Рекомендація щодо захисту працівників-мігрантів у слаборозвинених країнах і територіях N 100

Генеральна конференція Міжнародної організації праці,

що скликана в Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро праці та зібралася 1 червня 1955 року на свою тридцять восьму сесію,

ухваливши прийняти ряд пропозицій стосовно захисту працівників-мігрантів у слаборозвинених країнах і територіях, що є п'ятим пунктом порядку денного сесії,

вирішивши надати цим пропозиціям форми рекомендації,

ухвалює цього двадцять другого дня червня місяця тисяча дев'ятсот п'ятдесят п'ятого року нижченаведену Рекомендацію, яка може називатися Рекомендацією 1955 року щодо захисту працівників-мігрантів у слаборозвинених країнах:

1. Ця Рекомендація застосовується:

a) щодо країн та територій, в яких еволюція від натуральної форми господарства до більш розвинутих форм, що базуються на найманій праці та призводять до спорадичного і нерівномірного розвитку промислових та сільськогосподарських центрів, викликає значну міграцію працівників, а іноді й членів їхніх сімей;

b) щодо країн і територій, через які проходить така міграція працівників, як в одному, так і, можливо, в зворотному напрямку, коли вжиті в таких країнах і територіях заходи, в цілому, забезпечують відповідним особам під час переїзду менший захист, ніж це передбачається цією Рекомендацією;

c) до країн і територій, до яких спрямована ця міграція працівників, коли вжиті в цих країнах і територіях заходи, в цілому, надають відповідним особам під час переїзду або під час роботи менший захист, ніж це передбачено цією Рекомендацією.

2. В цілях цієї Рекомендації термін "працівник-мігрант" означає будь-якого працівника, який бере участь у таких міграційних пересуваннях, або в межах країн і територій до згаданих раніше в пункті a) параграфа 1, або з таких країн і територій до країн і територій через країни та території, згадані вище в пунктах b) і c) параграфа 1. Цей термін поширюється однаково як на працівника, який вже став до роботи, так і на працівника, який шукає роботу або який збирається почати роботу, про яку він вже домовився, незалежно від того, чи прийняв він пропозицію стати до роботи чи уклав трудовий договір. У відповідних випадках цей термін означає також будь-якого працівника, який повертається тимчасово або остаточно під час або після періоду роботи.

3. Жодне з положень цієї Рекомендації не повинно тлумачитися, як право, що надається будь-якій особі в'їжджати до будь-якої країни або території або залишатися в ній, інакше ніж у разі дотримання імміграційних або інших законів цієї країни чи території.

4. Положення цієї Рекомендації не торкаються положень або практики, що існують відповідно до закону, звичаїв або угоди, які забезпечують працівникам-мігрантам більш сприятливі умови, ніж ті, які передбачаються цією Рекомендацією.

5. Будь-яка дискримінація відносно працівників-мігрантів повинна бути ліквідована.

6. 1) Або шляхом національних чи місцевих законів та правил, або шляхом угод між урядами, або будь-яким іншим шляхом слід вживати заходів з метою забезпечення захисту працівників-мігрантів та їхніх сімей під час переїзду від місця відправки до місця роботи, як в інтересах самих мігрантів, так і в інтересах країн або районів, з яких, через які або до яких вони переїздять.

2) Ці заходи повинні містити:

a) надання працівникам-мігрантам та їхнім сім'ям механічних засобів транспорту, серед яких громадський пасажирський транспорт, там, де це можливо здійснити;

b) створення на відповідних етапах шляхів прямування таборів відпочинку, в яких можна отримати ночівлю, їжу, воду та потрібну першу медичну допомогу.

7. Слід вжити всіх потрібних заходів, щоб дати змогу працівникам-мігрантам здійснювати переїзд у прийнятних умовах:

a) або стосовно завербованих чи найнятих працівників, шляхом внесення до регламентацій по вербуванню чи трудових договорів обов'язків вербувальника або, у разі відсутності такого, оплачувати проїзні витрати працівників і, у відповідних випадках, їхніх сімей;

b) або стосовно працівників, які мігрують, не уклавши договір чи не прийнявши пропозицію щодо відповідної роботи, шляхом скорочення до мінімуму їхніх проїзних витрат.

8. 1) Слід вжити заходів для проведення безплатного медичного огляду працівників-мігрантів у разі їхнього від'їзду на роботу або на початку роботи, а також після закінчення роботи.

2) Якщо нестача медичного персоналу в деяких районах не дає можливостей проводити такий подвійний медичний огляд всіх працівників-мігрантів, то пріоритет щодо медичного огляду повинен надаватися:

a) працівникам-мігрантам, які приїздять із районів, де поширені заразні або ендемічні хвороби;

b) працівникам-мігрантам, які погодилися на роботу або виконували роботу, пов'язану з особливим ризиком для здоров'я;

c) працівникам-мігрантам, які мігрують у межах відповідного плану вербування або найму робочої сили.

9. 1) Якщо після консультації з організаціями роботодавців та працівників, де такі існують, компетентний орган влади вважатиме, що в інтересах охорони здоров'я працівників-мігрантів їм потрібен період акліматизації, він повинен вжити заходів для забезпечення надання цим працівникам, зокрема тим, які завербовані або зв'язані договором, такого періоду акліматизації безпосередньо перед початком роботи.

2) Приймаючи рішення щодо потрібності періоду акліматизації, компетентний орган влади повинен брати до уваги клімат, висоту місцевості над рівнем моря та різні умови життя, в яких працівники-мігранти працюватимуть. Там, де він вважає, що період акліматизації є обов'язковим, компетентний орган влади повинен визначити тривалість такого періоду залежно від місцевих умов.

3) Протягом періоду акліматизації роботодавець повинен відповідним чином забезпечити за свій рахунок утримання працівника-мігранта та членів його сім'ї, яким дозволено його супроводжувати.

10. Слід вживати заходів для забезпечення працівникам-мігрантам і у відповідних випадках членам їхніх сімей протягом періоду, визначеного компетентним органом влади після консультації з організаціями роботодавців і працівників, де такі існують, права на репатріацію за таких обставин:

a) якщо працівник-мігрант завербований або направлений до місця роботи вербувальником чи роботодавцем, він повинен репатріюватися в те місце, де він був завербований або звідки він був направлений, і репатріація повинна забезпечуватися за рахунок вербувальника або роботодавця у всіх випадках, якщо:

i) завербований працівник стає непрацездатним внаслідок нещасного випадку або хвороби під час переїзду до місця роботи;

ii) працівник виявляється, за даними медичного огляду, нездатним стати до роботи;

iii) працівник з незалежних від нього причин після відправки на роботу не стає на цю роботу;

iv) компетентний орган влади констатує, що працівника завербовано чи відправлено на роботу обманним шляхом або помилково;

b) якщо працівник-мігрант уклав трудовий договір і був доставлений до місця роботи роботодавцем чи будь-якою іншою особою, яка діяла від імені роботодавця, його репатріація або репатріація членів його сім'ї, доставлених таким самим чином, на місце, де був укладений договір або з якого він був направлений на роботу, повинна забезпечуватися за рахунок роботодавця у всіх таких випадках:

i) після закінчення періоду роботи, передбаченого договором;

ii) у разі припинення діяння договору внаслідок неможливості для роботодавця його виконати;

iii) у разі припинення діяння договору внаслідок неможливості для працівника його виконати через хворобу або нещасний випадок;

iv) у разі припинення діяння договору за згодою сторін;

v) у разі припинення діяння договору на прохання однієї зі сторін та якщо компетентний орган влади не прийме у зв'язку з цим протилежного рішення.

11. Компетентний орган влади повинен доброзичливо розглядати питання про те, чи мають право на репатріацію працівники-мігранти або члени їхніх сімей, які не були доставлені до місця роботи роботодавцем або іншою особою, яка діє від імені роботодавця, і якщо так, то на яких умовах.

12. У разі смерті працівника-мігранта члени його сім'ї повинні мати протягом періоду, визначеного компетентним органом влади після консультації з організаціями роботодавців і працівників, де такі існують, право на повернення за рахунок вербувальника або роботодавця до місця, де працівник-мігрант був завербований або звідки він був направлений на роботу, у таких випадках:

a) коли цим особам було дозволено супроводжувати працівника до місця роботи:

i) або якщо смерть настала під час переїзду до місця роботи;

ii) або якщо померлий працівник раніше уклав трудовий договір із роботодавцем;

b) в інших випадках відповідно до рішення компетентного органу влади, прийнятого згідно з параграфом 11 цієї Рекомендації.

13. 1) Працівники-мігранти повинні бути вільними відмовитися скористатися своїм правом на репатріацію за рахунок роботодавців; ця відмова повинна здійснюватися протягом такого періоду часу і таким чином, які визначаються компетентним органом влади після консультації з організаціями роботодавців та працівників, де такі існують, і не повинна вважатися остаточною до закінчення такого періоду часу.

2) Працівники-мігранти повинні бути також вільними відкласти здійснення своїх прав на репатріацію на період, установлений компетентним органом влади.

14. Коли типові трудові договори, укладені між роботодавцями та працівниками-мігрантами, встановлюються відповідними урядами або урядом або за їхнім уповноваженням, то у тих випадках, коли це практично можливо, з представниками заінтересованих роботодавців і працівників, серед них представниками їхніх відповідних організацій, де такі існують, повинні проводитися консультації щодо умов таких договорів.

15. 1) Слід вживати заходів щодо належного працевлаштування працівників-мігрантів.

2) Ці заходи повинні передбачати створення, де це доцільно, системи державних служб працевлаштування, які повинні:

a) складатися з центрального бюро для всієї країни або території та місцевих відділів як у районах, з яких працівники, як правило, емігрують, так і в центрах зайнятості для того, щоб збирати й регулярно поширювати інформацію про можливості найму в тих районах, звідки робоча сила, як правило, постачається в ці центри;

b) встановлювати та підтримувати зв'язок із службами працевлаштування в інших країнах або територіях, куди, як правило, емігрують працівники з цього району, для збирання інформації щодо можливостей найму які там є;

c) запроваджувати у разі можливості органи професійного орієнтування і методи визначення загальної придатності працівників до відомих видів роботи;

d) заручатися у разі можливості порадами та співпрацею організацій роботодавців і працівників у справі організації та функціонування цієї системи.

16. Загальна політика повинна бути спрямована на обмеження міграції працівників, коли вона вважається небажаною в інтересах працівників-мігрантів та громад і країн їхнього походження, шляхом заходів, щодо поліпшення умов існування та підвищення рівня життя у районах, з яких, як правило, емігрують працівники.

17. Заходи, яких вживають з метою забезпечення провадження накресленої в попередньому параграфі політики, повинні містити:

a) ухвалення в районах еміграції програм економічного розвитку та професійного навчання, які мають змогу повніше використовувати наявну робочу силу та природні ресурси і, зокрема, вживати всіх заходів для створення нових можливостей праці та нових джерел прибутку для працівників, які у звичайних умовах мали намір емігрувати;

b) більш раціональне використання робочої сили та підвищення продуктивності праці у районах імміграції шляхом поліпшення організації праці, навчання працівників, а також шляхом розвитку механізації або вжиття інших заходів, залежно віл потреб місцевих умов;

c) обмеження вербування у районах, де відплив робочої сили міг би мати негативну дію як на соціальну та економічну організацію, так і на здоров'я, добробут та розвиток відповідного населення.

18. Уряди країн і територій еміграції та імміграції працівників повинні намагатися забезпечити поступове обмеження міграційних переміщень населення, які не підпадають під контроль або очевидно не підлягають йому, коли вони вважаються небажаними в інтересах працівників-мігрантів та громад і країн їхнього походження. Поки існують економічні причини такої нерегульованої міграції, відповідні уряди повинні намагатися здійснювати такою мірою, якою це можливо та доцільно, належний контроль за добровільною міграцією, а також за організованою міграцією. Такі обмеження та контроль можуть забезпечуватися шляхом заходів, яких вживають у місцевому або регіональному масштабі, та за допомогою двосторонніх угод.

19. Поки триватиме нерегулярна міграція, відповідні уряди повинні, наскільки це можливо, намагатися забезпечити працівникам, які мігрують у таких умовах, захист, передбачений цією Рекомендацією.

20. Всі зусилля слід спрямувати на забезпечення працівникам-мігрантам таких само сприятливих умов життя та роботи, які забезпечуються законом або практикою іншим працівникам, зайнятим на такій самій роботі, і застосовувати до них, як і до таких самих працівників, норми захисту, зазначених у нижченаведених параграфах цієї Рекомендації.

21. Заходи, яких слід вживати для забезпечення житлом працівників-мігрантів, повинні бути спрямовані, зокрема, на забезпечення цих працівників - або за рахунок роботодавця, або шляхом надання відповідної фінансової допомоги, або іншим шляхом - житлом, яке відповідає визначеним нормам, за помірну плату порівняно з заробітною платою працівників різних категорій.

22. Компетентний орган влади повинен забезпечити створення задовільних житлових умов для працівників-мігрантів. Він повинен, крім того, визначити мінімальні житлові норми та здійснювати суворий контроль за застосуванням цих норм. Він також повинен визначити права працівника, від якого можуть вимагати звільнити житло після звільнення з роботи, і також повинен вживати всіх потрібних заходів для забезпечення дотримання цих прав.

23. 1) Слід вжити заходів щодо визначення заробітної плати працівників-мігрантів.

2) Такі заходи повинні містити:

a) прийняття шкали мінімальних ставок заробітної плати, складеної таким чином, щоб найменша ставка, враховуючи будь-які надбавки, давала можливість працівнику-мігранту, який став до виконання некваліфікованої роботи, принаймні задовольнити свої мінімальні потреби відповідно до норм, прийнятих у цьому районі, з урахуванням нормальних потреб сім'ї;

b) періодичне встановлення мінімальних ставок заробітної плати:

i) або шляхом колективних договорів, вільно укладених із профспілками, які репрезентують відповідних працівників, та відповідними роботодавцями або організаціями роботодавців;

ii) або компетентним органом влади відповідно до принципу, викладеного в пункті a) та, якщо не існує відповідної системи для встановлення мінімальних ставок заробітної плати, шляхом колективних договорів.

24. Встановлюючи ставки заробітної плати компетентний орган влади повинен, у відповідних випадках, брати до уваги наявні результати бюджетних обстежень сімейного споживання в цьому районі, причому такі обстеження повинні проводитися разом із представницькими організаціями роботодавців і працівників.

25. Представники організацій працівників та роботодавців, де такі існують, а там, де їх немає, представники відповідних працівників та роботодавців, які діють в однаковій кількості та на рівній основі, повинні співробітничати в застосуванні встановлених методів визначення мінімальних ставок заробітної плати.

26. Діючі мінімальні ставки заробітної плати повинні доводитися до відома відповідних роботодавців і працівників. Якщо ставки встановлено відповідно до пункту 2) b) ii) параграфа 23, вони повинні бути обов'язковими для цих роботодавців та працівників і не можуть бути знижені за згодою між ними без особливого дозволу компетентного органу влади.

27. Роботодавці повинні бути зобов'язані вести облік виплати заробітної плати та відрахувань з неї щодо кожного працівника. Суми заробітної плати та відрахувань з неї повинні повідомлятися заінтересованим працівникам.

28. Відрахування заробітної плати повинні дозволятися тільки на умовах та в розмірах, передбачених законодавством, колективними договорами або арбітражними рішеннями.

29. Заробітна плата, як правило, повинна виплачуватися безпосередньо самому працівникові у валюті, яка має законний обіг.

30. Заробітна плата повинна виплачуватися регулярно і через такі проміжки часу, які дали б змогу звести до мінімуму можливість створення заборгованості у працівників-мігрантів, якщо не існує встановленого можливого місцевого звичаю, який суперечить цьому положенню, або якщо компетентний орган влади впевнений, за підсумками консультації з представниками працівників або їхніх представницьких організацій, що працівник хоче дотримуватися цього звичаю.

31. Часткова або повна виплати заробітної плати спиртними напоями або продуктами, шкідливими для здоров'я, повинна бути заборонена.

32. Виплата заробітної плати у пивних або магазинах повинна бути заборонена щодо всіх працівників, крім тих, які працюють у цих закладах.

33. Роботодавці повинні бути зобов'язані скорочувати аванси, які видаються працівникам-мігрантам, до невеликої частки їхнього місячного заробітку.

34. Будь-який аванс, який перевищує ліміт, встановлений компетентним органом влади, не повинен відповідно до закону підлягати покриттю за рахунок відрахувань з наступних виплат заробітної плати або будь-яким іншим чином. Ніякі відсотки не повинні утримуватися за надані аванси.

35. Працівник, до якого застосовуються мінімальні ставки заробітної плати і який після того, як такі ставки стали застосовуватися, отримав заробітну плату меншу, ніж встановлена ставка, має право отримати в судовому чи іншому дозволеному законом порядку ту суму, яку йому не доплатили, з таким обмеженням у часі, яке може бути визначено законодавством.

36. Коли продукти, житлові приміщення, одяг та інші суттєві предмети забезпечення та обслуговування становлять частину винагороди, компетентний орган влади у співпраці із представницькими організаціями роботодавців і працівників, повинен вжити всіх практично здійсненних заходів для відповідного забезпечення ними та для правильної оцінки їхньої готівкової вартості, а також для того, щоб вартість заробітної плати, яка виплачується натурою, не перевищувала відповідної пропорції основної заробітної плати готівкою, встановленої компетентним органом влади.

37. Відносно всіх прошарків населення, серед них працівників-мігрантів, повинен застосовуватися принцип рівних можливостей.

38. За винятком випадків, які підпадають під законодавство країни щодо імміграції та спеціальні закони щодо прийняття іноземців на державну службу, всі перешкоди, які позбавляють будь-яку частину населення, зокрема працівників-мігрантів, доступу до деяких робіт або професій або обмежують їм доступ до них за ознакою іноземного походження, раси, кольору шкіри, віросповідання, племінної належності або належності до профспілок, повинні розглядатися як такі, що суперечать громадському порядку, причому слід прийняти принцип усунення таких перешкод.

39. Слід негайно вжити заходів, спрямованих на практичне здійснення принципів, викладених у параграфах 37 та 38 цієї Рекомендації і на те, щоб заохочувати якнайширшу участь найменш привілейованих категорій працівників у виконанні кваліфікованих робіт.

40. Такі заходи повинні, зокрема, містити:

a) забезпечення в усіх країнах і територіях рівного доступу до професійного й технічного навчання та надання всім працівникам рівних можливостей доступу до професії на новостворених промислових підприємствах;

b) створення в країнах і територіях, де вже склались стійкі групи населення за ознаками походження або раси, можливостей доступу до напівкваліфікованих та кваліфікованих професій для працівників найменш привілейованої групи;

c) надання в країнах і територіях, де вже склались групи населення за ознаками походження або раси, рівних можливостей доступу до всіх робіт, які вимагають спеціальної кваліфікації, всім кваліфікованим працівникам.

41. Працівникам-мігрантам повинно надаватися в усіх місцях їхньої роботи право на об'єднання у профспілки та право вільно займатися законною профспілковою діяльністю, причому слід вжити всіх потрібних заходів для забезпечення профспілкам, які є представницькими організаціями відповідних працівників, права укладати колективні договори з роботодавцями або з організаціями роботодавців.

42. 1) Слід вжити заходів щодо забезпечення працівникам-мігрантам та їхнім сім'ям можливостей купівлі споживчих товарів і, зокрема, предметів першої потреби та продовольчих товарів за розумними цінами і в достатній кількості.

2) Роботодавець або компетентний орган влади, по можливості, повинен надавати працівникам-мігрантам землю для обробітку.

43. У тих випадках, коли створення кооперативних організацій є корисним, вживають заходів для забезпечення їхнього розвитку, серед них:

a) створення, якщо це можливо, тваринницьких, рибальських та овочівницьких кооперативних господарств;

b) створення магазинів роздрібної торгівлі, які управляються кооперативами працівників;

c) надання з боку уряду допомоги шляхом навчання членів кооперативів, здійснення контролю за їхнім управлінням та керівництва їхньою діяльністю.

44. 1) У тих випадках, коли на підприємствах є магазини, товари в них повинні продаватися тільки за готівковим розрахунком.

2) Якщо місцеві умови ще не дають змоги здійснити вищезазначене правило, то кредит, який надається працівникам, повинен становити лише певну частину заробітної плати, яка встановлена компетентним органом влади, і повинен надаватися лише на певні, найкоротші строки. Виплата кредиту працею та отримання відсотків з кредиту повинні бути заборонені.

3) Працівників-мігрантів не повинні примушувати користуватися такими магазинами.

4) У тих випадках, де користування іншими магазинами є неможливим, компетентний орган влади повинен вживати відповідних заходів, щоб товари продавались за справедливими та розумними цінами і щоб відкриті роботодавцем магазини використовувались не з метою отримання прибутку, а в інтересах відповідних працівників.

45. Заходи, яких треба вживати на користь працівників-мігрантів, повинні в усякому разі містити передусім без дискримінації за ознакою національності, раси або релігії, відповідні заходи щодо покриття витрат на нещасні випадки на виробництві та професійні захворювання та на запобігання їм, на медичне обслуговування працівників-мігрантів та їхніх сімей і на гігієну праці.

46. Ці заходи повинні містити:

а) медичний догляд відповідно до місцевих можливостей шляхом відповідних візитів протягом періоду роботи і на випадок хвороби;

b) першу допомогу, безплатне медичне обслуговування та госпіталізацію відповідно до норм, визначених компетентним органом влади;

c) систему відшкодування у разі нещасних випадків на виробництві та на випадок професійних захворювань;

d) відповідну допомогу у разі нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань;

e) охорону здоров'я працівників-мігрантів та запобігання нещасним випадкам на виробництві;

f) повідомлення про нещасні випадки та розслідування їхніх причин;

g) зобов'язання роботодавця звертати увагу працівників-мігрантів на всі небезпечні та шкідливі для здоров'я моменти їхньої роботи за допомогою плакатів, бесідами з персоналом чи будь-яким іншим шляхом;

h) спеціальне або додаткове навчання чи інструктаж працівників-мігрантів щодо запобігання нещасним випадкам та небезпеці для здоров'я на виробництві, коли внаслідок недостатнього знайомства з процесом виробництва, недостатнього знання мови або з інших причин навчання чи інструктаж, який, як правило, надається іншим працівникам, зайнятим у цій країні або на цій території, є для працівників-мігрантів недостатнім;

i) забезпечення співпраці між роботодавцями та працівниками з метою заохочення заходів безпеки;

j) заходи у соціальній галузі та галузі охорони здоров'я для захисту дружини та дітей працівника-мігранта, які проживають із ним.

47. У тих випадках, коли працівники-мігранти не мають однакових з іншими працівниками прав відносно страхування на випадок інвалідності, старості та смерті, слід вживати заходів, наскільки це можливо та бажано, щодо організації разом із працівниками товариств взаємодопомоги та страхових кас на підприємствах з метою задоволення потреб працівників-мігрантів на випадок інвалідності, старості або смерті, причому ці заходи повинні розглядатися як перший етап більш широкої організації таких систем на місцевому, районному або територіальному рівнях.

48. Слід вживати заходів, щоб дати можливість працівникам-мігрантам підтримувати зв'язок зі своїми сім'ями та районами свого походження. До них належать:

a) надання можливостей для добровільного переказу коштів членам сім'ї працівника-мігранта, які залишилися в районі його походження або в іншому місці, та для створення за згодою з працівником фонду грошових заощаджень, які повинні видаватися працівникові після закінчення договору або коли він повертається додому або у будь-яких випадках, встановлених за згодою з ним;

b) заходи, спрямовані на полегшення листування між працівниками-мігрантами і їхніми сім'ями та районом походження;

c) заходи для здійснення працівником-мігрантом пов'язаних зі звичаєм обов'язків щодо громади свого походження, які він бажає виконувати.

49. Слід вживати заходів щодо забезпечення матеріального, духовного та морального добробуту працівників-мігрантів, зокрема:

a) заходів, спрямованих на заохочування добровільних форм заощаджень;

b) заходів, спрямованих на захист працівників-мігрантів від лихварства, зокрема шляхом скорочення відсотка на позики, шляхом контролю за операціями осіб, які надають позику та заохочення системи надання позик у відповідних цілях кооперативно-кредитними організаціями та установами, які перебувають під контролем компетентного органу влади;

c) коли це здійсненно, утримання в районах імміграції співробітників комунально-побутових установ, які знають мови та звичаї працівників-мігрантів, з метою сприяння пристосуванню працівників та їхніх сімей до нового способу життя;

d) заходів, спрямованих на забезпечення дітям працівників-мігрантів можливостей здобути освіту;

e) надання працівникам можливостей задовольняти свої духовні та релігійні потреби.

50. За винятком тих випадків, коли постійне влаштування працівників-мігрантів суперечить або інтересам самих працівників чи їхніх сімей, або інтересам економіки відповідних країн чи територій загальна політика повинна бути спрямована на влаштування працівників-мігрантів та їхніх сімей на постійне проживання у центрах роботи або поблизу від них, шляхом вжиття відповідних заходів і, зокрема, заходів, викладених у розділі IV та в параграфах 51, 52 і 53 цієї Рекомендації.

51. Як передбачено у параграфі 3, ніщо в цій Рекомендації не може тлумачитися як таке, що дає будь-якій особі право в'їзду до будь-якої країни чи на її територію або залишатися в ній, інакше як за умови дотримання імміграційних або інших законів цієї країни чи території. Проте, якщо це не суперечить політиці заінтересованої країни, то компетентний орган влади повинен розглядати можливість надання громадянства країни імміграції працівникам-мігрантам, що проживають принаймні п'ять років у країні, до якої вони іммігрували.

52. 1) Щодо працівників-мігрантів, постійне влаштування яких у місці роботи або поблизу від нього є можливим, слід вживати заходів, спрямованих на заохочення постійного влаштування їх у цих місцях.

2) Ці заходи повинні містити:

a) вербування працівників-мігрантів, яких супроводжують сім'ї;

b) якщо це можливо та бажано надання можливості створення на місці роботи або поблизу від неї відповідних громад;

c) надання житла відповідно до затверджених норм і за прийнятною ціною з метою забезпечення постійного поселення сімей;

d) надання працівникам-мігрантам, якщо це можливо та бажано, земельних ділянок, достатніх для виробництва продуктів харчування;

e) у разі відсутності більш прийнятних умов і коли це вважається важливим та бажаним, створення поселень або селиш працівників-мігрантів, які перебувають на пенсії, у місцях, де вони можуть сприяти забезпеченню свого особистого існування.

53. Компетентний орган влади повинен забезпечити нагляд за допомогою відповідної адміністративної служби або служб у співпраці з організаціями роботодавців і працівників, де такі існують, за здійсненням заходів захисту працівників-мігрантів, передбачених цією Рекомендацією.

54. Зокрема, в тих випадках, коли працівники-мігранти не знайомі з умовами найму та праці, мовою, звичаями або валютою, яка використовується в районі, де вони працюють, відповідна адміністративна служба або служби повинні забезпечити нагляд за порядком укладення трудових договорів, щоб упевнитися, що кожний працівник розуміє умови найму та праці, положення договору, а також деталі стосовно ставок та виплати заробітної плати, і що він погодився з цими положеннями та умовами добровільно й свідомо.

55. Кожний член Міжнародної організації праці повинен подавати Міжнародному бюро праці у відповідні періоди, коли цього вимагатиме Адміністративна рада, доповідь про стан законодавства у його країні та наявну практику щодо питань, яких стосується Рекомендація. Такі доповіді повинні містити відомості про те, яких заходів вжито або планується здійснити для набуття чинності будь-яким положенням цієї Рекомендації, а також про такі зміни цих положень, які є чи можуть бути прийнятними з метою ухвалення або застосування Рекомендації.

56. Кожний член Міжнародної організації праці, який відповідає за управління будь-якою територією поза межами метрополії, повинен вжити всіх заходів у межах своєї компетенції з метою забезпечення на кожній такій території ефективного застосування мінімальних норм, викладених у цій Рекомендації, і, зокрема, подати цю Рекомендацію владі або органам влади, які компетентні застосовувати на цій території викладені в ній мінімальні норми.