Справа «Будаєва проти України» (Заява № 75485/12)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Будаєва проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 75485/12), яку 27 липня 2012 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Світлана Андріївна Будаєва (далі - заявниця), яка народилася та проживає у м. Одесі,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко з Міністерства юстиції,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 09 лютого 2023 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Ця справа стосується скарг заявниці за статтями 2 і 13 Конвенції на неефективність розслідування та подальшого судового розгляду обставин смерті її сина, до якої, як стверджувалося, були причетні представники держави, а також скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість розгляду її цивільного позову, поданого в межах кримінального провадження.

2. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

3. 28 травня 1993 року син заявниці, керуючи мотоциклом з двома пасажирами, зіткнувся зі службовим автомобілем працівників міліції на вулиці у м. Одесі. Наступного дня від отриманих тілесних ушкоджень він помер у лікарні.

4. 04 червня 1993 року прокуратура Київського району міста Одеси порушила кримінальну справу за фактом смерті сина заявниці.

5. 22 грудня 1993 року заявницю було визнано потерпілою.

6. 25 грудня 1993 року працівнику міліції, який керував службовим автомобілем, було обрано запобіжний захід у виді підписки про невиїзд. 03 січня 1994 року запобіжний захід було скасовано.

7. 17 липня 1994 року слідчий закрив кримінальне провадження щодо Г. у зв’язку з відсутністю в його діях corpus delicti. Ця постанова була скасована у грудні 1994 року.

8. 05 січня 1995 року Г. було пред’явлено обвинувачення і наступного дня йому знову було обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.

9. 16 квітня 1996 року розслідування було закінчено, а 08 травня 1996 року кримінальну справу було направлено до суду для розгляду по суті.

10. 19 серпня 1996 року Г. було оголошено у розшук у зв’язку з його численними неявками у судові засідання та ухвалено постанову про його затримання і взяття під варту.

11. 24 жовтня 2005 року та 11 листопада 2008 року заявницю повідомляли, що працівники міліції все ще розшукували Г. і за результатами перевірки було встановлено, що пошукові заходи були неналежними, а до відповідальних працівників міліції було вжито заходів дисциплінарного впливу.

12. 24 вересня 2009 року Г. затримали.

13. 14 квітня 2010 року Київський районний суд м. Одеси ухвалив обвинувальний вирок, встановивши, що Г. порушив правила безпеки дорожнього руху, перевищив свої посадові повноваження та залишив в небезпеці сина заявниці, і всі ці дії спричинили смерть останнього. Суд обрав Г. покарання у виді позбавлення волі на строк вісім років з позбавленням права керування транспортними засобами на строк три роки і права займатися діяльністю, пов’язаною з робою в правоохоронних органах, на строк п’ять років.

14. 02 грудня 2010 року Апеляційний суд Одеської області скасував зазначений вирок як необґрунтований та направив справу прокурору на додаткове розслідування. Апеляційний суд зазначив, що наявні докази на підтримку викладу подій заявниці вказували, що Г. міг діяти навмисно для того, аби зупинити мотоцикл, і його дії могли бути неналежним чином кваліфіковані згідно з кримінальним законодавством. Він також визнав, що заходи, вжиті для встановлення місцезнаходження Г., були неналежними з огляду на його неспростовані твердження, що він завжди жив у своїй квартирі в Росії і нічого не знав про те, що його розшукували працівники міліції в Україні.

15. 23 серпня 2011 року, після закінчення додаткового розслідування, Приморський районний суд м. Одеси ухвалив обвинувальний вирок, в якому вказав, що Г. порушив правила безпеки дорожнього руху та перевищив свої посадові повноваження, і ці дії спричинили смерть сина заявниці. Суд звільнив Г. від кримінальної відповідальності у зв’язку зі спливом строку давності. Того дня його звільнили з-під варти.

16. 24 січня 2012 року Апеляційний суд Одеської області скасував вирок від 23 серпня 2011 року та направив справу до суду першої інстанції на новий розгляд.

17. 08 жовтня 2014 року Приморський районний суд міста Одеси направив справу прокурору на додаткове розслідування з метою встановлення обставин, за яких дії Г. могли бути неправильно кваліфіковані.

18. 10 листопада 2015 року прокурор затвердив обвинувальний акт щодо Г. та направив справу до суду.

19. 16 листопада 2016 року Київський районний суд м. Одеси повернув обвинувальний акт прокурору для усунення процесуальних недоліків.

20. Станом на лютий 2017 року додаткове розслідування усе ще тривало. Сторони не повідомили Суд про подальші події у зв’язку з цим.

21. Заявниця скаржилася за статтею 2 і 13 Конвенції на те, що розслідування та подальший судовий розгляд обставин смерті її сина не були ефективними. Заявниця також скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що її цивільний позов про відшкодування шкоди залишався без розгляду протягом тривалого часу.

22. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що зазначені скарги мають розглядатися лише за статтею 2 Конвенції (див. рішення у справі "Ігор Шевченко проти України" (Igor Shevchenko v. Ukraine), заява № 22737/04, пункт 38, від 12 січня 2012 року).

23. Уряд стверджував, що період розслідування до 11 вересня 1997 року (дата набрання чинності Конвенцією щодо України) не підпадає під юрисдикцію ratione temporis Суду, але відповідні події, які відбулися до цієї дати, повинні бути враховані. Уряд також зазначив, що компетентні органи досудового розслідування продемонстрували готовність провести ретельне розслідування та діяли з належною ретельністю, щоб встановити обставини смерті сина заявниці та осіб, причетних до злочину.

24. Заявниця не погодилася та підтримала свої скарги.

25. Насамперед Суд зазначає, що первинне розслідування події, яка призвела до смерті сина заявниці, було розпочато 04 червня 1993 року та закінчено до 11 вересня 1997 року, тому цей період не підпадає під сферу дії юрисдикції ratione temporis Суду, у зв’язку з чим відповідну частину заяви слід визнати неприйнятною відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції. Однак, щоб оцінити контекст та оскаржувану ситуацію у цілому, Суд візьме до уваги відповідні факти, які мали місце до дати набрання Конвенцією чинності щодо України (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Мілановіч проти Сербії" (<...>), заява № 44614/07, пункт 78, від 14 грудня 2010 року).

26. Стосовно періоду після 11 вересня 1997 року Суд зазначає, що процесуальний аспект статті 2 Конвенції можна вважати відокремленим обов’язком, особливо у справах, в яких значну частину провадження було здійснено або мало бути здійснено після відповідної дати (див. рішення у справі "Шиліх проти Словенії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 71463/01, пункт 159, від 09 квітня 2009 року). Отже, ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

27. Суд зауважує, що цю справу слід розглядати з точки зору зобов’язання держави провести ефективне розслідування за процесуальним аспектом статті 2 Конвенції. Відповідні загальні принципи щодо ефективності розслідування наведені в рішенні у справі "Мустафа Тунч і Феджіре Тунч проти Туреччини" [ВП] (<...>) [GC], заява № 24014/05, пункти 169-182, від 14 квітня 2015 року). Зокрема, після виникнення зобов’язання провести розслідування дотримання процесуальних вимог за статтею 2 Конвенції оцінюється на підставі декількох основних критеріїв: належність слідчих дій, оперативність розслідування, залучення членів родини померлого та незалежність розслідування. Ці елементи є взаємопов’язаними і кожен з них окремо не може бути самоціллю (див. згадане рішення у справі "Мустафа Тунч і Феджіре Тунч проти Туреччини" (<...>), пункт 225).

28. До того ж це зобов’язання провести ефективне розслідування не є обов’язком досягнення результатів, а обов’язком вжиття заходів. Суд погоджується, що не кожне розслідування обов’язково має бути успішним або дійти висновку, який співпадає з викладом подій скаржника. Проте воно, у принципі, має бути здатним призвести до встановлення фактів справи, а якщо твердження виявляться правдивими - до встановлення та покарання винних осіб (див. рішення у справі "Пол та Одрі Едвардс проти Сполученого Королівства" (Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom), заява № 46477/99, пункт 71, ЄСПЛ 2002-II).

29. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд насамперед зазначає, що розслідування смерті сина заявниці було розпочато 04 червня 1993 року, через декілька днів після того, як сталася подія, і все ще триває.

30. Суд також зауважує, що розслідування характеризувалося такими суттєвими недоліками:

(i) національні органи влади самі визнали, що заходи, вжиті для встановлення місцезнаходження Г., працівника міліції, причетного до смерті сина заявниці, були неналежними і Г. перебував у розшуку близько тринадцяти років (див. рішення у справі "Меркулова проти України" (Merkulova v. Ukraine), заява № 21454/04, пункт 58, від 03 березня 2011 року);

(ii) версія подій заявниці, що Г. міг діяти навмисно, щоб зупинити мотоцикл, яким керував її син, ніколи не була належним чином розслідувана (див. рішення у справі "Юрій Слюсар проти України" (Yuriy Slyusar v. Ukraine), заява № 39797/05, пункти 86 і 87, від 17 січня 2013 року);

(iii) національні суди критикували розслідування у зв’язку з невстановленням обставин події, і це могло призвести до неправильної кваліфікації дій Г. (див. рішення у справі "Принда проти України" (Prynda v. Ukraine), заява № 10904/05, пункт 56, від 31 липня 2012 року);

(iv) кримінальну справу декілька разів повертали на додаткове розслідування внаслідок невжиття слідчими достатніх заходів (див. рішення у справі "Антонов проти України" (Antonov v. Ukraine), заява № 28096/04, пункт 50, від 03 листопада 2011 року); і

(v) недостатня ретельність та оперативність підірвали здатність органів державної влади встановити обставини справи (див. рішення у справі "Зубкова проти України" (Zubkova v. Ukraine), заява № 36660/08, пункт 40, від 17 жовтня 2013 року).

31. З огляду на свою усталену практику з цього питання (див. рішення у справі "Поживотько проти України" (Pozhyvotko v. Ukraine), заява № 42752/08, від 17 жовтня 2013 року) Суд доходить висновку, що у цій справі розслідування обставин смерті сина заявниці не відповідало критерію ефективності.

32. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 2 Конвенції.

33. Заявниця вимагала 100 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, спричиненої порушенням її прав, гарантованих Конвенцією, а також компенсації витрат, понесених у зв’язку із захистом її прав.

34. Уряд стверджував, що сума, яка вимагалася, була надмірною та необґрунтованою.

35. З огляду на наявні у нього документи та підхід в аналогічних справах проти України (див., наприклад, рішення у справі "Басюк проти України" (Basyuk v. Ukraine), заява № 51151/10, від 05 листопада 2015 року) щодо відшкодування моральної шкоди Суд вважає за доцільне присудити заявниці 6 000 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

36. Стосовно судових витрат, то відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії Суд вважає, що немає підстав присуджувати якусь суму.

1. Оголошує прийнятною скаргу за процесуальним аспектом статті 2 Конвенції щодо періоду проведення провадження на національному рівні після 11 вересня 1997 року, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушено процесуальний аспект статті 2 Конвенції.

3. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 6 000 (шість тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 09 березня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду .