Справа «Копчинський проти України» (Заява № 65647/12)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Копчинський проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<…>), Голова,

Марія Елосегі (<…>),

Катержіна Шімачкова (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 65647/12), яку 01 жовтня 2012 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Олександр Юзикович Копчинський, 1962 року народження, який проживає у м. Києві (далі -заявник), його представляв п. С.А. Заєць - юрист, який практикує у м. Ірпінь,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, п. Іван Ліщина з Міністерства юстиції,

зауваження сторін,

рішення відхилити заперечення Уряду проти розгляду заяви комітетом,

після обговорення за зачиненими дверима 21 вересня 2023 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується стверджуваної відсутності розгляду національними судами вимог заявника по суті (пункт 1 статті 6 Конвенції).

А. Перше провадження

2. Заявник працював адвокатом. 20 листопада 2007 року Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури м. Севастополя (далі - Комісія) ухвалила рішення про накладення на заявника дисциплінарного стягнення у виді попередження у зв’язку зі стверджуваним незабезпеченням належного захисту пану З. 21 березня 2008 року Вища кваліфікаційна комісія адвокатури (далі - Вища комісія) ухвалила рішення про анулювання його свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю.

3. 10 грудня 2007 року заявник звернувся до Нахімовського районного суду міста Севастополя (далі - Нахімовський суд) з адміністративним позовом, оскаржуючи рішення Комісії. Пізніше він змінив свої вимоги, вимагаючи також визнати незаконним рішення Вищої комісії.

4. 26 грудня 2008 року Нахімовський суд закрив провадження у справі на тій підставі, що 21 квітня 2008 року (див. пункт 8) він уже постановив ухвалу за ідентичним позовом, поданим заявником проти тих же відповідачів. 14 червня 2011 року апеляційний суд залишив ухвалу від 26 грудня 2008 року без змін.

5. Після подання заявником касаційної скарги 20 квітня 2012 року Вищий адміністративний суд України скасував ухвали від 26 грудня 2008 року і 14 червня 2011 року та закрив провадження, ухваливши, що справа мала розглядатися у порядку цивільного судочинства.

6. 19 червня 2012 року Вищий адміністративний суд України відмовив заявнику в допуску до провадження Верховного Суду України.

В. Друге провадження

7. 09 квітня 2008 року заявник звернувся до Нахімовського суду з новим ідентичним адміністративним позовом на зазначені рішення Комісії та Вищої комісії.

8. 21 квітня 2008 року Нахімовський суд відмовив у відкритті провадження у справі, ухваливши, що позов не підлягав розгляду в порядку адміністративного судочинства.

9. Заявник подав апеляційну скаргу до Севастопольського апеляційного адміністративного суду, але згодом звернувся з клопотанням залишити його скаргу без розгляду.

10. Севастопольський апеляційний адміністративний суд розглянув скаргу заявника і в ухвалі від 26 липня 2011 року зазначив, що спір підлягав розгляду в порядку адміністративного судочинства. Він скасував ухвалу від 21 квітня 2008 року і згідно з клопотанням заявника залишив скаргу без розгляду, зазначивши, що ідентичні вимоги заявника перебували на розгляді в цивільному суді (див. пункти 12-17).

11. 26 травня 2008 року заявник звернувся до Ленінського районного суду міста Севастополя з цивільним позовом, оскаржуючи зазначені рішення Комісії та Вищої комісії.

А. Скарги щодо Комісії

12. 08 травня 2009 року Ленінський суд залишив без розгляду позовну заяву на рішення Комісії, ухваливши, що той же позов розглядався адміністративним судом. Незрозуміло якого із наведених адміністративних проваджень стосувалася ухвала від 08 травня 2009 року. Апеляційний суд залишив ухвалу від 08 травня 2009 року без змін, але 21 квітня 2010 року Верховний Суд України скасував її та направив скаргу на новий розгляд до суду першої інстанції.

13. Заявник звернувся до Ленінського суду з клопотанням закрити провадження на тій підставі, що справа не підлягала розгляду в порядку цивільного судочинства. 30 липня 2010 року Ленінський суд задовольнив клопотання та закрив провадження.

В. Провадження щодо Вищої комісії

14. 08 травня 2009 року Ленінський суд направив позов проти Вищої комісії до Печерського районного суду міста Києва (далі - Печерський суд) для розгляду. Апеляційний суд залишив без змін ухвали від 08 травня 2009 року.

15. 16 січня 2013 року Печерський районний суд отримав позовну заяву заявника проти Вищої комісії.

16. 15 лютого 2013 року Печерський суд закрив провадження у справі на тій підставі, що справа підлягала розгляду в порядку адміністративного судочинства.

17. 11 вересня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справах залишив у силі ухвалу від 15 лютого 2013 року, яка, таким чином, набрала законної сили.

18. Уряд не надав коментарів щодо прийнятності заяви. Заявник підтримав свої скарги.

19. Суд зазначає, що заявник сам клопотав про закриття цивільного провадження щодо Комісії (див. пункт 13). Заявник також клопотав про закриття адміністративного провадження у тій же справі (пункт 10). З цієї причини Суд вважає, що заявник сам перешкоджав національним судам розглянути позов стосовно рішення Комісії по суті. З цього випливає, що він не може вважатися потерпілим від стверджуваного порушення. Отже, ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як несумісна за критерієм ratione personae з положеннями Конвенції і відхилена на підставі пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.

20. Стосовно скарг заявника щодо Вищої комісії Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

21. Уряд заперечив проти аргументів заявника. Уряд стверджував, що заявник ініціював декілька проваджень стосовно одного і того ж предмета, що ускладнило розгляд його вимог судами. Він також зазначив, що заявник сам клопотав до деяких судів про закриття провадження у його справі. Уряд також зазначив, що після постановлення ухвали від 15 лютого 2013 року (див. пункт 16) заявник міг звернутися з подальшим адміністративним позовом, але не зробив цього. З огляду на зазначені обставини заявник сам перешкоджав судам розглянути його позовні вимоги по суті.

22. Заявник підтримав свої скарги. Він стверджував, що з національного законодавства та практики було незрозуміло, які суди мали компетенцію розглядати позови проти асоціацій адвокатів.

23. Загальні принципи стосовно доступу до суду у ситуації, коли суди України визнали, що вони не мали компетенції розглядати певне питання, наведені в рішенні у справі "Церква села Сосулівка проти України" (Tserkva Sela Sosulivka v. Ukraine), заява № 37878/02, пункти 51-53, від 28 лютого 2008 року).

24. Суд зауважує той факт, що у цій справі заявник подав до судів декілька позовів з одного й того ж питання, що дійсно ускладнило провадження.

25. Однак Суд також зазначає, що як і цивільний, так і адміністративний суди відмовилися розглядати позов заявника проти Вищої комісії по суті. Зокрема, найвищий суд у межах системи адміністративного судочинства ухвалив, що позов підлягав розгляду в цивільних судах (див. пункт 6). Найвищий суд у межах системи цивільного судочинства ухвалив, що позов підлягав розгляду в адміністративних судах (див. пункт 17). Отже, провадження у справі заявника було закрито без розгляду його вимог по суті.

26. На думку Суду, така ситуація становить відмову у правосудді, що порушує саму суть права заявника на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції. З цього випливає, що було порушено це положення.

27. Заявник вимагав 7 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 1 225 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді.

28. Уряд заперечив проти цих вимог.

29. З огляду на наявні у нього документи Суд вважає за розумне присудити заявнику 3 600 євро в якості відшкодування моральної шкоди і задовольняє його вимогу про компенсацію судових та інших витрат у повному обсязі.

1. Оголошує прийнятною скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції стосовно позовів проти Вищої комісії, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 3 600 (три тисячі шістсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 1 225 (одна тисяча двісті двадцять п’ять) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 жовтня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду .