Справа "Геннадій Науменко проти України" (Заява N 42023/98)

С. Медичні огляди після прибуття

150. У СІЗО Харкова процедура медичного огляду після прибуття може бути визнана відповідною. Новоприбулі засуджені зразу ж оглядаються фельдшером чи лікарем на виявлення травм, шкіряних чи інфекційних хвороб. Засудженим роблять флюорографію та інші медичні аналізи на виявлення інфекцій (такі як аналіз на сифіліс та виявлення паразитів). Інші аналізи, такі як аналіз на СНІД та вірус гепатиту В, також пропонуються засудженим, які вважаються в групі ризику на ці захворювання. У ході обстеження засудженим надається інформація про вірус СНІДу, шляхи та способи його поширення, отримання якої засвідчується підписом засудженого.

(...)

151. Ситуація є менш задовільною стосовно записів травм засуджених. Якщо наявність травм констатується, інформація про них записується медперсоналом у медичну картку засудженого; цей запис, у принципі, повинен супроводжуватися усіма скаргами та усією інформацією, наданою засудженим у зв'язку з цим. Теоретично, лікар повинен доповісти начальнику установи про такі випадки для того, щоб можна було вжити необхідних заходів. Одночасно вбачається, що увага надається лише серйозним ушкодженням, які виявляються у новоприбулих засуджених. Медичні записи були зроблені у формі переліку, висновків не було. Засуджених під час переведення взагалі не піддавали медичному огляду.

Комітет вважає, що у медичній картці засудженого, який має травми та який є новоприбулим чи під час його переведення, має міститися така інформація: загальний опис стану здоров'я та усі його скарги на погане самопочуття, об'єктивні медичні висновки щодо медичного огляду. Також на вимогу засудженого лікар повинен надати йому медичну довідку.

Відповідно до вищезазначених зауважень делегація рекомендує відповідним органам влади України розвивати проведення медичного огляду. Такий підхід повинен також застосовуватися у всіх випадках, коли засуджений піддається медичному обстеженню із застосування сили у тюрмі. (...)

5. Інші питання, що входять в компетенцію КПТ

(...) д. Процедура оскарження та контролю

170. Ефективні процедури оскарження та контролю є засобом боротьби проти поганого поводження у тюрмі. Можливість оскарження повинна бути відкритою для засуджених, та засуджені повинні мати конфіденційний доступ до компетентних органів влади.

171. Особа, до якої застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, може подати скарги начальнику СІЗО та має можливість конфіденційно звернутися до прокурора. Делегація пропонує відповідним органам української влади додати Президента Комітету з запобігання катувань до списку посадових осіб, до яких засуджені можуть звернутися конфіденційно.

172. Прокурор відповідає за перевірку тюрем та повинен слідкувати за дотриманням законів у цих закладах. Такі перевірки мають місце один раз на місяць, та після їх проведення складається звіт. Представники Генеральної прокуратури України пояснили, що прокурори, які проводять огляд тюрем, мають право відвідувати місця позбавлення волі, щоб перевірити умови утримання, проконтролювати дисциплінарні заходи та додержання відповідних нормативно-правових актів з цього приводу. Комітет хотів би отримати копії звітів прокурора, відповідального за перевірку СІЗО Харкова, протягом періоду з червня до жовтня 1998 року".

90. Того ж числа Комітет опублікував звіт про свій другий візит, який мав місце у липні 1999 року, істотні частини звіту містили таке:

"(...) 2. Погане поводження

25. Делегація не почула жодної скарги на погане фізичне поводження з засудженими з боку працівників СІЗО Харкова. (...)

Навпаки, їм скаржилися на фізичне насилля та руйнування особистих речей, здійснені членами особливого підрозділу (спецназу), які регулярно вривалися у колонію N 85, яку також відвідав Комітет. Останній випадок стався незадовго до візиту делегації. (...)

3. Повторний візит до тюрми (СІЗО) N 313/203 м. Харкова

(...) b. Засуджені до смертної кари

(...) 36. Тимчасове положення Директора департаменту з питань виконання покарань від 25 червня 1999 року деталізує юридичний статус та права засуджених до смертної кари. Передбачається, що умови утримання повинні не порушувати людської гідності та засуджені мають право на читання, відправлення культів та на звернення зі скаргами, право на відвідування родичів протягом 2 годин на місяць, необмежене листування та відсутність цензури при цьому.

Комітет рекомендує потурбуватися про неухильне застосування положення. Необхідно потурбуватися, щоб у СІЗО м. Харкова, як і в інших закладах, засуджені до смертної кари мали ефективне право на 2-годинні побачення та на необмежене листування. Необхідно проінформувати засуджених до смертної кари про це положення, щоб впевнитися, що вони обізнані про свої права і обов'язки. Комітет рекомендує вжити заходів, щоб листування з Європейським судом з прав людини було вільним та без цензури.

5. Проблеми зі здоров'ям

(...) 45. У СІЗО м. Харкова не було жодного посилення роботи медичної частини та медичного догляду.

Все ж таки були вжиті певні заходи у відповідності до рекомендацій Комітету.

Всі ці заходи можуть тільки отримати заохочення. Комісія рекомендувала знову посилити ефективність роботи персоналу СІЗО. Перш за все це стосується фельдшерів та санітарів. Це повинно покращити медичний догляд та умови гігієни.

49. Комісія піднімає ще три питання, спільні для двох установ, які вона відвідала. Перше питання стосувалося труднощів забезпечення медикаментами, більш актуальне у 1998 році. У СІЗО та колонії N 85 (у тому числі у міжобласній лікарні) запаси медикаментів були дуже обмежені, а термін дії деяких ліків у колонії закінчився. Крім того, було недостатньо запасів медикаментів від туберкульозу (...)".

91. Стаття 51 Конституції України передбачає, що кожен має право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльність органів державної влади, посадових і службових осіб.

Стаття 52 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

92. Стаття 44 цього кодексу передбачає, що кожен ув'язнений має право направляти пропозиції, заяви та скарги до органів державної влади та посадових осіб. Результат розгляду пропозиції, заяви чи скарги повідомляється ув'язненому під розписку.

Відповідно до статті 128 у разі нелюдського та принизливого поводження з ув'язненим з боку працівника тюрми, останній притягується до дисциплінарної або кримінальної відповідальності.

93. Відповідно до ст. 12 цього Закону прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян та юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду. Прокурор здійснює нагляд за додержанням вимог законодавства щодо порядку розгляду скарг всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами. Прийняте прокурором рішення може бути оскаржене вищестоящому прокурору або до суду.

Відповідно до ст. 44 прокурор має право здійснювати нагляд за додержанням законності під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, виправно-трудових, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом, додержанням встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами у цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов'язків. Прокурор, який здійснює нагляд, має право: у будь-який час відвідувати установи, в яких засуджені відбувають покарання, вивчати умови утримання, знайомитись з особовими справами, перевіряти законність наказів адміністрації цих установ, зупиняти виконання таких актів, опротестовувати або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень.

Відповідно до ст. 45 постанови і вказівки прокурора щодо додержання встановлених законодавством порядку і умов тримання затриманих, заарештованих, засуджених є обов'язковими і підлягають негайному виконанню.

94. Істотними положеннями Рекомендації N R (98)7 Комітету Міністрів Ради Європи щодо етичних та організаційних аспектів догляду за здоров'ям у системі виконання покарань є такі:

"I. Головні аспекти права на догляд за здоров'ям в установах виконання покарань

(...) с. Згода хворого та медична таємниця

(...) 14. За винятком випадку, коли ув'язнений страждає від хвороби, при якій він не може розуміти природу свого стану, ув'язнений повинен мати можливість дати лікарю свою згоду на будь- яке медичне обстеження та взяття аналізу, крім випадків, передбачених законом. Ув'язненому повинні роз'яснювати підстави для обстеження.

15. Повинна бути отримана згода від душевнохворих на душевні хвороби та від пацієнтів, що знаходяться в ситуаціях, коли медичні обов'язки та правила безпеки є необов'язковими, наприклад, в випадках відмови від їжі та лікування.

16. Будь-який відступ від згоди хворого повинен бути законним та базуватися на загальних принципах.

17. (...) Ув'язнені можуть зробити медичний запит, і лікар зобов'язаний на нього відповісти. Будь-яке рішення щодо обгрунтованості цього запиту залежить в останню чергу від відповідальності лікаря.

18. Жоден ув'язнений не повинен переводитися до іншого виправного закладу без медичних документів. Ці документи повинні бути передані за умов конфіденційності. Про передачу документів ув'язненим повинні повідомляти. Вони повинні мати можливість оскаржити відмову відповідно до національного законодавства.

Необхідно передати у письмовому вигляді всю корисну медичну інформацію щодо засуджених, яких переводять, до уваги лікарів.

II. Специфічна роль лікаря та іншого медичного персоналу в контексті середовища виконання покарань

(...) с. Специфіка патології та її попередження у середовищі виконання покарань

30. Будь-який слід насилля, виявлений у ув'язненого під час медичного обстеження, коли він прибуває до виправного закладу, повинен бути засвідчений з боку лікаря і записаний разом з поясненнями ув'язненого та своїми висновками. Потім ця інформація передається до установи зі згоди ув'язненого.

31. Будь-яка інформація щодо насилля відносно ув'язнених протягом періоду ув'язнення повинна бути передана до компетентних органів. Як правило, для цього необхідно отримати згоду усіх зацікавлених осіб.

32. У виняткових випадках з дотриманням правил професійної етики згода ув'язненого не завжди є необхідною. Якщо це буде визнано корисним, медична частина повинна зібрати статистичні дані щодо травмувань та передати їх до керівництва виправного закладу та до відповідних міністерств згідно з національним законодавством.

III. Організація медичного догляду у тюрмах з точки зору поточних проблем

(...) d. Психіатричні симптоми: душевні проблеми та розлади особистості, що можуть призвести до самогубства

(...) 55. Ув'язнені, що страждають'на душевні розлади, повинні бути поміщені до лікарні, де є необхідне обладнання та кваліфікований персонал. Рішення про лікування ув'язненого приймає психіатр з дозволу компетентних органів влади.

56. У випадках, коли не можна запобігти ізоляції душевнохворих, вона повинна тривати якомога менше, а хворі повинні бути під постійним медичним наглядом.

57. У виняткових випадках, коли мова йде про душевнохворих, застосування заходів фізичного примусу може бути передбачене протягом мінімального періоду, необхідного для покращення стану.

58. Ризик самогубства повинен бути врахований медичною частиною та іншими працівниками в'язниці. Якщо застосовано заходи фізичного примусу, щоб перешкоди засудженим завдати собі шкоду, то постійний нагляд та підтримка повинні застосовуватися протягом кризових періодів.

E. Відмова від лікування, голодування

60. Якщо засуджений відмовляється від лікування, яке йому пропонується, він повинен на вимогу лікаря написати заяву про відмову у присутності свідка. Лікар повинен розповісти про медичне лікування, існуючу альтернативну терапію та попередити про ризик, який може виникнути внаслідок його відмови. Лікар повинен пересвідчитися, що хворий усвідомлює свій стан. (...)

F. Насилля у тюрмі: процедури та дисциплінарні санкції, дисциплінарна ізоляція, фізичний примус, режим посиленої безпеки

(...) 65. Лікар не повинен надавати дозвіл чи заборону на застосування сили працівниками в'язниці, які повинні самі взяти на себе відповідальність за підтримку порядку та дисципліни.

66. У випадку, коли санкції у вигляді дисциплінарної ізоляції та інших заходів дисциплінарного характеру та безпеки погіршують фізичний чи розумовий стан здоров'я засудженого, медичний персонал повинен надати медичну допомогу чи лікування на вимогу засудженого чи працівника в'язниці (...)".

95. Суд одразу зауважує, що у своїх зауваженнях щодо суті справи та подальших численних листах заявник повторив усі скарги, які він виклав на стадії прийнятності заяви. Щодо цього Суд нагадує, що предмет спору обмежується рішенням про прийнятність та Суд в принципі не має компетенції відновлювати розгляд скарг, що визнані неприйнятними (див. "Ламанна проти Австрії", N 28923/95, пар. 23, 10 липня 2001; та з відповідними змінами "Тлімменос проти Греції", N 34369/97, пар. 28, CEDH 2000-IV). Своїм рішенням від 7 травня 2002 року Суд визнав прийнятними до розгляду лише дві скарги заявника, що грунтуються на ст. 3 та 13 Конвенції. Тому Суд не може задовольнити інші вимоги заявника.

96. Крім того, Суд нагадує, що відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права, на яких грунтується Конвенція, кожна договірна сторона керується лише фактами, які мали місце після набрання чинності Конвенцією щодо них (див. "Совтрансавто Холдинг проти України", N 48553/99, пар. 56, CEDH 2002-VII). У цьому контексті Суд зазначає, що Конвенція набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, але у цій справі частина фактів, на які посилався заявник, мала місце до цієї дати. Суд не має компетенції щодо визначення порушень Конвенції до цієї дати (див. з відповідними змінами "Багетта проти Італії", рішення від 25 червня 1987 p., серія А N 119, с. 32, пар. 20).

Крім того, Суд зазначає, що заявник посилається також на події, які відбувалися у Житомирській тюрмі з січня 2002 року, у тому числі після 7 травня 2002 року, дати винесення рішення про прийнятність заяви. З огляду на це він нагадує, що предмет спору щодо суті зазвичай обмежується ухвалою щодо прийнятності відповідної заяви (пар. 95 вище) і що цей принцип застосовується і в хронологічному аспекті. Це правда, що часом з метою економії процедури Суд може визнати, що наступні факти стали продовженням тих, на яких базувалася ухвала щодо прийнятності (див. "Оллсон проти Швеції" (N 1), рішення від 24 березня 1988, серія А N 130, сс. 28-29, пар. 56; та "Нуутінен проти Фінляндії", N 32842/96, § 101, CEDH 2000-VIII). Проте у цій справі йдеться про цілком нові факти і такі, які відрізняються від тих, що увійшли до ухвали про прийнятність; вони можуть насправді становити предмет нової заяви, яка може бути подана до Суду.

97. Таким чином, Суд обмежить розгляд заяви тією частиною, яка стосується скарг заявника за статтями 3 і 13 Конвенції і відноситься до періоду з 11 вересня 1997 року, дати вступу в силу Конвенції щодо України, до 14 липня 2001 року, дати переведення заявника з Харківського СІЗО до Житомирської тюрми. Мова йде про стверджуване зловживання медичним лікуванням, застосування електрошоку, надмірне застосування наручників та інше погане поводження у Харківському СІЗО та про стверджувану відсутність ефективних засобів оскарження цих дій.

98. Уряд піднімає питання про неприйнятність заяви до подальшого розгляду, тому що заявник не вичерпав усіх національних засобів захисту. Уряд говорить, що протягом ув'язнення заявник не скаржився до компетентних органів на нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження чи катування. Заяви, направлені заявником до різних національних інстанцій, не призвели до перегляду рішень відносно них.

Уряд стверджує, що українська правова система надає кожному можливість звертатися до суду з метою захисту своїх прав чи для оскарження дій або бездіяльності органів державної влади та що система в цілому є ефективною як для засудженого, так і для будь- кого.

99. Зі свого боку заявник повідомив, що протягом відбування покарання він направляв до прокуратури багато скарг на нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження та тортури, але жодна скарга не мала результату. Він підкреслив, що ніякого ефективного розслідування щодо покарання винних не було проведено.

100. Суд нагадав, що мета ст. 35 § 1, яка містить норму про вичерпання внутрішніх засобів захисту та оскарження, полягає в тому, щоб надати державам-учасницям можливість для попередження порушення прав чи відновлення порушених прав, перш ніж особа звернеться до Суду (див. "Селмуні проти Франції" [GC], N 25803/94, § 74, CEDH 1999-V). Правило ст. 35 § 1 базується на тезі, описаній у ст. 13, з якою це правило має певні схожі моменти, тобто на тому, що засоби правового захисту повинні існувати з достатнім рівнем певності як в теорії, так і на практиці, а також бути здатними надати відшкодування у випадку порушення права (див. "Кудла проти Польщі" [GC], N 30210/96, § 152, CEDH 2000-XI). Логічно, що ст. 35 § 1 вимагає вичерпання усіх доступних, ефективних та адекватних засобів захисту, що забезпечені у достатній мірі як у теорії, так і на практиці, і здатні надати відшкодування за порушене право (див., наприклад, "Аксой проти Туреччини", рішення від 18 грудня 1996 року, Звід рішень та ухвал 1996-VI, сс. 2275-2276, пар. 51-52).

101. У цій справі Уряд вважає, що заявник не вичерпав усіх національних засобів захисту, хоча скаржився на відсутність ефективних засобів захисту в українському праві. За цих обставин Суд вважає, що тези Уряду пов'язані з суттю скарги заявника у світлі ст. 13 Конвенції (див. "Ротару проти Румунії" [GC], N 28341/95, § 40, CEDH 2000-V; "Сальман проти Туреччини" [GC], N 21986/93, §§ 81-88, CEDH 2000-VII; та "Абдурах-ман Орак проти Туреччини", N 31889/96, § 59, 14 лютого 2002; з відповідними змінами "Анноні де Гуссола та інші проти Франції", N 31819/96 і 33293/96, § 39, CEDH 2000-XI). Отже, не можна окремо визначитися з обгрунтованістю попереднього заперечення без розгляду суті скарги.

102. Заявник скаржиться, що був підданий постійним тортурам (через введення психотропних медикаментів та застосування електрошоку), а також нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню (що полягало у побоях, приниженні, погрозах, залякуванні та застосуванні наручників протягом тривалого терміну). Він вважає себе жертвою чисельних порушень ст. 3 Конвенції, яка передбачає таке:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність поводженню або покаранню".

103. Уряд заперечує проти усіх скарг заявника. Уряд визнає факт утримання заявника в наручниках, але тільки для того, щоб його заспокоїти, і тільки у двох випадках 7 вересня 1997 та 1 червня 1998 року протягом нетривалого часу. Що стосується 1 червня 1998, то Уряд стверджує, що заявник утримувався в наручниках протягом 25 хвилин, щоб не дозволити йому закінчити життя самогубством. У дійсності, біля 2 години 50 хв. старший охоронець відділу повідомив своєму керівництву, що заявник кричав, бив у двері своєї камери та погрожував вчинити самогубство. Заявник не реагував на заклики до порядку, приблизно о 3 годині 20 хв. охоронець покликав "групу безпеки", серед яких був присутній і заступник начальника СІЗО. О 3 годині 35 хв. на заявника одягли наручники. Він швидко заспокоївся, і о 4 годині наручники зняли. Лікар, якого покликали через кілька хвилин, обстежив заявника, не констатував жодних травматичних ушкоджень та склав звіт. Близько 8 години адміністрація СІЗО покликала заявника для дачі письмових пояснень щодо своєї поведінки, проте той відмовився це виконати.

Подібні дії мали місце і 7 вересня 1997; заявник залишався в наручниках протягом 1 години та 25 хвилин. За даними Уряду, заявник ніколи не був в наручниках більше часу, ніж це передбачено в правилах утримання. Так само, як і іншим особам, що утримуються, заявнику одягають наручники кожен раз при виході з камери. Уряд стверджує, що ця процедура повністю відповідає заходам безпеки та не має відношення до ст. 3 Конвенції.

104. Уряд відкидає посилання заявника на те, що 4 березня 1998 він був побитий людьми в масках. Насправді, в цей день о 10 годині заступник начальника Харківського СІЗО та ряд інших охоронців здійснювали регулярний технічний контроль усіх камер відділу, де утримувався заявник. Усім затриманим наказували висунути руки через віконце, їм було вдягнено наручники, після чого двері камер були відчинені і засуджені виходили в коридор. Після перевірки усіх камер засудженим було дозволено повернутися до камер, двері були закриті, а наручники зняті таким же способом, що і одягнені. Уряд наполягає, що застосування сили не було.

Також Уряд заперечує проти застосування сили щодо заявника 22 січня 1999 року.

105. Говорячи про свідчення Ємельянова (параграфи 65 - 68), Уряд визнає, що ця особа була поміщена в Харківське СІЗО 12 червня 1998 року, крім того, він був поміщений у відділ для арештованих, у той час як заявник знаходився в камері для засуджених до смертної кари ("коридор смерті"). 5 травня 1999 Ємельянов був засуджений Харківським обласним судом і переведений у відділення, де утримуються засуджені. До цієї дати він не міг мати жодного контакту з заявником і не може бути свідком подій 1998 року.

106. Насамкінець, Уряд заперечує усі інші обвинувачення заявника. Слід відмітити, що скарги заявника на "фізичні тортури" не мають реального підгрунтя, а є результатом його психологічного неврівноваженого стану. Уряд стверджує, що жодного незаконного засобу медичного лікування не було застосовано по відношенню до заявника і що останній не був підданий ні електричному шоку, ні іншим забороненим ст. 3 Конвенції способам лікування.

107. Заявник, зі свого боку, наполягає на нелюдському та принизливому поводженні, так само як і на тортурах, стверджуючи, що обстеження, проведене лікарем-психіатром СІЗО, є результатом застосування тортур, ін'єкцій, електричного шоку, так само як і електромагнітного впливу, фізичного та психічного тиску.

1. Загальні принципи, що випливають з практики Суду

108. Як вже зазначав Суд, ст. 3 Конвенції присвячена одній з найважливіших фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Ця стаття забороняє тортури, нелюдські та принизливі покарання, незалежно від обставин і дій жертви. Природа злочину, за який заявник засуджений, не має жодного значення для розгляду скарг у світлі статті 3 (див. справи "V. проти Великобританії" [GC], N 24888/94, § 69, CEDH 1999-IХ; "Лабіта проти Італії" [GC], nЇ 26772/95, § 119, CEDH 2000-IV; та "Кудла проти Польщі", §90).

Суд нагадує знову, що для того, щоб застосувати ст. 3, погане поводження повинно досягти мінімум суворості. Оцінка мінімуму залежить від усіх обставин справи, а саме: тривалості утримання, фізичного та психологічного впливу, статі, віку, стану здоров'я жертви (див. справи "Лабіта проти Італії", § 120 та "Кудла проти Польщі", § 91). Для того, щоб покарання чи поводження були нелюдськими чи принизливими, страждання чи приниження повинні мати форму поводження або покарання, встановленого законом. Питання, чи поводження мало за мету образити чи принизити жертву, є іншим елементом, що потрібно врахувати ("V. проти Великобританії", § 71 та "Ранінен проти Фінляндії", рішення від 16 грудня 1997, § 55). Відсутність такої мети у будь-якому разі не виключає порушення ст. 3.

109. У будь-якому випадку скарги на підставі ст. 3 Конвенції на тортури та погане поводження повинні бути доведені "поза розумним сумнівом". У цьому випадку розумний сумнів не є сумнівом, який базується на чисто теоретичній можливості чи викликаний для уникнення негативних висновків. Це сумнів, причини якого можуть бути знайдені в представлених фактах (див. "Грецьку справу", N 3321/67, 3322/67, 3323/67 та 3344/67, доповідь Комісії від 5 листопада 1969). Докази поганого поводження можуть бути взяті з об'єднаних даних, з неспростовних презумпцій, достатньо серйозних і точних (див. "Ірландія проти Об'єднаного Королівства", рішення від 18 січня 1978, серія А N 25, стр. 64-65, § 161, "Лабіта проти Італії", § 121 та "Дікме проти Туреччини", N 20869/92, § 73, CEDH 2000-VIII). Отже, для того, щоб визначити, чи поводження, що було викрите зацікавленою особою, справді мало місце, Суд повинен спиратися на усі елементи доказів, які йому надані, чи, у разі потреби, на ті, які він зможе собі офіційно дістати (див., наприклад, "Вільваража та інші проти Об'єднаного Королівства", рішення від 30 жовтня 1991, N 215, с. 36, § 107).

110. Крім того, Суд нагадує, що коли індивід, захищаючись, стверджує, що був підданий поводженню, що суперечить ст. 3, з боку поліції чи будь-якого іншого державного органу, це положення, поєднане одночасно з загальним обов'язком держави відповідно до ст. 1 Конвенції гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені у Конвенції, вимагає існування дійсно ефективного розслідування. Це розслідування, наприклад, таке, що вимагається ст. 2 Конвенції, повинно приводитися для того, щоб виявити та покарати винних (див. "МакКан та інші проти Об'єднаного королівства", від 27 вересня 1995, А N 324, с. 49, § 161, "Кайя проти Туреччини" від 19 лютого 1998, Recueіl 1998-1, с. 324, § 86 та "Яса проти Туреччини" від 2 вересня 1998, Recueil 1998-VI, с. 2438, § 98). Якщо б не було так, то, незважаючи на фундаментальну значимість, загальна нормативна заборона тортур чи нелюдського та такого, що принижує, поводження не була б ефективною на практиці і було б можливо в деяких випадках представникам держави порушувати права тих, хто знаходиться під їх юрисдикцією (див. "Лабіта проти Італії" § 131, "Дікме проти Туреччини", § 101, "Ассеновта інші проти Болгарії" від 28 жовтня 1998, Звід 1998-VIII, р. 3290, § 102).

2. Стверджуване погане поводження

111. Погане поводження, на яке скаржиться заявник, полягало в примусовому застосуванні адміністрацією СІЗО психотропних медикаментів, у надмірному застосуванні наручників, у побитті та інших актах насильства, а також у застосуванні "психотропного генератора" та електричного шоку. Суд по черзі перевірить кожен елемент цієї скарги.

а) Примусове медичне лікування

112. Оскільки заявник скаржиться на примусові медичні заходи у формі ін'єкцій психотропних речовин, Суд нагадує свою практику, згідно з якою національні органи влади зобов'язані захищати здоров'я людей (див. "Муйсель проти Франції", N 67263/01, § 40, CEDH 2002-IX, "Хуртадо проти Швейцарії", від 28 січня 1994, А N 280-А, думка Комісії на ст. 15-16, § 79). Тому відсутність належного медичного догляду можна розцінити як поводження, що суперечить ст. 3.

Таким чином, відсутність відповідних медичних заходів може суперечити ст. 3 (див. "Ілхан проти Туреччини" [GC], N 22277/93, § 87, CEDH 2000-VII). Це стосується і медичних заходів, які здійснюються уповноваженими медичними органами в тюрмі. Мова йде саме про ув'язнених, які страждають від хвороб і мають психічні розлади, і потрібно враховувати їх особливу "вразливість" (див. "Аертс проти Бельгії", рішення від 30 липня 1998, "Кінан проти Об'єднаного королівства", N 27229/95, § 111, CEDH 2001-III).

Саме медичним працівникам належить право вирішувати, спираючись на їх знання, які засоби терапії застосовувати для того, щоб підтримати фізичний та психічний стан ув'язнених. Медична концепція базується на таких принципах: необхідні терапевтичні заходи, якщо це звичайно не шкодить зацікавленій особі, не можуть бути "нелюдськими" чи "такими, що принижують". Однак навіть такі заходи можуть суперечити ст. 3 Конвенції, від якої не можна відступати (параграф 108 вище). Таким чином, Суд повинен переконатися, що відповідне лікування було необхідним (див. "Герцедфальві проти Австрії", рішення від 24 вересня 1992 p., серія А N 244, сс. 25-26, пар. 82).

113. Відповідно до свідчень п. Слісаренка, пані Арсенюк та п. Неділька, записів у медичній картці заявника та власних пояснень заявника (параграфи 30, 49, 56, 70 вище) після його засудження до смертної кари Харківським обласним судом та підтвердження цього вироку Верховним Судом України заявник пережив такі психологічні моменти та хвилювання, які він ніколи не переживав до цього моменту, перебував у стані розгубленості та стурбованості напередодні неминучого покарання.

Суд не має жодного сумніву щодо цього, оскільки він вже наголошував на руйнуючому характері "синдрому коридору смерті" (див. "Сьорінг проти Об'єднаного Королівства" від 7 липня 1989, А N 161, стр. 39 - 44, §§ 100 - 111). Зокрема, він звертає увагу на матеріали справи, відповідно до яких заявник принаймні двічі намагався вчинити самогубство (параграфи 15-16).

114. Суд намагається встановити, чи зменшилися симптоми заявника після прийняття медикаментів (хлорпромазин, алоперидол, седюксан, тизерцин й трифта-зин) у формі таблеток та ін'єкцій (параграфи 11-12). Суд відзначає, що медичні документи містять тільки загальну інформацію, у якій не уточнюється, чи в кожному конкретному випадку позивач приймав добровільно медикаменти чи адміністрація застосовувала силу. Однак він констатує, що заявник не може надати точних доказів, які б могли привести до висновку про зловживання медичними засобами та примусового їх застосування.

Перш за все, Суд не бачить причин, щоб ставити під сумнів загальний опис застосованих до заявника речовин, так як і їх прямий та непрямий впливи, як вони були описані свідками Слісаренком та Арсенюк (параграфи 49 та 58). По-друге, ніщо не вказує на те, що медичний персонал СІЗО перевищував допустимі дози. По-третє, заявник не може підтвердити те, що медичний персонал застосовував інші медикаменти, ніж ті, які вказані у його особистій картці. Навпаки, Суд зауважив, що у документах справи немає підтвердження фактів, на які посилається заявник щодо страждань, які він пережив; особливо ніщо не вказує на те, що заявник робив зауваження лікарям, адміністрації СІЗО чи прокурору щодо цього питання. Медичні документи заявника не містять жодних вказівок на те, що були скарги на побічні дії медикаментів. Усі скарги заявника, направлені до прокуратури та управління охорони здоров'я Харківської області, стосовно так званих терапевтичних зловживань були складені загальними фразами і не пояснювали деталей страждань, які він прежив (параграфи 21 - 24 та 79 - 81).

115. З іншого боку, Суд зазначає деякі суперечності у датах медикаментозної терапії. Насправді, записи у медичній картці заявника свідчать про періодичне застосування медикаментів протягом 1996-1997 років. Починаючи з 13 січня 1998 року, жодних медичних заходів не застосовувалося. Заявник знаходився тільки під постійним психіатричним наглядом (параграф 12). В усній формі заявник стверджував, що ін'єкції закінчилися у жовні 1998 року, а відповідно до його письмових зауважень вони й досі тривають. Відповідно до свідчень пана Слісаренка (параграф 49) найбільш переконливою є перша версія. Згідно записів медичної картки лікування проводилося періодично і зупинялося кожен раз, коли у заявника виникали фізичні проблеми, і він цього не заперечував. Суд не має сумнівів щодо свідчень пані Арсенюк про те, що скарги заявника на примусове лікування стосуються періоду до 1998 року. Висновок комісії Центру медико-правової та психіатричної експертизи м. Києва від 14 грудня 2000 року підтверджує це (параграфи 56-57). Що стосується свідка Ємелянова, який був сусідом по камері заявника, Суд встановив, що він почав спілкуватися з заявником з березня 1999 року, тобто після того, як лікування припинилося, і тому він не був свідком цих подій. Уряд вказав на те, що Ємелянов не міг пояснити це протиріччя. Суд не може повірити його свідченням.

116. Керуючись усіма наявними даними, Суд не може встановити, що заявник був підданий примусовому лікуванню всупереч ст. 3 Конвенції.

b) Зловживання наручниками

117. Заявник скаржиться на страждання та рани внаслідок зловживання наручниками. Суд встановив, що зазвичай тримання у наручниках не порушує ст. 3 Конвенції, якщо воно є законним та необхідним заходом. З огляду на це, необхідно проаналізувати, зокрема, ризик ушкоджень та шкоди (див. "Ранінен проти Фінляндії", с. 2822, пар. 56 та "Муісель проти Франції", пар. 47, а також "D.G. проти Ірландії", N 39474/98, § 99, CEDH 2002-III).

118. У цій справі Суд встановив, що наручники як засіб примусу були застосовані до заявника двічі, вперше 7 вересня 1997 року та вдруге 1 липня 1998 року (параграфи 16 та 19). Стосовно першого випадку, Суд не має компетенції його досліджувати, оскільки він стався до того, як Україна ратифікувала Конвенцію (пар. 96).

Стосовно другого випадку, який стався 1 липня 1998 року, Суд має сумнів щодо того, наскільки ефективно заявник скаржився на це до прокуратури та інших органів державної влади. Відповідно до матеріалів справи, протоколу про застосування наручників (параграф 19) та свідчень п. Неділька (параграф 70) заявник перебував у наручниках менше 25 хвилин, а ці наручники були застосовані для заспокоєння його агресивного та збудженого стану. Немає жодного доказу того, що цей захід тривав довше.

119. Щодо скарг заявника на шрами від наручників, Суд посилається на медичний висновок про відсутність цього (параграфи 19 та 63). Суд грунтується на дослідженнях делегатів, які під час відвідання заявника не виявили жодних шрамів на його руках (параграф 88). Заявник не показав, що наручники спричинили йому страждання, які можуть бути підставою для порушення ст. 3 Конвенції.

Враховуючи усе вищезазначене, Суд вважає, що, застосовуючи наручники 1 липня 1998 року, адміністрація СІЗО не перевищила своїх повноважень. Це був необхідний захід для заспокоєння заявника та для попередження застосування сили заявником щодо себе, тому що перед цим він здійснив дві спроби самогубства. Суд не може кваліфікувати ці заходи як "нелюдські та такі, що принижують гідність".

120. Стосовно щоденного застосування наручників під час перебування заявника поза своєю камерою, Суд вважає таке застосування виправданим заходом безпеки у тюремному середовищі. Тому немає жодної підстави з цього приводу для порушення ст. 3 Конвенції.

с) Побої

121. Суд нагадує, що коли особа позбавлена волі, то застосування щодо неї фізичної сили тоді, коли вона не викликана необхідністю, становить посягання на людську гідність і є порушенням ст. 3 Конвенції (див. "Текін проти Туреччини" від 9 червня 1998 року, 1998-IV, с. 1517-1518, пар. 52-53, "Лабіта проти Італії", параграф 120; "Пантеа проти Румунії", "33343/96, параграф 180, 3 червня 2003 року, CEDH 2003). Суд визнає, що інколи дуже важко засудженому отримати докази поганого поводження з боку охоронців тюрми (див. "Лабіта проти Італії", параграф 125). За цих обставин засуджений повинен отримати докази, наприклад, вимагаючи зробити йому медичний огляд. Суд нагадує, що і для національних судів, і для Європейського суду погане поводження, що оскаржується, повинно бути детально описане, щоб суд мав змогу повністю оцінити цю ситуацію.

122. Заявник скаржиться, що був побитий п'ять разів протягом перебування у Харківському СІЗО: 4 березня 1998 року, 22 січня та 21 лютого 1999 року, 5 квітня та 4 травня 2001 року (параграфи 18, 20 та 38). Суд проаналізує усі ці випадки.

123. По-перше, на випадок, що стався 22 січня 1999 року, заявник не подав жодної скарги про зміст та тривалість поганого поводження. Відповідно до слів свідка п. Неділька заявник скаржився того дня начальнику СІЗО на удари (параграф 74), але Суд дійшов висновку, що скарга не була подана належним чином. Крім того, лікар не знайшов жодної рани у заявника. Суд вважає, що відсутність відповідної інформації у справі свідчить про те, що 22 січня 1999 року не мало місце погане поводження.

По-друге, Суд констатував, що така сама ситуація з так званими ударами мала місце і 2 лютого 1999 року, і 5 квітня, і 4 травня 2000 року. Також матеріали справи свідчать, що заявник ніколи не скаржився прокурору чи до іншого компетентного національного органу на погане поводження у той період і що відповідні твердження були підняті тільки під час візиту делегатів Суду.

124. Заявник стверджує, що був побитий особами у масках, які увірвалися до його камери 4 березня 1998 року. Щодо цього Суд відмітив, що заявник ефективно скаржився начальнику Харківського СІЗО на побиття. Був призначений медичний огляд, але жодної травми не було знайдено у заявника (параграфи 62 та 74). Зі слів свідка Овчаренка, рентген черевної порожнини заявника показав аномалію селезінки. Лікар оцінив цю проблему як незначну (параграф 62).

Беручи до уваги послідовність скарг заявника, пояснення свідків та у світлі висновку Комітету проти катувань, згідно з яким особи в капюшонах взагалі могли побити ув'язнених в іншій установі, відвіданій членами Комітету (див. п. 25 другої доповіді Комітету, параграф 90), Суд вважає показання заявника дещо емоційними. Суд не знаходить жодного елементу, який міг би підтвердити реальність фактів, на які він посилається. Показання заявника не підтверджуються жодними матеріалами справи та показаннями свідків. Заявник стверджує, що побиття сталося після візиту членів Комітету (параграф 38) та після другої доповіді делегації у 1999 році.

Делегація Комітету майже не почула жодної скарги на погане фізичне поводження з засудженими, яке приписувалося б співробітникам Харківського СІЗО (параграф 90).

125. Суд відмітив, що свідок Неділько показав, що 1 червня 1998 року заявник отримав 2 удари палицею у спину внаслідок свого агресивного поводження з співробітниками СІЗО (параграф 73). Здається, що заявник не згадував цей випадок ні у листуванні з Судом, ні у бесіді з делегатами.

126. Суд не отримав жодного прийнятного та переконливого доказу того, що заявник отримав удари, які містили ознаки "нелюдського та такого, що принижує гідність поводження". Суд не може довіряти показанням свідка Ємельянова, який обмежився повтором слів заявника і посилався на чутки (параграф 66-68).

d) Інше поводження, на яке скаржиться заявник

127. Заявник скаржиться на те, що був підданий електрошоку, та стверджує, що це не були терапевтичні заходи, а електричні заряди. Він наполягає на тому, що отримував їх у своїй камері (параграф 40). У справі немає жодного документа та не надано жодного надійного доказу щодо існування відповідного обладнання у Харківському СІЗО. Суд зробив висновок, що скарги заявника з цього приводу є необгрунтованими.

Не було надано жодного надійного доказу того, що заявника опромінювали психотропним генератором, та не було доведено, чи взагалі існував цей апарат і чи був він у Харківському СІЗО (параграфи 53, 79 та 81).

e) Висновки

128. Підсумовуючи та враховуючи усе вищезазначене, спираючись на оцінку доказів та звіт делегатів, Суд вважає, що факти справи недостатні для того, щоб встановити існування поводження, забороненого ст. 3 Конвенції.

Отже, Суд стверджує, що у цій справі не було порушення ст. 3 Конвенції.

3. Щодо проведеного розслідування

129. Що стосується характеру розслідування, проведеного відповідними органами державної влади України на підставі скарг заявника, Суд нагадує, що в частині скарг на жорстоке поводження процесуальні гарантії статті 3 Конвенції, визначені практикою Суду (параграф 110), переплітаються з гарантіями статті 13. У справі "Ілхан проти Туреччини" Суд постановив, що "вимога статті 13, в силу якої кожна особа, яка обгрунтовано скаржиться на порушення статті 3 Конвенції, повинна мати ефективний засіб правового захисту та необхідні процесуальні гарантії від зловживання з боку представників держави" і що "питання, констатувати порушення статті 3 Конвенції чи ні, залежить від конкретних обставин справи" (там само, § 92).

130. Заявник подав скаргу на порушення ст. 13 Конвенції. Суд, зі свого боку, вирішив приєднати розгляд попереднього заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів захисту до розгляду питання про порушення статті 13 по суті (параграф 101). За цих обставин Суд вважає, що скаргу заявника на відсутність ефективного розслідування національними органами скарг на погане поводження слід розглядати у світлі ст. 13, а не ст. 3 Конвенції.

131. Посилаючись на ст. 13 Конвенції, заявник скаржиться на те, що не мав "ефективного засобу правового захисту" в українському праві, який би надав йому можливість довести порушення ст. 3. Стаття 13 передбачає:

"Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи".

132. Уряд стверджує, що не було жодного порушення ст. 13 Конвенції та ніщо не перешкоджало заявникові подати скаргу на тортури та нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження до компетентних органів влади України, особливо до прокуратури. Уряд стверджує, що українське право передбачає кожній особі ефективні засоби, які надають можливість скаржитися на погане поводження та тортури, та що правова система ефективно реагує на скарги, які подаються. Також кожна особа може у судовому порядку оскаржувати факти порушення своїх прав.

133. Заявник стверджує, що не було проведено жодного ефективного розслідування на підставі скарг, які він направляв до різноманітних органів влади України та у яких він скаржився на погане поводження та тортури.

134. Суд нагадує, що ст. 13 Конвенції гарантує існування у внутрішньому праві засобів, які надають можливість скористатися правами і свободами, закріпленими в Конвенції. Це положення вимагає, щоб відповідний внутрішній орган вивчив зміст скарги, яка базується на Конвенції, та забезпечив необхідне виправлення порушеного права. Розуміння зобов'язання, що випливає зі ст. 13, залежить від природи скарги, яку заявник обгрунтовує на підставі Конвенції. За певних умов певний набір засобів внутрішніх засобів правового захисту може відповідати вимогам ст. 13, навіть якщо жоден з цих засобів, взятий окремо, не відповідає їм (див. "Шагал проти Сполученого королівства" від 15 листопада 1996 року, сс. 1869-1870, пар. 145). Засіб правового захисту відповідно до ст. 13 Конвенції повинен бути ефективним на практиці, як і в теорії, у тому сенсі, що користуванню засобами захисту не повинно чинитися перешкод діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (див. серед інших "Аксой проти Туреччини", рішення, цитоване вище, пар. 95; та "Абдурахман Орак проти Туреччини", пар. 97).

Крім того, природа права, гарантованого ст. 3 Конвенції, має вплив на ст. 13 Конвенції. З огляду на важливість заборони катування та нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження, а також особливу вразливість ситуації потерпілого від катування, стаття 13 Конвенції покладає на державу обов'язок провести глибоке та ефективне розслідування скарг на катування (див. "Аксой проти Туреччини", с. 2287, пар. 98).

135. Суд нагадує, що ст. 13 Конвенції вимагає існування ефективних засобів захисту лише відносно тих скарг, які є обгрунтованими в сенсі Конвенції, тобто які a prіorі ставлять серйозні проблеми поваги до прав, нею гарантованих (див. "Бойл та Ріс проти Сполученого Королівства" від 27 квітня 1988 року, серія А N 131, с. 23, пар. 52; "Повел і Райнер проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1990 року, серія А N 172, с. 14, параграф 31). Отже, у цій справі Суд констатував, що скарги заявника за ст. 3 Конвенції не підкріплюються достатніми доказами та позбавлені обгрунтування. За цих обставин Суд має деякі сумніви щодо "обгрунтованості" принаймні частини скарг заявника.

З іншого боку, Суд нагадує, що відхилення скарги, що грунтується на статті З Конвенції, за недостатністю доказів не обов'язково позбавляє їх "обгрунтування". У принципі, констатація відсутності порушення не усуває обов'язок держави провести ефективне розслідування щодо суті відповідної скарги, яка принаймні на момент подання може об'єктивно вважатися "обгрунтованою" (див. рішення "Бойл і Ріс", с. 23, пар. 52, "Кая", сс. 330-331, пар. 107, і "Яса", с. 2442, пар. 113). Суд презюмує, що всі скарги заявника відповідали критерію "обгрунтованості".

136. Суд зауважує, що відповідно до українського законодавства на прокурора покладається обов'язок розглядати скарги засуджених на погане поводження та тортури, збирати необхідні докази та відвідувати місця позбавлення волі для того, щоб опитати засуджених та працівників пенітенціарного закладу. Прокурор має повноваження щодо ефективного проведення розслідування на підставі скарг та покарати винних за скоєні порушення. Суд зауважує, зокрема, що відповідно до ст. 45 Закону N 1789-ХП рішення та накази прокурора щодо умов та правил тримання є обов'язковими та повинні бути негайно виконаними (параграф 93). Прокурор має, таким чином, набір правових засобів для забезпечення позитивних зобов'язань, які випливають за статті 3 Конвенції.

Крім того, Суд зазначає, що якщо прокурор відхиляє скаргу, заявник може звернутися до обласного прокурора та до Генерального прокурора (параграфи 78 та 82). Також він має право скаржитися до компетентного суду.

137. Виходячи з матеріалів справи, у період з травня 1996 року до вересня 2000 року заявник направив більше 150 скарг до різних національних та міжнародних установ, більшу частину - до обласної прокуратури. Більшість скарг розглянув прокурор Кудас. Він казав, що щомісячно відвідував Харківське СІЗО. Під час візиту він міг зустрітися та поговорити з засудженими. Заявник міг безперешкодно зустрітися з прокурором декілька разів (параграфи 21, 24 та 79) та міг вільно направляти скарги. Суд з'ясував, що за скаргами на медичне лікування мало місце розслідування (параграфи 22, 79 та 80). Заявник отримав письмові відповіді на більшість скарг (параграф 81). Також він міг вільно зустрічатися зі своїм адвокатом (параграф 42).

138. Суд зауважив, що заявник кілька разів адресував до Кудаса письмові скарги. Тим не менше, під час опитування прокурором він відмовлявся надавати точні обставини відповідно до скарг (параграфи 21, 41, 81). Суд вважає, що через відсутність співпраці з боку заявника не можна нарікати на прокурора, що він не провів ефективне розслідування.

Насамкінець, Суд зауважує, що якщо заявник не був задоволений розслідуваннями, проведеними районною прокуратурою, він міг оскаржувати отримані рішення та відповіді до прокуратури Харківської області, пізніше - до Генерального прокурора України. Відповідно до матеріалів справи тільки одного разу заявник ефективно звернувся до Генерального прокурора. Його скарга стосувалася тільки законності його засудження і не стосувалася суті розглянутих у цій справі скарг (параграф 25). Суд прийшов до висновку, що заявник мав внутрішні ефективні засоби захисту, якими він не скористався.

139. Враховуючи усе вищезазначене, Суд не може зробити висновок, що заявник був позбавлений "ефективних засобів захисту" стосовно його скарг за статтею 3 Конвенції. Як наслідок, порушення ст. 13 Конвенції у цій справі не було.

1. Об'єднує попереднє зауваження Уряду і постановляє, що немає необхідності його розглядати окремо;

2. Постановляє, що не було порушено ст. 3 Конвенції;

3. Постановляє, що не було порушено ст. 13 Конвенції.

Вчинено французькою та повідомлено в письмовій формі 10 лютого 2004 року відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.