Справа «Ганущак проти України» (Заява № 40776/16)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Ганущак проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<…>), Голова,

Марія Елосегі (<…>),

Катержіна Шімачкова (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 40776/16), яку 06 липня 2016 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Микола Дмитрович Ганущак (далі — заявник), 1959 року народження, що проживає у с. Тисовець, і якого представляв п. Б.В. Фокій — юрист, який практикує у м. Чернівці,

рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко, про скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 04 липня 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява стосується скарги за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на, як стверджується, незаконне покарання, накладене на заявника за порушення митних правил, а саме, ввезення автомобіля в Україну через закритий пункт пропуску в Криму.

2. Після окупації Криму Російською Федерацією у 2014 році та блокування роботи пунктів пропуску через державний кордон, розташованих на півострові, органи державної влади України закрили пункти пропуску на кордоні між Росією та Кримом (розпорядження Кабінету Міністрів України від 30 квітня 2014 року № 424-р "Про тимчасове закриття пунктів пропуску через державний кордон та пунктів контролю"). Усі особи, які подорожували на Кримський півострів або поверталися з нього, мали перетнути українські пункти пропуску на материковій частині. Перелік пунктів пропуску було визначено постановою Кабінету Міністрів України від 04 червня 2015 року № 367 "Про затвердження Порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї" (набула чинності 10 червня 2015 року).

3. У травні 2015 року заявник виїхав з України до Росії на автомобілі. На зворотному шляху 21 липня 2015 року він в’їхав на територію України через поромну переправу "Кавказ-Крим" у місті Керч. Коли він прибув до пункту пропуску на материковій частині у Херсонській області, працівники прикордонної служби склали два протоколи про адміністративне правопорушення щодо заявника, притягнувши його до відповідальності за незаконний перетин кордону (стаття 204-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення) та за переміщення товарів — автомобіля, яким керував заявник,— поза митним контролем (стаття 482 Митного кодексу України). Заявник оскаржив ці протоколи. У своїх письмових поясненнях, наданих на кордоні, заявник стверджував, що його маршрут додому через Крим був коротшим і він не знав, що український пункт пропуску в Криму не працював, а півострів був незаконно окупований Росією, інакше він би обрав інший маршрут. Під час провадження в національних судах заявник також стверджував, що автомобіль, який належав його синові, був для особистого користування і тому не підпадав під категорію "товари", й, таким чином, не становив собою об’єкт правопорушення, передбаченого статтею 482 Митного кодексу України. На підтримку цього останнього твердження він посилався на висновок Апеляційного суду Херсонської області (далі — апеляційний суд) в його остаточній постанові у справі, пов’язаній з подібними фактами.

4. У липні 2015 року Каланчацький районний суд визнав заявника винним у незаконному перетині кордону та у зв’язку з цим наклав штраф у розмірі 1 700 українських гривень (далі — грн, приблизно 70 євро). Апеляційну скаргу заявника на цю постанову було повернуто, як подану після закінчення встановленого строку.

5. 09 грудня 2015 року Суворовський районний суд міста Херсона (далі — районний суд) закрив провадження у справі про адміністративне правопорушення, пов’язане з транспортним засобом, у зв’язку з відсутністю в діях заявника складу адміністративного правопорушення. Районний суд встановив, по-перше, що у протоколі про адміністративне правопорушення не було чітко визначено обставини стверджуваного правопорушення та не було зазначено у вчиненні яких із діянь, визначених статтею 482 Митного кодексу України, обвинувачувався заявник, а також не було зазначено умисел та суб’єктивний елемент правопорушення. Крім того, посилаючись на пункти 57, 58 та 60 частини першої статті 4 Митного кодексу України, в яких наводилося визначення понять товарів і транспортних засобів, районний суд встановив, що Митний кодекс України чітко розмежовував поняття товарів, транспортних засобів комерційного призначення та особистого користування, і автомобіль, яким керував заявник, був транспортним засобом особистого користування у розумінні митного законодавства, а не "товаром" або "транспортним засобом комерційного призначення", як припустили працівники митниці. Отже, районний суд встановив відсутність предмета злочину, передбаченого статтею 482.

