Не спекулюючи щодо того, який вплив це втручання мало на хід судового розгляду, Суд констатує в контексті справи, що заявник міг об'єктивно мати побоювання стосовно незалежності та безсторонності судів. Ці випадки втручання з боку органів державної виконавчої влади відображають, крім того, брак поваги до самого функціонування судової гілки влади.
81. Суд зауважує, що ухвалою від 2 квітня 2002 року Вищий господарський суд відхилив касаційну скаргу заявника, не розглядаючи її по суті, у зв'язку з тим, що остання не супроводжувалася документом, що підтверджував би сплату Вищому господарському суду мита за розгляд скарги. Суд повернув заявнику суму, яку останній сплатив в якості мита, та зазначив, що після виконання відповідної формальності заявник може знову подати свою скаргу. Ухвалою від 26 квітня 2002 року Вищий господарський суд відхилив скаргу заявника у зв'язку з пропущенням строку в один місяць, передбаченого для її подання.
Таким чином, Суд виявляє, що касаційна скарга заявника не була розглянута по суті у зв'язку з недотриманням формальностей, передбачених законодавством, що могло б дати підстави для висновку, що заявник не вичерпав внутрішні засоби правового захисту. Однак Суд нагадує, що, відповідно до його прецедентної практики щодо правила вичерпання внутрішніх засобів правового захисту, це правило повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи (див. з відповідними змінами рішення у справі "Ілхан проти Туреччини" (В.П.), N 22277/93, 27.06.2000, параграф 59). Він вважає, що ці міркування застосовуються з відповідними змінами до цієї справи.
У цій справі Суд констатує, що тоді яку своїй ухвалі від 2 квітня 2002 року Вищий господарський суд визнав факт сплати заявником державного мита, він відхилив касаційну скаргу у зв'язку з тим, що заявник не подав підтвердження цієї сплати. Крім того, Суд вважає, що Вищий господарський суд, констатуючи, що після виконання відповідної формальності заявник може подати знову касаційну скаргу, не міг не звернути увагу, що строк в один місяць, передбачений для подання скарги, закінчиться. Однак він не згадав про це питання у своїй ухвалі від 2 квітня 2002 року і не надав заявнику конкретний строк для виправлення його касаційної скарги. Відповідно ухвалою від 26 квітня 2002 року Вищий господарський суд відхилив касаційну скаргу заявника через пропущення строку її подачі.
З огляду на цей непослідовний підхід Вищого господарського суду та беручи до уваги поведінку національних судових органів (параграф 79 вище), Суд вважає, що за цих обставин було б надзвичайним формалізмом дорікати заявнику за невдачу його касаційної скарги.
82. Беручи до уваги втручання органів державної виконавчої влади у судовий розгляд, роль протесту у цьому провадженні, а також сукупність інших елементів, згаданих вище, Суд робить висновок, що право заявника на розгляд його справи справедливо і відкрито безстороннім і незалежним судом в сенсі статті 6 параграфа 1 Конвенції в світлі принципів верховенства права та правової певності було порушено.
2. Щодо права заявника на розгляд його справи в розумний строк
83. У зв'язку з висновками, викладеними вище, Суд вважає, що не слід окремо розглядати скаргу заявника стосовно тривалості судового розгляду, оскільки ця скарга становить окремий аспект права на справедливий суд, передбаченого статтею 6 параграфа 1 Конвенції, що вже було розглянуто Судом.
III. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ N 1
84. Посилаючись на статтю 1 Протоколу N 1, заявник скаржиться, що внаслідок реєстрації Луганським міськвиконкомом незаконних рішень ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ" його акції були знецінені і що, внаслідок цього, він втратив контроль над діяльністю і майном ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ". Він також наполягає, що компенсація, яку він отримав внаслідок ліквідації ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ", не була пропорційною частці капіталу, яким він володів на початку. Стаття 1 Протоколу N 1 передбачає таке:
"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".
A. Аргументи сторін
1. Уряд
85. Уряд посилається на українське законодавство, відповідно до якого власник товариства несе відповідальність за відповідність закону статутних документів, поданих державному органу реєстрації. Він наполягає, що Луганський міськвиконком як державний орган, уповноважений здійснювати реєстрацію статутних документів та рішень ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ", не може бути відповідальним за зміст цих документів.
86. Уряд стверджує, що з 1996 по 1998 рік різні державні органи кілька разів проводили перевірку діяльності ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ" і жодного разу не було виявлено "серйозного" порушення національного законодавства. Аналогічно, якщо б таке порушення було констатоване, ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ" несло б повну відповідальність. Роль держави полягала у реєстрації рішень ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ" від 18 листопада 1997 року і 17 лютого 1998 року, а відповідність актів реєстрації та рішень ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ" закону була підтверджена арбітражними судами. Крім того, на думку Уряду, не було жодного зв'язку між реєстрацією виконавчим комітетом відповідних документів та втратою заявником контролю над майном. Право, гарантоване статтею 1 Протоколу N 1, відтак, не було порушене державою.
Уряд посилається на рішення у справі "Брамелід і Малстром проти Швеції", де Європейська комісія з прав людини констатувала, що "примусовий продаж акцій, які мають економічну вартість, не є порушенням статті 1 Протоколу N 1" .
2. Заявник
87. Зі свого боку заявник наполягає, що повноваження виконавчого комітету стосовно реєстрації рішень акціонерних товариств є делеговані державою та чітко регламентовані національним законодавством. Відповідно до українського законодавства виконавчий комітет здійснює свої функції на основі принципу верховенства законодавства та відповідно до процедури, встановленої законодавством. Виконавчий комітет, таким чином, не може не нести відповідальності за здійснення своїх повноважень, оскільки його відповідальність передбачена Конституцією (стаття 76) та законодавством,
88. Крім того, заявник стверджує, що відповідальність виконавчого комітету ґрунтується на положенні, відповідно до якого він повинен відхилити вимогу товариства щодо реєстрації, якщо йдеться про рішення, зміст та форма яких суперечать законодавству. Відмова виконавчого комітету зареєструвати рішення товариства є не чим іншим, як одним із аспектів відповідальності цього товариства. Однак така відповідальність не виключає відповідальності виконавчого комітету, який повинен дотримуватися певної процедури перед реєстрацією. Закон, зокрема, встановлює виключний список документів, які повинні бути представлені виконавчому комітету для реєстрації і, внаслідок цього, набуття чинності рішень про внесення змін до статутних документів чи збільшення статутного фонду. Виконавчому комітету також слід представити протокол загальних зборів акціонерів, в якому міститься підтвердження прийняття відповідного рішення. Цей документ повинен бути підписаний всіма акціонерами. У цій справі підписи окремих акціонерів повинні були, крім того, бути завірені нотаріусом. Однак виконавчий комітет зареєстрував всі рішення про збільшення статутного фонду та внесення змін до статутних документів українського товариства, не вимагаючи відповідного протоколу. За цих умов виконавчий комітет був зобов'язаний відхилити заяву про реєстрацію цих рішень. Нездійснення передбаченого законом державного контролю за діяльністю акціонерного товариства є підставою для відповідальності виконавчого комітету. Отже, якби виконавчий комітет не виконував функцію реєстраційного органу, його контрольні повноваження не мали б жодного сенсу. Крім того, відповідно до українського законодавства дії або бездіяльність виконавчого комітету як "державного органу, відповідального за свої дії", можуть бути оскаржені до суду, при цьому законодавство, а також Конституція (стаття 56) гарантують відшкодування шкоди, завданої незаконними діями або бездіяльністю виконавчого комітету.
89. Заявник стверджує, що незаконними рішеннями про реєстрацію виконав чий комітет надав законної сили рішенням ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ". Крім того, він наполягає, що серед всіх державних органів, уповноважених контролювати діяльність акціонерних товариств, найбільшу вагу має Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку, яка в березні 1998 року перевіряла діяльність ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ" і констатувала численні порушення товариством чинного законодавства. Однак висновки цієї комісії, на думку якої заявник повинен був втрутитися в процес, не були взяті до уваги арбітражними судами.
