Справа «Генеральний будівельний менеджмент» проти України» (Заява № 11925/09)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Генеральний будівельний менеджмент" проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Івана Джеліч (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Арнфінн Бордсен (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву, яку 16 лютого 2009 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) українське приватне підприємство "Генеральний будівельний менеджмент" (далі - підприємство-заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скаргу на стверджуване порушення прав підприємства-заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції внаслідок перегляду двох остаточних рішень, ухвалених на його користь, та визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 02 червня 2022 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Підприємство-заявник скаржилося за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що національні суди скасували два остаточні рішення, ухвалені на його користь, після закінчення строку для подання апеляційної скарги, порушивши принцип юридичної визначеності.

2. Підприємство-заявник було зареєстровано у м. Одесі. В Суді його представляли п. М. Тарахкало та пані О. Проценко - юристи, які практикують у м. Києві.

3. Уряд представляла виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук з Міністерства юстиції.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 02 грудня 2004 року підприємство-заявник уклало договір купівлі-продажу (далі - договір) з Одеською обласною спілкою споживчих товариств (далі - спілка), згідно з яким спілка мала передати підприємству-заявнику право власності на її дочірнє підприємство "Б." як на цілісний майновий комплекс. Договір мав бути нотаріально посвідчений протягом одного року з моменту його підписання.

6. 09 грудня 2004 року обидві сторони підписали акт приймання-передачі, який передбачав згідно з договором передачу спілкою підприємству-заявнику десяти визначених житлових будинків та однієї прибудови (далі - житлові будинки).

A. Остаточне рішення від 20 грудня 2005 року

7. У листопаді 2005 року підприємство-заявник звернулося до Господарського суду Одеської області (далі - господарський суд) з позовом про визнання договору дійсним на тій підставі, що сторони виконали свої зобов’язання за ним, тоді як спілка ухилилася від його нотаріального посвідчення. У відповідь спілка погодилась з позовними вимогами підприємства-заявника.

8. Остаточним рішенням від 20 грудня 2005 року господарський суд визнав договір дійсним на підставі статті 220 Цивільного кодексу України, встановивши, inter alia, що продавець-1 передав, а покупець прийняв оборотні активи, що було відображено в акті приймання-передачі активів (див. пункт 6). На підставі цього рішення у жовтні 2006 року міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об’єктів нерухомості зареєструвало право власності підприємства-заявника на дев’ять житлових будинків.

_________

-1Виправлено 14 жовтня 2022 року: слово було "покупець".

B. Заява про перегляд остаточного рішення від 20 грудня 2005 року за нововиявленими обставинами

9. 29 січня 2007 року господарський суд відмовив спілці у прийнятті до розгляду заяви від 02 листопада 2006 року про перегляд остаточного рішення від 20 грудня 2005 року, як стверджувалося, за нововиявленими обставинами. Суд встановив, що факт, на який посилалася спілка, був їй відомий, але вона не вказувала про нього раніше. 15 травня 2007 року Одеський апеляційний господарський суд (далі - апеляційний суд) залишив цю ухвалу без змін.

C. Ухвала про роз’яснення рішення суду

10. 25 червня 2007 року господарський суд задовольнив заяву спілки про роз’яснення остаточного рішення від 20 грудня 2005 року. Суд роз’яснив, що підприємство-заявник набув право власності на десять житлових будинків (далі - ухвала про роз’яснення рішення суду). Апеляційний суд відмовив спілці у прийнятті до розгляду апеляційної скарги, оскільки ухвала про роз’яснення рішення суду оскарженню не підлягала.

D. Поновлення строку для подання апеляційної скарги на остаточне рішення від 20 грудня 2005 року та новий розгляд справи

11. 17 жовтня 2007 року спілка подала апеляційну скаргу на "остаточне рішення від 20 грудня 2005 року в редакції ухвали про роз’яснення рішення суду" та заявила клопотання про поновлення строку для подання апеляційної скарги.

12. 22 жовтня 2007 року апеляційний суд поновив строк для подання апеляційної скарги, визнавши причини клопотання поважними.

13. 23 червня 2008 року суд частково задовольнив апеляційну скаргу, скасував "остаточне рішення від 20 грудня 2005 року в редакції ухвали про роз’яснення рішення суду", і припинив провадження по справі у зв’язку з непідвідомчістю справи господарському суду, оскільки фізичні особи-власники квартир у житлових будинках мали долучитися до провадження. Підприємство-заявник подало касаційну скаргу, в якій просило Вищий господарський суд України (далі - ВГСУ) скасувати постанову апеляційного суду та залишити без змін остаточне рішення від 20 грудня 2005 року.

14. Постановою від 23 жовтня 2008 року ВГСУ відмовив у задоволенні позовних вимог, викладених у касаційній скарзі підприємства-заявника. Проте він встановив, що апеляційний суд не міг переглядати "остаточне рішення від 20 грудня 2005 року в редакції ухвали про роз’яснення рішення суду", оскільки ухвала про роз’яснення рішення суду не була актом правосуддя, а лише роз’яснювала зміст рішення від 20 грудня 2005 року. Таким чином, суд дійшов висновку, що апеляційний суд незаконно поновив строк для подання апеляційної скарги. Водночас суд встановив, що остаточне рішення від 20 грудня 2005 року не могло вважатися законним і обґрунтованим. Він встановив, що господарський суд неправильно застосував частину другу статті 220 Цивільного кодексу України, оскільки не було встановлено сторін договору, його предмет, відповідність змісту договору вимогам чинного законодавства, причину, через яку договір не був посвідчений нотаріально. ВГСУ скасував остаточне рішення від 20 грудня 2005 року і постанову від 23 червня 2008 року, направивши справу до господарського суду на новий розгляд. Підприємство-заявник безуспішно зверталося до Верховного Суду України про перегляд цієї постанови.

15. 15 червня 2009 року господарський суд відмовив у задоволенні позовних вимог підприємства-заявника та визнав договір недійсним, встановивши недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору. Господарський суд також посилався на своє рішення від 15 червня 2007 року у справі № 9/69-07-1394 (Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку "Високий"), в якому було визнано недійсним договірне зобов’язання щодо передачі житлового фонду спілки, передбачене договором від 02 грудня 2004 року.

16. Ухвалами від 25 серпня та 17 грудня 2009 року апеляційний суд та ВГСУ відповідно залишали це рішення господарського суду без змін. 11 березня 2010 року Верховний Суд України відмовив підприємству-заявнику у порушенні провадження з перегляду цих рішень у касаційному порядку.

17. 21 вересня 2011 року підприємство-заявник подало до Суду окрему заяву, в якій містилися нові факти та скарги стосовно одного з житлових будинків (далі - спірна будівля) (див. пункт 6).

A. Остаточне рішення від 10 березня 2006 року

18. 10 березня 2006 року господарський суд задовольнив позовні вимоги підприємства-заявника (далі - остаточне рішення від 10 березня 2006 року), визнав його власником спірної будівлі та зобов’язав спілку передати її підприємству-заявнику згідно з актом, зазначеним у пункті 6.

B. Продовження строку для подання апеляційної скарги на остаточне рішення від 10 березня 2006 року

19. Після невдалої спроби пана Ж. домогтися перегляду остаточного рішення від 10 березня 2006 року за нововиявленими обставинами, 04 листопада 2010 року апеляційний суд задовольнив скаргу пані Ж., його колишньої дружини, про поновлення строку для подання апеляційної скарги на це рішення.

20. 23 листопада 2010 року цей суд скасував остаточне рішення від 10 березня 2006 року та встановив, що підприємство-заявник не мало права власності на спірну будівлю. При цьому він посилався на обидва рішення, зазначені в пункті 15, і дійшов висновку, що принцип юридичної визначеності дозволяв переглядати судові рішення з метою виправлення суттєвих помилок, як у цій справі. Підприємство-заявник подало касаційну скаргу. Воно не надало копію цього документа Суду.

21. 21 березня 2011 року ВГСУ залишив постанову апеляційного суду без змін. Хоча він зазначив у загальних формулюваннях, що підприємство-заявник скаржилося на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, ВГСУ не розглядав питання res judicata стосовно остаточного рішення від 10 березня 2006 року.

22. Частиною другою статті 220 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року передбачено, що суд може визнати договір дійсним, якщо сторони домовилися стосовно усіх істотних умов договору, відбулося повне або часткове виконання їхніх зобов’язань за договором, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення. У цьому випадку нотаріальне посвідчення договору більше не вимагалося.

23. Стаття 107 Господарського процесуального кодексу України від 06 листопада 1991 року у редакції, чинній станом на 23 жовтня 2008 року, передбачала, що сторони у справі мали право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції, яке набрало законної сили, або постанову апеляційного суду. Стаття 110 передбачала, inter alia, що касаційна скарга могла бути подана протягом одного місяця з дня набрання відповідним рішенням законної сили. 03 серпня 2010 року до статті 107 було внесено зміни, які вимагали перегляду рішення суду першої інстанції апеляційною інстанцією до його розгляду касаційною інстанцією. 07 січня 2018 року до частини другої статті 17 було внесено зміни щодо недопущення касаційного оскарження рішення суду першої інстанції без його перегляду в апеляційному порядку.

24. Підприємство-заявник скаржилося на те, що скасування остаточних рішень, ухвалених на його користь 20 грудня 2005 року та 10 березня 2006 року, порушило принцип юридичної визначеності. Воно посилалося на пункт 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якого передбачає:

"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом,..., який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...".

A. Перше провадження

1. Прийнятність

25. Уряд не висунув заперечень щодо прийнятності скарги за цим пунктом. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції і не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

(a) Доводи сторін

26. Підприємство-заявник підтримало свою скаргу.

27. Уряд доводив, що перегляд остаточного рішення 2005 року був виправданим, оскільки обумовлювався особливими та непереборними обставинами. Зокрема, господарський суд припустився "суттєвої помилки", визнавши договір дійсним, оскільки той не був нотаріально посвідчений та зареєстрований, як вимагалося законодавством. До того ж Уряд стверджував, що права власників квартир, розташованих у житлових будинках, на мирне володіння своїм майном були захищені. Насамкінець, він стверджував, що підприємство-заявник користувалося всіма процесуальними гарантіями під час нового розгляду справи.

(b) Оцінка Суду

28. Загальні принципи, які стосуються цієї справи, наведені в рішенні у справі "Дія 97" проти України" (Diya 97 v. Ukraine), заява № 19164/04, пункти 46 і 47, від 21 жовтня 2010 року).

29. Суд зазначає, що основне питання першого провадження стосується скасування ВГСУ рішення від 20 грудня 2005 року майже через три роки після того, як це рішення набрало законної сили. Відповідне скасування відбулося після розгляду у другій інстанції, розпочатого у результаті поновлення апеляційним судом строку для подання апеляційної скарги на рішення від 20 грудня 2005 року. Варто зазначити, що ВГСУ визнав незаконним таке поновлення строку і на цій підставі скасував постанову апеляційного суду від 23 червня 2008 року. Він також провів додатковий незалежний розгляд рішення від 20 грудня 2005 року і дійшов висновку, що воно було незаконним і недостатньо обґрунтованим. На цій підставі він скасував це рішення та направив справу на новий розгляд господарським судом як судом першої інстанції. При цьому ВГСУ не посилався на положення законодавства, яке б дозволяло ухвалення такого рішення за цих обставин. У зв’язку з цим варто зазначити, що касаційне провадження було розпочато за скаргою підприємства-заявника, в якій воно не оскаржувало рішення від 20 грудня 2005 року, а лише постанову апеляційного суду від 23 червня 2008 року. Навіть припустивши, що касаційна скарга підприємства-заявника могла тлумачитися як така, що стосувалася цього рішення також, ВГСУ не пояснив, чому цю скаргу слід вважати поданою з дотриманням одномісячного строку, встановленого статтею 110 Господарського процесуального кодексу України (див. пункт 23). Ні ВГСУ у його постанові, ні Уряд у своїх доводах не надали пояснень і підтверджуючих документів, що ВГСУ мав повноваження розглядати це рішення за власною ініціативою.

30. З огляду на наведене Суд вважає, що ВГСУ знехтував точними та чіткими процесуальними нормами, які регулюють відправлення правосуддя, нівелювавши весь судовий розгляд, який завершився ухваленням остаточного рішення суду, яке підлягало виконанню. За таких обставин, коли розгляд не був проведений згідно з вимогами національного процесуального законодавства, Суд не повинен встановлювати, чи було оскаржуване скасування виправданим з підстав, наведених Урядом (див. пункт 27).

31. Суд доходить висновку, що в першому провадженні було порушено вимогу стосовно справедливого розгляду справи, закріплену в пункті 1 статті 6 Конвенції.

B. Друге провадження

1. Доводи сторін

32. Підприємство-заявник повторило, що строк для подання апеляційної скарги на остаточне рішення 2006 року в листопаді 2010 року був поновлений без поважної причини.

33. Уряд доводив, що національні органи влади мали вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства, у тому числі застосування процесуальних норм, які регулюють такі строки. До того ж апеляційний суд встановив суттєву помилку у тому, що договір купівлі-продажу не був посвідчений, а остаточне рішення від 20 грудня 2005 року, яке мало вирішальне значення у справі, було скасовано.

2. Оцінка Суду

34. Друге провадження стосується скасування ВГСУ остаточного рішення від 10 березня 2006 року. Це рішення було датоване після поновлення строку для подання апеляційної скарги апеляційним судом на вимогу третьої особи. Заявник оскаржив постанову апеляційного суду шляхом подання касаційної скарги, не надавши копію своєї скарги Суду (див. пункт 20). За цих обставин Суд не має можливості оцінити, чи порушувало підприємство-заявник питання res judicata під час розгляду справи ВГСУ. Крім того, підприємство-заявник, яке отримувало правову допомогу, не пояснило, чому воно не надало цей документ Суду (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Лялюк проти України" [Комітет] (Lyalyuk v. Ukraine) [Committee], заява № 38839/07, пункти 24 і 26, від 10 червня 2021 року).

35. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена згідно з підпунктом "а" пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції.

36. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

37. Підприємство-заявник вимагало 4 116 495 доларів США в якості відшкодування матеріальної шкоди за скасування остаточного рішення від 20 грудня 2005 року і 104 104 долари США в якості відшкодування матеріальної шкоди за скасування остаточного рішення від 10 березня 2006 року. Воно не висувало вимог щодо відшкодування моральної шкоди.

38. Уряд доводив, що зазначені вимоги були необґрунтованими, а причинно-наслідкового зв’язку між стверджуваними підприємством-заявником порушеннями та його вимогами про відшкодування матеріальної шкоди не було.

39. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленими порушеннями та стверджуваною матеріальною шкодою. Тому він відхиляє цю вимогу.

B. Судові та інші витрати

40. Підприємство-заявник вимагало 3 750 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, надану під час провадження у Суді. Воно подало акт виконаних робіт на цю суму від одного зі своїх захисників, п. Тарахкала.

41. Уряд вважав цю суму надмірною, оскільки робота захисника обмежувалася підготовкою зауважень підприємства-заявника у відповідь на зауваження Уряду та вимоги про справедливу сатисфакцію.

42. Суд присуджує підприємству-заявнику 850 євро в якості компенсації судових та інших витрат, а також додатково суму будь-якого податку, що може на неї нараховуватися. Ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок представника заявника, п. Тарахкала, як просило підприємство-заявник (див., наприклад, рішення у справі "Хлаіфія та інші проти Італії" [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288, від 15 грудня 2016 року).

1. Оголошує прийнятною скаргу на скасування остаточного рішення від 20 грудня 2005 року, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку зі скасуванням остаточного рішення від 20 грудня 2005 року.

3. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити підприємству-заявнику 850 (вісімсот п’ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на цю суму, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок представника заявника, пана Тарахкала, ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог підприємства-заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду .