Директива Європейського Парламенту і Ради 2009/103/ЄС від 16 вересня 2009 року про страхування цивільної відповідальності у звязку з використанням моторних транспортних засобів та забезпечення виконання обовязку щодо страхування такої відповідальності

3. Держави-члени повинні вжити необхідних заходів для забезпечення того, щоб будь-які положення закону або будь-які договірні умови в страховому полісі, які виключають пасажира зі сфери дії страхування через те, що він знав або повинен був знати про те, що водій транспортного засобу перебував у стані алкогольного або іншого сп’яніння на момент дорожньо-транспортної пригоди, вважали недійсними стосовно вимог такого пасажира.

Держави-члени повинні вжити необхідних заходів для забезпечення того, щоб усі обов’язкові поліси страхування цивільної відповідальності, яка виникає у зв’язку з використанням транспортних засобів:

(a) покривали, на основі одноразового страхового платежу та протягом усього терміну дії договору, всю територію Співтовариства, в тому числі протягом будь-якого періоду, коли транспортний засіб залишається в інших державах-членах у межах терміну дії договору; та

(b) гарантували, на основі одноразового страхового платежу, в кожній державі-члені покриття, якого вимагає її право, або покриття, якого вимагається право держави-члена, в якій переважно використовують транспортний засіб, якщо таке покриття є ширшим.

1. Як відступ від другого абзацу статті 2(d) Директиви 88/357/ЄЕС, якщо транспортний засіб відправляють з однієї держави-члена до іншої, державою-членом, в якій виникає ризик, вважають державу-члена призначення протягом 30-денного період, який починається одразу після прийняття покупцем відправлення, навіть якщо транспортний засіб не було формально зареєстровано в державі-члені призначення.

2. Якщо протягом періоду, вказаного в параграфі 1 цієї статті, за участі транспортного засобу сталася дорожньо-транспортна пригода, на момент якої такий транспортний засіб не було застраховано, орган, зазначений у статті 10(1), у державі-члені призначення несе відповідальність за виплату компенсації, передбаченої у статті 9.

Держави-члени повинні забезпечити право власника полісу у будь-який час подати запит про отримання інформаційного документа про вимоги у зв’язку з виникненням відповідальності перед третіми особами стосовно транспортного засобу або транспортних засобів, на які поширюється договір страхування, за період принаймні п’ять років до виникнення договірних відносин, або про відсутність таких вимог.

Страхова компанія або орган, який може бути призначений державою-членом для забезпечення обов’язкового страхування або для надання таких інформаційних документів, повинні надати власнику полісу такий інформаційний документ протягом 15 днів із дати запиту.

Страхові компанії не повинні покладати на будь-кого з потерпілих, які зазнали шкоди в результаті дорожньо-транспортної пригоди, будь-якої франшизи в рамках страхування згідно зі статтею 3.

Держави-члени повинні забезпечити право потерпілого, який зазнав шкоди в результаті дорожньо-транспортної пригоди, спричиненої транспортним засобом, застрахованим згідно зі статтею 3, подати прямий позов проти страхової компанії, яка застрахувала особу, що несе цивільну відповідальність.

Держави-члени повинні встановити порядок, згаданий у статті 22, для врегулювання вимог, які виникають у результаті будь-якої дорожньо-транспортної пригоди, спричиненої транспортним засобом, застрахованим згідно зі статтею 3.

У випадку вимог, які можуть бути врегульовані системою національних страхових бюро, передбаченою у статті 2, держави-члени повинні встановити такий самий порядок, як у статті 22.

Для цілей застосування цього порядку будь-яке покликання на страхову компанію розуміють як покликання на національне страхове бюро.

1. Метою статей 20-26 є встановлення спеціальних положень, застосовних до потерпілих, які мають право на одержання компенсації за будь-які збиток або ушкодження, зазнані в результаті дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася у державі-члені, в якій потерпілий не є резидентом, через використання застрахованих транспортних засобів, які переважно використовують у державі-члені.

Без обмеження законодавства третіх країн про цивільну відповідальність та міжнародного приватного права ці положення також застосовують до потерпілих, які є резидентами держави-члена та мають право на одержання компенсації за будь-які збиток або ушкодження, зазнані в результаті дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася у третіх країнах, національні страхові бюро яких приєдналися до системи "зелених карток", якщо такі дорожньо-транспортні пригоди спричинені використанням застрахованих транспортних засобів, які переважно використовують у державі-члені.

2. Статті 21 та 24 застосовують лише у випадку дорожньо-транспортних пригод, спричинених використанням транспортного засобу:

(a) застрахованого через осідок у державі-члені, в якій потерпілий не є резидентом; та

(b) який переважно використовують у державі-члені, в якій потерпілий не є резидентом.