Що стосується посилання Уряду на справу "Брамелід і Малстром проти Швеції", заявник зауважує, що у його справі не йдеться "про примусовий продаж акцій", а його право на повагу до майна було порушене шляхом позбавлення його контролю над діяльністю і майном ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ".
B. Оцінка Суду
90. Суд нагадує, що відповідно до його прецедентної практики стаття 1 Протоколу N 1 містить три окремі норми: перша, що виражається в першій фразі першого абзацу та несе в собі загальний характер, виражає принцип поваги до права власності; друга, що міститься в другій фразі того ж абзацу, має за об'єкт позбавлення права власності за певних умов; що стосується третьої, згаданої в другому абзаці, вона визнає саме можливість державам-учасницям регламентувати на власний розгляд використання майна в загальних інтересах. Тим не менш, тут не йдеться про абсолютно не зв'язані між собою норми. Друга та третя є особливими прикладами, що стосуються права власності; крім того, вони повинні тлумачитися в світлі принципу, закріпленого першою нормою (рішення у справі "Бейєм проти Італії", параграф 98).
91. Суд зазначає, що в своєму рішенні щодо прийнятності він вже констатував, що акції, якими володів заявник, мали безсумнівно економічну цінність та становили "майно" в розумінні статті 1 Протоколу N 1. З огляду на те, що Уряд не оскаржує твердження, що заявник мав право на відповідні акції, Суд, відтак, констатує, що стаття 1 може бути застосована в цьому випадку.
92. Суд також має своїм завданням дослідити, яке положення статті 1 застосовується в цьому випадку.
Суд нагадує у зв'язку з цим, що "акція товариства є складною річчю. Вона свідчить про те, що власник має частину акціонерного капіталу та відповідні права. Тут мова не йде лише про непрямий контроль за акціонерними активами, оскільки й інші права, особливо право голосу та право впливати на товариство, можуть випливати з акції" (N 11189/84, "Товариство S. і T. проти Швеції", рішення від 11.12.1986, Рішення та Звіти (D.R.) 50, с. 158).
Суд зазначає, що у цьому випадку заявник спочатку володів 49% акцій ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ". Внаслідок кількох збільшень статутного фонду ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ" частина капіталу, що була в його володінні, знизилася з 49% до 20,7%. Відтак, зазнали змін власні повноваження заявника як власника акцій, а саме: його здатність керувати товариством та контролювати його майно.
93. З огляду на обставини справи та враховуючи специфічну природу майна, що належала позивачу, Суд розцінює, що представлена справа через складність фактів та правових питань не може бути чітко віднесена до однієї з категорій статті 1 Протоколу N 1. Відтак, він вважає, що необхідно розглянути справу у світлі загальної норми цієї статті.
94. Суд нагадує про три положення, що складають статтю 1 Протоколу N 1 (параграф 90). Він зауважує, що у цьому випадку не було ані прямого позбавлення заявника його майна з боку національних органів державної влади, ані іншого втручання, прирівняного до такого позбавлення власності.
95. Суд стверджує, що заявник дорікає країні за нездатність виконання її зобов'язання здійснювати ефективний контроль відповідно до законодавства за діяльністю ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ", що дозволило останньому прийняти у незаконний спосіб рішення відносно збільшення статутного фонду та внесення змін до статутних документів, та внаслідок цього ліквідувати товариство.
Суд нагадує, що його компетенція щодо перевірки дотримання внутрішнього законодавства обмежена (рішення у справі "Хаканссон та Стюрессон проти Швеції" від 21 лютого 1990 р., серія А N 171, параграф 47) та що він не ставить перед собою завдання замінити внутрішні судові органи. Тлумачення внутрішнього законодавства - це, насамперед, завдання органів національної влади, зокрема судів ("Уейтта Кеннеді проти Німеччини" (ВП), N26083/94, 18.02.99).
Тим не менш, роль Суду полягає у вивченні питання, чи результати, яких було досягнуто національними судами, відповідають правам, гарантованим Конвенцією та Протоколами до неї.
96. Суд нагадує, що відповідно до статті 1 Конвенції кожна Держава-учасниця "визнає для всіх в межах (своєї) юрисдикції права та обов'язки, визначені (...) Конвенцією". Це зобов'язання гарантувати ефективне використання прав, визначених цим договором, може створювати для держави позитивні зобов'язання (див., наприклад, рішення у справі "X та У проти Нідерландів" від 26.03.1985 р., серія А N 91, зз 22-23). У подібному випадку держава не може обмежуватися пасивною роллю та "не можна проводити розмежування між діями та бездіяльністю" (див., з відповідними змінами, рішення у справі "Ейрі проти Ірландії" від 09.10.1979, серія А N 32, параграф 25).
Що стосується права, гарантованого статтею 1 Протоколу N 1, то такі позитивні зобов'язання можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності (див., з відповідними змінами, рішення у справі "Лопес Остра проти Іспанії" від 09.12.1994 р., серія А N 303-С, параграф 55), також і в таких випадках, коли йдеться про судовий розгляд спору між фізичними чи юридичними особами. Зокрема, це передбачає для Держави зобов'язання забезпечувати судову процедуру, яка повинна містити необхідні процесуальні гарантії та яка, таким чином, дозволяє національним судам ефективно та справедливо вирішувати всі існуючі спори між приватними особами.
97. У цьому випадку Суд не може ставити під сумнів результати, до яких прийшли українські суди. Перед ним стоїть завдання перевірити, чи спосіб, у який було витлумачене та застосоване цими судами внутрішнє законодавство, відповідав праву заявника на повагу до його майна. У цьому контексті Суд може тільки відзначити серйозні недоліки, з огляду на статтю 6 параграфа 1 Конвенції, які мали місце під час судового провадження, що було констатовано Судом у попередніх висновках (параграфи 71-82).
Суд вважає, що несправедливий характер, який мало провадження у справах, має прямий зв'язок з правом заявника на повагу до його майна. В результаті безперечним є те, що відмова судів нижчої ланки дотримуватися вказівок Вищого арбітражного суду, а також суттєві відмінності у підходах судів різних рівнів при застосуванні та тлумаченні національного законодавства створили підстави для повторного відновлення провадження і, відтак, створили постійний сумнів стосовно законності рішень ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ" та актів виконавчого комітету Луганська. Крім того, втручання органів виконавчої влади держави в судову процедуру значно сприяло збереженню цього стану непевності. Врешті-решт спосіб, у який завершився судовий процес (параграф 81), здається, не відповідає зобов'язанню держави реагувати з більшою послідовністю на ситуацію, в якій знаходився заявник (див., з відповідними змінами, рішення у справі "Бейєлєр проти Італії", параграф 120). Як наслідок, заявник повинен був переживати цю непевність протягом періоду, коли початкова вартість його акцій знизилася, що потягло за собою зміни в можливостях заявника керувати ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ" та контролювати його майно (там само, параграф 110).
98. Враховуючи все вищенаведене, Суд констатує, що спосіб, в який проводився та закінчився судовий розгляд справ, також як і ситуація непевності, якої зазнав заявник, порушили "справедливу рівновагу" між вимогами суспільного інтересу та потребою захищати право заявника на повагу до його майна. Як наслідок, держава не забезпечила виконання свого зобов'язання гарантувати заявнику ефективне користування своїм правом власності, гарантованим статтею 1 Протоколу N 1.
IV. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ
99. Заявник вважає, що його було зроблено об'єктом дискримінаційної поведінки з боку українських властей, які схилялись до "захисту інтересів громадян України" при захисті прав українського товариства на шкоду правам російської компанії. У зв'язку з цим заявник скаржиться на порушення статті 14 Конвенції, яка проголошує:
"Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин".
100. Уряд стверджував, що заявник звернувся до суду, щоб оскаржити дії державних властей і що поведінка судової влади стосовно заявника не була дискримінаційною. Крім того, Уряд наполягав, що документи, надані заявником, не є достатніми для визнання його скарги обґрунтованою за статтею 14 Конвенції.
101. З огляду на свої висновки щодо першого параграфа статті 6 і статті 1 Протоколу N 1 Суд вважає, що немає сенсу окремо вивчати, чи є заявник через свою національність жертвою дискримінації всупереч статті 14 Конвенції.
V. ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
103. По-перше, заявник наполягає на тому, що сума справедливої сатисфакції повинна визначатись з урахуванням специфічної природи майна, яким він володів, а саме акцій. Так як власник 49% акцій товариства "Совтрансавто-Луганськ" заявник, з одного боку, мав право на 49% активів цього товариства, а з іншого боку - на управління товариством і контроль за його майном, а також дивіденди. Внаслідок знецінення його акцій можливості заявника щодо управління товариством "Совтрансавто-Луганськ" були значно обмежені, і, як наслідок, заявник втратив контроль над діяльністю товариства і його майном. Пізніше заявник, позбавлений можливості впливати на рішення ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ" стосовно його майна, не міг більше протидіяти керівництву товариства, яке масово продавало майно заявника за значно заниженими цінами. Як наслідок, після незаконних дій керівництва товариства і Луганського міськвиконкому не лише частина капіталу, що знаходилась у власності заявника, зменшилась з 49% до 20,7%, але також і активи товариства значно зменшились. Нарешті після ліквідації ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ" заявник отримав компенсацію, яка не відповідала частині статутного фонду, якою він володів спочатку як власник 49% акцій.
104. Заявник наполягає на тому, що з огляду на обставини справи він має право вимагати від держави відшкодування матеріальної шкоди за порушення його права власності, а саме: відшкодування частини статутного капіталу товариства "Совтрансавто-Луганськ", якою він володів спочатку як власник 49% акцій, зменшеної на суму компенсації, отриманої внаслідок ліквідації товариства, а саме 9200 доларів США. У зв'язку з цим заявник вимагає 14921674 долари США.
Заявник наполягає також на відшкодуванні дивідендів, які він повинен був отримати як власник 49 відсотків акцій. Стосовно цього заявник вимагає 1388000 доларів США.
105. Що стосується порушення прав, які гарантуються параграфом 1 статті 6 Конвенції, заявник вимагає 300000 доларів США.
106. Заявник оцінив, що після незаконних дій керівництва товариства "Совтрансавто-Луганськ" і держави він втратив контроль над діяльністю і майном однієї з найкращих компаній з міжнародних перевезень в Європі. Після ліквідації ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ" він втратив величезний ринок в Україні і за кордоном. Заявник наполягає, що така втрата ринку, разом з постійними перешкодами під час судового розгляду справи українськими судами, спричинила величезну шкоду його репутації міжнародного перевізника.
107. У зв'язку з витратами, які заявник зазнав підчас розгляду його справи в національних судах і в цьому Суді, заявник просить 153470 доларів США, які складаються з витрат на адвокатів, їх гонорарів і різних інших витрат.
108. Заявник тим часом готовий розглянути альтернативні можливості відшкодування державою шкоди, завданої за порушення прав, гарантованих Конвенцією і протоколами до неї.
109. Уряд наполягав від самого початку, що метод обрахування активів ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ", що його використовував заявник для оцінки матеріальної шкоди, є неправильним. З іншого боку, він оцінив, що заявник не може претендувати на жодне відшкодування матеріальних збитків через те, що він вже отримав компенсацію після ліквідації ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ" і що жодний національний суд не визнав порушення права власності заявника.
110. Що стосується вимог заявника про моральне відшкодування, Уряд заявляє, що вони не є обґрунтовані. Заявник не може претендувати на те, що він втратив ринок після ліквідації ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ", оскільки він ніколи не був власником цього товариства. З іншого боку, втрата ринку в жодному випадку не може вважатись моральним збитком.
111. Що стосується вимог заявника стосовно відшкодування шкоди, спричиненої порушенням параграфа 1 статті 6 Конвенції, Уряд наполягає, що не існує прямого зв'язку між заявленим порушенням і сумою відшкодування, яка вимагається. Неможливо сказати, чи рішення національних органів влади були б інші, якщо б заявлене порушення першого параграфа статті 6 не мало місця. Тому Уряд вважає, що саме визнання Судом порушення першого параграфа статті 6 є достатнім відшкодуванням.
112. Що стосується вимог заявника стосовно відшкодування видатків і гонорарів на адвоката, Уряд залишає вивчення цього питання на розгляд Суду. Тим не менше, він оцінює, що сума, вказана заявником, є надто великою, особливо в порівнянні з українськими реаліями. Уряд наполягає, крім того, що заявник не надав підтверджень.
113. В світлі обставин справи Суд вважає, що він не в стані розглянути питання застосування статті 41 Конвенції. Тому слід відкласти розгляд цього питання і визначити подальшу процедуру, спрямовану на досягнення згоди між державою-відповідачем і заявником (перший параграф статті 75 Регламенту. З цією метою Суд надає сторонам шість місяців.
З цих причин Суд;
1. Відхилив одноголосно попереднє заперечення Уряду.
4. Вирішив одноголосно не розглядати питання, чи є заявник через його національність жертвою дискримінації всупереч статті 14 Конвенції.
Як наслідок:
а) відкласти питання в цілому;
б) запросити Уряд і заявника розглянути це питання і протягом шести місяців повідомити Суд про угоду, якої вони зможуть досягнути;
в) відкласти подальшу процедуру і делегувати президенту палати повноваження і щодо вирішення цього питання за потребою.
Вчинено французькою, повідомлено 25 липня 2002 року згідно з параграфами 2 і 3 статті 77 Регламенту.
Венсан Берже
Георг Ресс
Відповідно до параграфа 2 статті 45 Конвенції і параграфа 2 статті 74 Регламенту до цього рішення додається окрема думка судді Кабрала Баррето.
ОКРЕМА ДУМКА
п. Кабрала Баррето, що частково погоджується і частково не погоджується з позицією Суду
Я визнаю, що мені важко погодитися з більшістю щодо кожного з пунктів мотивувальної частини.
1. Відносно скарги, яка стосується неупередженості та незалежності Суду (стаття 6 параграфа 1 Конвенції), я погоджуюсь з тим, що, враховуючи втручання органів державної виконавчої влади в судовий розгляд, заявник не домігся, щоб його справа розглядалася Судом зі всіма гарантіями, встановленими статтею 6.
2. Я перший визнаю, що процедура опротестування становить одне з найбільш серйозних і очевидних порушень принципу авторитету судового рішення, принципу, що, власне, становить основу демократичного суспільства, яке прагне до верховенства права, як це визначено Конвенцією.
Однак я вагаюсь вважати, що заявник, до речі, може зберігати статус потерпілого з огляду на його власну поведінку.
Пояснюю.
Двома постановами від 12.01.1999 р. судова колегія Вищого арбітражного суду відхилила позов заявника; ці постанови вступили в законну силу, а провадження у справі було закрито.
Відновлення провадження у справах відбулося внаслідок протесту, внесеного Головою Вищого арбітражного суду за відповідною скаргою заявника в лютому 1999 року (параграф 33).
Вірно й те, що пізніше було подано інший протест, на цей раз Генеральною прокуратурою України, на рішення, винесене на користь заявника.
Але все це ґрунтується на початковій поведінці заявника; отже, на мій погляд, він не може уникнути застосування принципу, який забороняє заперечення проти належного факту (venire contra factum proprium).
3. Констатоване порушення статті 1 Протоколу N 1 ґрунтується на тих самих фактах, що дали Суду підстави для висновку про порушення статті 6 параграфа 1.
Скарги, викладені заявником щодо статті 1 Протоколу N 1, збігаються з тими, які Суд уже вивчив в частині, яка стосувалася статті 6 параграфа 1, щодо яких він дійшов висновку про порушення.
За цих обставин мені здається, що не слід було з'ясовувати, чи було також порушення статті 1 Протоколу N 1.
Це є єдиною причиною того, що я не підтримав більшості в цьому питанні.
"Офіційний вісник України",
2003, N 44, Ст. 2344.
