Справа "Жовнер проти України" (Заява N 56848/00)

Це рішення набирає чинності відповідно до умов, визначених у статті 44 2 Конвенції. Рішення може бути відредаговане.

У справі "Жовнер проти України"

Європейський суд з прав людини (друга секція), що засідав палатою у складі:

п. Ж.-П. Кости (M. J.-P. Costa), голови,

п. А.Б. Баки (M. A.B. Baka),

п. Л. Лукайдеса (M. L. Loucaides),

п. К. Юнгвірта (M. K. Jungwiert),

п. В. Буткевича (M. V. Butkevytch),

пані В. Томассен (M-m. W. Thomassen),

п. М. Угрехелідзе (M. M. Ugrekhelidze), суддів,

та п. Т.Л. Ерлі (M. T.L. Early), секретаря секції,

після обговорення у нарадчій кімнаті 22 жовтня 2002 року та 8 червня 2004 року,

постановляє таке рішення, винесене в останній із зазначених вище днів:

1. Справу було порушено на підставі заяви проти України (N 56848/00), з якою громадянка цієї держави, пані Ганна Олексіївна Жовнер ("заявниця"), звернулася до Суду 29 грудня 1999 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод ("Конвенція").

2. Заявницю, за якою було визнане право отримати правову допомогу, представляє адвокат з Києва - пан Юрій Володимирович Мартинюк. Український Уряд ("Уряд") був представлений його Уповноваженим - пані В. Лутковською. З 20 жовтня 2003 року її замінила пані З. Бортновська, новий представник Уряду.

3. Заявниця скаржилася на невиконання рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 року, що визнає за нею право на надбавку за вислугу років.

4. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад своїх секцій (стаття 25 1 Регламенту. Таким чином, ця заява була передана на розгляд другої секції (стаття 52 1). Отже, палата, призначена для розгляду цієї справи (стаття 27 1 Конвенції, була створена відповідно до статті 26 1 Регламенту.

5. Рішенням від 22 жовтня 2002 року палата визнала заяву частково прийнятною.

6. Як заявниця, так і Уряд подали свої письмові зауваження щодо справи (стаття 59 1 Регламенту. Оскільки після проведення консультацій зі сторонами палата вирішила, що немає потреби проводити слухання у справі (стаття 59 3 in fine Регламенту)), кожна сторона подала письмові коментарі на зауваження іншої.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. Заявниця народилася у 1959 році і проживає в місті Конотопі, Україна.

8. У лютому 1998 року заявниця звернулася до Конотопського міського суду з позовом до професійно-технічного училища N 20 міста Конотопа (державний заклад) з метою стягнення заборгованості її заробітної плати за період з листопада по грудень 1996 року та період з листопада по грудень 1997 року, а також надбавки за вислугу років за 1997 рік, що склали 869,84 українських гривень.

9. Рішенням від 1 квітня 1998 року суд задовольнив позов та зобов'язав цю установу сплатити заявниці зазначену суму, яка дорівнювала сумі її заробітної плати за зазначені періоди та надбавки за вислугу років за 1997 рік.

10. 14 квітня 1998 року суд надіслав боржнику виконавчий лист.

11. 3 травня 1998 по листопад 2000 року заявниця подала численні скарги до Конотопського міського управління юстиції та до голови Конотопського міського суду з метою проведення примусового виконання рішення від 1 квітня 1998 року.

12. Листом від 9 липня 1999 року начальник Конотопського міського управління юстиції повідомив заявницю про те, що рішення, прийняте на її користь, залишається невиконаним через відсутність власних коштів у училища.

13. Листом N 119 голова Конотопського міського суду повідомив заявницю про те, що вищезазначене рішення залишається невиконаним через нерегулярний характер фінансування Державним казначейством поточних витрат училища.

14. У травні 1999 року заявниця подала до Конотопського міського суду позов до управління Державного казначейства в місті Конотопі з метою визнати останнє відповідальним за невиконання рішення від 1 квітня 1998 року.

15. Рішенням від 9 червня 1999 року суд відхилив позов заявниці, констатувавши той факт, що рішення від 1 квітня 1998 року залишається невиконаним через нерегулярний характер фінансування з державного бюджету поточних витрат професійно-технічного училища N 20 міста Конотопа. Крім того, суд послався на те, що Державне казначейство лише розподіляє кошти, передбачені державним бюджетом, і що воно, таким чином, не може бути відповідальним за відсутність необхідних державних коштів. Суд, нарешті, відзначив, що затримка виконання зазначеного рішення виникла внаслідок відсутності відповідної нормативної бази щодо завдань, покладених на міністерства у випадку відсутності бюджетних коштів. Рішенням від 21 липня 1999 року Сумський обласний суд залишив рішення від 9 червня 1999 року без змін.

16. Постановою від 8 листопада 2000 року державний виконавець Конотопського міського управління юстиції визнав неможливість виконання рішень від 1 квітня 1998 року та 4 березня 1999 року через відсутність коштів у боржника та закрив виконавче провадження.

17. У листопаді 2000 року заявниця звернулася до Конотопського міського суду з заявою проти Конотопського міського управління юстиції з метою скасувати постанову від 8 листопада 2000 року.

18. Рішенням від 11 грудня 2000 року суд скасував постанову від 8 листопада 2000 року, зазначаючи, що державний виконавець не виконав свої обов'язки щодо примусового виконання рішення від 1 квітня 1998 року. Суд відновив процедуру виконання відповідних рішень.

19. У лютому 2001 року державний виконавець Конотопського міського управління юстиції подав до Конотопського міського суду заяву з метою отримати відстрочку виплати заявниці відповідно до рішення від 1 квітня 1998 року її надбавки за вислугу років, що склала 300,48 українських гривень, через недофінансування державним бюджетом витрат професійно-технічного училища N 20 міста Конотопа. Рішенням від 5 березня 2001 року суд постановив, що невиплата заявниці її надбавки за вислугу років відповідно до рішення від 1 квітня 1998 року пояснювалася тим, що закони про державний бюджет за 1997-2000 рр. не передбачали такого типу витрат. На цій підставі він надав професійно-технічному училищу N 20 міста Конотопа відстрочку виконання рішення від 1 квітня 1998 року до часу, коли з державного бюджету будуть профінансовані такі витрати, призначені на виплату надбавки за вислугу років.

20. Заявниця подала касаційну скаргу на рішення від 5 березня 2001 року. Рішенням від 11 квітня 2001 року Сумський обласний суд підтвердив рішення від 5 березня 2001 року.

21. 26 квітня, 2 червня та 12 жовтня 1999 року заявниці було сплачено залишок її заробітної плати, що належала їй відповідно до рішення від 1 квітня 1998 року, а саме - 569,36 українських гривень.

22. З того часу рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 року, що стосується виплати заявниці її надбавки за вислугу років, залишається невиконаним.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

A. Закон України "Про державну виконавчу службу" N 202/98-ВР (із змінами)

23. Відповідно до статті 1 Закону державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України. Ця стаття визначає завданням державної виконавчої служби своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом.

24. Відповідно до статті 11 за діяльність, яка не відповідає Закону про державну виконавчу службу, державний виконавець підлягає дисциплінарній, кримінальній чи адміністративній відповідальності. Ця стаття передбачає, що шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню.

25. Відповідно до статті 13 будь-яка зацікавлена особа має право оскаржити в адміністративному чи судовому порядку дії або бездіяльність державного виконавця.

B. Закон України "Про виконавче провадження" N 606-XIV від 21 квітня 1999 року (із змінами)

26. Відповідно до статті 2 Закону примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу.

27. Стаття 33 Закону передбачає, що за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою або за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення чи зміну способу і порядку виконання.

28. Стаття 85 передбачає можливість для будь-якої зацікавленої особи оскаржити в адміністративному чи судовому порядку дії або бездіяльність державного виконавця. Відповідно до статті 86 збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам при здійсненні виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню.

C. Конституція України від 28 червня 1996 р.

29. Відповідно до статті 96 Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

I. ПРО ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

30. Заявниця скаржиться на невиконання рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 року, що стосується виплати її надбавки за вислугу років. Вона посилається на частину 1 статті 6 Конвенції, сформульовану так:

"Кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків (...) має право на справедливий (...) розгляд упродовж розумного строку (...) судом, встановленим законом".

A. Аргументи сторін

31. Уряд стверджує, що стосовно сплати заявниці її надбавки за вислугу років боржник отримав відстрочку на виконання вищезазначеного судового рішення, але це не означає відмову заявниці у правосудді. Повне виконання судового рішення не залежало ні від боржника, ні від державної виконавчої служби, а від регулярності фінансування з державного бюджету поточних витрат боржника. Зокрема, Міністерство фінансів могло б гарантувати сплату заявниці її надбавки за стаж відповідно до судового рішення від 1 квітня 1998 року, якщо б остання звернулася до суду з заявою назначити це Міністерство відповідачем у цих спорах. Крім цього, таке звернення підтверджувало б інтерес заявниці та її необхідну турботу щодо виконання рішення на її користь. За відсутності цього, поведінка заявниці в світлі тривалості виконання цих рішень звільняє державу від відповідальності за заявлене порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з невиконанням судового рішення від 1 квітня 1998 року. Крім того, Уряд нагадує, що за виняткових обставин відстрочка виконання судового рішення на час, потрібний для пошуку необхідного вирішення проблем правопорядку, може бути обґрунтована (див. рішення "Меацці проти Італії" (Meazzi c. Italie), N 35815/97, 15 листопада 2001 року). Він вважає, що відсутність бюджетних коштів може бути такими винятковими обставинами. Уряд підкреслює той факт, що починаючи з 2001 року державний бюджет робить асигнування, призначені для викладацького складу, хоча це відбувається поступово. Це означає, що судове рішення на користь заявниці буде виконаним у належний час.

32. У відповідь заявниця стверджує, що боржник має в розпорядженні позабюджетні кошти. Вона підкреслює, що не зважаючи на численні скарги, направлені до державного виконавця, останній не виконав свої обов'язки з примусового виконання судового рішення від 1 квітня 1998 року, що було встановлено рішенням Конотопського міського суду від 11 грудня 2000 року. Крім того, саме на державного виконавця покладався обов'язок передати матеріали до суду для зміни відповідача у справі. Вона підкреслила, що з огляду на мотиви відстрочки виконання рішення суду від 1 квітня 1998 року маловірогідним є те, що вона отримає надбавку за вислугу років у найближчому майбутньому. Крім того, заявниця заперечує винятковий характер обставин, на який посилається Уряд, у тій частині, що відсутність бюджетних коштів не завдала шкоди всім працівникам держави.

B. Оцінка Суду

33. Суд нагадує, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6, також захищає і виконання остаточних та обов'язкових судових рішень, які у країні, яка поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін (див. рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsbi c. Grece) від 19 березня 1997 року, Збірник рішень 1997-II, с. 510-511, 40; рішення у справі "Бурдов проти Росії" (Bourdov c. Russie), N 59498/00, 34, від 7 травня 2002 року; рішення у справі "Ясіун'єне проти Литви" (Jasiuniene c. Lituanie), N 41510/98, 27, від 6 березня 2003 р.; та рішення по справі "Руйану проти Румунії" (Ruianu c. Roumanie), N 34647/97, від 17 червня 2003 року).

34. Крім того, Суд вважає, що якщо можна допустити, що держави втручаються у процедуру виконання судового рішення, таке втручання у результаті може перешкоджати, унеможливлювати чи надмірно затягувати виконання, ні, тим більше, нівелювати саму суть рішення (див. "Іммобіліаре Саффі проти Італії" (Immobiliare Saffi c. Italie), рішення від 28 липня 1999 року, Збірник постанов і рішень 1999-V, 63 і 66; "Сатка та інші проти Греції" (Satka et autres c. Grece), N 55828/00, 57, 27 березня 2003 року).

35. Суд не покликано вивчати, чи є внутрішній правопорядок здатним забезпечити виконання винесених судами рішень. Дійсно, кожна держава-учасниця забезпечує адекватний та достатній юридичний інструментарій для забезпечення своїх зобов'язань. Суд має за мету вивчити, чи були заходи, вжиті українською владою, адекватними та достатніми (див. mutatis mutandis, "Іньаколо-Зенід проти Румунії" (Ignaccolo-Zenide c. Roumanie), [GC], N 31679/96, 108, CEDH 2000-I).

36. Суд відразу зазначає, що сплата заявниці її заробітної плати відповідно до судового рішення від 1 квітня 1998 року вже не підлягає обговоренню (див. пункт 30 вище, а також рішення від 22 жовтня 2002 року щодо прийнятності цієї заяви). Суд також зазначає, що процедура виконання цього судового рішення залишається незавершеною з 14 квітня 1998 року, тобто протягом шести років. З матеріалів справи в Суді видно, що заявниця постійно вживала заходів, вимагаючи виконання. Відсутність позову до Міністерства фінансів не свідчить про відсутність необхідної турботи з боку заявниці, оскільки Суд вже визнав неадекватний характер такого позову за таких обставин цієї справи (див. рішення від 22 жовтня 2002 р. про прийнятність цієї заяви).

37. Суд звертає увагу на те, що в цьому випадку боржник є державним закладом, поточні витрати якого фінансуються з державного бюджету через Державне казначейство. Він також підкреслює, що відповідно до рішення Конотопського міського суду від 9 червня 1999 року рішення по справі залишаються невиконаними з огляду на те, що бюджетне законодавство держави не передбачає такого виду витрат, а також через відсутність відповідної нормативної бази щодо завдань, покладених на міністерства у випадку відсутності бюджетних коштів. З іншого боку, Суд звертає увагу на те, що цей же суд піддав критиці бездіяльність державних виконавців, на яких було покладено виконання вищезазначеного рішення. Нарешті, Суд констатує факт того, що відстрочка виконання була надана до моменту, коли закладу-боржнику будуть перераховані з державного бюджету суми на сплату надбавок за вислугу років, без встановлення жодного точного строку.

38. Насамперед, Суд нагадує, що державний орган не може посилатися на відсутність коштів, щоб не виплачувати борг, підтверджений судовим рішенням (див. вищезазначене рішення у справі "Бурдов проти Росії" (Bourdov), 35). У такому випадку Суд не може прийняти аргумент Уряду, що визначає таку відсутність як "виняткові обставини". Зокрема, Уряд не надав жодного доказу того, що виконання судових рішень у конкретних випадках за цих обставин могло б спровокувати серйозні проблеми суспільного порядку (див. "Іммобіліаре Саффі" (Immobiliare Saffi), та "Меацці" (Meazzi); а також рішення "Сколо проти Італії" (Scollo c. Italie), від 28 вересня 1995 року, серія A N 315-C). Він також не подав жодної конкретної програми дій, спрямованої на виплату боргів, підтверджених судовими рішеннями, за умови існування бюджетних прогалин, у той час, коли рішенням Конотопського міського суду від 9 червня 1999 р. було констатовано необхідність урегулювання цього питання.

39. Беручи до уваги вищезазначені нормативні прогалини та факт того, що відстрочка виконання не визначала жодного строку, заявниця не мала жодної гарантії виконання рішення на свою користь у найближчому майбутньому. Таким чином, утримуючись протягом років від вживання необхідних заходів для виконання обов'язкових судових рішень, компетентні органи України порушили положення пункту 1 статті 6 Конвенції.

40. Отже, мало місце порушення цієї статті.

II. ПРО ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ

41. Заявниця вважає, що невиконання рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 року, що стосується виплати її надбавки за вислугу років, належить розглядати як порушення статті 1 Першого Протоколу, відповідна частина якої передбачає таке:

"Кожна (...) особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права (...)".

A. Аргументи сторін

42. Уряд вважає, що держава не позбавила заявницю права власності на надбавку за вислугу років, що була визнана за нею рішенням Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 року. Відстрочку виконання зазначеного рішення належить розглядати як тимчасове врегулювання права власності заявниці, яке не суперечить статті 1 Першого Протоколу, оскільки таке врегулювання встановлене судом та ґрунтується на законі. Беручи до уваги те, що фінансові ресурси держави не дозволяють повної і одночасної сплати всіх належних надбавок викладацькому складу з 1997 року, Уряд вважає, що відстрочка виконання судового рішення має правомірну мету, а саме: справедливий розподіл бюджетних коштів в умовах економічних труднощів, властивих для перехідного періоду. З цього приводу Уряд нагадує, що стаття 1 Першого Протоколу залишає за державами право ухвалювати закони, необхідні для врегулювання користування майном, відповідно до загальних інтересів. Під час впровадження економічної політики законодавець повинен мати свободу дій для того, щоб висловити свою думку як про існування проблеми, що має суспільний інтерес і потребує врегулювання, так і про вибір способів застосування останньої. Суд поважає спосіб, вимоги загального інтересу у застосуванні якого є йому зрозумілими, за винятком випадків, коли його рішення виявляється відверто позбавленим обґрунтованих підстав (див. "Трайковскі проти Колишньої Югославської Республіки Македонії" (Trajkovski c. l'ex-Republique yougoslave de Macedoine) (рішення), N 53320/99, 7 березня 2002 року). Говорячи про пропорційність втручання, Уряд підкреслює, що заявниця не відчувала "особливого та непомірного тягаря" (наприклад, вищезазначене рішення у справі Меацці). З цього приводу він зазначає, що заявниця отримала залишок заборгованості заробітної плати відповідно до зазначеного судового рішення. Що стосується надбавок, заявниця користується правом звернутися до суду, щоб отримати адекватну компенсацію та індексацію суми через затримку виконання судового рішення. Таким чином, Уряд вважає, що він не перевищив свободи розсуду, якою він користувався для врегулювання користування майном.

43. Заявниця заперечує аргумент Уряду, відповідно до якого вона не була позбавлена права власності на її надбавку за вислугу років. Вона вважає, що була позбавлена права власності на надбавку за вислугу років, оскільки вона була у ситуації, коли не могла розпоряджатися своїми грошима. Вона підкреслює, що в цьому конкретному випадку мова не йде про сплату повної суми заборгованості всьому викладацькому складу, а тільки про виконання рішення на її користь. Вона підкреслює, що беручи до уваги мотиви відстрочки виконання рішення суду від 1 квітня 1998 року, маловірогідним є те, що вона отримає свою надбавку за вислугу років у недалекому майбутньому.

Тобто, заявниця піддала сумніву користь та ефективність заяви про індексацію, зазначену Урядом.

B. Оцінка Суду

1. Про застосування статті 1 Першого Протоколу

44. Суд зауважує, що рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 року, яке зобов'язало державний заклад сплатити заявниці її надбавку за вислугу років, стало остаточним і таким, що підлягає примусовому виконанню, створило право вимоги, достатнім чином встановлене, щоб підлягати задоволенню і вважатися "майном" відповідно до статті 1 Першого Протоколу (див. "Грецькі переробні заводи "Стран" і Стратіс Андреадіс проти Греції" (Raffineries grecques Stran et Stratis Andreadis c. Grece), рішення від 9 грудня 1994 р., серія A N 301-B, стор. 84, 59; вищезазначене рішення "Бурдов проти Росії" (Bourdov c. Russie), 40; "Яасіуньєн проти Литви" (Jasiuniene c. Lituanie), 44).

