ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа "Токар проти України" (Заява № 38268/15)
| СТРАСБУРГ 06 березня 2025 року |
Автентичний переклад
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Токар проти України"
Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Армен Арутюнян (<…>), Голова,
Андреас Зюнд (<…>),
Микола Гнатовський (<…>), судді,
та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяву (№ 38268/15), яку 27 липня 2015 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Олександр Васильович Токар (далі — заявник), 1957 року народження, що проживає у м. Одесі та якого представляли пані Л. Доніна та п. С. Токар — юристи, що практикують у м. Одесі;
рішення повідомити про заяву Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко,
зауваження сторін,
після обговорення за зачиненими дверима 06 лютого 2025 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРЕДМЕТ СПРАВИ
1. Заява стосується відмови у видачі заявнику документа, що посвідчує особу, необхідного для виїзду за кордон, у зв’язку з, як стверджувалося, недостовірними відомостями в інформаційно-комп’ютерній системі МВС України. У ній порушується питання за статтею 2 Протоколу № 4 та статтею 13 Конвенції.
І. ВІДМОВА У ВИДАЧІ ЗАЯВНИКУ ЗАКОРДОННОГО ПАСПОРТА ТА ПОРУШЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОВАДЖЕННЯ
2. 22 липня 2011 року заявник подав заяву для отримання документа, що посвідчує особу, необхідного для виїзду за кордон (далі — закордонний паспорт).
3. У жовтні 2011 року відділ з громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області (далі — ГУ МВС України в Одеській області) відмовив у задоволенні заяви заявника у зв’язку з отриманням інформації від Управління інформаційно-технічного забезпечення ГУ МВС України в Одеській області (далі — УІАЗ ГУ МВС України в Одеській області), що у травні 1997 року щодо заявника була порушена кримінальна справа у зв’язку з ухиленням від сплати податків, у контексті якої до нього було застосовано підписку про невиїзд. В інформаційно-комп’ютерній системі МВС України була відсутня інформація про результати цього провадження. ГУ МВС України в Одеській області посилалося на статтю 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України" та підпункт 3 пункту 22 постанови Кабінету Міністрів України від 31 березня 1995 року № 231 (далі — постанова № 231), якою було реалізовано положення зазначеного закону, згідно з яким особі могло бути тимчасово відмовлено у видачі закордонного паспорта, якщо проти неї було порушено кримінальну справу, аж до закінчення провадження.
4. Заявник оскаржив відмову до Одеського окружного адміністративного суду (далі — адміністративний суд), стверджуючи, що розміщені в інформаційно-комп’ютерній системі МВС України відомості, на які посилалися органи державної влади, не відповідали дійсності. Він доводив, що кримінальна справа, в межах якої у вересні 1997 року щодо нього було застосовано підписку про невиїзд, стосувалася обвинувачень в одержанні хабаря групою осіб. Ця справа щодо нього була закрита наприкінці 1997 року, але жодної постанови у зв’язку з цим йому надіслано не було. Заявник звернувся до адміністративного суду із проханням про отримання відповідних документів від прокуратури, внесення відомостей про закриття справи щодо одержання хабаря до інформаційно-комп’ютерної системи МВС України та вилучення з цієї системи помилкових відомостей щодо справи про ухилення від сплати податків.
5. ГУ МВС України в Одеській області та прокуратура не змогли надати адміністративному суду документи з матеріалів кримінальної справи щодо заявника. ГУ МВС України в Одеській області повідомило суд, що 30 листопада 1997 року справу про одержання хабаря групою осіб, в якій заявник був одним з обвинувачених, було об’єднано з попередньою справою про ухилення від сплати податків, і 09 грудня 1997 року матеріали об’єднаної справи передали до суду для визначення підсудності. Проте ГУ МВС України в Одеській області не володіло інформацією про результат цього провадження. Прокуратура повідомила адміністративний суд про відсутність у неї інформації щодо справи заявника, оскільки матеріали прокуратури були знищені у зв’язку із закінченням встановленого законом строку їхнього зберігання.
6. 11 січня 2013 року адміністративний суд відмовив у задоволенні позову заявника, встановивши, що відділ з громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб ГУ МВС України в Одеській області правомірно відмовив у задоволенні заяви заявника про отримання паспорта, враховуючи інформацію, що стосовно нього було порушено кримінальну справу, та за відсутності інформації, що у його справі було ухвалено будь-яке рішення або винесено постанову про закриття справи. Крім того, адміністративний суд встановив, що УІАЗ ГУ МВС України в Одеській області не був уповноважений вносити або видаляти відомості щодо кримінальних справ в інформаційно-комп’ютерній системі МВС України з власної ініціативи.
7. 21 серпня 2013 року Одеський апеляційний адміністративний суд (далі — апеляційний суд) за апеляційною скаргою заявника скасував постанову суду нижчої інстанції та ухвалив постанову на користь заявника. Суд постановив, що органи державної влади не зняли із себе тягаря доведення і не надали доказів, що рішення про відмову заявнику у видачі паспорта ґрунтувалося на чинних правових підставах, а саме, що заявник усе ще перебував під підпискою про невиїзд у момент подання заяви на отримання закордонного паспорта. Апеляційний суд зазначив, що органи державної влади не мали актуальної інформації про хід кримінальної справи щодо заявника, а остання наявна інформація датувалася груднем 1997 року, і їм не було відоме місце зберігання матеріалів справи. Суд постановив, що згідно із законодавством підставою для обмеження свободи пересування заявника був факт обрання запобіжного заходу, підтверджений відповідним процесуальним документом, а не наявність інформації про існування такої підстави.
8. З огляду на наведене та зауваживши також, що згідно із Законом України "Про інформацію" офіційна інформація органів державної влади повинна відповідати дійсності, апеляційний суд постановив, що відмова у видачі заявнику закордонного паспорта була протиправною. Він зобов’язав ГУ ДМС України в Одеській області, яке, як правонаступник ГУ МВС України в Одеській області, із січня 2013 року було уповноважене видавати документи для виїзду за кордон, видати заявнику паспорт. ГУ МВС України в Одеській області зобов’язували видалити інформацію щодо підписки про невиїзд заявника за межі країни у справі щодо ухилення від сплати податків з інформаційно-комп’ютерної системи МВС України, вказавши, що після внесення змін до законодавства саме запобіжний захід, а не факт порушення кримінальної справи, був законною підставою для відмови у видачі паспорта.
9. 08 жовтня 2013 року після набрання законної сили постановою апеляційного суду заявник звернувся із заявою про отримання закордонного паспорта, який йому було видано. Згідно з його твердженнями недостовірні відомості також було видалено з інформаційно-комп’ютерної системи МВС України.
10. В остаточній ухвалі від 18 червня 2015 року Вищий адміністративний суд України (далі — ВАСУ) за касаційною скаргою ГУ МВС України в Одеській області скасував постанову апеляційного суду та залишив без змін постанову суду першої інстанції. ВАСУ постановив, що відділ з громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб ГУ МВС України в Одеській області правомірно відмовив у задоволенні заяви про видачу паспорта заявнику, оскільки за наявності інформації про кримінальну справу щодо особи відмова у задоволенні такої заяви була обов’язковою до закінчення кримінального провадження або скасування відповідного запобіжного заходу.
11. Погоджуючись з наданою органами державної влади інформацією щодо кримінальної справи, ВАСУ зазначив, що ГУ МВС в Одеській області та прокуратура не володіли інформацією щодо результатів справи про ухилення від сплати податків, яку було передано до суду в 1997 році. Крім того, було встановлено, що в наявних у нього матеріалах ніщо не свідчило, що застосована до заявника в 1997 році підписка про невиїзд була скасована, а твердження заявника, що кримінальна справа за обвинуваченням в одержанні хабаря була закрита, не підтверджувалася доказами.
12. Крім того, ВАСУ встановив, що порядок зберігання відповідної інформації МВС України не наділяв УІАЗ ГУ МВС України в Одеській області правом вносити зміни до інформаційно-комп’ютерної системи за власною ініціативою, а лише за наявності відповідної інформації від органів досудового розслідування або судів. Національне законодавство також не передбачало вилучення запису про кримінальну справу з інформаційно-комп’ютерної системи МВС України за відсутності інформації про результати кримінальної справи, отриманої через належні канали.
13. 05 листопада 2015 року ВАСУ залишив без розгляду заяву заявника, в якій він просив суд роз’яснити свою ухвалу від 18 червня 2015 року, вказавши, яким чином він повинен був захищати свої права на свободу пересування.
14. 22 червня 2016 року ДМС України в Одеській області видала заявнику інший закордонний паспорт за його заявою.
15. Згідно з інформаційною довідкою, наданою Уряду ДМС України 10 серпня 2023 року, обидва видані заявнику закордонні паспорти є дійсними.
II. СПРОБИ ЗАЯВНИКА ВНЕСТИ ЗМІНИ ДО ІНФОРМАЦІЙНО-КОМП’ЮТЕРНОЇ СИСТЕМИ МВС УКРАЇНИ ЗА ДОПОМОГОЮ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ЗАСОБІВ
16. У період із січня по травень 2013 року, коли адміністративне провадження ще тривало, заявник подав скарги до Приморського районного суду міста Одеси (далі — районний суд), Одеської обласної прокуратури та ГУ МВС України в Одеській області, вимагаючи виправлення, як стверджувалося, недостовірних відомостей в інформаційно-комп’ютерній системі МВС України та винесення офіційної постанови про скасування запобіжного заходу у справі про ухилення від сплати податків, яка була закрита.
17. Скарги заявника були залишені без задоволення районним судом та прокуратурою Одеської області на тій підставі, що чинне законодавство не передбачало способу оскарження дії слідчого або внесення змін до інформаційно-комп’ютерної системи МВС України у спосіб, який вимагав заявник. ГУ МВС України в Одеській області повідомило заявника, що у провадженні його органу досудового розслідування ніколи не перебувала справа про ухилення від сплати податків, яка, вочевидь, була передана до Апеляційного суду Одеської області в грудні 1997 року.
18. 29 липня 2013 року Апеляційний суд Одеської області повідомив заявника, що кримінальна справа щодо нього за обвинуваченням в ухиленні від сплати податків йому ніколи не надходила.
ОЦІНКА СУДУ
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 ПРОТОКОЛУ № 4 ДО КОНВЕНЦІЇ
( Див. текст )
19. Заявник скаржився на те, що відмова у видачі йому закордонного паспорта була незаконною та свавільною, оскільки інформація, яка містилася в інформаційно-комп’ютерній системі МВС України і на яку було зроблене посилання як на підставу для відмови, була недостовірною.
А. Прийнятність
20. Уряд стверджував, що заяву слід було визнати неприйнятною в цілому на таких підставах:
(i) заявник не міг вважатися потерпілим у розумінні статті 34 Конвенції, оскільки йому були видані закордонні паспорти у 2013 та 2016 роках;
(ii) заявник зловжив своїм правом на подання індивідуальної заяви, оскільки не повідомив Суд про видачу паспортів; і
(iii) заява була явно необґрунтованою, оскільки національним органам влади не вдалося перевірити твердження заявника про кримінальну справу та запобіжний захід щодо нього, враховуючи тривалий час, який минув з моменту обрання йому цього заходу до подання ним його скарги.
21. Крім того, Уряд заперечив, що заявник вичерпав національні засоби юридичного захисту. Зауваживши, що національне законодавство не передбачало механізму скасування запобіжного заходу, застосованого за старим Кримінально-процесуальним кодексом України 1960 року у закритих справах, Уряд стверджував, що судова практика наразі зробила це можливим. У 2018 році Велика Палата Верховного Суду постановила, що заяви про повернення майна, вилученого за Кримінально-процесуальним кодексом України 1960 року у провадженні, яке згодом було закрито, мали розглядати цивільні суди, оскільки вони, по суті, стосувалися безперечних майнових прав. Уряд припустив, що заявнику слід було застосувати цю практику за аналогією та звернутися до цивільного суду щодо скасування підписки про невиїзд, яка обмежувала його свободу пересування.
22. Заявник стверджував, що паспорти йому видали після набрання сили постановою апеляційного суду. Оскільки ВАСУ скасував цю постанову, заявник юридично знову потрапив у ситуацію, коли йому було відмовлено у видачі закордонного паспорта, а в інформаційно-комп’ютерній системі МВС України щодо нього все ще зберігалися недостовірні відомості. Суть реєстрації відомостей про підписку про невиїзд в інформаційно-комп’ютерній системі МВС України, про яку він не знав до моменту відмови у видачі паспорта, полягала в обмеженні не лише його права на виїзд за кордон, а й права вибору місця проживання всередині країни.
23. Суд зауважує, що, хоча заявник отримав закордонний паспорт у 2013 році, а потім у 2016 році, національні органи влади не визнавали стверджуваного порушення його свободи пересування два роки, протягом яких органи державної влади відмовляли у видачі заявнику паспорта (див. пункти 3 і 9). Суд зазначає, що ухвалена на користь заявника постанова апеляційного суду була скасована ВАСУ, і заявник не отримав жодного відшкодування шкоди чи іншої компенсації у зв’язку з цим.
24. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо статусу потерпілого заявника та зловживання ним своїм правом на подання індивідуальної заяви (див. рішення у справі "Навальний проти Росії" [Комітет] (Navalnyy v. Russia) [Committee], заява № 32963/16, пункт 15, від 15 травня 2018 року).
25. Стосовно заперечення Уряду про невичерпання заявником національних засобів юридичного захисту, то Суд зауважує, що заявник оскаржив рішення відділу з громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб ГУ МВС України в Одеській області до адміністративних судів, стверджуючи про відсутність підстав для обґрунтування відмови, а також про недостовірність відомостей в інформаційно-комп’ютерній системі МВС України, на які посилалися органи державної влади. Суд зазначає, що такий судовий перегляд був основним доступним заявнику юридичним засобом згідно з національним законодавством для отримання необхідного відшкодування.
26. Крім того, намагаючись виправити відомості в інформаційно-комп’ютерній системі МВС України, заявник також скористався кримінально-правовими засобами. Однак ці засоби юридичного захисту виявилися неефективними, головним чином тому, що згідно з національним законодавством було неможливо виправити такі відомості (див. пункти 16–18).
27. Суд вважає, що було б надмірним вимагати від заявника використання цивільно-правового засобу юридичного захисту, як це пропонував Уряд. Тим більше, що Уряд не навів жодного прикладу, що цей засіб юридичного захисту міг би бути ефективно застосований у цій справі, враховуючи зникнення кримінальної справи, тоді як органи державної влади зберігали процесуальні документи. Тому він відхиляє заперечення Уряду про невичерпання.
28. Крім того, Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
29. Суд повторює, що захід, яким особі відмовляють у використанні документа, який дозволив би їй покинути країну, якби вона того бажала, становить втручання в права цієї особи у розумінні статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції (див. рішення у справі "Беркович та інші проти Росії" (Berkovich and Others v. Russia), заява № 5871/07 та 9 інших заяв, пункт 78, від 27 березня 2018 року з подальшими посиланнями).
30. Повертаючись до питання законності втручання Суд зауважує, що рішення відділу з громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб про відмову у видачі паспорта заявнику мало законні підстави, а саме, статтю 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України" та підпункт 3 пункту 22 постанови № 231 , які передбачали, що у видачі закордонного паспорта могло бути відмовлено, якщо стосовно відповідної особи була порушена кримінальна справа. Проте заявник стверджував, що кримінальна справа за обвинуваченням в одержанні хабаря, у зв’язку з якою до нього була застосована підписка про невиїзд, була закрита в 1997 році, і він ніколи не був підозрюваним у справі щодо ухилення від сплати податків, яка була внесена до інформаційної-комп’ютерної системи МВС України та на яку посилалися органи державної влади. У зв’язку з цим Суд зазначає, що матеріали справи не містять документів, і Уряд не припускав, що відділ з громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб зробив будь-які обґрунтовані спроби перевірити твердження заявника з метою встановлення, чи була актуальною згадана в інформаційно-комп’ютерній системі кримінальна справа, і чи не була вона уже закрита станом на 2011 рік, коли він подав заяву на отримання паспорта. Відмова адміністративного органу заявнику була схожа на автоматичний захід. У зв’язку з цим Суд нагадує, що автоматична заборона на в’їзд чи виїзд суперечить зобов’язанням органів державної влади за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції (див. рішення у справі "Рінер проти Болгарії" (Riener v. Bulgaria), заява № 46343/99, пункт 128, від 23 травня 2006 року).
31. Зважаючи на це, Суд має розглянути, чи був за конкретних обставин розглянутої справи ефективним судовий перегляд законності та пропорційності рішення про відмову у видачі паспорта заявнику. Такий перегляд був тим більше необхідним, оскільки рішення було ухвалене приблизно через чотирнадцять років після порушення кримінальної справи щодо заявника, результат якої залишався невідомим (див., для порівняння, рішення у справі "Ротару проти Республіки Молдова" (Rotaru v. the Republic of Moldova), заява № 26764/12, пункт 29, від 08 грудня 2020 року).
32. З наявних у Суду матеріалів вбачається, що апеляційний суд, скасувавши постанову суду першої інстанції та визнавши, що відмова у видачі паспорта була свавільною, провів комплексну оцінку всіх наявних елементів (див. пункти 7 і 8). До того ж, після того, як постанова апеляційного суду набрала законної сили, заявнику вдалося отримати закордонний паспорт і внести зміни до інформаційно-комп’ютерної системи МВС України (див. пункт 9).
33. Однак згодом постанову апеляційного суду скасував ВАСУ, який розглянув позов заявника як остання інстанція та відмовив у його задоволенні, виходячи виключно з формальної законності дій відділу з громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб щодо відмови у видачі паспорта. Встановивши відсутність в ГУ МВС України в Одеській області інформації про результати кримінальної справи щодо заявника, суд підтвердив заборону. Той факт, що орган досудового розслідування не зміг надати оновлену інформацію щодо цієї кримінальної справи чи надати будь-які докази, що розслідування справи фактично тривало на момент подання заявником заяви на отримання паспорта, як того вимагав закон, не вплинув на висновки суду. Крім того, ВАСУ жодного разу не розглядав питання пропорційності втручання в конкретному контексті справи заявника.
34. Суд наголошує, що це обов’язок і відповідальність держави, а не заявника, забезпечувати належне функціонування її правової системи. Це включає ведення точних реєстрів, здійснення розслідувань і безперебійну передачу інформації від одного органу до іншого. Однак у цій справі ВАСУ переклав тягар доведення та зобов’язав заявника нести відповідальність за наслідки очевидного порушення функціонування національної правової системи. Крім того, ВАСУ вчинив так, усвідомлюючи, що за цих обставин заявник не міг би домогтися внесення змін до записів інформаційно-комп’ютерної системи МВС України (див. пункт 12).
35. У контексті цих міркувань, враховуючи автоматичний характер відмови у видачі паспорта та за відсутності належного судового розгляду національними органами влади, Суд вважає, що заявник був позбавлений можливості скористатися достатніми процесуальними гарантіями для запобігання ризику зловживання владою з боку органів державної влади, а тому він був позбавлений необхідного захисту від свавілля, забезпеченого йому принципом верховенства права в демократичному суспільстві.
36. За таких обставин Суд вважає, що втручання у право заявника на свободу пересування не було здійснено "згідно із законом". Цього висновку достатньо, щоб не розглядати дотримання інших вимог, викладених у статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції.
37. Отже, було порушено це положення.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 2 ПРОТОКОЛУ № 4 ДО КОНВЕНЦІЇ
( Див. текст )( Див. текст )
38. Заявник скаржився на відсутність у нього ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з його скаргою за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції.
39. Суд вважає, що ця скарга має бути визнана прийнятною. У контексті його висновку в пунктах 25 і 27, а також обґрунтування, яке привело до висновку про порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції, Суд вважає, що у розпорядженні заявника не було будь-яких доступних йому національних засобів юридичного захисту, здатних задовольнити його скаргу, і доходить висновку, що було порушено статтю 13 Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
( Див. текст )
40. Заявник вимагав 7 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
41. Уряд стверджував, що сума, яка вимагалася, була надмірною та необґрунтованою.
42. У контексті наявних у нього доказів та, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, як того вимагає стаття 41 Конвенції, Суд вважає, що заявнику слід присудити 2 000 євро у зв’язку з цим.
43. Заявник не висував вимогу щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд вважає, що немає підстав присуджувати йому якусь суму у зв’язку з цим.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє, що було порушено статтю 2 Протоколу № 4 до Конвенції.
3. Постановляє, що було порушено статтю 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції.
4. Постановляє, що:
(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 2 000 (дві тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 06 березня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду .
| Заступник Секретаря | Мартіна КЕЛЛЕР |
| Голова | Армен АРУТЮНЯН |