Конвенція про міжнародне стягнення аліментів на дітей та інших видів сімейного утримання

Держави, які підписали цю Конвенцію,

бажаючи покращити співробітництво між державами стосовно міжнародного стягнення аліментів на дітей та інших видів сімейного утримання;

усвідомлюючи необхідність у процедурах, які дають результати та є доступними, швидкими, ефективними, економічно доцільними, належними та справедливими;

бажаючи взяти за основу найкращі риси існуючих Гаазьких конвенцій та інших міжнародних документів, зокрема Конвенції Організації Об'єднаних Націй про стягнення аліментів за кордоном від 20 червня 1956 року ;

намагаючися скористатися перевагами сучасних технологій і створити гнучку систему, здатну пристосуватися до нових потреб і можливостей, які виникають у результаті досягнень у галузі технологій;

нагадуючи, що відповідно до статей 3 й 27 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року :

- в усіх діях стосовно дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини;

- кожна дитина має право на рівень життя, що відповідає фізичному, розумовому, духовному, моральному та соціальному розвиткові дитини;

- один з батьків (батьки) або інші особи, які відповідають за дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини, а також

- держави-учасниці повинні вживати всіх відповідних заходів, у тому числі стосовно укладення міжнародних угод, для забезпечення стягнення утримання на дитину з одного з батьків (батьків) або інших осіб, які відповідають за дитину, зокрема у випадках, коли такі особи проживають у державі, іншій, ніж та, у якій проживає дитина,

вирішили укласти цю Конвенцію та домовилися про такі положення:

Метою цієї Конвенції є забезпечення ефективного міжнародного стягнення аліментів на дітей та інших видів сімейного утримання, зокрема шляхом:

a) створення всеосяжної системи співробітництва між органами Договірних держав;

b) забезпечення доступності заяв, які подаються для винесення рішень про утримання;

c) забезпечення визнання та виконання рішень про утримання, а також

d) передбачення ефективних заходів для негайного виконання рішень про утримання.

1. Ця Конвенція застосовується:

a) до зобов'язань про утримання, що виникають з відносин між батьками та дитиною, стосовно особи віком до 21 року;

b) до визнання та виконання або виконання рішення про утримання одного з подружжя, коли заяву зроблено разом з вимогою в межах підпункту "a", а також

c) до утримання одного з подружжя, за винятком розділів II й III.

2. Відповідно до статті 62 будь-яка Договірна держава може залишити за собою право обмежувати застосування Конвенції стосовно підпункту "a" пункту 1 лише до осіб, які не досягли 18-річного віку. Договірна держава, яка зробила таке застереження, не має права вимагати застосування Конвенції до осіб того віку, який виключено її застереженням.

3. Відповідно до статті 63 будь-яка Договірна держава може заявити, що вона поширюватиме застосування всієї Конвенції чи будь-якої її частини до будь-якого зобов'язання про утримання, що випливає із сімейних відносин, батьківства, шлюбу або спорідненості, у тому числі, зокрема, зобов'язання стосовно уразливих осіб. Будь-яка така заява створює зобов'язання між двома Договірними державами лише настільки, наскільки їхні заяви охоплюють такі самі зобов'язання про утримання та частини Конвенції.

4. Положення цієї Конвенції застосовуються до дітей незалежно від сімейного стану батьків.

Для цілей цієї Конвенції:

a) "кредитор" означає особу, якій утримання заборгували або передбачається, що заборгували;

b) "боржник" означає особу, яка утримання заборгувала або передбачається, що заборгувала;

c) "правова допомога" означає допомогу, необхідну для надання можливості заявникам знати й відстоювати свої права, та для забезпечення того, що заяви повною мірою та ефективно опрацьовуються в запитуваній державі. Засоби надання такої допомоги за необхідності можуть охоплювати юридичну консультацію, допомогу в поданні справи до органу, юридичне представництво й звільнення від процесуальних витрат;

d) "письмова угода" означає угоду, записану на будь-якому носії; інформація, що міститься на ньому, є доступною для того, щоб бути використаною для дальшого посилання;

e) "угода про утримання" означає письмову угоду стосовно сплати утримання, яка:

i) формально складена чи зареєстрована як автентичний документ компетентним органом або

ii) посвідчена чи укладена, зареєстрована чи надана до компетентного органу й може підлягати переглядові та зміні компетентним органом;

f) "уразлива особа" означає особу, яка через порушення або недостатність її особистих здібностей є нездатною утримувати себе.

1. Договірна держава призначає центральний орган для виконання обов'язків, покладених Конвенцією на такий орган.

2. Федеральні держави, держави з більше ніж однією системою права або держави, що мають автономні територіальні одиниці, можуть визначити більше ніж один центральний орган та визначити територіальний чи суб'єктний обсяг їхніх функцій. У випадках, коли держава визначила більше ніж один центральний орган, вона призначає центральний орган, до якого може бути подано будь-яке повідомлення для передачі відповідному центральному органові в цій державі.

3. Про призначення центрального органу або центральних органів, їхню контактну інформацію та у відповідних випадках обсяг їхніх функцій, зазначений у пункті 2, Договірна держава повідомляє Постійному бюро Гаазької конференції з міжнародного приватного права під час передачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти або документа про приєднання чи під час передачі заяви відповідно до статті 61. Договірні держави невідкладно інформують Постійне бюро про будь-які зміни.

Центральні органи:

a) співробітничають між собою і сприяють співробітництву між компетентними органами у своїх державах для досягнення цілей цієї Конвенції;

b) шукають настільки, наскільки це є можливим, шляхи вирішення труднощів, які виникають під час застосування Конвенції.

1. Центральні органи надають допомогу стосовно заяв відповідно до розділу III. Вони, зокрема:

a) передають й отримують такі заяви;

b) ініціюють або сприяють порушенню провадження стосовно таких заяв.

2. Стосовно таких заяв вони вживають усіх відповідних заходів:

a) для надання або сприяння наданню правової допомоги у випадках, коли цього вимагають обставини;

b) для допомоги у встановленні місцезнаходження боржника або кредитора;

c) для допомоги в отриманні відповідної інформації стосовно доходів та в разі необхідності інших фінансових обставин боржника або кредитора, у тому числі місцезнаходження активів;

d) для заохочення мирного вирішення з метою одержання добровільної сплати утримання у випадках, коли це є доцільним, за допомогою медіації, примирення або подібних процесів;

e) для сприяння виконанню рішень про утримання, що триває, у тому числі стосовно будь-яких заборгованостей;

f) для сприяння отриманню та швидкому переказові виплат на утримання;

g) для сприяння отриманню документів або інших доказів;

h) для надання допомоги в установленні батьківства у випадках, коли це є необхідним для стягнення утримання;

i) для ініціювання або сприяння порушенню провадження для отримання будь-яких необхідних забезпечувальних заходів, які є територіальними за своїм характером та метою яких є забезпечити результат розгляду заяви про утримання, яка знаходиться в провадженні;

j) для сприяння врученню документів.

3. Функції центрального органу відповідно до цієї статті настільки, наскільки це дозволено законом його держави, можуть виконуватися державними установами або іншими установами за умови нагляду компетентними органами цієї держави. Про визначення будь-яких таких державних установ або інших установ, а також контактної інформації та обсягу їхніх функцій повідомляється Договірною державою Постійному бюро Гаазької конференції з міжнародного приватного права. Договірні держави невідкладно інформують Постійне бюро про будь-які зміни.

4. Ніщо в цій статті або в статті 7 не може тлумачитися як таке, що покладає на центральний орган зобов'язання здійснювати повноваження, які можуть здійснюватися лише судовими органами згідно із законом запитуваної держави.

1. Центральний орган може зробити мотивований запит до іншого центрального органу для вжиття відповідних спеціальних заходів згідно з підпунктами "b", "c", "g", "h", "i" та "j" пункту 2 статті 6, коли заява відповідно до статті 10 не знаходиться в провадженні. Запитуваний центральний орган вживає таких заходів, які є належними, якщо пересвідчиться, що вони є необхідними для сприяння потенційному заявнику в підготовці заяви відповідно до статті 10 або в з'ясуванні того, чи є доцільним подавати таку заяву.

2. Центральний орган може також вжити спеціальних заходів на запит іншого центрального органу в справі стосовно стягнення утримання, яка включає іноземний елемент та яка знаходиться в провадженні в запитуючій державі.

1. Кожний центральний орган несе власні витрати під час застосування цієї Конвенції.

2. Центральні органи не можуть покладати будь-яких виплат на заявника за надання своїх послуг згідно з Конвенцією, крім виключних витрат, що виникають із запиту про спеціальні заходи відповідно до статті 7.

3. Запитуваний центральний орган не може стягувати коштів за послуги, зазначені в пункті 2, без попередньої згоди заявника на надання цих послуг за таку плату.

Заява відповідно до цього розділу подається через центральний орган Договірної держави, у якій проживає заявник, до центрального органу запитуваної держави. Для цілей цього положення проживання не охоплює простої присутності.

1. Такі категорії заяв є доступними для кредитора в запитуючій державі для одержання утримання згідно із цією Конвенцією:

a) визнання або визнання та виконання рішення;

b) виконання рішення, прийнятого або визнаного в запитуваній державі;

c) винесення рішення в запитуваній державі у випадках, коли рішення відсутнє, у тому числі у випадках, коли є необхідним установлення батьківства;

d) винесення рішення в запитуваній державі у випадках, коли визнання та виконання рішення є неможливим або у визнанні та виконанні відмовлено у зв'язку з недостатністю підстав для визнання та виконання згідно зі статтею 20, або з підстав, зазначених у підпунктах "b" або "e" статті 22;

e) зміна рішення, винесеного в запитуваній державі;

f) зміна рішення, винесеного в державі, іншій, ніж запитувана держава.

2. Такі категорії заяв є доступними в запитуючій державі боржнику, стосовно якого винесено рішення про стягнення утримання:

a) визнання рішення або еквівалентна процедура, що призводить до зупинення чи обмеження виконання попереднього рішення в запитуваній державі;

b) зміна рішення, винесеного в запитуваній державі;

c) зміна рішення, винесеного в державі, іншій, ніж запитувана держава.

3. Якщо іншого не передбачено в цій Конвенції, заяви, зазначені в пунктах 1 та 2, визначаються згідно із законом запитуваної держави, а заяви, зазначені в підпунктах "c" - "f" пункту 1 та підпунктах "b" та "c" пункту 2 підлягають правилам підсудності, що застосовуються в запитуваній державі.

1. Усі заяви відповідно до статті 10, як мінімум, повинні містити:

a) виклад суті заяви або заяв;

b) ім'я та контактну інформацію, у тому числі адресу та дату народження заявника;

c) ім'я та, якщо відомо, адресу та дату народження відповідача;

d) ім'я та дату народження будь-якої особи, для якої запитується утримання;

e) підстави, на яких ґрунтується заява;

f) у заяві кредитора - інформацію стосовно того, куди повинні надсилатися або перераховуватися електронним способом суми утримання;

g) за винятком заяви відповідно до підпункту "a" пункту 1 та підпункту "a" пункту 2 статті 10, будь-яку інформацію або документ, зазначені в заяві запитуваної держави відповідно до статті 63;

h) ім'я та контактну інформацію особи або підрозділу центрального органу запитуючої держави, які відповідальні за опрацювання заяви.

2. У відповідних випадках і настільки, наскільки це є відомим, заява додатково повинна містити, зокрема:

a) фінансове становище кредитора;

b) фінансове становище боржника, у тому числі ім'я та адресу роботодавця боржника та характер і місцезнаходження активів боржника;

c) будь-яку іншу інформацію, що може сприяти розшукові відповідача.

3. До заяви додається будь-яка необхідна підтверджувальна інформація або документація, у тому числі документація стосовно права заявника на безоплатну правову допомогу. У разі подачі заяв згідно з підпунктом "a" пункту 1 та підпунктом "a" пункту 2 статті 10 до заяви додаються лише документи, перелічені в статті 25.

4. Заява згідно зі статтею 10 може бути подана у формі, рекомендованій та опублікованій Гаазькою конференцією з міжнародного приватного права.

1. Центральний орган запитуючої держави допомагає заявнику забезпечити, щоб заява супроводжувалася всією інформацією та документами, які, як йому відомо, є необхідними для розгляду заяви.

2. Центральний орган запитуючої держави, пересвідчившись, що заява відповідає вимогам Конвенції, передає заяву від імені та за згодою заявника до центрального органу запитуваної держави. До заяви додається формуляр про передачу, визначений у додатку 1. Центральний орган запитуючої держави, коли про це запитує центральний орган запитуваної держави, надає повну копію, засвідчену компетентним органом держави походження, будь-якого документа, зазначеного в пункті 3 статті 16, підпунктах "a", "b" та "d" пункту 1 й підпункті "b" пункту 3 статті 25 та пункті 3 статті 30.

3. Запитуваний центральний орган протягом шести тижнів з дати отримання заяви підтверджує отримання у формулярі, визначеному в додатку 2, та інформує центральний орган запитуючої держави про те, які початкові кроки здійснено чи буде здійснено для опрацювання заяви, а також може запитати будь-які додаткові необхідні документи й інформацію. Протягом цих шести тижнів запитуваний центральний орган надає запитуючому центральному органу ім'я та контактну інформацію особи або підрозділу, які відповідальні за відповіді на запити про просування заяви.

4. Протягом трьох місяців після підтвердження запитуваний Центральний орган інформує запитуючий центральний орган про стан опрацювання заяви.

5. Запитуючий і запитуваний центральні органи інформують один одного про:

a) особу чи підрозділ, які відповідальні за конкретну справу,

b) просування справи,

та надають вчасні відповіді на запити.

6. Центральні органи опрацьовують справу настільки швидко, наскільки дозволить належний розгляд усіх питань.

7. Центральні органи застосовують найбільш швидкі та ефективні засоби зв'язку, наявні в їхньому розпорядженні.

8. Запитуваний центральний орган може відмовити в опрацюванні заяви, лише якщо є очевидним, що вимог Конвенції не виконано. У такому разі цей центральний орган невідкладно інформує запитуючий центральний орган про причини відмови.

9. Запитуваний центральний орган не може відхилити заяви лише на тій підставі, що є необхідність у додаткових документах або інформації. Однак запитуваний центральний орган може просити запитуючий центральний орган про надання таких додаткових документів або інформації. Якщо запитуючий центральний орган не зробить цього протягом трьох місяців чи більш тривалого періоду, визначеного запитуваним центральним органом, запитуваний центральний орган може вирішити, що більше не опрацьовуватиме заяви. У такому разі він інформує запитуючий центральний орган про це рішення.

Будь-яка заява, подана через центральні органи Договірних держав відповідно до цього розділу, а також будь-який документ або інформація, що до неї додаються або надаються центральним органом, не можуть оспорюватися відповідачем тільки на підставі способу або засобів зв'язку, що використовуються між відповідними центральними органами.

1. Запитувана держава надає заявникам ефективний доступ до процедур, у тому числі процедур виконання та оскарження, що виникають із заяв, поданих згідно із цим розділом.

2. Для надання такого ефективного доступу запитувана держава надає безоплатну правову допомогу відповідно до статей 14 - 17, якщо тільки не застосовується пункт 3.

3. Запитувана держава не зобов'язана надавати такої безоплатної правової допомоги в тих випадках, коли процедури в такій державі надають можливість заявникові вести справу без потреби в такій допомозі, і центральний орган надає послуги, які є необхідними, безоплатно.

4. Права на отримання безоплатної правової допомоги не є меншими за обсягом, ніж ті, які надаються в подібних внутрішніх справах.

5. Не вимагається сплати жодних гарантій, застав або депозитів, як би вони не називалися, для забезпечення оплати витрат у провадженні відповідно до цієї Конвенції.

1. Запитувана держава надає безоплатну правову допомогу стосовно всіх заяв кредитора відповідно до цього розділу щодо зобов'язань про утримання, що виникають з правовідносин батьків та дитини стосовно особи віком до 21 року.

2. Незалежно від пункту 1, запитувана держава може стосовно заяв, інших, ніж зазначені в підпунктах "a" і "b" пункту 1 статті 10, та справ, що охоплюються пунктом 4 статті 20, відмовити в наданні безоплатної правової допомоги, якщо вона вважає, що заява чи будь-яка апеляція по суті є явно необґрунтованими.

1. Незалежно від пункту 1 статті 15, держава може заявити відповідно до статті 63, що вона надаватиме безоплатну правову допомогу стосовно заяв, що не стосуються підпунктів "a" і "b" пункту 1 статті 10, і справ, що охоплюються пунктом 4 статті 20, на підставі перевірки, яка ґрунтується на оцінці матеріального становища дитини.

2. Держава під час висловлення такої заяви надає інформацію Постійному бюро Гаазької конференції з міжнародного приватного права стосовно способу, яким проводитиметься оцінка матеріального становища дитини, у тому числі фінансові критерії, яким необхідно відповідати для проходження такої перевірки.

3. Зазначена в пункті 1 заява, надіслана державі, що зробила заяву, передбачену в цьому пункті, охоплює формальне свідчення заявника про те, що матеріальне становище відповідає критеріям, зазначеним у пункті 2. Запитувана держава може лише запитати додаткові докази матеріального становища дитини, якщо вона має обґрунтовані підстави вважати, що інформація, надана заявником, є неточною.

4. Якщо найбільш сприятлива правова допомога, передбачена законом запитуваної держави стосовно заяв відповідно до цього розділу щодо зобов'язань про утримання, що виникають з правовідносин батьків та дитини стосовно дитини, є сприятливішою, ніж передбачена в пунктах 1 - 3, надається найбільш сприятлива правова допомога.

Стосовно всіх заяв згідно із цією Конвенцією, крім заяв відповідно до статті 15 або статті 16:

a) надання безоплатної правової допомоги може обумовлюватися перевіркою матеріального становища або суті справи;

b) заявник, який у державі походження скористався безоплатною правовою допомогою, має право в будь-якому провадженні стосовно визнання або виконання, отримати безоплатну правову допомогу принаймні в тому самому обсязі, який передбачено відповідно до законодавства запитуваної держави за таких самих обставин.

1. У випадках, коли рішення прийнято в Договірній державі, у якій кредитор має звичайне місце проживання, провадження стосовно зміни рішення або прийняття нового рішення не може бути порушене боржником у будь-якій іншій Договірній державі доти, доки кредитор залишається проживати в державі, де було прийнято рішення.

2. Пункт 1 не застосовується:

a) у випадках, коли, за винятком спорів щодо зобов'язань про утримання стосовно дітей, існує письмова угода між сторонами про юрисдикцію такої іншої Договірної держави;

b) у випадках, коли кредитор приймає юрисдикцію такої іншої Договірної держави, або висловивши це, або захищаючись по суті справи, не заперечуючи проти юрисдикції за першої доступної нагоди;

c) у випадках, коли компетентний орган у державі походження не може здійснювати юрисдикції для зміни рішення або прийняття нового рішення чи відмовляється її здійснювати або

d) у випадках, коли рішення, прийняте в державі походження, не може бути визнано або проголошено таким, що підлягає виконанню, у Договірній державі, де передбачається провадження для зміни рішення або прийняття нового рішення.

1. Цей розділ застосовується до рішення, винесеного судовим або адміністративним органом щодо зобов'язань про утримання. Термін "рішення" також охоплює мирову угоду або договір, укладені в такому органі або затверджені таким органом. Рішення може охоплювати автоматичне коригування шляхом індексації та вимогу сплатити заборгованість, утримання за минулий період або відсотки та визначення виплат або витрат.

2. Якщо рішення не стосується лише зобов'язання про утримання, дія цього розділу обмежується тими частинами рішення, які стосуються зобов'язань про утримання.

3. Для цілей пункту 1 "адміністративний орган" означає державний орган, рішення якого відповідно до законодавства держави, у якій його винесено:

a) може бути предметом апеляційного розгляду або перегляду судовим органом та

b) має таку саму силу й дію, як і рішення судового органу із цього самого питання.

4. Цей розділ також застосовується до домовленостей про утримання відповідно до статті 30.

5. Положення цього розділу застосовуються до клопотання про визнання та виконання, надісланого безпосередньо до компетентного органу запитуваної держави відповідно до статті 37.

1. Рішення, винесене в одній Договірній державі ("держава походження"), визнається та виконується в інших Договірних державах, якщо:

a) відповідач мав звичайне місце проживання в державі походження на той момент, коли провадження було розпочато;

b) відповідач прийняв юрисдикцію або висловивши це, або захищаючись по суті справи, не заперечуючи проти юрисдикції за першої можливої нагоди;

c) кредитор мав звичайне місце проживання в державі походження на момент, коли провадження було розпочато;

d) дитина, на яку призначено утримання, мала звичайне місце проживання в державі походження на момент, коли провадження було розпочато, за умови, що відповідач проживав з дитиною в цій державі або проживав у такій державі й там сплачував аліменти на дитину;

e) за винятком спорів щодо зобов'язань про утримання стосовно дітей, існує письмова угода між сторонами про юрисдикцію або

f) рішення виніс орган, що здійснював юрисдикцію у справі про особистий стан чи батьківську відповідальність, якщо ця юрисдикція не ґрунтувалася тільки на громадянстві однієї зі сторін.

2. Договірна держава може зробити застереження відповідно до статті 62 стосовно підпунктів "c", "e" та "f" пункту 1.

3. Договірна держава, що зробила застереження відповідно до пункту 2, визнає та виконує рішення, якщо її законодавство за таких самих фактичних обставин передбачає або передбачало б юрисдикцію своїх органів для прийняття такого рішення.

4. Договірна держава, якщо визнання рішення є неможливим у зв'язку із застереженням відповідно до пункту 2 та якщо боржник звичайно проживає в такій державі, уживає всіх належних заходів для прийняття рішення на користь кредитора. Попереднє речення не застосовується до безпосередніх клопотань про визнання та виконання відповідно до пункту 5 статті 19 або до позовів стосовно утримання, зазначених у підпункті "b" пункту 1 статті 2.

5. Рішення на користь дитини віком до 18 років, яке не може бути визнано та виконано тільки через застереження стосовно підпунктів "c", "e" або "f" пункту 1, приймається як встановлення права такої дитини на утримання в запитуваній державі.

6. Рішення визнається, лише якщо воно має законну силу в державі походження, та виконується, лише якщо воно є таким, що підлягає виконанню, у державі походження.

1. Якщо запитувана держава не може визнати або виконати рішення повністю, вона визнає або виконує будь-яку окрему частину рішення, яка може бути таким чином визнана або виконана.

2. Завжди може бути подано заяву про часткове визнання або виконання рішення.

У визнанні та виконанні рішення може бути відмовлено, якщо:

a) визнання та виконання рішення є очевидно несумісним з основами правопорядку ("ordre public") запитуваної держави;

b) рішення було отримано шляхом шахрайства у зв'язку з процесуальними питаннями;

c) провадження між тими самими сторонами про той самий предмет триває в органі запитуваної держави, і таке провадження було розпочато раніше;

d) рішення є несумісним з рішенням, винесеним між тими самими сторонами та про той самий предмет або в запитуваній державі, або в іншій державі, якщо це останнє рішення відповідає умовам, необхідним для визнання та виконання в запитуваній державі;

e) у справі, у якій відповідач або не з'явився, або не був представлений у провадженні в державі походження:

i) коли закон держави походження передбачає повідомлення про провадження, відповідач не був належним чином повідомлений про провадження та не мав можливості бути заслуханим або

ii) коли закон держави походження не передбачає повідомлення про провадження, відповідач не був належним чином повідомлений про рішення та не мав можливості оскаржити або подати апеляцію на підставі неправильного встановлення обставин справи та застосування закону, або

f) рішення було прийнято в порушення статті 18.

1. З урахуванням положень цієї Конвенції процедури визнання та виконання регулюються законом запитуваної держави.

2. У випадках, коли заява про визнання та виконання рішення подана через центральні органи відповідно до розділу III, запитуваний центральний орган невідкладно:

a) надсилає заяву до компетентного органу, який без зволікань проголошує рішення таким, що підлягає виконанню, або реєструє рішення для виконання, або

b) якщо є компетентним органом, вживає самостійно такі кроки.

3. У випадках, коли клопотання подано безпосередньо до компетентного орану в запитуваній державі відповідно до пункту 5 статті 19, такий орган невідкладно проголошує рішення таким, що підлягає виконанню, або реєструє рішення для виконання.

4. У проголошенні або реєстрації може бути відмовлено тільки з підстав, визначених у пункті "a" статті 22. На цій стадії ні заявник, ні відповідач не мають права подавати будь-яких заперечень.

5. Заявнику та відповідачу невідкладно повідомляють про оголошення або реєстрацію, здійснені відповідно до пунктів 2 й 3, або про відмову відповідно до пункту 4, і вони можуть оскаржити або подати апеляцію на підставі неправильного встановлення обставин справи та застосування закону.

6. Оскарження чи апеляція повинні бути подані протягом 30 днів після повідомлення згідно з пунктом 5. Якщо сторона, що оскаржує, не проживає в Договірній державі, у якій здійснено проголошення або реєстрацію або відмовлено в них, оскарження чи апеляція подаються протягом 60 днів після повідомлення.

7. Оскарження чи апеляція можуть ґрунтуватися лише на такому:

a) підстави для відмови у визнанні та виконанні, викладені в статті 22;

b) підстави для визнання та виконання згідно зі статтею 20 ;

c) автентичність або цілісність будь-якого документа, переданого відповідно до підпунктів "a", "b" чи "d" пункту 1 чи підпункту "b" пункту 3 статті 25.

8. Оскарження чи апеляція, що подаються відповідачем, можуть також ґрунтуватися на сплаті заборгованості настільки, наскільки визнання та виконання стосується платежів, належних до сплати в минулому.

9. Заявнику та відповідачу невідкладно повідомляють про рішення, прийняте за результатами оскарження чи апеляції.

10. Дальша апеляція, якщо така передбачена законом запитуваної держави, не має наслідком зупинення виконання рішення, якщо тільки не існує виняткових обставин.

11. Під час прийняття будь-якого рішення стосовно визнання та виконання, у тому числі будь-якої апеляції, компетентний орган діє швидко.

1. Незважаючи на пункти 2 - 11 статті 23, держава може заявити відповідно до статті 63, що вона застосовуватиме процедуру визнання та виконання, зазначену в цій статті.

2. У випадках, коли заява про визнання та виконання рішення подана через центральні органи відповідно до розділу III, запитуваний центральний орган негайно:

a) надсилає заяву до компетентного органу, який приймає рішення за заявою про визнання та виконання, або

b) якщо він є компетентним органом, приймає самостійно таке рішення.

3. Рішення про визнання та виконання виноситься компетентним органом після того, як відповідач був належним чином і вчасно повідомлений про провадження та обидві сторони отримали рівну можливість бути заслуханими.

4. Компетентний орган може переглянути підстави для відмови у визнанні та виконанні, визначені в підпунктах "a", "c" та "d" статті 22 з власної ініціативи. Він може переглянути будь-які підстави, перелічені в статтях 20, 22 та підпункті "c" пункту 7 статті 23, якщо це ініціює відповідач або якщо сумніви стосовно таких підстав випливають зі змісту документів, поданих відповідно до статті 25.

5. Відмова у визнанні та виконанні може також ґрунтуватися на сплаті заборгованості настільки, наскільки визнання та виконання стосується платежів, належних до сплати в минулому.

6. Будь-яка апеляція, якщо така передбачена законом запитуваної держави, не має наслідком зупинення виконання рішення, якщо тільки не існує виняткових обставин.

7. У прийнятті рішення про визнання та виконання, у тому числі будь-якої апеляції, компетентний орган діє швидко.

1. До заяви про визнання та виконання відповідно до статті 23 або статті 24 повинні додаватися:

a) повний текст рішення;

b) документ, у якому зазначається, що рішення є таким, що підлягає виконанню в державі походження, та, якщо це рішення адміністративного органу, документ, у якому зазначається, що вимоги пункту 3 статті 19 виконані, якщо така держава не визначила відповідно до статті 57, що рішення її адміністративних органів завжди відповідають цим вимогам;

c) якщо відповідач не з'явився та не був представлений у провадженні в державі походження, документ або документи, які засвідчують, залежно від обставин, що відповідач був належним чином повідомлений про провадження та мав можливість бути заслуханим, або що відповідач був належним чином повідомлений про рішення та мав можливість оскаржити або подати апеляцію на підставі неправильного встановлення обставин справи та застосування закону;

d) у разі необхідності документ про суму будь-яких заборгованостей і дату, на яку ця сума нарахована;

e) у разі необхідності стосовно рішення, яке передбачає автоматичне корегування шляхом індексації, документ з інформацією, необхідною для проведення відповідних розрахунків;

f) у разі необхідності документація, яка показує обсяг безоплатної правової допомоги в державі походження, яку отримав заявник.

2. На підставі оскарження чи апеляції відповідно до підпункту "c" пункту 7 статті 23 або на запит компетентного органу в запитуваній державі, повна копія відповідного документа, засвідчена компетентним органом держави походження, невідкладно надається:

a) центральним органом запитуючої держави, коли заява подана відповідно до розділу III;

b) заявником, коли клопотання подано безпосередньо до компетентного органу запитуваної держави.

3. Договірна держава може зазначити відповідно до статті 57:

a) що до заяви повинна додаватися повна копія рішення, засвідчена компетентним органом у державі походження;

b) обставини, за яких вона прийме замість повного тексту рішення виписку або витяг з рішення, складені компетентним органом держави походження, які можуть бути виконані у формі, рекомендованій та опублікованій Гаазькою конференцією з міжнародного приватного права, або

c) що вона не вимагає документа, який засвідчує виконання вимог пункту 3 статті 19.

Цей розділ mutatis mutandis застосовується до заяви про визнання рішення за умови, що вимогу про те, що рішення є таким, що підлягає виконанню, замінено вимогою про набрання законної сили рішенням у державі походження.

Будь-який компетентний орган запитуваної держави є пов'язаним установленими фактичними обставинами, на яких орган держави походження базував свою юрисдикцію.

Жодний компетентний орган запитуваної держави не може переглядати рішення по суті.

Фізична присутність дитини або заявника не вимагається в будь-якому провадженні в запитуваній державі відповідно до цього розділу.

1. Угода про утримання, укладена в Договірній державі, підлягає визнанню та виконанню як рішення відповідно до цього розділу за умови, що вона є такою, що підлягає примусовому виконанню як рішення в державі походження.

2. Для цілей підпунктів "a" та "b" пункту 1, підпункту "a" пункту 2 статті 10 термін "рішення" охоплює угоду про утримання.

3. До заяви про визнання та виконання угоди про утримання повинно додаватися таке:

a) повний текст угоди про утримання, а також

b) документ про те, що в державі походження ця угода про утримання є такою, що підлягає примусовому виконанню як рішення.

4. У визнанні та виконанні угоди може бути відмовлено, якщо:

a) визнання та виконання є явно несумісним з основами правопорядку запитуваної держави;

b) угода про утримання була отримана шляхом шахрайства або фальсифікації;

c) угода про утримання є несумісною з рішенням, винесеним стосовно тих самих сторін та з тією самою метою або в запитуваній державі, або в іншій державі за умови, що останнє рішення відповідає умовам, необхідним для його визнання та виконання в запитуваній державі.

5. Положення цього розділу, за винятком статей 20, 22, пункту 7 статті 23 та пунктів 1 й 3 статті 25, застосовуються mutatis mutandis до визнання та виконання угоди про утримання за умови, що:

a) у проголошенні або реєстрації відповідно до пунктів 2 й 3 статті 23 може бути відмовлено тільки на підставі, визначеній у підпункті "a" пункту 4;

b) оскарження чи апеляція, зазначені в пункті 6 статті 23, можуть ґрунтуватися лише на такому:

i) підстави для відмови у визнанні та виконанні, викладені в пункті 4;

ii) автентичність або цілісність будь-якого документа, переданого відповідно до пункту 3;

c) стосовно процедури, передбаченої пунктом 4 статті 24, компетентний орган може переглянути з власної ініціативи підстави для відмови у визнанні та виконанні, визначені в підпункті "a" пункту 4 цієї статті. Він може переглянути всі підстави, перелічені в пункті 4 цієї статті, та автентичність або цілісність будь-якого документа, переданого відповідно до пункту 3, якщо це ініціює відповідач або якщо сумніви стосовно таких підстав випливають зі змісту цих документів.

6. Провадження стосовно визнання та виконання угоди про утримання зупиняються, якщо в компетентному органі Договірної держави така угода оскаржується.

7. Держава може заявити відповідно до статті 63, що заяви про визнання та виконання угоди про утримання можуть подаватися лише через центральні органи.

8. Договірна держава відповідно до статті 62 може заявити про своє право не визнавати й не виконувати угоди про утримання.

У випадках, коли рішення винесено шляхом об'єднаної дії тимчасової постанови, винесеної в одній державі, і постанови органу, винесеної в іншій державі ("підтверджуюча держава") на підтвердження тимчасової постанови:

a) кожна з таких держав для цілей цього розділу вважається державою походження;

b) вимоги пункту "e" статті 22 виконуються, якщо відповідач був належним чином повідомлений про провадження в підтверджуючій державі та йому була надана можливість заперечити проти підтвердження тимчасової постанови;

c) вимога пункту 6 статті 20 про те, що рішення повинно бути таким, що підлягає примусовому виконанню в державі походження, є виконаним, якщо рішення є таким, що підлягає примусовому виконанню в підтверджуючій державі, а також

d) стаття 18 не перешкоджає провадженню стосовно зміни рішення, розпочатого в будь-якій державі.

1. З урахуванням положень цього розділу виконання відбувається відповідно до законодавства запитуваної держави.

2. Виконання повинно бути швидким.

3. У разі подання заяв через центральні органи, коли рішення проголошено таким, що підлягає примусовому виконанню, або зареєстровано для примусового виконання згідно з розділом V, примусове виконання здійснюється без потреби додаткових дій з боку заявника.

4. Чинними є будь-які застосовувані норми в державі походження рішення стосовно тривалості зобов'язання про утримання.

5. Будь-який строк давності стосовно стягнення заборгованості визначається законом держави походження рішення або законом запитуваної держави, залежно від того, який закон передбачає триваліший строк давності.

Запитувана держава забезпечує принаймні такі самі заходи примусового виконання у справах на підставі Конвенції, які передбачені для її внутрішніх справ.

1. Договірні держави забезпечують наявність у внутрішньому законодавстві ефективних заходів для примусового виконання рішень відповідно до цієї Конвенції.

2. Такі заходи можуть охоплювати:

a) відрахування із заробітної плати;

b) звернення стягнення на банківські рахунки та інші джерела;

c) відрахування з виплат соціального страхування;

d) звернення стягнення на майно або примусовий продаж майна;

e) відрахування з податкового відшкодування;

f) зупинення чи арешт пенсійних пільг;

g) повідомлення до кредитного бюро;

h) відмова, зупинення чи відкликання різноманітних дозволів (наприклад, водійських прав);

i) використання медіації, примирення або подібних процесів для здійснення добровільного виконання.

1. Договірні держави заохочуються сприяти, у тому числі за допомогою міжнародних угод, можливості використання найбільш економних та ефективних методів для переказу коштів, що сплачуються як утримання.

2. Договірна держава, згідно із законодавством якої передача коштів є обмеженою, надає найвищий пріоритет переказу коштів, що сплачуються відповідно до цієї Конвенції.

1. Для цілей заяв про визнання та виконання згідно з підпунктами "a" та "b" пункту 1 статті 10 й справ, що охоплюються пунктом 4 статті 20, "кредитор" включає державну установу, що діє замість особи, якій заборговано утримання, або державну установу, якій заборговано відшкодування виплат, сплачених замість утримання.

2. Право державної установи діяти замість особи, якій заборговано утримання, або вимагати відшкодування виплат, сплачених кредитору замість утримання, регулюється законодавством, якому підпорядковується ця установа.

3. Державна установа може звернутися з проханням про визнання або вимагати примусового виконання:

a) рішення, винесеного проти боржника за заявою державної установи, яка вимагає відшкодування виплат, сплачених замість утримання;

b) рішення, винесеного між кредитором та боржником в обсязі виплат, здійснених кредитору замість утримання.

4. Державна установа, що звертається з проханням про визнання або вимагає примусового виконання рішення, на запит надає будь-який документ, необхідний для встановлення її права згідно з пунктом 2 й тих виплат, що були сплачені кредитору.

1. Ця Конвенція не виключає можливості застосування таких процедур, які можуть бути передбачені внутрішнім законодавством Договірної держави для надання можливості особі (заявнику) звернутися безпосередньо до компетентного органу тієї держави з питання, що регулюється цією Конвенцією, у тому числі з урахуванням статті 18, для цілей винесення або зміни рішення про утримання.

2. Пункт 5 статті 14 та підпункт "b" статті 17, а також положення розділів V, VI, VII і цього розділу, за винятком пункту 2 статті 40, статті 42, пункту 3 статті 43, пункту 3 статті 44, статей 45 і 55, застосовуються стосовно клопотання про визнання та виконання, поданого безпосередньо до компетентного органу в Договірній державі.

3. Для цілей пункту 2 підпункт "a" пункту 1 статті 2 застосовується до рішення про стягнення утримання на уразливу особу, яка є старшою, ніж зазначено в зазначеному вище підпункті у випадках, коли таке рішення було винесено до досягнення цією особою такого віку й передбачало стягнення утримання й після досягнення такого віку у зв'язку з порушенням стану здоров'я.

Персональні дані, зібрані або передані згідно із цією Конвенцією, використовуються для цілей, для яких їх було зібрано або передано.

Будь-який орган, що опрацьовує інформацію, забезпечує її конфіденційність відповідно до законодавства своєї держави.

1. Орган не розголошує або не підтверджує інформації, зібраної або переданої під час застосування цієї Конвенції, якщо він визначить, що такі дії можуть поставити під загрозу здоров'я, безпеку або свободу особи.

2. Визначення із цією метою, зроблене одним центральним органом, приймається до уваги іншим центральним органом, особливо у випадках сімейного насильства.