ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа "ТОВ "Гратіон Трейд" проти України" (Заява № 9166/14)
СТРАСБУРГ
22 лютого 2024 року
Автентичний переклад
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі "ТОВ "Гратіон Трейд" проти України"
Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Карло Ранцоні (<…>), Голова,
Маттіас Гуйомар (<…>),
Микола Гнатовський (<…>), судді,
та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяву (№ 9166/14), яку 18 січня 2014 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зареєстроване в Україні товариство з обмеженою відповідальністю, ТОВ "Гратіон Трейд" (далі - підприємство-заявник), яке представляв п. К.В. Бондар - юрист, який практикує у м. Києві,
рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані Маргарита Сокоренко,
зауваження сторін
після обговорення за зачиненими дверима 01 лютого 2024 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРЕДМЕТ СПРАВИ
1. Справа стосується неповернення майна підприємства-заявника органами досудового розслідування протягом близько восьми місяців, як стверджується, всупереч статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
2. Підприємство-заявник - це товариство з обмеженою відповідальністю, що спеціалізується на виготовленні дисків для лазерних систем зчитування.
3. 07 червня 2013 року слідчий суддя Бориспільського міськрайонного суду надав дозвіл на проведення обшуку у приміщенні підприємства-заявника в межах кримінального провадження за підозрою у виготовленні та розповсюдженні контрафактних дисків для лазерних систем зчитування, погодившись з аргументом прокурора, що обшук міг призвести до виявлення доказів злочинної діяльності. Ухвала передбачала вилучення "предметів, які мали значення для справи".
4. За результатами обшуку, проведеного 14 червня 2013 року, було вилучено різне обладнання та інші матеріали, пов’язані з виробництвом дисків для лазерних систем зчитування-1.
__________
-1 Як зазначено в протоколі обшуку, було вилучено такі предмети: 14 системних блоків без серійних номерів, монітор комп’ютера, 9 флеш-накопичувачів, 3 сервери, 530 дисків для лазерних систем зчитування без розпізнавальних знаків і 62 дисків для лазерних систем зчитування з голографічними знаками, 5 прес-форм і 5 металевих матриць, а також 15 вантажних мішків із гранульованим полікарбонатом. У протоколі також зазначалося, що з огляду на відсутність технічної можливості транспортування вилученого обладнання в інше місце, воно мало зберігатися у власника приміщення.
5. Того ж дня слідчий виніс постанову, якою майже всі вилучені предмети-2 визнав речовими доказами у триваючому провадженні. Ці предмети мали зберігатися у Бориспільському МВ ГУМВС України у Київській області.
__________
-2 За винятком мішків з гранульованим полікарбонатом, які не були зазначені в переліку.
6. 02 липня 2013 року підприємство-заявник звернулося до Бориспільського міськрайонного суду з клопотанням про повернення вилучених предметів, які воно вважало необхідними для виробництва дисків для лазерних систем зчитування-3. Воно стверджувало, що згідно з частиною сьомою статті 236 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) вилучене майно, яке не було чітко зазначено в переліку, щодо якого було прямо надано дозвіл на відшукання в ухвалі про обшук, мало вважатися "тимчасово вилученим майном". Підприємство-заявник також послалося на частину п’яту статті 171 КПК України, яка передбачала, що якщо слідчий не звернувся з клопотанням про накладення арешту на таке майно не пізніше наступного робочого дня після його тимчасового вилучення, воно мало бути негайно повернуто його власнику. За відсутності такого клопотання у справі підприємства-заявника, воно стверджувало, що правових підстав для подальшого неповернення його майна не було.
__________
-3 У поданому підприємством-заявником переліку не були згадані вилучені флеш-накопичувачі, диски для лазерних систем зчитування чи металеві матриці.
7. 09 липня 2013 року слідчий суддя остаточною ухвалою задовольнив клопотання підприємства-заявника та зобов’язав слідчого повернути відповідне майно. Оскільки слідчий посилався на свою постанову від 14 червня 2013 року (див. пункт 5) як на правову підставу для неповернення майна, суддя зазначив, що винесення такої постанови не було передбачено КПК України.
8. 10 липня 2013 року той же суддя задовольнив клопотання прокурора (подане раніше того ж дня) про накладення арешту на все вилучене 14 червня 2013 року-4 майно, зазначивши, що такий захід був необхідним для забезпечення ефективного розслідування, залишивши без коментарів попередню ухвалу (див. пункт 7). Суддя постановив, що питання слід було розглядати без повідомлення підприємства-заявника, оскільки відповідне майно "не було тимчасово вилученим".
__________
-4 При цьому в переліку речей були відсутні мішки з гранульованим полікарбонатом.
9. 10 та 11 липня 2013 року підприємство-заявник, якому не було відомо про зазначену ухвалу про арешт майна, звернулося до слідчого з листами про повернення майна.
10. 11 липня 2013 року слідчий надіслав два листи підприємству-заявнику: у першому листі підприємство повідомили, що його представник міг отримати відповідне вилучене майно, прибувши до Бориспільського МВ ГУМВС України в Київській області, тоді як у другому листі зазначалося, що вимога підприємства-заявника не могла бути задоволена, оскільки 10 липня 2013 року на майно було накладено арешт.
11. Спроби підприємства-заявника оскаржити ухвалу про арешт або скасувати її не були успішними. 17 липня 2013 року слідчий суддя-5 відмовив у задоволенні клопотання підприємства-заявника про скасування ухвали про арешт майна, а 18 липня 2013 року Апеляційний суд Київської області остаточною ухвалою відмовив у задоволенні апеляційної скарги підприємства-заявника на ухвалу про арешт майна від 10 липня 2013 року (див. пункт 8). Аргументи підприємства-заявника, зокрема щодо існування необґрунтованої суперечності між ухвалами від 09 і 10 липня 2013 року, розглянуті не були.
__________
-5 Той же суддя, який постановляв ухвали від 09 та 10 липня 2013 року.
12. 20 лютого 2014 року розслідування було закрито у зв’язку з відсутністю в діях посадових осіб підприємства ознак кримінального правопорушення, ухвалу про арешт майна було скасовано, а підприємству-заявнику було повернуто його майно.
ОЦІНКА СУДУ
13. Підприємство-заявник скаржилося на те, що неповернення його майна органами досудового розслідування становило порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Воно також скаржилося, посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, на те, що ухвали суду стосовно арешту майна були постановлені всупереч принципу верховенства права та за відсутності будь-яких процесуальних гарантій.
14. Суд вважає, що заява підлягає розгляду лише за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Пірас проти Сан-Марино" (Piras v. San Marino), заява № 27803/16, пункт 47, від 27 червня 2017 року, і, mutatis mutandis, рішення у справі "Г.І.Е.М. С.Р.Л. та інші проти Італії" [ВП] (G.I.E.M. S.R.L. and Others v. Italy) [GC], заява № 1828/06 та 2 інші заяви, пункт 302, від 28 червня 2018 року, з подальшими посиланнями на практику).
А. Межі розгляду справи
15. У своїх зауваженнях від 19 квітня 2023 року, поданих у відповідь на зауваження Уряду, підприємство-заявник вперше повідомило Суд, що в листопаді 2013 року в його приміщеннях були проведені нові обшуки та було вилучено майно-6. У зв’язку з цим воно подало скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
__________
-6 Підприємство-заявник посилалося на ці події як на "другий епізод", окремо від епізоду, описаного в його первинній заяві.
16. Суд зазначає, що ця нова скарга не є уточненням або роз’ясненням первинної скарги підприємства-заявника, щодо якої сторони надали коментарі. Отже, Суд вважає, що наразі недоцільно розглядати це питання в контексті цієї справи (див. рішення у справі "Радомілья та інші проти Хорватії" [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункти 122 і 129, від 20 березня 2018 року).
В. Прийнятність
17. Уряд стверджував, посилаючись на національну практику з 2019 по 2022 роки, що підприємство-заявник не вичерпало національних засобів юридичного захисту, оскільки не звернулося з цивільним позовом про відшкодування шкоди на підставі статті 1176 Цивільного кодексу України. Він також стверджував, що заяву було подано поза межами шестимісячного строку. Підприємство-заявник не погодилося з обома запереченнями.
18. Суд зазначає, що Уряд не надав доказів, які б підтверджували ефективність відповідного засобу юридичного захисту на момент подій: наведена ним національна практика стосувалася рішень, ухвалених через більше ніж п’ять років після подій у цій справі (див. рішення у справі "Руслан Яковенко проти України" (Ruslan Yakovenko v. Ukraine), заява № 5425/11, пункт 37, ЄСПЛ 2015). Суд також не вбачає вагомої підстави, яка б виправдовувала виняток із правила, за яким питання про вичерпання національних засобів юридичного захисту зазвичай визначалося посиланням на дату подання заяви до Суду (див. рішення у справі "Нечай проти України" (Nechay v. Ukraine), заява № 15360/10, пункт 42, від 01 липня 2021 року і наведені у ньому посилання на практику). З огляду на це, навіть припустивши, що підприємство-заявник могло подати позов про відшкодування шкоди після закриття 20 лютого 2014 року кримінального провадження, у межах якого було вилучено його майно, це не має значення для оцінки дотримання ним вимоги вичерпання засобів юридичного захисту на дату подання ним заяви (18 січня 2014 року). Крім того, Суд зазначає, що заяву було подано протягом шестимісячного строку, попри заперечення Уряду. Отже, обидва заперечення мають бути відхилені.
19. Оскільки заява не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції, вона має бути визнана прийнятною.
С. Суть
20. Підприємство-заявник стверджувало, що неповернення його майна було незаконним і свавільним.
21. Уряд визнав, що було втручання у право підприємства-заявника на мирне володіння своїм майном. Проте він стверджував, що таке втручання відповідало вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції. На думку Уряду, неповернення майна підприємства-заявника послідовно мало правову підставу: спочатку майно було вилучено за результатами обшуку, а невдовзі після цього воно було долучено як речовий доказ у триваючому кримінальному провадженні. Уряд також зауважив, що підприємство-заявник успішно вимагало повернення частини його вилученого майна, тоді як інша частина була арештована на підставі застосовних законодавчих положень.
22. Суд зазначає, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не забороняє неповернення речових доказів у контексті триваючого кримінального провадження. Однак такий захід, який стосується контролю за користуванням майном, повинен відповідати вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Отже, він має бути передбачений законом і переслідувати законну мету. У діях органів державної влади також має бути встановлено справедливий баланс між суспільним інтересом та індивідуальним правом власності (див., наприклад, рішення у справі "Пендов проти Болгарії" (Pendov v. Bulgaria), заява № 44229/11, пункт 42, від 26 березня 2020 року, з подальшими посиланнями на практику).
23. До того ж, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не містить чітких процесуальних вимог, судовий розгляд щодо права на мирне володіння своїм майном також має надавати особі розумну можливість представити свою справу компетентним органам державної влади з метою фактичного оскарження заходів, які порушують права, гарантовані цим положенням (див. згадане рішення у справі "Г.І.Е.М. С.Р.Л. та інші проти Італії" (G.I.E.M. S.R.L. and Others v. Italy), пункт 302 і зазначені в ньому посилання).
24. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що попри визнання, що майно підприємства-заявника було "тимчасово вилучено" за результатами обшуку 14 червня 2013 року, Уряд не прокоментував недотримання органами досудового розслідування застосовних гарантій згідно з частиною п’ятою статті 171 КПК України (шляхом звернення з клопотанням про постановлення ухвали суду про арешт майна підприємства-заявника не пізніше наступного робочого дня після його тимчасового вилучення, або шляхом негайного повернення його підприємству-заявнику), хоча 09 липня 2013 року слідчий суддя, який ухвалив повернути вилучене майно, погодився з пов’язаними з цим аргументами підприємства-заявника (див. пункт 7). Тоді як суддя також зазначив у тій же ухвалі, що арешт майна слідчим в якості речового доказу після тимчасового вилучення не передбачався законодавством, Уряд і далі без додаткових пояснень стверджував, що такий арешт був законним (див. пункти 7 і 21).
25. Суд також бере до уваги непояснену зміну слідчим суддею своєї позиції наступного дня. Не прокоментувавши свою попередню ухвалу про повернення частини майна підприємству-заявнику, цей суддя постановив ухвалу про накладення арешту на все майно, вилучене за результатами обшуку 14 червня 2013 року (див. пункт 8). Крім того, у зв’язку з цим слідчий суддя ухвалив без жодного обґрунтування, що "тимчасового вилучення" майна підприємства-заявника не було і у такому випадку його не потрібно повідомляти про накладення арешту.
26. На думку Суду, зазначені обставини свідчать про серйозні ознаки свавілля у зв’язку з оскаржуваним втручанням у право підприємства-заявника на мирне володіння своїм майном і дають достатні підстави для висновку Суду про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
( Див. текст )
27. Підприємство-заявник вимагало справедливу сатисфакцію, не зазначаючи суми або того, чи стосувалася його вимога матеріальної шкоди, моральної шкоди і/або судових та інших витрат. Воно стверджувало, що у зв’язку зі стверджуваним свавільним неповерненням його власності органами досудового розслідування воно більше не могло продовжувати свою комерційну діяльність, яка до того була успішною. Підприємство-заявник також вказало загальну суму, на яку воно підписало угоди зі своїми клієнтами, і надало опис вартості свого майна, яке не поверталося йому протягом близько восьми місяців.
28. Уряд заперечив проти зазначеної вимоги як необґрунтованої.
29. Суд нагадує, що заявник, який бажає отримати справедливу сатисфакцію, повинен подати конкретну вимогу у зв’язку з цим (пункт 1 правила 60 Регламенту Суду). Хоча Суд навіть за відсутності належним чином висунутої вимоги уповноважений призначати справедливу сатисфакцію, це стосується лише моральної шкоди та лише за виняткових обставин (див. рішення у справі "Нагметов проти Росії" [ВП] (Nagmetov v. Russia) [GC], заява № 35589/08, пункти 74-82, від 30 березня 2017 року). Він вважає, що такі обставини відсутні в цій справі, і тому відхиляє вимогу підприємства-заявника щодо справедливої сатисфакції (див., для порівняння, рішення у справі "АТ "Спліт Феррі Порт" проти Хорватії" [Комітет] (Split Ferry Port JSC v. Croatia) [Committee], заява № 23472/15, пункти 34-36, від 28 квітня 2022 року).
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
3. Відхиляє вимогу підприємства-заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 лютого 2024 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Заступник Секретаря | Мартіна КЕЛЛЕР |
| Голова | Карло РАНЦОНІ |