирішенні питання про залучення до розгляду справи перекладача. Виникають труднощі і при вирішенні оплати його послуг.

Порядок порушення клопотання про надання статусу біженця, визначений статтею 9 Закону України "Про біженців". Прагнучи привести зазначену норму у відповідність до приписів Конвенції про статус біженців 1951 року, якою не передбачено строкових обмежень доступу до процедури визначення статусу біженця, замість визначеного 5-денного строку (для осіб, які мали намір набути статус біженця і перетнули державний кордон України, у встановленому законом порядку) та 3-денного строку (для осіб, які мали намір набути статус біженця і намагалися незаконно перетнути чи перетнули державний кордон України) на звернення із заявою про надання статусу біженця, законодавець зобов’язує особу без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби.

Як показує судова практика при розгляді справ виникають складнощі, пов’язані із застосуванням цієї категорії.

В зв’язку з цим доцільним є роз’яснення терміну "без зволікань" Міністерства юстиції України від 19.09.2005 року № 18-36-217, відповідно до якого, оцінюючи виконання біженцем обов’язку звернення із відповідною заявою, потрібно враховувати можливу наявність наступних об’єктивних факторів:

- відсутність інформації чи практичної допомоги;

- проблеми зі знанням мови;

- проблеми зі знанням законодавства України;

- стан здоров’я тощо.

При цьому врахуванню підлягає і суб’єктивний фактор, а саме, сумлінне ставлення особою до виконання обов’язку звернення до органу міграційної служби, тобто за першої можливості.

Окрему категорію осіб, які мають намір набути в Україні статус біженця, є особи, які не є громадянами України, але на законних підставах перебувають на території України. Відповідно до частини шостої статті 9 Закону України "Про біженців" такі особи повинні звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання статусу біженця до закінчення строку дії дозволу на перебування в Україні, за умови, якщо під час перебування на території України в країні їх громадянської належності чи постійного проживання виникли умови, зазначені у абзаці другому статті 1 цього Закону. Як показує судова практика, в основному до цієї категорії осіб відносяться особи, які прибули в Україну для одержання освіти.

Зазначені вимоги до подання заяви про надання статусу біженця не поширюються на випадки, коли такі заяви подаються законними представниками дітей, розлучених із сім’єю.

Разом з тим, як показує судова практика, порушення часових обмежень на подачу заяв не розцінюється судами як підстава для відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, оскільки не є підставою для прийняття такого рішення.

Така позиція відповідає практиці Європейського суду з прав людини. Так, у рішенні від 11.07.2000 у справі "Джабарі проти Туреччини" (щодо депортації і заборони катування, права на ефективний судовий захист і непоправний характер шкоди, що загрожує заявниці) суд постановив, що пропуск заявницею п’ятиденного строку, протягом якого слід звертатися з проханням про надання притулку, обумовив відсутність обов’язку органів державної влади Туреччини аналізувати фактичні причини страху пані Джабарі повертатись до Ірану. На думку суду, автоматичне і механічне застосування норми про п’ятиденний строк звернення з проханням про надання притулку розходиться з політикою, спрямованою на захист фундаментальних прав, закріплених у статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Разом з тим, частиною восьмою статті 9 Закону України "Про біженців" визначено підстави для прийняття рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця. Таке рішення може бути прийнято за наявності однієї з умов:

- якщо заявник видає себе за іншу особу;

- якщо заявнику раніше було відмовлено в наданні статусу біженця за відсутності умов, передбачених абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися;

- якщо особі раніше було відмовлено у прийнятті заяви про надання статусу біженця або оформленні документів для вирішення питання щодо надання такого статусу через зловживання процедурою надання, крім випадків, коли заявник повідомив достовірні відомості про свою особу.

Повноваження органів міграційної служби на стадії оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця закріплені у статтях 11 – 12 Закону України "Про біженців".

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами:

- які є очевидно необґрунтованими (у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону);

- коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу;

- за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв’язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Як приклад застосування зазначеної норми можна навести справу за скаргою Бані Масуд Ахмеда на рішення відділу у справах національностей та міграції Закарпатської обласної державної адміністрації про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.

У лютому 2004 року позивач звернувся до суду із вказаною скаргою, в якій просив визнати неправомірним рішення відділу у справах національностей та міграції Закарпатської обласної державної адміністрації № 16/6 від 17.01.2004, яким йому було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.

Рішенням Ужгородського міського суду Закарпатської області від 01.03.2004, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 20.07.2004, у задоволенні скарги відмовлено.

Залишаючи касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін Вищий адміністративний суд України (ухвала від 12.12.2007) зазначив наступне.

Відповідно до частини першої статті 11 Закону України "Про біженців" оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, поданої до органу міграційної служби за місцем тимчасового перебування заявника.

Судами було встановлено, що позивач – громадянин Ірану Бані Масуд Ахмед в липні 2003 року залишив країну постійного проживання і 03.08.2003 нелегально в’їхав в Україну, де порушив питання про надання йому статусу біженця.

На підставі даних, наданих позивачем та отриманих в ході співбесіди з ним, відділ у справах національностей та міграції Закарпатської обласної державної адміністрації своїм наказом № 16/6 від 17.01.2004 відмовив Бані Масуд Ахмеду в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця.

Це рішення мотивовано тим, що позивач залишив країну постійного проживання в пошуках роботи, тобто з економічних причин, а не через побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Таким чином, встановивши, що у позивача відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 Закону України "Про біженців", Вищий адміністративний суд України підтримав висновок судів попередніх інстанцій щодо правомірності оскарженого рішення відповідача.

Судам слід враховувати, що ненадання доказів щодо переслідування в країні громадянської належності не є підставою для відмови в прийнятті заяви про надання статусу біженця, а є підставою для прийняття рішення про відмову в наданні статусу біженця.

При вирішенні питання про правомірність рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця з підстав необґрунтованості заяви, судам слід враховувати, що на користь заявника можуть свідчити наступні факти:

- реальна спроба обґрунтувати заяву;

- надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів;

- зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше;

- встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Зазначені аспекти викладені у Директиві Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається від 27.04.2004 № 8043/04.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України "Про біженців", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться:

- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства – за межами країни свого колишнього місця проживання;

- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;

- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

- побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов’язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

У процесі вивчення судової практики виявлено, що найчастіше особи є шукачами статусу біженця із-за підстав побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками належності до певної соціальної групи в країні своєї громадянської належності. Аналізуючи порушене питання, слід зазначити, що у судовій практиці складнощі викликає оцінювання доказів, якими підтверджуються зазначені обставини.

Показовим прикладом правозастосування є справа за скаргою Аль Шех Мохамеда Іяда на рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції про відмову в наданні статусу біженця.

Судами встановлено, що 25.10.1998 скаржник прилетів до Києва із Дамаска і до 2002 року легально перебував на території України, одружившись у 1999 році з громадянкою України. До закінчення терміну реєстрації, в листопаді 2001 року звернувся до міграційної служби Львівської обласної державної адміністрації з приводу подачі заяви про отримання статусу біженця, тому що він є членом курдської організації, яка переслідується в його країні, але отримав відповідь про відсутність повноважень щодо вирішення цього питання.

На повторне звернення через шість місяців він отримав повідомлення про відмову у наданні йому статусу біженця на підставі рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції № 124 від 20.03.2003.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16.12.2004, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 04.05.2005, у задоволенні скарги відмовлено. При цьому суди виходили з того, що заявник не має документів, які б підтверджували наявність умов для надання статусу біженця та запізно звернувся за отриманням такого статусу.

Як видно з матеріалів справи, Аль Шех Мохамед Іяд 25.07.2002 звернувся до управління у справах національностей та міграції Львівської обласної державної адміністрації із заявою про надання йому статусу біженця. Перед тим, легально перебуваючи на території України, заявник у 2001 році вже звертався до управління з того самого приводу, однак тоді це питання вирішено не було, оскільки управління не мало відповідних повноважень.

Рішеннями управління у справах національностей та міграції Львівської обласної державної адміністрації дозволено прийняти заяву позивача про надання статусу біженця, проведено оформлення його документів та визнано доцільним надати йому такий статус.

Зазначеним управлінням на підставі заяви було проведено співбесіду із заявником і оформлено протокол співбесіди, де він виклав обставини, які викликають у нього побоювання стати жертвою переслідувань в разі повернення до країни походження.

Під час співбесіди заявник, зокрема, заявив, що він за походженням є курдом і як член курдської організації вів боротьбу за права курдів в своїй країні.

Крім того, позивач навів приклади переслідувань його знайомих, в тому числі і зникнення родичів, зазначив причини, з яких він не бажає і побоюється повертатись до країни походження, вказав підстави, які можуть призвести до його переслідування в разі повернення до Сирії.

Проте відповідачем було прийнято рішення про відмову позивачу у наданні статусу біженця з мотивів недоведеності ним своїх доводів, з чим погодились і суди, які дійшли передчасного висновку щодо його правомірності.

Переглядаючи зазначену справу у касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України зазначив, що досліджуючи докази судам слід зважати, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб’єктивної та об’єктивної сторін. Суб’єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб’єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з’ясування у першу чергу суб’єктивних обставин є досить важливим.

Вищий адміністративний суд України зауважив, що суб’єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути невиносним. Термін "побоювання" означає, що особа не обов’язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Об’єктивна сторона пов’язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього – з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що суди повинні мати власне судження про ситуацію в країні походження біженця.

Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб’єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об’єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Також Вищий адміністративний суд України зазначив, що свідчення особи, яка бажає отримати статус біженця, і докази, що їх підтверджують відносно загрози переслідування, повинні задовольняти тому, що є прийнятним вважати "можливим у розумних межах" або правдоподібним, тобто заявник не повинен обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця.

Вищий адміністративний суд України звернув увагу судів на те, що побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб’єктом переслідування – державні органи, чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за зазначеною Конвенцією тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.

Таким чином, біженець має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок переслідування цієї особи за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від’їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від’'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від’їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

У цілому, "обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування" є лише припущенням, яке має об’єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов’язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Частиною сьомою статті 11 Закону України "Про біженців" передбачено, що до заяви про надання статусу біженця додаються документи і матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття такого статусу, однак цією нормою не встановлено обов’язковості подання таких документів.

Вищий адміністративний суд України зазначив, що, застосовуючи цю норму, судами не враховано, що в залежності від певних обставин отримання, і відповідно надання таких документів особою, що звертається за встановленням статусу біженця може бути взагалі неможливе. Неможливість надання таких документів не є підставою для визнання відсутності умов для надання статусу біженця.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судами не в повному обсязі встановлені всі фактичні обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення.

В продовження означеної проблеми слід зазначити, що нормами Закону України "Про біженців" передбачено право, спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції органів міграційної служби з метою уточнення інформації, повідомленої заявником, на звернення до відповідних органів державної влади та місцевого самоврядування.

Так, частиною шостою статті 13 зазначеного Закону встановлено, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, повідомленої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів внутрішніх справ, служби безпеки, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається.

З аналогічних підстав, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається (частина третя статті 14 Закону України "Про біженців").

А відтак, оцінюючи повноту та всебічне вивчення доказової бази у справах зазначеної категорії, судам слід звертати увагу на те, чи здійснені відповідачами усі дії, передбачені законодавством про біженців, для встановлення інформації про заявника та обставин, які стали підставою для звернення із заявою про набуття статусу біженця.

Таку позицію висловив Вищий адміністративний суд України (ухвала від 19.07.2007), у справі за скаргою Аль – Бадрі Фейсал Абдул Азіз на рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції № 536 від 22.12.2003 про відмову в наданні статусу біженця в Україні. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій у зазначеній справі, суд касаційної інстанції зазначив, що відповідач, отримавши особову справу з висновком органу міграційної служби про надання статусу біженця позивачеві, зробив протилежний висновок про відмову у наданні такого статусу, але при цьому не вчинив будь-яких дій, передбачених частиною третьою статті 14 Закону України "Про біженців", для встановлення справжніх фактів стосовно позивача. Крім того, висновок відповідача є необґрунтованим.

За таких обставин, висновки судів попередніх інстанцій про правомірність оспорюваного рішення, яке прийняв відповідач, Вищий адміністративний суд України визнав передчасними і такими, що ґрунтуються на неповно з’ясованих обставинах справи.

Статтею 10 Закону України "Про біженців" визначено осіб, яким статус біженця не надається, до яких відноситься особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об’єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;

- яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених з сім’ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).

Як свідчать матеріали розглянутих судами справ, в основному в судовому порядку оскаржуються рішення, пов’язані із застосування пунктів 4, 6 статті 10 Закону України "Про біженців", які визначають, що статус біженця не надається особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні; особа до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Застосування інших приписів цієї статті у судовій практиці не виявлено.

Для прикладу можна навести справу за скаргою на рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції від 11.12.2002 про відмову в наданні їм статусу біженців. Обґрунтовуючи скаргу заявники зазначили, що вони є подружжям, громадянами Афганістану, за національністю – таджики. Посилаючись на побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками національності та політичних переконань просили визнати неправомірними вказане рішення суб’єкта оскарження.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26.06.2006, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 23.10.2003, Паряні М.Х. та Паряні Р.Х. відмовлено в задоволенні скарги.

Судами встановлено, що прибувши до України Паряні М. Х. та Паряні Р. Х. звернулись до Посольства Афганістану, де були зареєстровані відповідно 08.01.2002 та 29.01.2002 та отримали довідки.

До управління у справах національностей та міграції Одеської облдержадміністрації позивачі звернулись лише 03.09.2002.

При проведенні співбесіди скаржники зазначали, що виїхали з країни через війну, нестабільну політичну обстановку в країні, негативного економічного стану країни.

Крім того, судами встановлено, що до прибуття на Україну скаржники перебували у третій безпечній країні.

Вищий адміністративний суд України (ухвала від 14.03.2006), за результатом розгляду справи у касаційному порядку зазначив, що суди обґрунтовано дійшли висновку щодо відповідності рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції від 11.12.2002 про відмову у наданні статусу біженців вимогам пунктів 4 та 6 статті 10 Закону України "Про біженців", оскільки скаржники є особами, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені абзацом 2 статті 1 цього Закону відсутні.

Аналогічним чином і з таким самим обґрунтуванням вирішено справу за позовом громадянина Палестини про визнання неправомірним рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції № 27 від 11.12.2002 про відмову в наданні йому статусу біженця.

Судом першої інстанції встановлено, що громадянин Палестини Муавіа Х.С.З. у 1990 році прибув до України і до липня 1991 року навчався на підготовчому відділенні Одеської державної академії харчових технологій, після чого поступив до Одеського державного медичного університету, з якого був відрахований у 1994 році за власним бажанням, після чого перебував на території України нелегально.

З матеріалів справи встановлено, що заявник не виїхав до Об’єднаних Арабських Еміратів у зв’язку з відсутністю у нього всіх необхідних для цього документів (ухвала Вищого адміністративного суду України від14.02.2007).

Аналіз Закону України "Про біженців" дозволяє дійти висновку, що його норми в цілому відповідають міжнародним нормам, які регулюють захист прав біженців та шукачів статусу біженця.

Разом з тим, принагідно відмітити, що процедура отримання статусу біженця, визначена цим Законом, є невиправдано складною та багатоетапною. Принаймні чотири етапи процедури набуття статусу біженця (подання заяви, прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання особі статусу біженця, прийняття скарги до розгляду, оскарження рішення до суду) супроводжуються видачею відповідних довідок, що засвідчують законність перебування особи на території України і є дійсними для реалізації прав і виконання обов’язків, передбачених законодавством України.

Водночас, удосконаленню підлягає процедура ознайомлення особи, яка має намір отримати статус біженця, із рішеннями суб’єктів владних повноважень, оскільки нормами Закону України "Про біженців" не передбачено направлення, надання таким особам копії відповідного рішення. Приписами зазначеного Закону визначено, що це рішення, якими вимоги заявника відхиляються, а відтак можуть бути оскарженими. Проте, реалізація такого права обмежується надісланням повідомлення про прийняте рішення.

З метою вироблення однакової та правильної судової практики вирішення зазначеної категорії справ судам слід виходити з наступного:

При оцінюванні рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень, судам слід дотримуватися вимог частини третьої статті 2 КАС.

Невідповідність оскаржуваного рішення одному із критеріїв або декількох має оцінюватися на предмет порушення прав свобод чи інтересів позивача і в залежності від встановленого суд повинен прийняти відповідне рішення.

У випадку відсутності таких порушень суд, у відповідності до приписів статті 166 КАС, може постановити окрему ухвалу, в якій вказати на відхилення від принципів адміністративної процедури.

Порушення часових обмежень на подачу заяв не повинно розцінюватися судами як підстава для відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, оскільки не є підставою для прийняття такого рішення.

Судам слід враховувати, що ненадання доказів щодо переслідування в країні громадянської належності не є підставою для відмови в прийнятті заяви про надання статусу біженця, а є підставою для прийняття рішення про відмову в наданні статусу біженця.

Оцінюючи повноту та всебічне вивчення доказової бази у справах зазначеної категорії, судам слід звертати увагу на те, чи здійснені відповідачами усі дії, передбачені законодавством про біженців, для встановлення інформації про заявника та обставин, які стали підставою для звернення із заявою про набуття статусу біженця.

З метою правильного і однакового застосування законодавства при вирішенні зазначеної категорії справ, вважаємо за необхідне підготовлене узагальнення обговорити на засіданні Судової палати з розгляду справ за зверненнями фізичних осіб, використати при підготовці Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про судову практику розгляду спорів щодо надання статусу біженця та примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України" та довести до відома суддів адміністративних судів.