Узагальнення практики застосування судами законодавства, що забезпечує захист прав потерпілих у кримінальному судочинстві

По справі Гладченко О.Г., обвинуваченого за ст. 286 ч.2 КК, Подільський районний суд м. Києва визнав цивільним відповідачем по позовах потерпілого про стягнення моральної шкоди ВАТ АТП, проте арешт на майно підприємства в межах позовних вимог, або вироком суду, яким стягнув з відповідача 30 000 грн., не наклав. Таку практику слід визнати хибною.

При розгляді кримінальних справ Апеляційним судом м. Києва у 2002 році потерпілими було заявлено 36 цивільних позовів про стягнення матеріальної шкоди, з яких задоволено 28 на загальну суму 672565 грн. Про стягнення моральної шкоди заявлено 19 позовів, з них задоволено 18 позовів на загальну суму 1502000 грн. Залишено без розгляду 8 позовів, відмовлено 1 позов. У першому півріччі 2003 року заявлено 16 позовів про стягнення матеріальної шкоди і 4 позови про стягнення моральної шкоди. Задоволено 14 позовів про стягнення матеріальної шкоди на загальну суму 344 555 гривень і 4 позови про стягнення моральної шкоди на загальну суму 173500 грн., 1 позов залишено без розгляду, відмовлено 1 позов.

Надані районними судами дані про кількість заявлених і розглянутих цивільних позовів про стягнення матеріальної і моральної шкоди досить приблизні в зв'язку з великою кількістю розглянутих судами кримінальних справ. Проте ці дані свідчать про спрявування практики розгляду районними судами цивільних позовів, зокрема:

Шевченківський районний суд за період 2002 р. заявив і вирішив 58 цивільних позовів про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, присудив до стягнення 231072 грн. матеріальної шкоди і 137162 грн. на відшкодування моральної шкоди. В першому півріччі 2003 року заявлено і вирішено 35 цивільних позовів, присуджено до стягнення: по матеріальній шкоді - 189985 грн., моральній - 68365 грн. Без розгляду залишено у 2002 році 12 позовів, у першому півріччі 2003 р. - 1 позов.

Солом'янський районний суд: у 2002 р. заявлено 761 цивільний позов, задоволено 538 на загальну суму 3030474 грн., залишено без розгляду 223 позови; у першому півріччі 2003 р. заявлено 439 цивільних позовів, задоволено 199 на загальну суму 5260921 грн., залишено без розгляду 240.

Деснянський районний суд: у 2002 р. заявлено і вирішено 172 позови про відшкодування матеріальної шкоди, присуджено до стягнення 701706 грн. та 20 позовів про відшкодування моральної, стягнуто на користь потерпілих 71050 грн.; у першому півріччі 2003 р. було заявлено і вирішено 65 позовів про стягнення матеріальної шкоди, присуджено до стягнення 212012 грн., і 6 позовів про стягнення моральної шкоди, присуджено до стягнення 216391 грн.

Печерський районний суд: у 2002 р. заявлено і вирішено 65 позовів про стягнення матеріальної шкоди на суму 463635 грн. та 15 позовів про стягнення моральної шкоди на суму 273600 грн. Протягом першого півріччя 2003 р. заявлено і вирішено 36 позовів про стягнення матеріальної шкоди на суму 1065179 грн. та 11 позовів про стягнення моральної шкоди на суму 239979 грн.

Святошинський районний суд: у першому півріччі 2003 року було заявлено і вирішено 255 цивільних позовів про відшкодування матеріальної і моральної шкод на суму 1020404 грн., задоволено 246, залишено без розгляду 9 позовів.

Дніпровський районний суд: у 2002 р. - першому півріччі 2003 р. заявлено і вирішено 994 позови про відшкодування моральної і матеріальної шкоди, з них 19 залишено без розгляду. Присуджено до стягнення за заподіяння моральної шкоди 777131 грн., матеріальної - 1305932 грн.

Подільський районний суд: у 2002 р. заявлено і вирішено 43 цивільні позови про стягнення матеріальної і моральної шкоди, присуджено до стягнення 459550 грн. У першому півріччі 2003 р. заявлено і вирішено 15 позовів про стягнення матеріальної і моральної шкоди. Присуджено до стягнення 112430 грн.

Дарницький районний суд: заявлено 114 позовів про відшкодування матеріальної шкоди, з яких 107 задоволено на суму 3527703 грн., та 14 позовів про відшкодування моральної шкоди.

Статистичні дані здебільшого свідчать, що законні права і інтереси потерпілих при розгляді цивільних позовів забезпечуються. Основними причинами залишення цивільних позовів без розгляду є неявка цивільних позивачів у судове засідання і не підтримування позову в суді; недостатність доказів у підтвердженні позовних вимог, у зв'язку з цим потерпілі просять залишити позов без розгляду для звернення в порядку цивільного судочинства; смерть позивача.

Згідно зі ст.ст. 291, 328 КПК, цивільний позов може бути залишений без розгляду в разі неявки в судове засідання цивільного позивача або в разі виправдання підсудного. Судді пропонують введення до КПК норми, згідно з якою суд вправі залишити цивільний позов без розгляду за клопотанням цивільного позивача; в разі смерті цивільного позивача. На підтвердження цієї позиції судді посилаються на те, що в деяких випадках потерпілі - цивільні позивачі в судовому засіданні посилаються на неможливість на час засідання зібрати всі необхідні докази щодо свого позову, а відмова судом у задоволенні їхнього позову перешкодить у подальшому можливому відшкодуванні шкоди в порядку цивільного судочинства. Але на даний час зазначені вище рішення суддів визнаються невірними і скасовуються в апеляційному порядку з направленням справи в частині вирішення цивільного позову на новий судовий розгляд у порядку цивільного судочинства, що по суті має такі ж правові наслідки, як і залишення позову в кримінальній справі без розгляду.

Статтею 297 КПК передбачено, що при наявності у справі цивільного позову, на початку судового слідства цивільними позивачем чи його представником оголошується позовна заява.

Слід зазначити, що непоодинокі випадки, коли орган досудового слідства при проведенні розслідування обмежуються лише тим, що визнають особу, якій завдано шкоду, цивільним позивачем, але, роз'яснивши їй права, не пропонують викласти свої вимоги і оформити їх у вигляді цивільного позову, не витребовують і не долучають до справи необхідних документів, які б підтверджували розмір завданих збитків, визначаючи їх лише зі слів потерпілого (наприклад, при пошкодженні замка та дверей, розбитого скла у вікні тощо). Це є неприпустимим і вимагає від суду усунення цих недоліків, що затягує строки розгляду справи. Наприклад, за період 2002 р. Першого півріччя 2003 р. у Дніпровському районному суді м. Києва на стадії судового розгляду справи судом визнано цивільними позивачами 56 осіб. Як вказували потерпілі, слідчий роз'яснив і запропонував їм звернутися з таким позовом безпосередньо при розгляді кримінальної справи в суді. Тому в непоодиноких випадках потерпілі на момент до початку судового слідства не мають позовної заяви, не готові заявити клопотання про долучення до матеріалів справи та прийняття до провадження суду цивільного позову. За таких обставин суди роз'яснюють право останнім звертатися до суду з позовом в порядку цивільного судочинства.

В п.17-1 постанови Пленуму Верховного Суду України N 4 від 31.03.1995 р. "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової шкоди)" зі змінами від 25.05.2001 р. роз'яснено, що у кримінальній справі вимоги про відшкодування шкоди повинні бути викладені в окремій письмовій заяві, яка відповідає за змістом ст. 137 ЦПК, а у кримінальних справах, які, відповідно до ст. 27 КПК, порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, можуть бути викладені в скарзі про порушення кримінальної справи.

Як правило, суди дотримуються зазначених вимог і приймають у провадження в кримінальній справі належним чином оформлені позовні заяви.

Проте, за повідомленнями, одержаними від районних судів м. Києва вбачається, що мають місце окремі випадки, коли потерпілі надають короткі заяви. Як правило, це стосується вимог про відшкодування моральної шкоди, що не відповідає вимогам ст. 137 ЦПК, або взагалі вимогу про відшкодування шкоди висловлюють у протоколі допиту потерпілого, але слідчий на підставі таких заяв і протоколів допиту визнає потерпілих цивільними позивачами. За таких обставин суди приймають різні рішення: або розглядають цивільні позови, або залишають такі позови без розгляду. Такі факти встановлені в Деснянському, Солом'янському і Шевченківському районних судах м. Києва.

Зокрема, по кримінальній справі відносно К.М.К. за ст. 286 ч.1 КК на стадії досудового слідства потерпілим була надана немотивована заява про відшкодування моральної шкоди в сумі 15000 грн., і слідчий визнав його цивільним позивачем. У зв'язку з тим, що цивільний позивач у судове засідання не з'явився і не усунув недоліки своєї позовної заяви, Деснянський райсуд м. Києва залишив позов без розгляду, а потерпілому роз'яснено можливість звернутися з таким позовом у порядку цивільного судочинства.

Відповідно до роз'яснень, що містяться у п.17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. N 4 зі змінами від 25.05.2001 р., з метою забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи суддя повинен провести ретельну підготовку до розгляду її і, залежно від конкретних обставин справи, витребувати від позивача подання доказів про порушення його законних прав і заподіяну злочином моральну шкоду, надіслати відповідачєві копію позовної заяви. Однак це роз'яснення більше стосується дій по розгляду позовів у цивільному судочинстві. Що стосується підготовки до розгляду кримінальних справ, по яких пред'явлені цивільні позови, то кримінально-процесуальним законодавством ці дії суду не регламентовані. Зокрема, ст.ст. 253, 254 КПК встановлено, що при підготовці кримінальної справи до судового розгляду суд вирішує лише питання визнання потерпілого цивільним позивачем, якщо позов не був заявлений під час розслідування справи, а підсудному надсилає тільки копію обвинувального висновку.

Саме тому по більшості справ, у яких заявлені цивільні позови про відшкодування моральної шкоди, суди не вимагають від цивільних позивачів доказів на підтвердження позову, не надсилають підсудному копії позовної заяви, не вимагають надання пояснень щодо позову. Копії позовних заяв надсилаються лише цивільним відповідачам. Як правило, позовна заява лише оголошується підсудному на початку судового слідства, у підсудного чи цивільного відповідача з'ясовується, чи визнають вони позов.

Відповідно до вимог ст.ст.64, 328 КПК, доказуванню в кримінальній справі при провадженні дізнання, досудового і судового слідства підлягає характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Постановляючи обвинувальний вирок, суд, залежно від доведеності підстав і розміру цивільного позову, задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому. При вирішенні цивільного позову суд повинен керуватися нормами Цивільного кодексу України.

Відповідно до вимог ст. 334 КПК, суд при вирішенні цивільного позову повинен у вироку навести мотиви свого рішення з посиланням на докази і вказати розмір збитків, заподіяних злочином.

У цілому суди дотримуються цих вимог закону. Наприклад, задовольняючи цивільний позов Г.Г.В. про стягнення моральної шкоди з Т.А.В., засудженого за ст. 286 ч.3 КК, суд послався на характер заподіяної потерпілій внаслідок ДТП шкоди, тривалість її страждань, істотні зміни у її життєвих обставин, зусилля, необхідні для відновлення стану її здоров'я.

Але в непоодиноких випадках суди не завжди наводять у вироку мотиви задоволення або відхилення цивільного позову, що дає підстави для оспорювання прийнятого судом рішення в цій частині. По деяких справах, задовольняючи цивільний позов, суди у вироку обмежуються лише загальною фразою про те, що "суд вважає необхідним цивільні вимоги позивача задовольнити", або "відповідачі позов визнали, а тому він підлягає задоволенню", або "цивільний позов знайшов своє підтвердження матеріалами справи, в зв'язку з чим підлягає задоволенню".

Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 18.10.2002 р. В.Г.Ю. визнаний винним у скоєнні злочину, передбаченому ст. 286 ч.2 КК, цивільний позов законного представника М.В.Є. задоволено і стягнуто з засудженого на її користь 2000 грн. для відшкодування матеріальної шкоди і 10000 грн. для відшкодування моральної шкоди. Разом з тим у мотивувальній частині вироку посилання на заявлений позов у справі, його вимоги, обгрунтування, висновки суду розрахунки відсутні.

Аналогічну помилку допущено по справі Ш.Н.П. і К.Є.І, засуджених Дарницьким районним судом м. Києва за ст. 185 ч.3 КК.

Так, у частині цивільного позову скасовано обвинувальний вирок відносно К.В.О., засудженого за ст. 114 КК України, яким суд стягнув із засудженого на користь неповнолітнього потерпілого, сина К.В.В. 5800 грн. Задовольняючи частково позов про відшкодування моральної і матеріальної шкоди, суд не навів ніяких доказів і розрахунків для підтвердження своїх висновків, не зобов'язав конкретизувати позовні вимоги, а також не звернув увагу на те, що позовну заяву подано особою, яка не досягла повноліття.

По справі К.І.Б., засудженого Оболонським районним судом м. Києва за ст. 215 ч.2 КК, суд у вироку послався лише на те, що цивільний позов потерпілого на суму 25000 грн. підлягає задоволенню, оскільки проти цього не заперечує підсудний. Ніяких доказів на підтвердження позову у вироку не наведено.

По справі Л.В.М. за ст. 121 ч.2 КК суд задовольнив позов про стягнення моральної шкоди у розмірі 100000 грн. і зазначив, що "позов підлягає задоволенню як такий, що знайшов своє підтвердження в ході судового розгляду справи". При цьому суд не зазначив даних про те, в чому полягала моральна шкода і які докази підтверджували її наявність і розмір.

Слід зауважити, що вивчення практики розгляду судами цивільних позовів має місце лише поодинокі випадки, коли суди свої висновки обгрунтовують з посиланням на конкретні норми Цивільного кодексу України, які передбачають підстави для задоволення тих чи інших позовних вимог.

Відповідно до ст.ст. 28, 324, 328 КПК, цивільний позов може бути заявлений як під час досудового слідства і дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Залишення цивільного позову без розгляду допускається у випадках винесення виправдувального вироку за відсутністю в діях підсудного складу злочину чи при неявці цивільного позивача у судове засідання. Прийнявши цивільний позов до провадження суду в судовому засіданні, суд повинен копію позовної заяви вручити відповідачеві, визнати певних осіб цивільним позивачем і відповідачем, роз'яснити їм права, передбачені ст.ст. 50, 51 КПК, з'ясувати ставлення підсудного до позову, дослідити всі докази, надані до позовної заяви та ін.

Органи досудового слідства і суди в основному дотримуються зазначених вимог і притягають як відповідачів належних осіб.

По справі Г.О.Г., обвинуваченого за ст. 286 ч.2 КК, було встановлено, що він, керуючи автобусом, що належав ВАТ АТП, порушив правила дорожнього руху і наїхав на пішохода. Цивільним відповідачем за позовом про відшкодування моральної шкоди було визнано ВАТ і за вироком суду з нього стягнуто на користь потерпілого 30000 грн. Мотивуючи своє рішення, Подільський районний суд м. Києва зазначив, що відповідач повинен нести відповідальність за заподіяну потерпілому його працівником під час виконання трудових обов'язків матеріальну і моральну шкоду.

Але мають місце і випадки, коли суди припускаються помилок. Так, скасовано в частині цивільного позову обвинувальний вирок щодо П.Ю.В., обвинуваченого за ст. 286 ч.2 КК, з направленням справи на новий судовий розгляд у порядку цивільного судочинства. За вироком суду стягнуто із засудженого за моральну шкоду 20000 грн. Підлужного визнано винним у тому, що, порушивши правила дорожнього руху, вчинив наїзд на пішохода С.Л.В., внаслідок чого їй було заподіяно тяжких тілесних ушкодженнь, від яких вона померла. Представником потерпілої в ході досудового слідства було пред'явлено цивільний позов до обвинуваченого та його батька Підлужного В.В., власника автомобіля, про стягнення солідарно о обох відповідачів 4500 грн. матеріальної шкоди і 80 000 грн. для відшкодування моральної шкоди. Цей цивільний позов був долучений до матеріалів справи і розглядався в судовому засіданні. Проте ні в ході досудового слідства, ні в судовому засіданні питання про визнання П.В.В. цивільним відповідачем вирішено не було всупереч вимогам ст. 51 КПК. Цивільний позов у частині стягнення матеріальної шкоди взагалі залишився не вирішеним.

По справі Ч.І.В. Дніпровський районний суд м. Києва прийняв до розгляду позовну заяву потерпілого про відшкодування моральної і матеріальної шкоди під час допиту потерпілого в судовому засіданні, тобто вже після початку судового розгляду, не визнав осіб позивачем і відповідачем, не роз'яснив їм процесуальні права і обов'язки. Позов потерпілого суд безпідставно залишив без розгляду з посиланням на неявку потерпілого в судове засідання, хоча потерпілого суд допитував, дав пояснення щодо позову, підтримав його.

Порушення судом вимог КПК при розгляді цивільного позову стали підставою для скасування обвинувального вироку Голосіївського районного суду м. Києва відносно Г.С.В., яким суд залишив без розгляду цивільний позов. Як вбачається з протоколу судового засідання, представнику цивільного позивача не були роз'яснені його права, докази щодо цивільного позову не досліджувались, не були допитані свідки, показання яких мали суттєве значення по справі для вирішення цивільного позову, не оголошувались висновки експертиз.

Скасовано обвинувальний вирок у частині розгляду цивільного позову по справі Т.В.А за ст. 187 ч.3 КК, оскільки Оболонський районний суд м. Києва стягнув із засудженого на користь потерпілого 5500 грн. на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, окремо не зазначив, яка сума підлягає на відшкодування матеріальної шкоди, а яка - на відшкодування моральної, не навів мотиви і докази, розрахунки на обгрунтування прийнятого в частині цивільного позову рішення.

Вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 15.04.2002 р. виправдано Д.О.М. і Ц.О.В., яких обвинувачували за ст. 86-1, 172 ч.2 КК, у задоволенні цивільного позову суд відмовив. Апеляційна інстанція вирок суду в частині цивільного позову змінила, зазначивши про залишення цивільного позову без розгляду на підставі ч.3 ст. 328 КПК.

У частині цивільного позову скасовано обвинувальний вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 25.07.2002 р. щодо В.О.П. з направленням справи на новий судовий розгляд у порядку цивільного судочинства. Вироком суд виділив цивільний позов в окреме провадження, що не передбачено законом.

Відповідно до вимог ст. 440-1 ЦК, розмір відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати.

При розгляді цивільних позовів про відшкодування моральної шкоди суди виходили з таких загальних чинників: особливостей і ступеня тяжкості вчиненого злочину, інтенсивності й тривалості злочинних дій, суті негативних змін, що сталися в житті потерпілого, глибини і тривалості його моральних і психічних переживань, часу, необхідного для відновлення звичайного стану потерпілого.

Незважаючи на наведене, в судах м. Києва розмір відшкодування моральної шкоди в кримінальних справах по обвинуваченню осіб у скоєнні вбивств, розбоїв, грабежів, заподіянні різного ступеня тяжкості тілесних ушкоджень значно різниться і немає послідовної практики у розв'язуванні таких позовів. Ці розбіжності становлять у районних судах від 300 грн. до 100 тисяч грн., в Апеляційному суді м. Києва як суду першої інстанції - від 2 тисяч грн. до 500 тисяч грн.

Наприклад, Апеляційний суд м. Києва постановив стягнути солідарно з Г., М. та Л., засуджених за ст.ст. 69, 93 п.п."а", "в", "і" КК, 500 тисяч грн. на користь батька загиблого міліціонера Федоренка на відшкодування моральної шкоди.

При засудженні Г. за ст. 187 ч.2 КК на відшкодування моральної шкоди Оболонський районний суд м. Києва стягнув на користь потерпілої 6 тисяч грн. За аналогічних обставин по справі Ш. на користь потерпілої Печерський районний суд м. Києва стягнув за моральну шкоду 47390 грн.

Зазначене свідчить, що питання встановлення верхньої межі відшкодування моральної шкоди є спірним і потребує роз'яснення Верховним Судом України.

На практиці у суддів виникають запитання - чи є обов'язковим встановлення з боку досудового слідства та судом у судовому засіданні розміру шкоди, що спричинена злочином потерпілому, в разі, коли наявність і розмір шкоди не є ознакою злочину, за вчинення якого особу притягують до кримінальної відповідальності.

Наприклад, при обвинуваченні особи за ст. 286 КК за заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень внаслідок ДПТ і встановленні, що діями особи завдано і шкоду у вигляді пошкодження автомобіля потерпілого (останнє не охоплюється ознаками злочину, передбаченого ст. 286 КК), слідчий роз'яснює потерпілому можливість подання цивільного позову і пропонує надати докази розміру збитків (витрат на ремонт автомобіля). В разі, коли такі докази цивільний позивач не надає, слідчий ніяких дій по встановленню розміру збитків і перевірці позовних вимог не виконує, а направляє справу до суду, роз'яснивши позивачеві, що відповідні докази на підтвердження позовних вимог він може надати суду. Нерідко в судовому засіданні позивачі таких доказів не надають, посилаючись на те, що слідчий сам повинен був їх зібрати, чи вимагають збирання таких доказів від суду. Така позиція позивачів, на думку деяких суддів, є безпідставною, бо суперечить вимогам ЦК, який передбачає, що саме на цивільному позивачеві лежить обов'язок надати докази на підтвердження цивільного позову. В разі, якщо шкода від злочину не є його ознакою, не можна покласти на слідство і суд встановлення розміру збитків, оскільки в таких випадках суд фактично виходить за межі доказування в кримінальній справі і виявляє упередженість на користь потерпілого.

Ця проблема тягне за собою і іншу - можливість залишення цивільного позову в кримінальній справи без розгляду з мотивів можливості збирання позивачем доказів і захисту своїх прав у порядку цивільного судочинства. При новому розгляді вирішується питання підсудності розгляду справи, питання щодо усунення позивачем недоліків позовної заяви, збираються докази на підтвердження позову, в судовому засіданні досліджують матеріали кримінальної справи, вирок по яких набрав чинності, тобто, виконуються всі вимоги, передбачені ЦК і ЦПК.

Деякі судді вважають, що обов'язок по доказуванню цивільного позову по корисливих злочинах, а також по злочинах, якими заподіяно шкоду життю чи здоров'ю потерпілого, повинен лежати на слідчому. Кримінальні справи за такими категоріями повинні надходити до районного суду з обвинувальним висновком і обгрунтованою позовною заявою по цивільному позову, складеною за правилами ст. 137 ЦПК, які підсудному повинні бути вручені одночасно після призначення справи до судового розгляду разом з обвинувальним висновком.

Усі ці питання потребують відповідного роз'яснення Верховного Суду України і законодавчого врегулювання.

На практиці виникають і запитання - чи може суд у порядку виконання вироку вирішувати питання про зняття арешту з майна або коштів, на які було накладено арешт в рахунок майбутньої конфіскації чи відшкодування потерпілому матеріальної шкоди, завданої злочином. Такі заяви надходять до суду, як правило, не від учасників процесу, а від свідків або інших зацікавлених осіб. Деякі судді вважають, що при наявності спору про право власності щодо конкретного майна, вилученого у підсудного чи зареєстрованого на його ім'я, суд у кримінальній справі не вправі вирішувати наявний спір, оскільки в кримінальній справі розглядаються лише позови потерпілих від злочину, а не інших осіб, зокрема свідків, які претендують на майно. Це підтверджується тим, що відповідно до ч.2 ст. 411 КПК законодавець зазначив коло осіб, які беруть участь у судовому засіданні, а саме: прокурор, засуджений, захисник, при необхідності - цивільний позивач і цивільний відповідач. Відповідно до ст. 2 КПК, завданнями кримінального судочинства є охорона прав і законних інтересів осіб, які беруть у ньому участь. Тому інші особи мають право звернутися в порядку цивільного судочинства з позовом про визнання права власності на майно на підставі ст. 48 Закону України "Про власність" або після поставленого вироку - з позовом про виключення цього майна з акту опису майна як належного засудженому і повернення його в натурі.

Думка інших суддів зводиться до того, що відповідно до ст. 55 Конституції України, такі особи мають право звернутися до суду з вищевказаною заявою, виходять з того, що суд у вироку зобов'язаний вирішити долю арештованого майна. Такі прогалини підлягають усуненню в порядку виконання вироку.

Ці питання також потребують відповідного роз'яснення.

У 2002 р. надійшло 115 апеляцій потерпілих і їхніх представників на вироки, ухвали та постанови місцевих судів, зокрема на вироки - 67 апеляцій, на ухвали, постанови - 48. Усього розглянуто 87 апеляцій потерпілих, з них задоволено - 35, у тому числі із скасуванням вироку - 9, вирок скасовано з направленням справи на додаткове розслідування - 2, вирок скасовано з направленням справи на новий судовий розгляд - 7, ухвали і постанови скасовано з направленням справи на додаткове розслідування - 6, хвали і постанови скасовано з направленням справи на новий судовий розгляд - 10. За наслідками розгляду апеляцій потерпілих змінено 10 вироків, у тому числі у зв'язку з суворістю покарання - 5.

У першому півріччі 2003 р. надійшло 37 апеляцій потерпілих на вироки, ухвали і постанови місцевих судів, у тому числі на вироки - 25 апеляцій, на ухвали, постанови - 12. Усього розглянуто 25 апеляцій потерпілих, з них задоволено - 11, у тому числі із скасуванням вироку - 5, вирок скасовано з направленням справи на додаткове розслідування - 1, вирок скасовано з направленням справи на новий судовий розгляд - 4, ухвали і постанови скасовано з направленням справи на новий судовий розгляд - 4. За наслідками розгляду апеляції потерпілого змінено 1 вирок, у тому числі у зв'язку з суворістю покарання - 1.

Проведеним узагальненням встановлено, що основними причинами скасування Апеляційним судом м. Києва вироків суду першої інстанції є невиконання органами досудового слідства чи судами вимог закону, які призводили до неповноти та однобічності дослідження обставин справи, порушення прав учасників судового розгляду, неправильна правова оцінка дій засуджених, призначення їм м'якого покарання за вчинений злочин.

На практиці мають місце випадки, коли органи досудового слідства внаслідок неповноти дослідження обставин справи дають неправильну оцінку діянню і пред'являють обвинувачення у вчиненні менш тяжкого злочину. Суди ж поверхово досліджують обставини справи і докази, без достатніх підстав виносять обвинувальні вироки, погоджуючись з пред'явленим обвинуваченням, що при розгляді апеляцій потерпілих призводило до скасування вироків.

Так, вирок Святошинського районного суду м. Києва щодо Т.М.З., засудженого за ст.ст. 125 ч.2, 119 ч.1 КК України, скасовано з направленням справи на додаткове розслідування, для перевірки обставин, які свідчать про наявність підстав для застосування закону за більш тяжкий злочин, передбачений ст. 94 КК України, оскільки орган слідства і суд належним чином не проаналізували дії Т.М.З. і не вказали в чому саме полягає його необережність при нанесенні ножем удару особі, яка намагалася припинити його злочинні дії.

В зв'язку з неповнотою досудового і судового слідства, їх однобічністю, невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи скасовано вирок Голосіївського районного суду відносно Т.А.В. і М.Ш., засуджених за ст. 176 ч.2 КК України.

Задоволено апеляцію потерпілого і вирок Печерського районного суду м. Києва щодо К.В.О., засудженого за ст. 190 ч.2 КК України, скасовано апеляційною інстанцією з направленням справи на додаткове розслідування для притягнення до відповідальності інших осіб.

Причинами скасування вироків з постановленням вироків апеляційною інстанцією є невідповідність призначеного судом першої інстанції покарання ступеня тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого.

Так, вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 25.02. 2002 р. Б.Є.О. засуджений за ст. 94 КК України на 9 років позбавлення волі. Апеляційна інстанція прийшла до висновку про необхідність застосування до засудженого більш суворого покарання і скасувала вирок районного суду в частині призначеного покарання, постановивши свій вирок з призначенням покарання у вигляді 12 років позбавлення волі, зазначивши, що суд першої інстанції недостатньо врахував тяжкість наслідків вчиненого злочину, наявність у померлого численних колото-різаних ран в області шиї, голови, тулуба, негативні дані, що характеризують особу винного, та обставину, що обтяжує покарання, - вчинення злочину у стані алкогольного сп'яніння.

Також за м'якість покарання скасовано вирок Шевченківського районного суду щодо Є.О.О., засудженого за ст. 185 ч.3 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 2 роки позбавлення волі. Призначаючи покарання нижче від найнижчої межі, встановленої санкцією закону, суд послався на щире каяття винного. Проте суд не врахував, що Є.О. раніше був тричі судимий за корисливі злочини, судимість не знято і не погашено в установленому законом порядку, шкоду потерпілій не відшкодовано, злочин вчинено в нічній час. Апеляційний суд засудив Є. до 4-х років позбавлення волі.

Вироком Дарницького районного суду м. Києва від 1.08.2002 р. засуджено Б.К.О. і П.В.М. за ст. 185 ч.3 КК України за вчинення крадіжки майна потерпілого Т.Г.П. - комп'ютера вартістю 788 грн. та іншого майна. Однак відповідно до видаткової накладної, вартість викраденого комп'ютера становила 4080 грн., а всього викрадено майна потерпілого на суму 6075 грн., що у 250 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину і становить об'єктивну сторону злочину, передбачену ч.4 ст. 185 КК України. Апеляційна інстанція вирок суду у частині кваліфікації дій винних скасувала, кваліфікувала їхні дії за ч.4 ст. 185 КК України, призначивши нове покарання та збільшивши розмір задоволення цивільного позову потерпілого Т.Г.П.

Відповідно до вимог ст. 348 КПК, суб'єктами апеляційного оскарження є цивільний відповідач або його представник у частині, що стосується вирішення позову (п.7), потерпілий і його представник у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції.

Багато випадків, коли суди, розглядаючи справи, практично з'ясовують позицію потерпілого лише по заявленому цивільному позову. Що ж стосується доведення винності, кваліфікації діяння і міри покарання потерпілі чи їх представники, як правило, своєї думки не висловлюють або їхня промова в судових дебатах є не конкретною. Так, наприклад, потерпілі заявляють "на розсуд суду", "нехай він отримає справедливе покарання". При такій позиції потерпілого важко сказати, з яких мотивів потерпілий може оскаржити вирок суду, особливо, що стосується погіршення становища засудженого.

Нерідко суди розглядають справи у відсутності потерпілого чи його представника, що також у подальшому утруднює визначення меж в апеляції.

Практика Апеляційного суду свідчить про те, що в основному в таких випадках апеляції потерпілих, у тому числі, в яких ставиться питання про погіршення становища засудженого (виправданого), приймаються до розгляду. Ці питання підлягають додатковому роз'ясненню Верховного Суду України.

По-різному поступають районні суди при виконанні вимог ст.ст. 351, 354 КПК, коли в поданих іншими учасниками судового розгляду в апеляціях ставиться питання про пом'якшення покарання засудженим. В одних випадках потерпілим повідомляють про надходження такої апеляції, в інших не повідомляють. Апеляційний суд у деяких випадках також розглядає такі апеляції без повідомлення потерпілих або ж повертає справу до районного суду для повідомлення потерпілих.

Вважаємо, що питання міри покарання стосується моральних інтересів потерпілого і йому, як заінтересованій особі, необхідно повідомляти про находження такої апеляції і дату призначення справи до розгляду в апеляційній інстанції. Про розгляд апеляції іншого учасника, в якій ставиться питання про пом'якшення покарання, без повідомлення потерпілого про надходження апеляції та дату апеляційного розгляду, само по собі не може тягнути скасування апеляційної ухвали. В усіх інших випадках, якщо в апеляції суб'єктів ставиться питання про необгрунтованість засудження, неповідомлення потерпілого слід вважати порушенням права потерпілого, яке тягне скасування рішення апеляційної інстанції.

Права потерпілого в кримінальному процесі не можуть бути обмежені меншими, ніж права, надані підозрюваному й обвинуваченому, оскільки від скоєного злочину негативні наслідки настають і для обвинуваченого, і для потерпілого. Якщо розглядати в загальному порядку Кримінально-процесуальний кодекс, то можна сказати, що законодавець, досконало виписавши права підозрюваного обвинуваченого й підсудного, не повною мірою ставить на один рівень потерпілого від злочину, недостатньо приділяє увагу особі потерпілого, про що свідчить значно менший обсяг прав потерпілого, ніж в обвинуваченого, підсудного.

Судді висловлюють міркування щодо збільшення прав потерпілого при розгляді кримінальних справ, які зводяться до наступного:

1. Підлягає законодавчому визначенню процесуальне положення особи, яка постраждала від злочину, на стадії після порушення кримінальної справи до моменту визнання цієї особи потерпілою, наділення її правами заявляти клопотання про здійснення оперативно-розшукових дій, обшуку, огляду, виїмки, проведення експертиз тощо;

1-а. Ввести норму, згідно якої потерпілими слід визнавати не тільки фізичних осіб, а й юридичних, оскільки у разі, якщо злочином порушуються інтереси юридичної особи, за діючим КПК, вона визнається лише цивільним позивачем. У такому випадку потерпілий у справі відсутній, що не відповідає дійсності. Якщо прокурор відмовився від обвинувачення, то юридична особа не вправі підтримати раніше пред'явлене обвинувачення, що є порушенням її конституційних прав і прогалиною у КПК.

2. Передбачити в законі норму, згідно з якою на стадії досудового слідства наділити потерпілого та його представника правом на ознайомлення з постановою слідчого про призначення експертизи, заявляти відвід експертові, бути присутнім з дозволу слідчого під час проведення експертизи й давати пояснення експертові, ставити питання перед експертом, знайомитися з матеріалами експертизи одразу після її проведення, тобто потерпілий повинен мати такі самі права, якими користується звинувачений.

3. Передбачити обов'язок слідчого водночас з порушенням кримінальної справи виносити постанову про визнання особи потерпілою або одразу після одержання первинних даних про заподіяння злочином особі моральну, фізичну або майнову шкоду. Копію постанови направляти потерпілому, з роз'ясненням його процесуальних прав.

4. Нарівні з обвинуваченим, ввести норму про обов'язкове направлення копії обвинувального висновку потерпілому.

5. Вимога до потерпілих з боку суду про обов'язкову участь у засіданні суду і давання показань є порушенням прав потерпілого. Тому слід визнати неконституційними норми ч.3 ст. 72 КПК, ст. 185-4, 185-5 КупАП.

6. Уразі відмови прокурора від обвинувачення потерпілий має право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення. У таких випадках необхідно ввести інститут обов'язкової участі адвоката як представника потерпілого, при умові, що потерпілий хоче цього захисту, але за відсутністю коштів чи з інших об'єктивних причин не може цього зробити.

7. В разі зменшення прокурором обсягу обвинувачення, або зміни кваліфікації дій підсудного на статтю кримінального закону, яка передбачає відповідальність за менш тяжкий закон, потерпілий має право підтримувати обвинувачення у раніше пред'явленому обсязі. В таких випадках необхідно ввести інститут обов'язкової участі адвоката як представника потерпілого, при умові, що потерпілий бажає цього захисту, але за відсутністю коштів чи з інших об'єктивних причин не може цього зробити.

8. У випадку відмови прокурора від обвинувачення у відсутності потерпілого або його представника суд має вжити відповідних заходів до з'ясування позиції потерпілого з цього приводу.

9. В разі розгляду справу судом без участі потерпілого, суд зобов'язаний направити йому копію вироку і роз'яснити порядок його апеляційного оскарження.

10. Внести зміни до ст.ст. 28, 29, 49, 50, 64, 122, 267 КПК України, в яких передбачити, що цивільний позов у кримінальній справі вправі пред'явити особа, яка зазнала матеріальної чи моральної шкоди від злочину. Потерпілий в ході досудового слідства і судового розгляду справи має право пред'явити цивільний позов про стягнення не тільки матеріальної шкоди, а й моральної.

11. Внести доповнення до ст. 328 КПК, зазначивши про додаткову підставу залишення цивільного позову без розгляду - за клопотанням цивільного позивача, в разі смерті позивача.

12. Визнати обов'язковою участь потерпілого в судовому засіданні під час вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності відповідно до ст.ст. 7, 7-1, 7-2, 7-3.8.9, 10, 11-1 КПК. У разі закриття справи в порядку ст. 282 КПК суд направляє потерпілому та його представникові копію постанови.

13. Визнати антиконституційним покладений чинним Кодексом на суди обов'язок порушити кримінальні справи (у справах приватного обвинувачення), ввести норми, за якими ці обов'язки покласти на органи досудового слідства, прокурора.

14. Главу 35 КПК "Протокольна форма досудової підготовки матеріалів" доповнити положеннями, якими наділити особу, яка постраждала від злочину, на стадії розслідування матеріалів органом дізнання процесуальними правами надавати докази, заявляти клопотання про витребування інших доказів, знайомитися з усіма матеріалами, про що робиться відповідна позначка в протоколі, яку засвідчує підписом особа, яка постраждала від злочину.

15. Визнати доцільним у порядку ст. 430 КПК у разі порушення прокурором кримінальної справи за злочини, передбачені в ст. 425 КПК, покласти на нього обов'язок одночасно приймати рішення про визнання особи потерпілою, роз'ясненні їй процесуальних прав і забезпеченні заходів майбутнього цивільного позову.

16. Необхідність передбачити в законі обов'язок органу дізнання, слідчого й суду повідомити потерпілого і його представника про зупинення провадження у справі. У разі бажання потерпілого, ознайомити його з матеріалами, що стали підставою для зупинення провадження у справі. Постанову про зупинення кримінальної справи потерпілий має право оскаржити до прокурора або до суду.

17. Істотними порушеннями вимог кримінально-процесуального закону відповідно до ст. 370 КПК слід визнати порушення законних прав і інтересів потерпілого.