Справа «Цеге фон Мантейфель проти України» (Заява № 29804/16)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Цеге фон Мантейфель проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<…>), Голова,

Стефані Моро-Вікстром (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 29804/16), яку 19 травня 2016 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка Російської Федерації пані Карина Володимирівна Цеге фон Мантейфель, 1978 року народження, яка проживає у м. Електросталь (далі - заявниця), її представляли пані В. Лебідь та пан М. Тарахкало - юристи, які практикують у м. Києві,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук, про скарги за статтею 5 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

рішення Уряду Російської Федерації не брати участь у цій справі,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 07 грудня 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява, подана за статтями 5, 34 і 38 Конвенції, стосується примусового психіатричного лікування заявниці, яка страждає від параноїдальної форми шизофренії, застосованого до неї згідно з постановою суду у кримінальному провадженні щодо неї за обвинуваченням у вчиненні умисного вбивства.

2. У період з 23 серпня 2010 року по 14 листопада 2017 року заявниця перебувала у різних психіатричних лікарнях з різними режимами нагляду. Протягом цього періоду суди періодично переглядали рішення про її подальше тримання на підставі заяв лікарень і подовжували тривалість її примусового стаціонарного лікування. 19 серпня 2016 року Самарський районний суд міста Дніпропетровська постановив останню ухвалу про продовження строку примусового стаціонарного лікування заявниці, і згідно з її твердженнями строк дії цієї ухвали закінчився 19 лютого 2017 року, оскільки Закон України "Про психіатричну допомогу" передбачав перегляд таких ухвал щонайменше раз на шість місяців. Заяви Дніпропетровської клінічної психіатричної лікарні (далі - лікарня), подані 13 січня та 19 травня 2017 року, про продовження строку примусового стаціонарного лікування заявниці були зрештою залишені без задоволення судом 13 травня та 02 листопада 2017 року відповідно; суд ухвалив лікувати заявницю амбулаторно. Заявницю виписали з лікарні 14 листопада 2017 року.

3. Суди не розглядали подальші скарги заявниці на ухвали судів або її клопотання про звільнення, оскільки згідно з відповідним законодавством вона не мала locus standi для подання скарг чи ініціювання перегляду законності продовження строку її тримання у лікарні. Лікарня відмовила у задоволенні клопотань про негайне звільнення, поданих матір’ю заявниці та її захисником після 19 лютого 2017 року, у зв’язку з відсутністю судового рішення про її звільнення.

4. Остаточною постановою від 19 червня 2019 року Верховний Суд частково задовольнив цивільний позов, поданий заявницею проти лікарні у серпні 2017 року, і визнав, що за відсутності будь-якого подальшого рішення про продовження строку її тримання, тривале перебування заявниці у лікарні після 19 лютого 2017 року, тобто після закінчення шестимісячного періоду з моменту постановлення ухвали суду від 19 серпня 2016 року, не мало жодних законних підстав. Зокрема, суд зазначив, що вказівка у Законі України "Про психіатричну допомогу" щодо того, що продовження застосування примусового заходу медичного характеру мало здійснюватися кожного разу на період, який не мав перевищувати шість місяців, була гарантією проти незаконного тримання особи. Верховний Суд зобов’язав Дніпровський апеляційний суд (далі - апеляційний суд) ухвалити рішення щодо розміру відшкодування, яке мало бути присуджене заявниці.

5. У січні 2021 року апеляційний суд присудив заявниці 30 000 українських гривень (далі - грн) в якості відшкодування завданої моральної шкоди. Рішення сторонами не оскаржувалося та набрало законної сили. Присуджене відшкодування заявниці досі не сплачено.

6. Заявниця скаржилася на те, що її тримання після 19 лютого 2017 року було незаконним і згідно з національним законодавством протягом усього строку перебування у психіатричній лікарні вона не мала права оскаржувати законність такого тримання, вимагати свого звільнення чи отримати відшкодування. Вона посилалася на пункти 1, 4 та 5 статті 5 і статтю 46 Конвенції, зазначивши, що проблема розкривала структурні та системні недоліки у національній правовій системі. Суд вважає, що ці скарги мають розглядатися виключно за статтею 5 Конвенції.

А. Тримання після 19 лютого 2017 року

7. Уряд стверджував, що заявниця не була потерпілою від стверджуваного порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, оскільки національні органи влади чітко визнали, що її тримання протягом відповідного періоду не відповідало національному законодавству, і надали їй відшкодування.

8. Заявниця стверджувала, що провадження за позовом про відшкодування шкоди було неефективним, оскільки національні суди присудили їй дуже малу суму відшкодування, яка в будь- якому випадку не була їй сплачена.

9. Суд зазначає, що національні суди визнали примусову госпіталізацію заявниці після 19 лютого 2017 року незаконною та присудили їй відшкодування у розмірі 30 000 грн, що на той момент відповідало 1 000 євро. Хоча присуджена сума є меншою, ніж відшкодування, яке Суд зазвичай присуджує у подібних справах (див. щодо України рішення у справі "М. проти України" (M. v. Ukraine), заява № 2452/04, від 19 квітня 2012 року), в якій Суд присудив 12 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди за порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з трьома періодами госпіталізації, які тривали приблизно два-три місяці кожен), Суд зауважує, що заявниця не оскаржувала розмір відшкодування шляхом подання апеляційної чи касаційної скарг та не надала Суду пояснень, чому не зробила цього. Тому вона не може скаржитися до Суду у зв’язку з цим питанням.

10. Однак за відсутності доказів, що присуджена сума була сплачена заявниці, Суд вважає, що заявниця все ще може вважатися потерпілою від порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з її триманням після 19 лютого 2017 року, та погоджується з висновками національних судів, що її перебування в лікарні протягом цього періоду було незаконним (див., mutatis mutandis, рішення у справі "І.Н. проти України" (I.N. v. Ukraine), заява № 28472/08, пункти 85-88, від 23 червня 2016 року).

11. Отже, у справі заявниці було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

В. Перегляд питання законності тримання у лікарні

12. Оскільки ця скарга охоплюється усталеною практикою Суду, вона не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною. Розглянувши всі наявні в нього матеріали, Суд вважає, що скарга свідчить про порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у контексті висновків в рішенні у справі "Горшков проти України" (Gorshkov v. Ukraine), заява № 67531/01, пункти 44-46, від 08 листопада 2005 року).

С. Право на відшкодування

13. Беручи до уваги факти цієї справи, доводи сторін та свої висновки, Суд вважає, що він уже розглянув основні юридичні питання, порушені у цій справі, і немає потреби у розгляді скарги, яка залишилася, за пунктом 5 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

14. У своїх зауваженнях, у відповідь на зауваження Уряду, заявниця додатково скаржилася, посилаючись на статті 34 і 38 Конвенції, на те, що Уряд не надав документів стосовно кримінального провадження, порушеного за її заявою у 2017 році щодо посадових осіб лікарні.

15. У контексті принципів, встановлених у його практиці (див., в якості нещодавнього прикладу, рішення у справі "Макучян і Мінасян проти Азербайджану та Угорщини" (Makuchyan and Minasyan v. Azerbaijan and Hungary), заява № 17247/13, пункт 224, від 26 травня 2020 року) та враховуючи всі наявні в нього матеріали, Суд доходить висновку про дотримання Урядом статей 34 або 38 Конвенції.

16. Заявниця вимагала 30 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 17 250 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.

17. Уряд заперечив проти цих вимог.

18. Суд присуджує заявниці 2 600 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

19. З огляду на наявні в нього документи Суд вважає за розумне присудити суму у розмірі 1 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок її представника, п. М. Тарахкала.

1. Оголошує прийнятними скарги за пунктами 1 та 4 статті 5 Конвенції.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.

4. Постановляє, що немає потреби розглядати прийнятність та суть скарги за пунктом 5 статті 5 Конвенції.

5. Постановляє, що Уряд держави-відповідача дотримався статей 34 та 38 Конвенції.

6. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 2 600 (дві тисячі шістсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 1 000 (одна тисяча) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок її представника, п. М. Тарахкала;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 11 січня 2024 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду .