41. У своїй практиці Суд розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції (див. наведене вище рішення у справі Lingens v. Austria, стор. 28, параграф 46).
42. Однак навіть якщо висловлення є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя (див. згадане вище рішення DeHaes Gijsels v. Belgium, стор. 236, параграф 47).
43. Завданням Суду при виконанні його наглядової функції є не заміна собою національних органів, а скоріш аналіз (у світлі статті 10 та справи в цілому) рішень, які вони прийняли відповідно до своїх повноважень. Зокрема, Суд має визначити, чи було втручання "пропорційним законним цілям, що переслідувалися" та чи були причини, наведені національними органами для виправдання такого втручання, "відповідними та достатніми". При цьому Суд має переконатися, що національні органи застосували стандарти, що відповідали принципам статті 10 і, крім того, що вони ґрунтували свої рішення на належній оцінці відповідних фактів (див. рішення у справі Jerusalem v. Austria, заява N 26958/95, paragraph 33, ECHR 2001-II).
B. Застосування практики Суду до цієї справи
1. Чи мало місце втручання
44. Уряд погодився, що у цій справі мало місце втручання у права заявника, передбачені статтею 10 Конвенції. Проте він стверджував, що це втручання було виправданим.
45. Суд повторює, що це втручання становитиме порушення статті 10 Конвенції, якщо воно не підпадатиме під одне з виключень, встановлених параграфом 2 статті 10 Конвенції (див. рішення у справі Handyside v. the United Kingdom, від 7 грудня 1976, Серія А, N 24, стор. 21, параграф 43). Тому Суд по черзі має розглянути, чи було втручання у цій справі "визначене законом", чи переслідувало воно мету/цілі, яка/які є законною/законними відповідно до параграфа 1 статті 10, та чи було воно "необхідним у демократичному суспільстві" задля досягнення зазначеної мети.
2. Чи було втручання виправданим
a. Чи було втручання передбачене законом
46. Заявник стверджував, що втручання, яке є предметом спору, не було передбачене законом. Це втручання не було передбачуваним, оскільки положення Цивільного кодексу 1963 року та стаття 42 Закону України "Про друковані засоби масової інформації" (параграфи 23, 26 вище) могли тлумачитися по-різному. У цій справі українські суди кваліфікували твердження, висловлені в оскаржуваних статтях, як факти, хоча, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, вони мали б кваліфікувати їх як оціночні судження.
47. Уряд, у свою чергу, стверджував, що стаття 7 Цивільного кодексу України та розділ 47 Закону України "Про інформацію" (див. параграфи 23, 25 вище) становили правову підставу для проголошення оскаржуваних тверджень неправдивими та для виникнення відповідальності заявника перед стверджуваними жертвами. Ці положення та практика українських судів були достатньою мірою доступними, що робило їх застосування передбачуваним. Крім того, Уряд стверджував, що національні суди діяли у відповідності з практикою Конвенції, розглядаючи питання пропорційності втручання у свободу вираження поглядів, та збалансовуючи його з захистом честі, гідності та репутації осіб у публічному житті.
48. Суд зауважує, що однією з вимог, яка випливає з вислову "передбачений законом", є передбачуваність відповідних заходів. Та чи інша норма не може вважатись "законом", якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку: він повинен мати можливість - за необхідності за належної правової допомоги - передбачити наслідки, до яких може призвести певна дія (див., наприклад, Rekvenyi v. Hungary [GC] заява N 25390/94, paragraph 34, ECHR 1999-III, та Feldek v. Slovakia, заява N 29032/95, paragraph 56 ECHR 2001-VIII).
49. Рівень передбачуваності значною мірою залежить від змісту заходу, сфери, яку він має охопити, а також кількості та статусу тих, до кого він застосовується (див. рішення у справі Groppera Radio AG and Others v. Switzerland від 28.05.90, серія А, N 173, стор. 26, параграф 68).
50. Суд зазначає, що саме по собі твердження про те, що практика українських судів чи та частина, яка стосується цих питань, не відповідали, на думку заявника, практиці Суду, може критикуватися, однак це не впливає на "передбачуваність". Крім того, на думку Суду, аргументи заявника щодо якості права стосуються питання того, чи було втручання "необхідним у демократичному суспільстві", яке Суд розглядатиме нижче. Взявши до уваги свою практику щодо вимог чіткості та передбачуваності (див. рішення у справі Markt Intern Verlag GmbH and Klaus Beermann v. Germany від 20.11.89, серія А, N 165, стор. 18, параграф 30; Mueller v. Switzerland від 24.05.88, серія А, N 133, стор. 20, параграф 29) та з огляду на той факт, що існує значна національна судова практика з цього питання (параграфи 27-31 вище), Суд вважає, що втручання у право заявника було "передбачене законом" в розумінні параграфа 2 статті 10 Конвенції.
b. Чи переслідувало втручання законну мету
51. Заявник стверджував, що втручання не переслідувало законної мети, як того вимагає параграф 2 статті 10 Конвенції, оскільки національні суди не могли чітко розмежувати оціночні судження і факти. Заявник стверджував, що він критикував п. Симоненка та п. Вітренко як публічних осіб і не зачіпав їхнього приватного життя.
52. На думку Уряду, законна мета існувала, тобто йшлося про захист репутації та прав інших осіб.
53. Суд погоджується з Урядом і встановлює, що втручання, що є предметом спору, переслідувало законну мету - захист репутації та прав інших осіб, тобто п. Симоненка та п. Вітренко. Однак залишається питання, чи було воно необхідним.
c. Чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві та пропорційним законним цілям, яке воно переслідувало
54. Справа обмежується скаргою заявника про те, що рішення українських судів, якими його було зобов'язано визнати неправдивість певних висловлювань, зроблених щодо п. Симоненка та п. Вітренко, спростувати ці висловлювання та сплатити позивачам компенсацію моральної шкоди, становили порушення статті 10 Конвенції.
55. Суд вважає, що скарга має два пов'язаних між собою аспекти:
по-перше, чи національне право та практика як такі були сумісними з правом Конвенції та практикою Суду щодо параграфа 2 ст. 10;
по-друге, чи мав місце той факт, що, як наслідок у цій справі, національні суди не змогли забезпечити свободу вираження поглядів заявника.
56. Суд розглядатиме ці елементи по черзі.
(i). Сумісність національного права та практики
a. Доводи сторін
57. Уряд стверджував, що якість права та практика національних судів доводить, що порушення статті 10 Конвенції не було, оскільки стандарти, встановлені українським правом і практикою (див. параграфи 22-31 вище), повністю узгоджуються з практикою Суду у сфері свободи вираження поглядів.
58. Заявник не погодився. Він вказував, зокрема, що право та національна практика були непередбачуваними щодо оціночних суджень.
b. Оцінка Суду
59. Суд вважає, що на момент оскаржуваних подій українське законодавство з дифамації не проводило різниці між оціночними судженнями та фактами (див. звіти щодо свободи слова в Україні, параграфи 34-36 вище), оскільки в ньому говориться лише про загальні "відомості" і воно виходить із припущення, що будь-яке твердження підлягає доведенню за правилами цивільного судочинства. Суд також бере до уваги останні Рекомендації ПАРЄ (параграфи 18-19 вище), Резолюцію Європарламенту (параграф 20 вище), Звіти Комітету міністрів РЄ (параграф 21 вище), Human Rights Watch (параграф 34 вище), Держдепартаменту США (параграф 35 вище) та "Статтю 19" (параграф 36 вище) щодо свободи слова в Україні.
60. Суд знаходить, що відповідно до статті 7 ЦК "особа, яка поширювала [оспорювану] інформацію, має довести її правдивість" (див. постанову Пленуму Верховного Суду від 31.03.95, параграф 27 вище). Такий самий тягар доведення вимагається і для опублікованих оціночних суджень. Цей підхід визначений у статті 37 Закону "Про друковані засоби масової інформації": засоби масової інформації повинні спростувати поширену інформацію, якщо вони не довели її правдивість (параграф 26 вище). Стаття 23 нового ЦК, прийнятого в червні 2003 року, тобто після подій у цій справі, яка, як наслідок, не має значення для неї, встановлює відповідальність за моральну шкоду, спричинену наклепом. Відповідно до параграфа 3 ст. 277 нового ЦК "негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною" (параграф 24 вище). Проте параграф 6 ст. 277 переклав тягар доведення неправдивості чи наклепницької природи такої інформації на позивача. Водночас тягар доведення правдивості поширеної інформації покладений на відповідача.
61. Суд зазначає, що загалом національні суди сприйняли підхід практики за Конвенцією, що "критична оцінка фактів... не може слугувати підставою для задоволення позовів щодо моральної шкоди" (див., наприклад, рішення у справі Marasli v. Turkey від 09.11.2004, заява N 40077/98, параграфи 17-19). Проте якщо порушено право на добру репутацію особи, навіть якщо наклеп був оціночним судженням, суди можуть призначити компенсацію моральної шкоди. Таким чином, національне право виходить з того, що захист честі, гідності та репутації публічної особи переважує можливість відкритої критики щодо нього/неї (параграфи 25, 27 та 34-35 вище).
62. Таким чином, Суд доходить висновку, що українське право і практика чітко запобігали тому, щоб суди розрізняли оціночні судження, справедливі коментарі чи твердження, що не піддаються доказуванню. Таким чином, національне право та практика містили негнучкі елементи, які в разі їх застосування могли стати причиною прийняття рішень, що не узгоджуються зі статтею 10 Конвенції.
(ii). Наслідки для цієї справи
a) Доводи сторін
63. Уряд стверджував, що оскаржуване "втручання" було необхідним у демократичному суспільстві, оскільки воно відповідало "нагальній суспільній необхідності". Далі Уряд стверджував, що втручання було пропорційним законній меті, яку воно переслідувало, та що доводи, надані національними органами на виправдання втручання, були відповідними і достатніми.
64. Заявник не погодився. Він наполягав, що втручання не було необхідним, оскільки статті зверталися не до фактів, а до оціночних суджень, які не підлягають доведенню. Рішення судів були фактично формою цензури думок журналіста і спрямовувалися на їх вилучення з політичної дискусії щодо публічного життя осіб. Крім того, накладені санкції були спрямовані на недопущення суджень як джерела інформації та контрольного механізму громадськості над владою. Заявник вказував, що головним питанням у оспорюваних публікаціях була оцінка особистісних та управлінських якостей кандидатів на пост Президента, а також їхньої здатності формувати команду однодумців, виконати те, що вони пообіцяли, та забезпечити моральне та інтелектуальне лідерство заради процвітання країни. Крім того, відкрита критика політиків і обговорення їхніх якостей є необхідними умовами для проведення вільних і демократичних виборів. Відповідно, заявник дійшов висновку, що фундаментальні гарантії, зазначені у ст. 10 Конвенції, були порушені.
b) Оцінка Суду
65. Суд зазначає, що обидві оспорювані статті містили критичні твердження про Наталію Вітренко та Петра Симоненка (позивачів), лідерів Прогресивної соціалістичної та Комуністичної партій відповідно. Вони обоє були кандидатами на президентських виборах 1999 року й обоє були, і досі є, активними політиками. Статті головним чином сфокусовані на домовленостях, начебто досягнутих між Адміністрацією Президента Кучми з цими політиками під час передвиборної кампанії, і критикують їх як політичних осіб.
66. Щодо першої статті під заголовком "Второй Юрик..." (параграф 11 вище) Суд зазначає, що національні суди визнали весь текст наклепницьким, незважаючи на те, що встановили, що твердження журналіста, які містилися у статті, були оціночними судженнями. Суд вважає, що твердження, зроблені у статті, які містили такі вислови, як "второй Юрик для бедных Йориков, или украинская модификация Лебедя", "наша и ваша Наташа", "страшилка", "громкоговоритель Администрации Президента, исполняющий роль Жириновского в Украине", є оціночними судженнями, використаними в ході політичної риторики, і не підлягають доведенню. Хоча національні суди встановили, що зазначені твердження завдали шкоди публічному і приватному життю п. Вітренко, Суд завважує, що скарга обмежувалася лише шкодою, яка нібито була спричинена її репутації як депутата (параграф 13 вище). Крім того, контекст статті чітко стосувався її професійної діяльності. Щодо другої статті підзаголовком "Про священну корову..." (параграф 15 вище) Суд вказує, що національний суд також визнав цей заголовок та інші елементи неправдивими і наклепницькими для позивача, Петра Симоненка, хоча й визнали їх оціночними судженнями. Однак Суд знову встановлює, що вони підпадають під визначення оціночних суджень журналіста у формі політичної риторики, яка не підлягає доведенню.
67. Суд вважає, що публікації містили критику двох політиків, яка була викладена жорсткою, полемічною, саркастичною мовою. Немає сумніву, що для позивачів вони були образливими і навіть шокуючими, Проте, обираючи свою професію, вони залишили себе відкритими для суворої критики і пильного нагляду; це той тягар, який політики мають прийняти в демократичному суспільстві (параграфи 40-41 вище).
68. Беручи до уваги відповідні тексти в цілому і зважуючи конфліктні інтереси, Суд знаходить, що українські суди перейшли межу розсуду, надану національним органам Конвенцією. Визнання заявника винним у наклепі було вочевидь непропорційним меті, що переслідувалась.
69. Суд доходить висновку, що оскаржуване втручання не відповідало нагальній суспільній необхідності, яка б переважувала інтерес суспільства у законній політичній дискусії щодо передвиборчої кампанії та політичних фігур, залучених до неї. Крім того, стандарти, що застосовувалися українськими судами в цій справі, не узгоджувалися з принципами, зазначеними у статті 10, а пояснення, які використовувалися для виправдання втручання, не можуть вважатися "достатніми".
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
72. Заявник стверджував, що матеріальна шкода відповідає сумі, яку він мав сплатити позивачу за рішеннями національних судів. Заявник вимагав 3000 гривень (588,12 ЄВРО) компенсації матеріальної шкоди.
73. Заявник вимагав 33 000 ЄВРО компенсації моральної шкоди. Він стверджував, що в результаті винесення рішень національними судами редакторський склад видання та журналісти були піддані тиску та цензурі і не могли вільно висловлювати свої погляди стосовно головних соціальних та політичних подій, які сталися в країні. Відповідно, газета втратила свою гостроту і глибокі аналітичні погляди. Як наслідок, тираж газети впав, декілька провідних журналістів і працівників залишило газету. Більше того, винесення судами таких рішень означало, що заявник опублікував неправдиву інформацію, що негативним чином позначилося на його репутації як засобу масової інформації.
74. Уряд вважав обґрунтованою суму, яку вимагав заявник як компенсацію матеріальної шкоди. Проте Уряд стверджував, що сума, яку вимагав заявник як компенсацію моральної шкоди, була надмірною і необґрунтованою. Більше того, Уряд наполягав на відсутності причинно-наслідкового зв'язку між шкодою та стверджуваним порушенням статті 10 Конвенції. Уряд стверджував, що сама констатація порушення становитиме достатню справедливу сатисфакцію для заявника(1).
_______________
(1) Виправлено 16 червня 2005 року: у попередній версії рішення текст було викладено як... Уряд не прокоментував ці вимоги заявника.
75. Суд знаходить, що існує причинно-наслідковий зв'язок між встановленим порушенням та матеріальною шкодою, яку зазнав заявник в результаті порушення його прав, передбачених статтею 10 Конвенції. Відповідно Суд присуджує заявнику повну суму вимоги, тобто 3000 грн (588,12 ЄВРО) як компенсацію матеріальної шкоди. Крім того, керуючись принципами справедливості та враховуючи всі обставини справ, Суд присуджує заявнику суму в 33 000 ЄВРО за завдану моральну шкоду.
B. Судові витрати
76. Заявник вимагав 8337,07 ЄВРО судових витрат, яких він зазнав під час провадження в національних судах та під час провадження у Суді, щодо яких надав детальний звіт.
77. Уряд стверджував, що сума, яку вимагав заявник, була надмірною і необґрунтованою. Він стверджував, що судові витрати не були понесені заявником насправді та не були необхідними(2).
_______________
(2) Виправлено 16 червня 2005 року: у попередній версії рішення текст було викладено як... Уряд знову не прокоментував вимоги заявника.
78. Суд переконався, що судові витрати були понесені насправді, були необхідними для того, щоб отримати відшкодування за встановлене порушення Конвенції або щоб попередити таке порушення, та також є розумними щодо суми. Відповідно до критеріїв, викладених в практиці Суду, Суд присуджує заявнику всю суму, яку він вимагав в цьому зв'язку, за винятком суми, яка вимагалася як відшкодування витрат, понесених у зв'язку з участю в усних слуханнях у Суді (2816 ЄВРО), які врешті-решт не відбулися. Таким чином, в цій частині Суд присуджує заявнику 5521,07 ЄВРО.
З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОСТАЙНО
2. Постановляє:
a) протягом трьох місяців від дати, коли рішення стане остаточним згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові в українських гривнях за курсом на день винесення цього рішення 588,12 ЄВРО (п'ятсот вісімдесят вісім ЄВРО дванадцять центів) компенсації матеріальної шкоди, 33 000 (тридцять три тисячі) ЄВРО компенсації моральної шкоди та 5521,07 ЄВРО (п'ять тисяч п'ятсот двадцять одне ЄВРО сім центів) відшкодування судових витрат, а також будь-який податок, який може підлягати сплаті із зазначених сум;
b) після сплину вищезазначених трьох місяців і до остаточного розрахунку на названі суми нараховуватиметься відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.
3. Одностайно відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою і повідомлено письмово 29 березня 2005 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар Голова | С.ДОЛЛЄ Ж.-П.КОСТА |