1. Кожна держава-член повинна вжити всіх необхідних заходів для забезпечення того, щоб усі страхові компанії, які страхують від ризиків, віднесених до класу 10 пункту A додатка до Директиви 73/239/ЄЕС, крім відповідальності перевізника, призначили представника зі врегулювання вимог у кожній державі-члені, крім тих, в яких вони отримали офіційний дозвіл.

Представник зі врегулювання вимог несе відповідальність за розгляд та врегулювання вимог, які виникають у зв’язку з дорожньо-транспортною пригодою у випадках, зазначених у статті 20(1).

Представник зі врегулювання вимог повинен бути резидентом держави-члена, в якій його призначено, або мати в ній осідок.

2. Страхова компанія на власний розсуд вибирає представника зі врегулювання вимог.

Держави-члени не можуть обмежити цю свободу вибору.

3. Представник зі врегулювання вимог може діяти в інтересах однієї або більшої кількості страхових компаній.

4. Представник зі врегулювання вимог у зв’язку з виникненням таких вимог збирає всю інформацію, необхідну для врегулюванням цих вимог, та вживає заходів, необхідних для проведення переговорів зі врегулювання цих вимог.

Вимога щодо призначення представника зі врегулювання вимог не виключає права потерпілого або його страхової компанії ініціювати провадження безпосередньо проти особи, яка спричинила дорожньо-транспортну пригоду, або її страхової компанії.

5. Представники зі врегулювання вимог повинні мати достатні повноваження для представлення страхової компанії у відносинах із потерпілими у випадках, зазначених у статті 20(1), та повного задоволення їхніх вимог.

Вони повинні мати можливість вивчати матеріали справ, викладені офіційною мовою або офіційними мовами держави-члена, резидентом якої є потерпілий.

6. Призначення представника зі врегулювання вимог власне не означає відкриття філії у розумінні статті 1(b) Директиви 92/49/ЄЕС, а представника зі врегулювання вимог не вважають осідком у розумінні статті 2(c) Директиви 88/357/ЄЕС або осідком у розумінні Регламенту (ЄС) № 44/2001.

Держави-члени повинні встановити обов’язок, підкріплений належними, дієвими та систематичними фінансовими або еквівалентними адміністративними санкціями, згідно з яким упродовж трьох місяців із дати висунення потерпілим вимоги про виплату компенсації або безпосередньо до страхової компанії особи, яка спричинила дорожньо-транспортну пригоду, або до її представника зі врегулювання вимог:

(a) страхова компанія особи, яка спричинила дорожньо-транспортну пригоду, або її представник зі врегулювання вимог повинні надати обґрунтовану пропозицію щодо компенсації у випадках, коли відповідальність не оскаржено, а розмір шкоди було оцінено кількісно; або

(b) страхова компанія, якій було адресовано вимогу про виплату компенсації, або її представник зі врегулювання вимог повинні надати обґрунтовану відповідь по суті вимоги у випадках, коли відповідальність заперечено або не було чітко встановлено або коли розмір шкоди не було повністю оцінено кількісно.

Держави-члени повинні ухвалити положення для забезпечення нарахування відсотку на суму компенсації, запропонованої страховою компанією або присудженої судом потерпілому, якщо пропозицію не надано протягом граничного тримісячного періоду.

1. Для забезпечення потерпілому можливості звернення для одержання компенсації кожна держава-член повинна створити або визначити інформаційний центр, відповідальний за:

(a) ведення реєстру, що містить таку інформацію:

(i) номери реєстрації транспортних засобів, які переважно використовують на території відповідної держави;

(ii) номери страхових полісів, які поширюються на використання цих транспортних засобів та страхують від ризиків, віднесених до класу 10 пункту A додатка до Директиви 73/239/ЄЕС, крім відповідальності перевізника, та, якщо термін дії полісу закінчений, дата закінчення страхового покриття;

(iii) страхові компанії, які страхують використання транспортних засобів від ризиків, віднесених до класу 10 пункту A додатка до Директиви 73/239/ЄЕС, крім відповідальності перевізника, та представники зі врегулювання вимог, призначені такими страховими компаніями відповідно до статті 21 цієї Директиви, імена / назви яких повинні бути повідомлені інформаційному центру відповідно до параграфа 2 цієї статті;

(iv) перелік транспортних засобів, до яких у кожній державі-члені застосовні відступи від обов’язку страхування цивільної відповідальності відповідно до статті 5(1) та (2);

(v) щодо транспортних засобів, зазначених у пункті (iv):

- назва органу, призначеного відповідно до третього підпараграфа статті 5(1) як відповідального за виплату компенсацій потерпілим у випадках, коли порядок, передбачений у статті 2(2)(a), не застосовують, якщо до транспортного засобу застосовний відступ, передбачений у першому підпараграфі статті 5(1),

- назва органу, який забезпечує страхування транспортного засобу у державі-члені, в якій його переважно використовують, якщо до цього транспортного засобу застосовний відступ, передбачений у статті 5(2);

(b) або координацію зведення та розповсюдження такої інформації; та

(c) надання допомоги особам, які мають право на одержання компенсації, в отриманні інформації, згаданої у пунктах (a)(i)-(v).

Інформацію згідно з пунктами (a)(i), (ii) та (iii) повинні зберігати протягом семи років із дати припинення реєстрації транспортного засобу або припинення договору страхування.

2. Страхові компанії, згадані в пункті (a)(iii) параграфа 1, повинні повідомити інформаційним центрам усіх держав-членів ім’я / назву та адресу представника зі врегулювання вимог, призначеного ними відповідно до статті 21 у кожній із держав-членів.

3. Держави-члени повинні забезпечити право потерпілого протягом семи років із дня дорожньо-транспортної пригоди на невідкладне одержання від інформаційного центру держави-члена, в якій потерпілий є резидентом, держави-члена, в якій переважно використовують транспортний засіб або держави-члена, в якій сталася дорожньо-транспортна пригода, такої інформації:

(a) назва та адреса страхової компанії;

(b) номер страхового полісу; та

(c) ім’я / назва та адреса представника страхової компанії зі врегулювання вимог у державі, в якій потерпілий є резидентом.

Інформаційні центри повинні співпрацювати один із одним.

4. Інформаційний центр повинен повідомити потерпілому ім’я / назву та адресу власника або звичайного водія або зареєстрованого зберігача транспортного засобу, якщо постраждалий має законний інтерес в отриманні цієї інформації. Для цілей цього положення інформаційний центр звертається, зокрема, до:

(a) страхової компанії; або

(b) агентства з реєстрації транспортних засобів.

Якщо до транспортного засобу застосовний відступ, передбачений у першому підпараграфі статті 5(1), інформаційний центр повинен повідомити потерпілому назву органу, призначеного відповідно до третього підпараграфа статті 5(1) відповідальним за виплату компенсацій потерпілим у випадках, коли порядок, передбачений у статті 2(a), не застосовний.

Якщо до транспортного засобу застосовний відступ, передбачений у статті 5(2), інформаційний центр повинен повідомити потерпілому назву та адресу органу, який забезпечує страхування транспортного засобу у країні, в якій його переважно використовують.

5. Держави-члени повинні забезпечити, без обмеження їхніх обов’язків згідно з параграфами 1 та 4, щоб інформаційні центри надавали інформацію, згадану в цих параграфах, будь-якій стороні, за участі якої сталася дорожньо-транспортна пригода, спричинена транспортним засобом, застрахованим відповідно до статті 3.

6. Персональні дані, отримані в результаті застосування параграфів 1-5, повинні опрацьовувати відповідно до національних заходів, ухвалених відповідно до Директиви 95/46/ЄС.

1. Кожна держава-член повинна створити або визначити орган, відповідальний за виплату компенсацій потерпілим у випадках, зазначених у статті 20(1).

Такі потерпілі можуть висунути вимогу до органу, відповідального за виплату компенсацій у державі-члені, в якій вони є резидентами:

(a) якщо впродовж трьох місяців із дати висунення потерпілим вимоги про виплату компенсації до страхової компанії, яка застрахувала транспортний засіб, використання якого спричинило дорожньо-транспортну пригоду, або до її представника зі врегулювання вимог ця страхова компанія або її представник зі врегулювання вимог не надали обґрунтованої відповіді по суті вимоги; або

(b) якщо страхова компанія не призначила представника зі врегулювання вимог у державі-члені, в якій потерпілий є резидентом, відповідно до статті 20(1); у такому випадку потерпілі не можуть висунути вимогу до органу, відповідального за виплату компенсацій, якщо вони висунули вимогу про компенсацію безпосередньо до страхової компанії, яка застрахувала транспортний засіб, використання якого спричинило дорожньо-транспортну пригоду, та якщо вони отримали обґрунтовану відповідь протягом трьох місяців із дати висунення вимоги.

Однак потерпілі не можуть висунути вимогу до органу, відповідального за виплату компенсацій, якщо вони подали прямий позов проти страхової компанії.

Орган, відповідальний за виплату компенсацій, повинен вжити дій протягом двох місяців із дати висунення потерпілим вимоги про компенсацію, але повинен припинити свої дії, якщо страхова компанія або її представник зі врегулювання вимог згодом надає обґрунтовану відповідь на вимогу.

Орган, відповідальний за виплату компенсацій, повинен негайно повідомити:

(a) страхову компанію, яка застрахувала транспортний засіб, що спричинив дорожньо-транспортну пригоду, або її представника зі врегулювання вимог;

(b) орган, відповідальний за виплату компенсацій у державі-члені, в якій страхова компанія, яка видала поліс, має осідок;

(c) особу, яка спричинила дорожньо-транспортну пригоду, якщо її встановлено;

про те, що він отримав від потерпілого вимогу і що він надасть відповідь на цю вимогу протягом двох місяців із дати висунення цієї вимоги.

Це положення не обмежує права держав-членів вважати компенсацію таким органом додатковою або недодатковою та права забезпечувати врегулювання вимог між таким органом та особою або особами, які спричинили дорожньо-транспортну пригоду, та іншими страховими компаніями або органами соціального забезпечення, які зобов’язані виплатити компенсацію потерпілому у зв’язку з тією самою дорожньо-транспортною пригодою. Однак держави-члени не можуть дозволити органу ставити виплату компенсації в залежність від виконання будь-яких інших умов, крім тих, що встановлені у цій Директиві, зокрема від встановлення в будь-який спосіб потерпілим факту того, що відповідальна особа не здатна або відмовляється платити.

2. Орган, відповідальний за виплату компенсацій, який виплатив компенсацію потерпілому в державі-члені, в якій потерпілий є резидентом, має право вимагати відшкодування суми, виплаченої у вигляді компенсації, від органу, відповідального за виплату компенсацій у державі-члені, в якій страхова компанія, яка видала поліс, має осідок.

До цього органу переходять права потерпілого стосовно особи, яка спричинила дорожньо-транспортну пригоду, або її страхової компанії в частині, в якій орган, відповідальний за виплату компенсацій у державі-члені, в якій потерпілий є резидентом, виплатив компенсацію за завдані збиток або ушкодження.

Кожна держава-член зобов’язана визнати такий перехід прав, передбачений будь-якою іншою державою-членом.

3. Ця стаття набуває чинності:

(a) після укладення договору між органами, відповідальними за виплату компенсацій, які засновані або визначені державами-членами, стосовно їхніх функцій та обов’язків та порядку відшкодування;

(b) з дати, яку визначає Комісія після того, як вона у тісній співпраці з державами-членами упевнилася в укладенні такого договору.

1. Якщо встановити транспортний засіб неможливо або якщо протягом двох місяців із дати дорожньо-транспортної пригоди неможливо визначити страхову компанію, потерпілий може звернутися по компенсацію до органу, відповідального за виплату компенсацій у державі-члені, резидентом якої він є. Компенсацію виплачують відповідно до положень статей 9 та 10. Після цього орган, відповідальний за виплату компенсацій, висуває вимогу на умовах, встановлених у статті 24(2):

(a) якщо страхову компанію неможливо визначити - до гарантійного фонду у державі-члені, в якій переважно використовують транспортний засіб;

(b) якщо транспортний засіб не встановлено - до гарантійного фонду у державі-члені, в якій сталася дорожньо-транспортна пригода;

(c) у випадку транспортного засобу з третьої країни - до гарантійного фонду у державі-члені, в якій сталася дорожньо-транспортна пригода.

2. Ця стаття застосовна до дорожньо-транспортних пригод, спричинених транспортними засобами з третіх країн, на які поширюються статті 7 та 8.

Держави-члени повинні вжити всіх належних заходів для сприяння своєчасному наданню потерпілим, їхнім страховикам або їхнім юридичним представникам основних даних, необхідних для врегулювання вимог.

Такі основні дані, залежно від випадку, надають в електронній формі в центральному сховищі в кожній державі-члені, а сторони, причетні до справи, можуть отримати доступ до них за відповідним запитом.

Держави-члени повинні встановити санкції за порушення національних положень, які вони ухвалюють для імплементації цієї Директиви, та вжити заходів, необхідних для забезпечення їх застосування. Санкції повинні бути дієвими, пропорційними та стримувальними. Держави-члени повинні якнайшвидше повідомляти Комісії про будь-які зміни до положень, ухвалених відповідно до цієї статті.

1. Відповідно до Договору держави-члени можуть зберігати або запроваджувати положення, які є більш сприятливими для потерпілих, аніж положення, потрібні для виконання цієї Директиви.

2. Держави-члени повинні передавати Комісії тексти основних положень національного права, які вони ухвалюють у сфері, на яку поширюється ця Директива.

Директиви 72/166/ЄЕС, 84/5/ЄЕС , 90/232/ЄЕС, 2000/26/ЄС та 2005/14/ЄС, зі змінами, внесеними директивами, які перераховані в частині A додатка I, скасовано без обмеження зобов’язань держав-членів щодо кінцевих строків транспозиції в національне право та застосування директив, визначених у частині B додатка I.

Покликання на скасовані директиви необхідно тлумачити як покликання на цю Директиву і читати відповідно до кореляційної таблиці, наведеної у додатку II.

Ця Директива набуває чинності на 20-й день після її публікації в Офіційному віснику Європейського Союзу.

Цю Директиву адресовано державам-членам.