ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа "Снопов проти України" (Заява № 60716/10)
СТРАСБУРГ
27 лютого 2025 року
Автентичний переклад
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Снопов проти України"
Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Стефані Моро-Вікстром (<…>), Голова,
Марія Елосегі (<…>),
Діана Сирку (<…>), судді,
та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяву (№ 60716/10), яку 04 жовтня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Вадим Олегович Снопов (далі — заявник), 1979 року народження, що проживає у смт Зуя, та якого представляв п. С. Пономарьов — юрист, який практикує у м. Білогірську,
рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко з Міністерства юстиції, про скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції на скасування постанови про виправдання заявника, відсутність у нього можливості прокоментувати протест прокурора та непроведення відкритого засідання апеляційного суду, а також визнати решту скарг у заяві – неприйнятними,
зауваження сторін,
після обговорення за зачиненими дверима 30 січня 2025 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРЕДМЕТ СПРАВИ
1. Справа стосується, як стверджувалося, несправедливого провадження в Апеляційному суді Автономної Республіки Крим (далі — апеляційний суд) щодо обвинувачення заявника у вчиненні адміністративного правопорушення, пов’язаного з керуванням транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння, і подальшої постанови цього суду про скасування остаточної постанови Білогірського районного суду (далі — суд першої інстанції), якою це обвинувачення було спростовано як необґрунтоване. Заявник скаржився на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
2. 12 серпня 2010 року апеляційний суд розглянув поданий прокурором 27 липня 2010 року протест на остаточну постанову суду першої інстанції від 24 червня 2010 року, якою заявника було виправдано. Апеляційний суд встановив, що застосовний до протесту прокурора десятиденний строк мав бути поновлений, не навівши конкретних підстав для такого рішення. Він задовольнив протест по суті, скасував постанову суду першої інстанції від 24 червня 2010 року, визнав заявника винним у керуванні транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння і позбавив його права керування транспортними засобами строком на один рік. Ані заявник, ані прокурор не були присутніми у засіданні апеляційного суду.
3. 18 серпня 2010 року заявник подав касаційну скаргу до Верховного Суду України на постанову апеляційного суду, головним чином стверджуючи, що він дізнався про протест прокурора та засідання апеляційного суду лише після 12 серпня 2010 року, тобто після ухвалення постанови.
4. 16 вересня 2010 року Верховний Суд України повідомив заявника, що постанова апеляційного суду оскарженню в касаційному порядку не підлягала.
5. Листом від 17 листопада 2010 року суд першої інстанції, у приміщенні якого зберігалися матеріали справи, повідомив заявника, що протокол засідання апеляційного суду від 12 серпня 2010 року не вівся.
ОЦІНКА СУДУ
6. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що апеляційний суд не повідомив його ані про протест прокурора, ані про апеляційне провадження до засідання 12 серпня 2010 року, яке не було публічним. Він стверджував, що внаслідок цього не зміг взяти участь у вказаному провадженні та прокоментувати протест прокурора. Він також доводив, що апеляційний суд діяв неправомірно, скасувавши остаточну постанову суду першої інстанції від 24 червня 2010 року, оскільки він не врахував той факт, що протест прокурора було подано несвоєчасно.
7. Уряд стверджував, що він не мав доступу до матеріалів справи, які знаходилися на території Автономної Республіки Крим — поза межами його контролю. Він також стверджував, що у доводах заявника не наводилося достатніх доказів, аби довести, що ані він, ані його захисник не були поінформовані про апеляційне провадження. У будь-якому випадку відсутність заявника у засіданні 12 серпня 2010 року не завадила апеляційному суду ухвалити справедливу постанову у його справі. Згідно з доводами Уряду порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було.
8. Суд визнає труднощі, з якими зіткнувся Уряд під час підготовки своїх зауважень у цій справі, оскільки матеріали справи на національному рівні були йому недоступними. Незважаючи на це, Суд має у своєму розпорядженні матеріали, необхідні для розгляду скарг заявника по суті (див., для порівняння, наприклад, рішення у справі "Тряпишко проти України" [Комітет] (Tryapyshko v. Ukraine) [Committee], заява № 59577/12, пункти 14 і 17, від 17 червня 2021 року).
9. Суд зазначає, що заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
10. Загальні принципи стосовно права на змагальний судовий процес і принципу рівності сторін, зокрема наведені, серед інших джерел, в рішенні у справі "Захірович проти Хорватії" (<...>), заява № 58590/11, пункти 42 і 43, від 25 квітня 2013 року. У кримінальному контексті Суд також встановив, що коли апеляційний суд має здійснити всебічну оцінку питання щодо вини або невинуватості, він не може зробити її без безпосереднього розгляду доказів, наданих обвинуваченим особисто з метою довести, що він не вчиняв дій, які, як стверджується, є кримінальним правопорушенням (див., наприклад, рішення у справі "Кашлєв проти Естонії" (Kashlev v. Estonia), заява № 22574/08, пункт 38, від 26 квітня 2016 року).
11. Суд вважає, що ці принципи застосовуються до розгляду справи про адміністративне правопорушення апеляційним судом, який переглядав питання про винуватість заявника, і який згідно зі статтею 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення був зобов’язаний повідомити заявника про дату та час проведення засідання не пізніше ніж за три дні (див., наприклад, рішення у справі "Чернега та інші проти України" (Chernega and Others v. Ukraine), заява № 74768/10, пункти 176–182, від 18 червня 2019 року).
12. Суд зауважує, що постанова апеляційного суду від 12 серпня 2010 року не містить вказівок, що заявник або його захисник були повідомлені про протест прокурора чи про відповідне судове засідання. Також у цій постанові ніщо не вказує на те, що апеляційний суд розглянув питання, чи було заявника належним чином повідомлено та чи було обґрунтованим рішення розглядати справу за його відсутності. Беручи до уваги лист суду першої інстанції від 17 листопада 2010 року, в якому зазначалося, що під час засідання апеляційного суду запис протоколу не вівся, очевидно, що немає жодного документа, який міг би обґрунтовано довести, що апеляційний суд розглянув ці питання (див. пункти 2–5).
13. Хоча постанова апеляційного суду від 12 серпня 2010 року не підлягала оскарженню в звичайному порядку, Суд зазначає, що заявник порушив питання про свою неучасть в апеляційному провадженні незабаром після ухвалення постанови цим судом у своїй касаційній скарзі до Верховного Суду України (див. пункти 3 і 4).
14. Загалом Суд вважає, що наявні у нього матеріали містять достатньо вагомих вказівок для висновку, що заявник не був поінформований про протест прокурора чи про апеляційне провадження до засідання 12 серпня 2010 року, і що він не мав можливості захистити себе в апеляційному суді, який переглядав остаточну постанову у його справі.
15. Тому Суд вважає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з недотриманням принципу рівності сторін під час провадження в апеляційному суді.
16. З огляду на ці висновки Суд вважає, що за конкретних обставин цієї справи немає потреби окремо розглядати суть решти скарг заявника за тим же положенням (див. рішення у справах "Періч проти Хорватії" (<...>), заява № 34499/06, пункт 26, від 27 березня 2008 року, "Сабадаш проти України" [Комітет] (Sabadash v. Ukraine) [Committee], заява № 28052/13, пункт 35, від 23 липня 2019 року, та "Зубенко проти Росії" [Комітет] (Zubenko v. Russia) [Committee], заява № 37397/15, пункт 21, від 17 грудня 2019 року).
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
( Див. текст )
17. Заявник вимагав 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
18. Уряд стверджував, що сума, яка вимагалася, була надмірною.
19. Суд, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, присуджує заявнику суму, яка вимагалася, у розмірі 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з недотриманням принципу рівності сторін під час провадження в апеляційному суді.
3. Постановляє, що немає потреби окремо розглядати суть решти скарг за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
4. Постановляє, що:
(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 3 000 (три тисячі) євро, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 27 лютого 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Заступник Секретаря | Мартіна КЕЛЛЕР |
| Голова | Стефані МОРО-ВІКСТРОМ |