Узагальнення судової практики про дотримування судами м. Києва вимог законодавства щодо публічності, гласності й безперервності кримінального судочинства

Апеляційним судом м. Києва вивчено практику застосування судами м. Києва законодавства щодо публічності, гласності й безперервності кримінального судочинства при розгляді кримінальних справ протягом 2003-2004 років. Узагальнення проведено за даними практики розгляду кримінальних справ районними судами м. Києва, окрім Солом'янського районного суду м. Києва, та практикою розгляду справ апеляційним судом м. Києва.

В узагальненнях усіх районних судів м. Києва зазначено, що суди дотримуються вимог ст. 20 КПК України щодо гласності судового розгляду і розглядають справи у відкритих судових засіданнях, окрім випадків, передбачених цією статтею. Подільський районний суд м. Києва рішень про розгляд справ у закритому судовому засіданні в 2003-2004 роках не приймав.

Рішення про закритий судовий розгляд приймаються, як правило, у попередньому розгляді справи.

За змістом ч. 1 ст. 20 КПК України у випадках, коли відкритий розгляд справи суперечить інтересам охорони державної або іншої захищеної законом таємниці, судове засідання обов'язково має бути закритим. Тому у таких випадках рішення про закритий розгляд справи суддя повинен приймати при вирішенні питань в зв'язку з підготовкою справи до судового розгляду, що передбачено п. 10 ст. 253 КПК України.

Частиною 2 ст. 20 КПК України встановлено, що закритий розгляд справи допускається за мотивованою ухвалою суду в справах про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, в справах про статеві злочини, а також в інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, та у разі, коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист. Рішення про закритий розгляд справи у таких випадках може бути прийнято як при попередньому розгляді справи (коли це рішення приймається за ініціативою суду чи на момент попереднього розгляду справи є клопотання учасників процесу про закритий розгляд справи), так і в судовому засіданні. Але в усякому разі у випадках, передбачених ч. 2 ст. 20 КПК України, закритий розгляд справи повинен бути мотивований у постанові судді чи ухвалі суду. Вивчення справ показало, що у випадках, коли рішення про закритий розгляд справи приймається у попередньому розгляді справи, суди просто зазначають у резолютивній частині постанови про те, що справа буде слухатись у закритому судовому засіданні і при цьому, як правило, в мотивувальній частині постанови не вказують підстави для такого рішення.

З узагальнень районних судів вбачається, що в закритих судових засіданнях розглядались справи про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи та з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які брали участь у справі. Шевченківським районним судом м. Києва справа про обвинувачення Г. А. А. за ст. 15 ч. 2, ч. 2 ст. 392, 349, ч. 1 ст. 263 КК України була призначена до розгляду у виїзному судовому засіданні з метою запобігання розголошенню відомостей, що містились у матеріалах справи: планів-схем розташування приміщень СІЗО N 13, інструкцій для працівників СІЗО N 13 та листів, які містили відомості про інтимні сторони життя осіб, які брали участь у справі. Закриті судові розгляди в справах про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку та у разі, коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист районними судами, не призначались. Апеляційним судом м. Києва при розгляді справ по першій інстанції приймались рішення про закритий судовий розгляд справ з урахуванням інтересів безпеки осіб, взятих під захист (наприклад, справи про обвинувачення В. та інших за ст. 93 КК України 1960 р., С. і К.).

Рішення про закритий судовий розгляд може бути прийнято як про розгляд справи у повному обсязі, так і частково (наприклад, при проведенні судового слідства чи при розгляді окремих епізодів обвинувачення). Є доцільним, що при вирішенні питання щодо об'єму закритого судового розгляду справи судам слід враховувати конкретні обставини справи та її обсяг. Так, при попередньому розгляді справи про обвинувачення П. В. Д. за ч. 5 ст. 185, ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 190 КК України Оболонський районний суд м. Києва постановив слухати справу у закритому судовому засіданні. З протоколу судового засідання вбачається, що справа слухалась по суті у трьох судових засіданнях і при цьому епізод за ч. 2 ст. 152 КК України слухався протягом одного судового засідання, коли в судове засідання з'явилась потерпіла, а в решті судових засідань обставини статевого злочину не розглядались. Тому в даному випадку можливо було б слухати справу у закритому судовому засіданні лише в частині, що стосувалась обвинувачення за ст. 152 КК України, а в решті судове засідання могло бути б відкритим.

1. Практика застосування судами ст. 94 - 991 КПК України.

Частина 1 ст. 97 КПК України зобов'язує суди приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню. По заяві або повідомленню про злочин суддя може прийняти одне з таких рішень: порушити кримінальну справу; відмовити в порушенні кримінальної справи; направити заяву або повідомлення за належністю.

За чинним КПК суддя має право порушити чи відмовити в порушенні кримінальної справи лише за скаргою потерпілого і за наявності достатніх даних, які вказують на вчинення злочинів, перелічених у ч. 1 ст. 27 КПК України. В інших випадках судді не надано право порушувати кримінальні справи.

Випадків порушення судами справ (крім справ, зазначених у ч. 1 ст. 27 КПК України, відповідно до ст. 98 КПК України, не встановлено.

В основному суди, отримавши заяви і скарги про злочини, не зазначені у ч. 1 ст. 27 КПК України, направляють такі заяви і скарги прокурорам для перевірки. Печерський районний суд м. Києва повідомив, що повернув заявнику скаргу з роз'ясненням, що на підставі ст. 98 КПК України суд може порушити кримінальну справу лише за наявності складу злочину, зазначеного у ст. 27 КПК України. Такі дії суду суперечать вимогам чч. 1 і 2 ст. 97 КПК України, які зобов'язують суд прийняти заяву і, в разі непідвідомчості заяви суду у стадії порушення кримінальної справи, направити її за належністю.

У ст. 97 КПК України йдеться про всі заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини. Частиною 1 ст. 27 КПК України визначено коло справ, які порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого.

Скарга потерпілого повинна відповідати вимогам, які встановлені Кримінально-процесуальним кодексом щодо обвинувального висновку (ст. ст. 223, 224 КПК України).

Згідно з ст. 251 КПК України, суддя, одержавши від потерпілого скаргу з проханням порушити справу, приймає одне з таких рішень:

1) залишає скаргу без розгляду, якщо вона не відповідає вимогам ст. ст. 223, 224 КПК України, та повертає її особі, яка подала скаргу;

2) за наявності до того підстав відмовляє в порушенні кримінальної справи або надсилає її за належністю прокурору;

3) за наявності достатніх підстав, які вказують на вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 27 КПК України, порушує кримінальну справу і призначає її до розгляду.

Практика судів при вирішенні вищезазначених питань не є однорідною. Зокрема, залишаючи скаргу без розгляду та повертаючи її особі, яка подала скаргу, частина суддів у постановах конкретно вказують, у чому полягає невідповідність скарги ст. ст. 223, 224 КПК України, а деякі судді просто обмежуються вказівкою на те, що скарга не відповідає ст. ст. 223, 224 КПК України. На нашу думку, постанова судді про залишення скарги без розгляду та повернення її скаржникові повинна бути вмотивованою, тобто повинна містити посилання на те, в чому полягає невідповідність скарги вимогам закону.

Деякі суди приймають скарги, які не відповідають вимогам ст. ст. 223, 224 КПК України, і відмовляють у порушенні кримінальної справи (постанова Дніпровського районного суду м. Києва від 08.04.2003 року за скаргою П. Ф. С., постанова Подільського районного суду м. Києва від 05.12.2003 року за скаргою К. А. В.). Така практика є хибною, бо це суперечить п. 1 ст. 251 КПК України, згідно з якою в такому випадку скаргу належить залишити без розгляду та повернути її особі, яка подала скаргу.

Встановивши, що скарга відповідає вимогам, встановленим ст. ст. 223, 224 КПК України, та керуючись ст. 94 КПК України, суддя перевіряє наявність підстав для порушення кримінальної справи.

При відсутності підстав до порушення кримінальної справи суддя своєю постановою відмовляє в порушенні кримінальної справи (ч. 1 ст. 99 КПК України, а при наявності підстав, відповідно, порушує кримінальну справу (ч. 1 ст. 98 КПК України).

При вирішенні питання про наявність підстав до порушення кримінальної справи суду належить визначити - чи є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину, оскільки лише в такому випадку може бути порушена кримінальна справа згідно з ч. 2 ст. 94 КПК України. Інколи суди, відмовляючи в порушенні кримінальної справи, не виконують належним чином вимоги ст. 94 КПК України. Так, постановою Солом'янського районного суду м. Києва від 09.03.2004 року відмовлено в порушенні кримінальної справи проти Д. П. М. за ч. 1 ст. 125 КК України. При цьому постанова суду не містила висновків про достатність підстав до порушення кримінальної справи, але в ній було дано оцінку поясненням осіб, які могли бути свідками в справі, та висловлено припущення щодо механізму і часу заподіяння тілесних ушкоджень потерпілій Л. В. М. З мотивів невиконання судом вимог ст. 94 КПК України, а також невиконання вимог ст. 251 КПК України про попередній розгляд справи постанову Солом'янського районного суду м. Києва було скасовано апеляційною інстанцією.

Районні суди м. Києва відмовляли в порушенні кримінальних справ згідно з ст. 99 КПК України. Підставами для прийняття таких рішень були недостатність даних, які вказують на наявність ознак злочину в діях особи; примирення сторін до порушення кримінальної справи; наявність постанови органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи. В останньому випадку суди вважали, що оскільки постанова органу дізнання про порушення кримінальної справи не скасована, то це унеможливлює порушення кримінальної справи за тими ж обставинами. Така позиція не завжди є правильною, про що свідчить наступний приклад. Постановою Дніпровського районного суду м. Києва від 11.08.2003 року відмовлено в порушенні кримінальної справи проти В. М. Г. на тій підставі, що в матеріалах справи є постанова органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи на підставі ст. 6 ч. 2 КПК України. Скасовуючи вказану постанову суду, колегія суддів апеляційного суду м. Києва у своїй ухвалі зазначила, що із змісту заяви та постанови органу дізнання можна зробити висновок, що відмовлено в порушенні кримінальної справи в частині вчинення В. хуліганських дій. Що стосується обвинувачення за ч. 2 ст. 125 КК України, то по ньому рішення фактично не прийняте, тому постанова органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи в даному випадку не є перешкодою для суду при вирішенні питання про порушення кримінальної справи в порядку ст. 27 КПК України.

Постановою Дніпровського районного суду м. Києва від 10.08.2004 року відмовлено в порушенні кримінальної справи за ч. 2 ст. 125 проти Л. В. В. на підставі п. 11 ст. 6 КПК України. Суд також посилається на нескасовану постанову органу дізнання по тому ж факту, але у постанові суду при цьому не зазначено, за якою статтею КК України було відмовлено в порушенні кримінальної справи органами міліції і як це узгоджується із скаргою приватного звинувачення.

В разі, коли суди за матеріалами скарг вбачають ознаки злочинів, не зазначених у ч. 1 ст. 27 КПК України, такі скарги направляються за належністю прокурору.

При цьому суди по-різному оформляють передавання скарг за належністю прокурору. Так, в узагальненні Печерського районного суду м. Києва вказано, що рішення про передавання матеріалів скарг за належністю приймаються без постановлення процесуальних документів. Судді Деснянського районного суду м. Києва в одних випадках виносять постанови про направлення скарг прокурору за належністю, а в інших - направляють скарги лише з супровідними листами. Вважаємо, що правильним у даному випадку буде направлення скарги за належністю супровідним листом, виходячи із змісту п. 2 ст. 251 КПК України.

Частиною 2 ст. 99 КПК України передбачено, що якщо внаслідок перевірки заяви чи повідомлення не встановлено підстав для порушення кримінальної справи, але матеріали перевірки містять дані про наявність у діянні особи адміністративного або дисциплінарного проступку чи іншого порушення громадського порядку, суддя, зокрема, вправі, відмовивши в порушенні кримінальної справи, надіслати заяву на розгляд громадської організації, службі в справах неповнолітніх, трудовому колективу або власнику підприємства, установи чи організації уповноваженого ним органу для вжиття відповідних заходів впливу або передати матеріали для застосування в установленому порядку заходів адміністративного стягнення. Дані про направлення судами м. Києва заяв та повідомлень у порядку ч. 2 ст. 99 КПК України відсутні.

В справах про злочини невеликої тяжкості, якщо відбулося примирення підсудного з потерпілим, суди на підставі ст. 46 КК України звільняли особу від кримінальної відповідальності та, керуючись ст. 71 КПК України, закривали провадження в справі. Однак деякі суди лише закривали провадження в справі без звільнення особи від кримінальної відповідальності (справи про обвинувачення Б. М. П. за ч. 1 ст. 164 КК України - Дніпровський райсуд; Н. М. О. за ч. 1 ст. 286 КК України - Печерський райсуд; К. О. В. за ч. 1 ст. 190 КК України - Святошинський райсуд).

У районних судах м. Києва відсутня практика вирішення справ, в яких відбулось примирення потерпілого з обвинуваченим, а, відповідно до ст. 27 КПК України, справу закривати не можна (це справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК України.

На думку суддів Шевченківського районного суду м. Києва, зазначений у ч. 1 ст. 27 КПК Україниперелік злочинів, по яких провадження в справах можна закривати за примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним, є вичерпним і розширенню не підлягає.

Судді Оболонського районного суду м. Києва висловили думку про те, що на даному етапі можливості до примирення потерпілого з підсудним надзвичайно обмежені. З метою посилення засад диспозитивності пропонується віднести до категорії справ приватного звинувачення деякі справи публічного звинувачення - справи про дрібні крадіжки, зараження венеричною хворобою, справи про автотранспортні злочини без тяжких наслідків та деякі інші справи, де приватний інтерес вищий за публічний.

Слід зазначити, що ст. 46 КК України передбачена можливість звільнення від кримінальної відповідальності винної особи, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані йому збитки або усунула заподіяну шкоду, тобто в даному випадку йдеться про справи публічного звинувачення, які можуть бути порушені не лише за заявою потерпілого, а й із інших приводів; провадження досудового розслідування в таких справах є обов'язковим. Розширення переліку справ, які можуть бути порушені не інакше, як за скаргою потерпілого, на перший погляд, дійсно розширює засади диспозитивності і можливості примирення сторін. Але в цьому разі в таких справах не буде проводитись досудове слідство згідно з вимогами ч. 1 ст. 27 КПК України, що може негативно позначитись на захисті законних прав та інтересів потерпілих. З іншого боку, примирення винуватої особи з потерпілим у справах приватного звинувачення є обставиною, що унеможливлює провадження в кримінальній справі і згідно з п. 6 ст. 6 КПК України кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю. Тому здається доцільним не розширювати перелік справ, які порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, а внести зміни до закону про порядок порушення кримінальної справи, зокрема, до ст. 94 КПК України. Пропонується передбачити, що кримінальні справи про злочини, якими порушуються права та інтереси особи, можуть бути порушені лише за заявами громадян, а у випадках, коли приводом до порушення справи є інші підстави, зазначені в пп. 1 - 5 ст. 94 КПК України, то кримінальна справа може бути порушена лише за згодою потерпілого чи особи, яка за законом представляє інтереси потерпілого, - законного представника, органу опіки і піклування. Такий порядок порушення кримінальної справи виключив би випадки, коли кримінальна справа порушується за фактом вчинення злочину (наприклад, за фактом дорожньо-транспортної пригоди), а потерпілий не бажає, щоб винного притягували до кримінальної відповідальності. Звичайно, що примирення сторін може відбутись і в судовому засіданні і справа може бути закрита на підставі ст. 46 КК України, але коли таке примирення відбулось до порушення кримінальної справи або потерпілий просто не бажає притягнення до відповідальності конкретної особи, то відпаде потреба у порушенні кримінальної справи та проведенні досудового слідства. Тобто, якщо врахувати думку потерпілого в стадії порушення кримінальної справи, то результат кримінального переслідування не зміниться порівняно з тим, коли відбувається примирення сторін під час розгляду кримінальної справи в суді.

У зв'язку з вищевикладеним виникає ще одне питання - яким чином має враховуватись тяжкість злочину. Звичайно, що такий порядок порушення кримінальних справ може бути застосований до злочинів невеликої тяжкості. Що стосується більш тяжких злочинів, то тут, вочевидь, треба враховувати співвідношення приватних і публічних інтересів.

Висловлюючись з приводу публічності кримінального судочинства, судді Шевченківського районного суду м. Києва запропонували вилучити взагалі з Кримінально-процесуального кодексу України (1001-05, 1002-05, 1003-05 ) положення про те, що суди мають право порушувати кримінальні справи, оскільки це, на їх думку, суперечить вимогам змагальності процесу, принципу неупередженості суду.

Частиною 2 ст. 257 КПК України передбачено, що судові засідання в кожній справі відбуваються безперервно, крім часу, призначеного для відпочинку.

На практиці судові засідання перериваються не тільки для відпочинку, але й у зв'язку з організацією нормального ходу судового процесу: для ознайомлення учасників процесу з матеріалами справи, витребування нових доказів, заміни прокурора чи захисника, підготовки учасників судового процесу до судових дебатів тощо.

За даними районних судів м. Києва, необхідність перерв у судових засіданнях при розгляді кримінальних справ була викликана такими причинами:

неявка учасників процесу (найчастіше свідків і потерпілих);

недоставка в судове засідання підсудних, які перебувають під вартою;

витребування нових доказів;

зміна обвинувачення в суді;

перерви для надання учасникам процесу можливості для підготовки до судових дебатів, останнього слова.

Вивчення справ, наданих районними судами на узагальнення, показало, що, крім вищевказаних причин, мали місце перерви в судових засіданнях у випадках неналежної організації роботи по розгляду справи головуючим, а також невиконання судом вимог закону у випадках неявки в судове засідання учасників процесу.

Якщо необхідність перерв у судових засіданнях викликається, як правило, об'єктивними причинами, то тривалість перерв великою мірою залежить від організації роботи головуючого в справі, виконавчої дисципліни працівників правоохоронних органів, прокуратури і суду та стану матеріально-технічного забезпечення суду.

Але всі вищевказані чинники взаємопов'язані між собою і залежно від ступеня їх прояву в кожному районному суді частота і тривалість перерв у судових засіданнях є різними. Якщо, наприклад, у Печерському районному суді м. Києва перерви в судових засіданнях оголошуються на 5 - 7 днів, то в Подільському та Шевченківському районному судах ця перерва часто сягає одного місяця. В решті районних судів перерви оголошуються на строк 10 - 15 днів.

В узагальненнях Подільського та Шевченківського районних судів зазначено, що причиною того, що розгляд справ переноситься в межах місяця, є, зокрема, відсутність достатньої кількості залів судових засідань, належно обладнаних для розгляду кримінальних справ, а в Шевченківському суді, крім того, велике навантаження на суддів.

Так, справа про обвинувачення Л. В. М. за ч. 3 ст. 81 КК України в редакції 1960 року розглядалась Дніпровським районним судом м. Києва (головуючий П. Н. А.) протягом трьох років. З протоколу судового засідання вбачається, що 3 вересня, 11 та 31 жовтня 2001 року підсудний Л. В. М. в судові засідання не з'являвся. При цьому в матеріалах справи відсутні дані про виклик підсудного в судові засідання та вручення йому повісток. Суд не з'ясовував причини неявки підсудного в судові засідання. До підсудного не застосовувались приводи, як це передбачено ст. 288 КПК України. Незважаючи на це, 31.10.2001 року постановою суду був оголошений розшук Л. В. М. і цього ж дня ухвалу про розшук було направлено на виконання Дніпровському РУ ГУ МВС України в м. Києві. Протягом тривалого часу вказана ухвала не виконувалась і лише 05.04.2004 року суд надіслав нагадування про виконання своєї ухвали, на що 01.06.2004 року з Дніпровського РУ ГУ МВС України в м. Києві надійшла відповідь про те, що Л. В. М. у розшуку не значиться. 05.07.2004 року до органу міліції було повторно направлено постанову про розшук і 08.08.2004 року Л. В. М. було затримано. 23.09.2004 року справу було розглянуто по суті. В матеріалах справи міститься заява членів сім'ї Л. В. М. про те, що в період з 01.01.2001 року по 05.08.2004 року повістки в суд Л. В. М., повідомлення про його розшук не надходили, працівники міліції не приходили. Також у справі є заява 12 жителів будинку N 26 по вул. М. в м. Києві про те, що з 01.01.2001 року по 05.08.2004 року Л. В. М. постійно проживав за вказаною адресою. За таких обставин здається, що тяганини у даній справі можна було б уникнути, якби підсудному належним чином були вручені повістки, а в разі його неявки в судове засідання без поважних причин, до нього був би застосований та належним чином виконаний привід.

Аналогічна ситуація мала місце в Дніпровському районному суді м. Києва (головуючі К. О. О., Д, О. А.) в справі про обвинувачення М. О. В. за ст. 122 КК України. Справа перебувала в провадженні суду з 7 листопада 2002 року по 2 серпня 2004 року. При відсутності даних про виклик підсудного, причини його неявки в судове засідання вже в другому судовому засіданні був оголошений розшук підсудного та змінена міра запобіжного заходу з підписки про невиїзд на утримання під вартою. В період з 11.02.2003 року по 25.09.2004 року органам міліції було направлено 5 нагадувань з приводу виконання ухвали суду про розшук, а 07.07.2004 року М. О. В. сам звернувся до суду і 02.08.2004 року справу було розглянуто по суті.

З інших справ, наданих для узагальнення Дніпровським районним судом м. Києва (справи про обвинувачення І. О. Ю. за ч. 1 ст. 190, головуючий Д. О. О., про обвинувачення К. М. О. за ч. 1 ст. 309, головуючий М.) складається враження, що у цьому суді є практика оголошення розшуку підсудних без достатніх на те підстав, а саме: в справах відсутні дані про вручення підсудним повісток, до підсудних не застосовувались приводи, а в разі застосовування приводів - відсутні дані про причини їх невиконання.

Інколи суди, оголошуючи перерви, не застосовують передбачених законом заходів до осіб, які не з'явились у судове засідання. Такі факти мали місце в Подільському районному суді м. Києва. Так, справа про обвинувачення К. В. Є. за ч. 2 ст. 186 КК України (головуючі Б. С. М., З. Ю. Л.) перебувала в провадженні суду з 29.05.2002 року по 05.01.2004 року, в справі було призначено 20 судових засідань, у яких 5 разів справа відкладалась через неявку свідків, по 3 рази - через неявку підсудного і захисника, але жодного разу суд не застосував до вказаних осіб заходів, передбачених законом.

Справа про обвинувачення Л. В. І. за ч. 1 ст. 263 КК України (головуючий Т. Л. О.) розглядалась судом з 02.07.2003 року по 18.05.2004 року. Після восьми (!) судових засідань, які були відкладені через неявку підсудного та свідків, суд виніс постанову про привід підсудного. Постанова про привід не була виконана через відсутність підсудного за вказаною у постанові адресою. Після цього розгляд справи відкладався ще тричі через неявку підсудного і свідків, але приводи до вказаних осіб також не застосовувались.

Є випадки, коли в судовому засіданні оголошується перерва з певної причини, але після цього суд не виконує ніяких дій, направлених на подальшу організацію роботи по розгляду справи. Показовою в цьому плані є справа про обвинувачення С. О. М. за ч. 1 ст. 309 КК України (Оболонський районний суд м. Києва, головуючий В. К. А.). Справа була призначена до розгляду на 30.10.2003 року і цього ж дня оголошена перерва для надання можливості підсудному представити в судове засідання документи - свідоцтва про народження дітей для вирішення питання про застосування амністії. 04.11.2003 року підсудний С. О. М. заявив, що він не має коштів для того, щоб привезти з Вінницької області вказані документи і заявив клопотання про витребування документів, яке суд задовольнив і оголосив перерву для витребування документів. Після цього суд ще три рази призначав справу до розгляду і оголошував перерву для витребування документів, але жодного разу не зробив відповідного запиту і насамкінець 01.06.2004 року розглянув справу без документів, про які йшлося у клопотанні підсудного та ухвалі суду про задоволення клопотання підсудного.

Про неналежну організацію роботи по розгляду справи може свідчити і те, що деякі суди, оголошуючи перерви у розгляді справи, не вказують причини оголошення таких перерв, у тому числі і тривалих. Так, справа про обвинувачення Г. Д. Р. за ч. 2 ст. 140, ч. 1 ст. 141 КК України 1960 року, ч. 1 ст. 286 КК України та С. М. В. за ч. 1 ст. 141 КК України 1960 року перебувала в провадженні Дарницького районного суду з 16.08.2001 року по 05.02.2004 року і по справі було проведено 38 судових засідань, з яких, починаючи з 10.10.2002 року, 28 судових засідань проведені під головуванням судді К. Є. С. Із вказаного числа судових засідань головуючим К. Є. С. у семи судових засіданнях оголошувалась перерва без зазначення причин, чотири рази оголошувалась перерва через неявку потерпілих і свідків, а три рази - через недоставку підсудних. При цьому суд ніяким чином не реагував на обставини, які були причиною оголошення перерв у судових засіданнях, тобто не з'ясовував причин неявки викликаних осіб у судове засідання та не застосовував приводів. Крім того, двічі у справі оголошувались перерви для підготовки до судових дебатів, але після цього суд продовжував слухати справу по суті.

За повідомленням районних судів м. Києва, у випадках оголошення перерви через неявку в судове засідання прокурорів і захисників - адвокатів, суди реагують на такі факти шляхом повідомлень та винесення окремих постанов. Разом з тим суди не завжди реагують на вищевказані випадки. Про це, зокрема, свідчить повідомлення Дніпровського районного суду м. Києва про те, що до вимушених перерв у судових засіданнях призводили неявка прокурорів по 156 справах, неявка адвокатів - по 103 справах, але в прокуратуру було надіслано лише 40 інформацій у зв'язку із зривами судових засідань.

З наданих на узагальнення справ видно, що досить часто робляться вимушені перерви у судових засіданнях через невиконання органами міліції судових доручень у порядку ст. 3151 КПК України та постанов суду про приводи і розшук.

Так, у справі про обвинувачення К. І. М. за ч. 3 ст. 187 КК України судове доручення Дарницького районного суду м. Києва в порядку ст. 3151 КПК України із строком виконання 31.10.2003 року було виконане органами міліції лише 26.11.2003 року, а доручення із строком виконання 18.11.2003 року - 25.12.2003 року після неодноразових нагадувань суду. Протягом вказаного періоду справу не раз відкладали через невиконання судових доручень.

За повідомленням Шевченківського районного суду м. Києва, за 9 місяців 2004 року не було виконано 13 судових доручень, 3 судові доручення були виконані не в строк, відповіді про виконання або неможливість виконання судових доручень не надходять або надходять із запізненням.

У Шевченківському районному суді м. Києва спостерігається найбільше випадків невиконання постанов суду про приводи. Судді змушені робити численні нагадування та звертатись з листами про невиконання постанов суду до прокурорів, керівництва ГУ МВС України в м. Києві та Міністерства внутрішніх справ України. Зокрема, в справі про обвинувачення К. О. М. за ч. 2 ст. 121 КК України суд не раз звертався до вищезазначених органів з приводу невиконання постанов суду про привід потерпілої і свідків, у справі оголошувались численні перерви, розгляд справи розтягнувся більше як на 12 місяців, але постанови суду про приводи виконані не були. Невиконання постанов суду про приводи призвели до неповноти судового слідства, яку змушений був усувати апеляційний суд, призначивши при апеляційному розгляді справи судове слідство. І вже апеляційний суд виносив постанови про приводи, які були виконані Шевченківським РУ ГУ МВС України в м. Києві під впливом контролю за виконанням постанов з боку головуючого в справі.

Злісне невиконання постанов суду про судові доручення та приводи мали місце в Шевченківському районному суді м. Києва в справах про обвинувачення М. Б. М. за ч. 2 ст. 309 КК України, М. О. С., К. О. В. за ч. 3 ст. 186 КК України. Суд зреагував на це окремими постановами. Але з відповідей на ці окремі постанови вбачається, що підхід у органів міліції до виконання судових рішень, у тому числі й окремих постанов, є формальним.

Несвоєчасна доставка в судове засідання підсудних, невиконання судових рішень - постанов суду про судові доручення і приводи є проявом неповаги до суду і в кожному випадку суд повинен за допомогою засобів адміністративного стягнення, а в передбачених законом випадках - і кримінального покарання примусити посадову особу чи орган до виконання відповідних вимог. Судам не слід залишати без реагування жоден випадок зриву судових засідань з причин невиконання судових рішень чи невиконання функцій по забезпеченню проведення судових засідань.

Причиною оголошення перерв у слуханні справ є і витребування нових доказів. Усі суди звертають увагу на те, що це зумовлено низьким рівнем досудового слідства, а також неналежним виконанням функцій обвинувачення прокурорами.

Суддями порушується проблемне питання такого плану. Відповідно до ст. 2921 КПК України, повторний виклик потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача або їхніх представників проводиться лише в необхідних випадках. Виникає питання про необхідність виклику зазначених осіб для участі в судових дебатах при оголошенні перерви в судовому засідання, а також коли докази в справі досліджувались у порядку, передбаченому ч. 3 ст. 299 КПК України, в судовому засіданні була оголошена перерва для підготовки до судових дебатів, то чи можливо проводити судові дебати у відсутність осіб, які брали участь у судовому засіданні, задавали питання підсудному, давали пояснення, заявляли клопотання, однак допит потерпілого не проводився.

Слід зазначити, що оголошення тривалих перерв для підготовки до судових дебатів може мати місце лише в об'ємних, складних справах. У решті випадків перерва перед судовими дебатами може бути оголошена лише за наявності до того обїрунтованих підстав і її тривалість має визначатись об'ємом та складністю справи.

Здається, що у випадках оголошення тривалої перерви перед судовими дебатами доцільним було б з'ясовувати у вищевказаних учасників процесу, чи бажають вони брати участь у судових дебатах з зазначенням цього в протоколі судового засідання.

На думку суддів Печерського району м. Києва, дотримування повною мірою положень ч. 2 ст. 257 КПК України можливе лише при розгляді справ нескладної категорії, за умови визнання підсудним вини і наявності достатніх доказів для постановлення судового рішення. Однак при розгляді справ за участю кількох підсудних, потерпілих, цивільних позивачів, захисників, свідків у справах про злочини неповнолітніх дотримання вимог ч. 2 ст. 257 КПК України є проблематичним, враховуючи часові межі розгляду таких справ, а також те, що у провадженні судді перебуває не одна справа. Тому пропонується передбачити у КПК України підстави для оголошення перерви в судовому засіданні або хоча б зазначити, що при необхідності, з метою об'єктивного та всебічного розгляду справи суд може оголошувати перерву в судовому засіданні.

Судді Шевченківського районного суду м. Києва пропонують для забезпечення дотримування принципу безперервності судового засідання внести зміни до КПК України і звільнити суд від виконання невластивих йому функцій.

Пропонується, враховуючи те, що прокурор підтримує обвинувачення, лише на прокурорів слід покласти обов'язок виклику і забезпечення явки в судове засідання підсудних, потерпілих, свідків згідно зі списком до обвинувального висновку.

Виклик і забезпечення явки додаткових свідків повинні покладатись на сторону, за клопотанням якої викликається свідок.

Слід вилучити із КПК України норми, які передбачають застосування судом примусового приводу підсудних, потерпілих, свідків.

З приводу останньої пропозиції є зауваження. Зокрема, у випадках заявлення клопотання про виклик додаткових свідків підсудним, який перебуває під вартою, виклик і забезпечення такого свідка, на нашу думку, має забезпечити суд.

Не можна погодитись і з думкою про доцільність вилучення з норм КПК України положень про примусовий привід, оскільки суд повинен мати можливість реагувати на те, що викликані до суду особи не з'являються в судові засідання.

Також пропонується на законодавчому рівні закріпити право суду вирішувати справу виключно на доказах, наданих сторонами в судовому засіданні, вилучивши з КПК України інститут додаткового розслідування, оголошення розшуку підсудних, надання судових доручень з метою перевірки фактичних даних, одержаних у ході судового слідства. Право перевірки фактичних даних повинно належати виключно прокуророві, який підтримує обвинувачення. Завдання судді - це аналіз і оцінка доказів, а не їх збирання, перевірка або уточнення.

Оскільки у більшості випадків після надходження справи до суду підсудні заявляють клопотання про ознайомлення з матеріалами справи, посилаючись на те, що досудовим слідством не надано можливості ознайомитись з усіма матеріалами справи, суд повинен мати право з цих підстав повернути справу прокурору. Тільки прокурор здійснює нагляд за додержанням законів при проведенні досудового слідства, а тому суд не повинен перебирати на себе функції інших органів у частині виконання однієї із стадій досудового слідства - пред'явлення матеріалів справи для ознайомлення та контролю за цим процесом.

У КПК України слід закріпити за судом тільки обов'язок по наданню засудженим права на ознайомлення з матеріалами судового розгляду за наявності такого клопотання.

Такий підхід до розмежування функцій досудового слідства, прокурора і суду буде сприяти, на думку суддів, підвищенню виконавчої дисципліни і відповідальності органів досудового слідства, прокурора і суду за виконанням властивих їм функцій і обов'язків.