Таким чином ця стаття може застосовуватись.

2. Щодо дотримання статті 1 Першого Протоколу

45. Суд вважає, що неможливість для заявниці домогтися виконання судового рішення, що вступило в законну силу, було втручанням у її право на майно (див. вищезазначене рішення "Бурдов проти Росії" (Bourdov c. Russie), 40; "Яасіуньєн проти Литви" (Jasiuniene c. Lituanie), 45).

46. Суд вважає, що стаття 1 Першого Протоколу містить три чіткі положення: перше, яке міститься у першому абзаці першого пункту та має загальний характер, проголошує принцип поваги до права власності; друге, яке міститься у другому абзаці того ж пункту, передбачає можливість позбавлення права власності та встановлює умови для нього; третє, яке міститься у другому пункті, визнає за державами повноваження регулювати користування майном відповідно до загальних інтересів. Мова не йде про правила, які не мають зв'язку між собою. Друге та третє положення стосуються конкретних випадків посягання на право власності; таким чином, вони повинні тлумачитися у світлі принципу, зазначеного у першому положенні (рішення у справі "Бейелер проти Італії" (Beyeler c. Italie), N 33202/96, 98, CEDH 2000-I).

47. Суд підкреслює, що протягом періоду з квітня 1998 року до березня 2001 року заявниця не могла користуватися правом власності на надбавку за вислугу років через нерегулярний характер фінансування з державного бюджету поточних витрат установи-боржника. Суд зауважує, що з 5 березня 2001 року право власності заявниці регламентувалося судовим рішенням, яке надало відстрочку виконання судового рішення від 1 квітня 1998 року. Таким чином, Суд вважає, що ця ситуація не може бути віднесеною до чітко визначеної категорії, властивої статті 1 Першого Протоколу, і повинна вивчатися у світлі загальної норми цієї статті.

48. Суд нагадує, що стаття 1 Першого Протоколу вимагає, перш за все і особливо, щоб втручання державної влади у використання права на майно було законним. Суду також належить з'ясувати, чи дотримується справедлива рівновага між вимогами загального інтересу і вимогами захисту основних прав громадян ("Спорронг і Льонрот проти Швеції", рішення від 23 вересня 1982 року, серія A N 52, с. 26, 69; "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis c. Grece) [GC], N 31107/96, 58, CEDH 1999-II). Пошук подібної рівноваги повністю віддзеркалюється в структурі статті 1, отже, і в другому абзаці: повинно існувати пропорційно обґрунтоване співвідношення між зазначеною метою і засобами, що використовуються. Контролюючи виконання цієї вимоги, Суд визнає за державою певну свободу розсуду як для вибору способів впровадження, так і для вирішення, чи їх наслідки є виправданими та відповідають загальному інтересу у спробі досягти зазначеної мети закону (див. вищезазначену "Іммобіліаре Саффі" (Immobiliare Saffi), 49; "Меллахер та інші проти Австрії" (Mellacher et autres c. Autriche), рішення від 19 грудня 1989 року, серія A N 169, С. 27, 48, та "Шасанью та інші проти Франції" (Chassagnou et autres c. France) [GC], NN 25088/94, 28331/95 та 28443/95, 75, CEDH 1999-III).

49. Перш за все Суд зауважує, що протягом періоду з квітня 1998 року по березень 2001 року невиконання судового рішення від 1 квітня 1998 року не мало жодної законної підстави, відсутність бюджетних коштів не може бути такою підставою.

50. Потому, Суд звертає увагу на те, що рішенням від 5 березня 2001 року суд міста Конотоп надав відстрочку виконання вказаного судового рішення відповідно до належних процедурних положень та після виявлення відсутності бюджетних коштів, що унеможливлювало сплату належної суми.

51. На думку Уряду, надана відстрочка є врегулюванням користування майна відповідно до загальних інтересів, оскільки одночасна та повна виплата всіх надбавок та матеріальних допомог викладацького складу викликало б бюджетну кризу і, таким чином, призупинення соціальних виплат.

52. Суд нагадує, що ця справа стосується невиконання рішення, прийнятого на користь заявниці, а не виплати залишку належних надбавок викладацькому складу. Виходячи з цього, Суд звертає увагу на те, що Уряд не виступив у Суді з великою кількістю судових рішень про виплату коштів на тій самій підставі і які очікують виконання (див. з'ясувати різницю між вищезазначеними справами Іммобіліаре Саффі (Immobiliare Saffi), Меацці (Meazzi) та Сколо (Scollo).

53. Уряд, посилаючись на вищезазначене рішення у справі Трайковскі (Trajkovski), вважає, що зазначена відстрочка відповідає свободі розсуду, визнаній державами при врегулюванні користування майном та запровадженні економічної політики, що її стосується. Проте, беручи до уваги елементи, які знаходяться в її користуванні, Суд вважає, що зазначена відстрочка має індивідуальний характер. Насправді Уряд не надав доказів того, що відстрочка мала зв'язок з серією інших заходів, які спрямовані на вирішення проблеми боргів та відсутності ресурсів на основі рішень, які підлягають виконанню. Суд нагадує, що це відбулося через відсутність відповідної нормативної бази щодо завдань, покладених на міністерства у випадку відсутності бюджетних коштів, як це було визначено рішенням суду міста Конотоп від 9 червня 1999 року.

54. Потому Суд нагадує, що в принципі система тимчасового зупинення або відстрочка виконання судових рішень не критикується як така, особливо беручи до уваги свободу розсуду, дозволену в другому абзаці статті 1. Проте така система має наслідком ризик покладання на власників непомірного тягаря, зокрема, можливості розпоряджатися своїм майном і, таким чином, повинна передбачати певні процедурні гарантії для спостереження за запровадженням системи та її непередбачуваних наслідків для права власності (див. вищезазначене рішення у справі Іммобіліаре Саффі (Immobiliare Saffi), 54).

55. Суд зауважує, що в даному випадку відстрочка виконання рішення не містила жодного точного строку і що зазначене рішення залишається невиконаним вже протягом шести років. Що, більше того, для заявниці немає жодної гарантії, що воно буде виконаним у найближчому майбутньому. Очевидним є те, що ця ситуація важко узгоджується з вимогою передбачуваності, зазначеною в статті 1 Протоколу N 1. Виходячи з цього і навіть якщо припустити, що втручання держави в право заявниці на виконання норм щодо її майна буде засноване на законі і служити правомірній меті, Суд вважає, що була порушена точна рівновага між вимогами загального інтересу спільноти і вимогами охорони права заявниці на її майно і що заявниця зазнала і продовжує нести особливий та непомірний тягар. Єдине і просте право, згадане Урядом, - звернутися до суду з метою отримання компенсації за таке запізнення та індексації суми, що вимагається заявницею, не здатне надати адекватного полегшення ситуації.

56. З огляду на вищезазначене, Суд вважає, що мало місце порушення статті 1 Протоколу N 1.

III. ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

57. Відповідно до статті 41 Конвенції:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

58. Заявниця стверджує, що їй було завдано матеріальної і моральної шкоди. Що стосується матеріальної шкоди за початковими даними вона вимагала суму 2899,02 українських гривень, що відповідає сумі надбавки за стаж та допомоги на оздоровлення за період з 1997 по 2002 роки. В подальших матеріалах вона зменшила цю суму до 300,48 українських гривень, або приблизно 49 євро, що відповідає сумі належної надбавки за стаж відповідно до судового рішення від 1 квітня 1998 року. Що стосується моральної шкоди, пані Жовнер вимагає 100000 євро, посилаючись на те, що нескінченні судові спори і неможливість примусити виконати остаточні судові рішення підтримують в ній відчуття невпевненості і приниження, що погіршили стан її здоров'я.

59. Уряд вважає, що претензії щодо моральної шкоди є надмірними. Він вказує, що зазначене рішення було виконане, що стосується виплати заборгованості по заробітній платі. Крім того, невиконання вимог, що залишились по цьому судовому рішенню, не має дискримінаційного характеру, а пов'язується з відсутністю бюджетних коштів. Уряд вважає, що можливий акт про порушення 1 статті 6 Конвенції і статті 1 Протоколу N 1 надасть сам по собі достатню справедливу сатисфакцію.

60. Суд вважає, що заявниця зазнала матеріальної шкоди через невиконання рішень суду по справі та моральної шкоди, що полягає в глибокому відчутті несправедливості, викликаному тим фактом, що протягом шести років всупереч остаточному і такому, що дає право на примусове виконання, судовому рішенню вона не отримала реального захисту її прав.

61. Беручи до уваги ці аргументи, відповідно до статті 41, Суд присудив пані Жовнер суму 50 євро за завдану матеріальну шкоду та суму 3200 євро за завдану моральну шкоду.

B. Витрати

62. Заявниця вимагає 260 українських гривень (або біля 42 євро), з них 60 гривень - витрати, зазнані під час звернення до національного суду (гонорар адвокату за редагування позовів та касаційної скарги), та 200 гривень на витрати в Суді (поштові витрати та витрати на переклад). Вона посилається на неможливість надання Суду підтверджувальних документів з тої причини, що всі відповідні договори з адвокатами і перекладачами укладались в усній формі.

63. Уряд вважає, що за відсутності підтверджуючих документів витрати, компенсація яких вимагається, не можуть вважатися такими, що насправді були підтверджені (див. Ветстейн проти Швейцарії (Wettstein c. Suisse), N 33958/96, 56, CEDH 2000-XII).

64. Відповідно до практики Суду заявниця може отримати компенсацію своїх витрат, тільки якщо підтверджено їх реальність, необхідність, а також помірний характер їх тарифів. В даному випадку враховуючи всі вихідні дані, що він має в розпорядженні, та вищезазначені доводи, Суд вважає обґрунтованою суму 42 євро, всі витрати разом і надає її заявниці.

C. Пеня

65. Суд постановляє, що пеня, яка підлягатиме нарахуванню у випадку невчасної виплати справедливої сатисфакції, дорівнює граничній позичковій ставці Європейського Центрального Банку плюс три відсоткових пункти.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОСТАЙНО,

1. Постановляє, що порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;

2. Постановляє, що порушено статтю 1 Протоколу N 1;

3. Постановляє

a) що держава-відповідач повинна відшкодувати заявниці протягом трьох місяців, починаючи з дати, коли це рішення набуло чинності відповідно до другої частини статті 44 Конвенції, відповідні суми, перераховані в українські гривні за курсом, чинним на дату платежу:

i. 50 євро (п'ятдесят євро) за матеріальну шкоду

ii. 3200 євро (три тисячі двісті євро) за моральну шкоду

iii. 42 євро (сорок два євро) за витрати

iv. вся сума повинна бути сплачена з урахуванням будь-яких податків, що можуть з неї справлятися;

b) що починаючи з завершення зазначеного періоду й до сплати, ці суми будуть збільшуватися на розмір пені, яка базується на граничній позичковій ставці Європейського Центрального Банку, чинній протягом цього періоду, плюс три відсоткових пункти.

4. Відхиляє решту вимог про справедливу сатисфакцію.

Учинено французькою мовою і повідомлено письмово 29 червня 2004 року відповідно до другого та третього пунктів правила 77 Регламенту.