6. Остаточною постановою від 14 січня 2016 року Апеляційний суд Херсонської області (далі — апеляційний суд) скасував постанову суду першої інстанції та залишив без змін рішення працівників митниці. Зазначивши, що згідно з пунктом 57 частини першої статті 4 Митного кодексу України поняття "товари" визначалося як будь-які рухомі речі (крім транспортних засобів комерційного призначення), валютні цінності, культурні цінності, а також електроенергія, що переміщувалася лініями електропередачі, і також згідно з цим же кодексом, поняття "транспортний засіб" охоплювало транспортні засоби комерційного призначення, транспортні засоби особистого користування, трубопроводи та лінії електропередачі, апеляційний суд дійшов висновку, що будь-який транспортний засіб, окрім транспортних засобів комерційного призначення, підпадав під поняття "товари". Таким чином, суд встановив, що, перемістивши транспортний засіб особистого користування через державний кордон у тимчасово закритому пункті пропуску в окупованому Криму, а саме, поза місцем розташування органу митного контролю та без виконання митних формальностей, заявник вчинив правопорушення, передбачене статтею 482 Митного кодексу України.

7. Апеляційний суд також зазначив у загальних формулюваннях, що, визначаючи стягнення, він мав залишатися в межах, установлених зазначеною статтею, і враховувати характер правопорушення, ступінь вини заявника, відомості про його особу і майновий стан та інші обставини, що обтяжували та пом’якшували відповідальність. Апеляційний суд постановив конфіскувати транспортний засіб заявника та сплатити штраф у розмірі вартості автомобіля (77 422,50 грн; приблизно 3 020 євро на момент подій), як це передбачала обов’язкова санкція відповідної статті Митного кодексу України.

8. У Суді заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що стягнення у вигляді конфіскації і штрафу були незаконними та непропорційними.

9. Заявник заперечував вчинення ним правопорушення, в якому він обвинувачувався. Він стверджував, що тлумачення апеляційним судом норм матеріального права стосовно того, що автомобіль, яким він керував, слід було вважати "товаром", було свавільним і суперечило підходу апеляційного суду в подібних справах. У зв’язку з цим заявник надав копії постанов апеляційного суду, ухвалених у період з червня 2015 року по січень 2016 року. У восьми постановах (справи № 33/791/329/15, № 33/791/120/15, № 33/791/353/15, № 33/791/362/15, № 33/79/428/15, № 33/791/460/15, № 33/791/461/15 та № 33/791/7/16) за аналогічних фактологічних обставин апеляційний суд постановляв, що автомобіль особистого користування не підпадав під категорію товарів для цілей статті 482 Митного кодексу України, а був транспортним засобом стверджуваних правопорушників; провадження були закриті у зв’язку з відсутністю складу адміністративного правопорушення. Справа № 33/791/427/2015 стосувалася транспортного засобу комерційного призначення; апеляційний суд закрив провадження, не встановивши умислу водія порушувати законодавство. Насамкінець у справах № 33/791/388/15 та № 33/791/437/15 апеляційний суд встановив, що транспортний засіб особистого користування підпадав під поняття товару, але за відсутності прямого умислу у водіїв порушити законодавство не було суб’єктивного елементу правопорушення; тому провадження були закриті. Згідно з твердженнями заявника така непослідовна практика стосовно одного і того ж питання сама собою свідчила, що втручання в його майнові права було непередбачуваним, а тому незаконним.

10. Заявник також стверджував, що він нічого не приховував від працівників митниці і не перевозив через кордон заборонених предметів. Накладення такого високого штрафу у поєднанні з конфіскацією транспортного засобу, окрім того, що було незаконним, було явно непропорційним.

11. Уряд стверджував, що втручання було законним, оскільки остаточною постановою національного суду було встановлено, що заявник вчинив правопорушення, передбачене статтею 482 Митного кодексу України. Накладене на нього стягнення було обов’язковим згідно з цією статтею, достатньо чітким і не покладало надмірного тягаря на заявника.

12. Уряд також зазначив, що метою втручання був захист державних інтересів у сфері прикордонного та митного контролю, а також забезпечення дотримання законодавства особами, які в’їжджали на окуповану територію та виїжджали з неї і переміщували товари.

13. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції чи неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

14. Відповідні загальні принципи для оцінки Суду були наведені в рішенні у справі "Краєва проти України" (Krayeva v. Ukraine), заява № 72858/13, пункти 23 і 24, від 13 січня 2022 року).

15. Беручи до уваги, що наявні докази, у тому числі пояснення заявника у національних органах влади, свідчать про те, що він не був власником конфіскованого автомобіля, Суд вважає, що "майном", яке розглядається в цій справі, є грошові кошти, які заявник мав сплатити в якості накладеного штрафу, а саме 3 020 євро (див. аналогічний підхід в рішенні у справі "Карапетян проти Грузії" (Karapetyan v. Georgia), заява № 61233/12, пункт 31, від 15 жовтня 2020 року, а також згадане рішення у справі "Краєва проти України" (Krayeva v. Ukraine), пункт 19).

16. Сторони погодилися, що накладення штрафу в розмірі, еквівалентному вартості конфіскованого автомобіля, становило втручання в його права за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Суд не вбачає підстав для іншого висновку.

17. Суд повторює, що принцип законності передбачає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, точними та передбачуваними у своєму застосуванні (див. рішення у справі "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, пункт 109, ЄСПЛ 2000-I).

18. У цій справі апеляційний суд зобов’язав заявника сплатити штраф, накладений згідно з частиною першою статті 482 Митного кодексу України, якою встановлюється відповідальність за переміщення товарів і транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України поза митним контролем, тобто поза місцем розташування органу доходів і зборів або поза робочим часом, установленим для нього, і без виконання митних формальностей, або з незаконним звільненням від митного контролю внаслідок зловживання службовим становищем посадовими особами органу доходів і зборів. Санкція цієї статті передбачала обов’язкове накладення штрафу у розмірі 100% вартості товарів, транспортних засобів — безпосередніх об’єктів порушення митних правил, з конфіскацією цих товарів, а також транспортних засобів, що використовувалися для транспортування товарів.

19. Сторонами не оскаржується, що заявник перетнув кордон між Росією та Україною через недіючий пункт пропуску в окупованому Криму, який знаходився поза митним контролем України. Основний спір між сторонами полягає в тому, чи слід було вважати автомобіль, на якому він перетнув державний кордон, "товаром" у розумінні статті 482 Митного кодексу України, тобто ключовим елементом правопорушення, до відповідальності за який притягнули заявника.

20. Суд повторює, що зазвичай саме національні органи влади, зокрема суди, повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство. Однак Суд зобов’язаний перевірити, чи спричинили спосіб тлумачення та застосування національного законодавства наслідки, які відповідали принципам Конвенції (див. рішення у справі "Муллай та інші проти Албанії" (Mullai and Others v. Albania), заява № 9074/07, пункт 114, від 23 березня 2010 року).

21. У зв’язку з цим Суд зауважує, що суди першої та другої інстанцій дійшли протилежних висновків стосовно питання, чи охоплювало поняття товарів у статті 482 Митного кодексу України транспортні засоби особистого користування, і, таким чином, чи застосовувалася ця стаття до дій заявника (див. пункти 5 і 6).

22. До того ж наведені заявником як приклади постанови додатково свідчать, що навіть у самому апеляційному суді не було згоди стосовно цього питання, а постанова апеляційного суду від 14 січня 2016 року суперечить низці його попередніх остаточних постанов, у яких він підтверджував, за майже ідентичних обставин, що транспортний засіб особистого користування не мав розглядатися як "товар" у розумінні статті 482 Митного кодексу України (див. пункт 9). Попри безпосереднє посилання заявника на одну з таких постанов (див. пункт 3), апеляційний суд не надав жодних роз’яснень, чому він дійшов іншого висновку в цій справі.

23. Хоча у своїх зауваженнях Уряд погоджувався з висновками апеляційного суду у справі заявника, він також не прокоментував згадану різну практику суду, включно із суперечливими оцінками подібної ситуації у справі заявника та у справах порушених щодо інших осіб.

24. Суд уже неодноразово встановлював, що якщо такі явно суперечливі рішення втручаються у право на мирне володіння майном і не містять обґрунтованого пояснення розбіжності, таке втручання не може вважатися законним для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки призводить до неузгодженості практики, якій бракує необхідної точності, аби фізичні особи могли передбачити наслідки своїх дій (див., mutatis mutandis, рішення у справах "Йокела проти Фінляндії" (Jokela v. Finland), заява № 28856/95, пункт 65, ЄСПЛ 2002-IV, "Сагінадзе та інші проти Грузії" (Saghinadze and Others v. Georgia), заява № 18768/05, пункти 116–118, від 27 травня 2010 року, та "Брезовец проти Хорватії" (Brezovec v. Croatia), заява № 13488/07, пункти 67 і 68, від 29 березня 2011 року).

25. Суд зауважує, що заявник не мав змоги усунути двозначність у практиці національного суду, звернувшись до суду вищої інстанції, оскільки згідно з національним законодавством рішення апеляційного суду було остаточним і оскарженню не підлягало.

26. Стосовно фактів, то за відсутності відповідних коментарів Уряду, Суду складно зрозуміти, чому транспортний засіб, який був зареєстрований в Україні на момент виїзду з України та на момент повернення назад, і який був транспортним засобом особистого користування, та не був предметом будь-якої комерційної діяльності чи угоди, а тому не був предметом сплати будь-яких митних зборів, слід було розглядати як "товар" для цілей статті 482 Митного кодексу України. Проте, беручи до уваги свої обмежені повноваження перевіряти відповідність національному законодавству, Суд вважає, що розбіжностей у практиці з цього питання достатньо для встановлення за обставин цієї справи, що заявник не міг передбачити оскаржуване втручання у вигляді постанови апеляційного суду від 14 січня 2016 року та його наслідки, а тому воно було несумісним із принципом законності, закріпленим у статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

27. Цього висновку достатньо, щоб не розглядати питання, чи було встановлено справедливий баланс між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав заявника.

28. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

29. Заявник вимагав 154 845 грн (приблизно 4 015 євро на момент подання вимоги) в якості відшкодування матеріальної шкоди, яка складалася з вартості конфіскованого транспортного засобу та розміру штрафу, який його зобов’язали сплатити. Він також вимагав 2 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 2 675 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді. Остання сума включала 2 550 євро винагороди захисника та 4 800 грн (близько 125 євро) витрат на переклад.

30. Уряд вважав вимогу необґрунтованою, стверджуючи, головним чином, що у справі заявника не було порушення Конвенції.

31. Стосовно моральної шкоди Суд вважає, що встановлення порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції саме собою становить достатню справедливу сатисфакцію. Стосовно матеріальної шкоди, то з огляду на висновки Суду щодо законності втручання у майнові права заявника та той факт, що ані Уряд, ані будь-які наявні документи не свідчать, що заявник не сплатив накладений на нього штраф, Суд вважає за доцільне присудити заявнику суму у розмірі сплаченого штрафу, тобто 2 007 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

32. Насамкінець беручи до уваги наявні в нього документи та його практику, Суд присуджує заявнику 1 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику. Ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок п. Б. Фокія (див., наприклад, рішення у справі "Хлаіфія та інші проти Італії" [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288, від 15 грудня 2016 року). Решта вимог заявника мають бути відхилені.

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

3. Постановляє, що встановлення порушення саме собою становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, завданої заявнику.

4. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 2 007 (дві тисячі сім) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування матеріальної шкоди;

(іі) 1 000 (одна тисяча) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, ця сума має бути сплачена на банківський рахунок п. Б. Фокія;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 29 серпня 2024 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду .