Справа «Бабіч проти України» (Заява № 54014/13)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Бабіч проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Маттіас Гуйомар (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 54014/13), яку 11 серпня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Дмитро Васильович Бабіч, 1974 року народження, що тримається під вартою у м. Лисичанську (далі - заявник), якого у Суді представляв п. С.С. Мєдвєдєв - юрист, який практикує у м. Лисичанську,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції, про скарги за пунктами 1 та 4 статті 5 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 10 березня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується стверджуваного свавільного тримання заявника під вартою відповідно до постанови суду від 10 липня 2013 року, що становило порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, та відсутності ефективної процедури, за допомогою якої заявник міг домогтися перегляду законності тримання його під вартою, усупереч пункту 4 статті 5 Конвенції.

2. 20 вересня 2012 року заявника затримали за підозрою в участі в низці шахрайських дій з нерухомим майном спільно з декількома іншими особами.

3. 21 вересня 2012 року Ленінський районний суд міста Луганська обрав заявнику запобіжний захід у виді тримання під вартою, посилаючись на тяжкість злочинів, у вчиненні яких він обвинувачувався, і зазначаючи, що, перебуваючи на волі, він міг перешкоджати встановленню істини у його справі або переховуватися. Суд звернув особливу увагу на те, що заявник офіційно працював за межами м. Лисичанська, тоді як м. Лисичанськ було містом, в якому він був зареєстрований.

4. 05 жовтня 2012 року Апеляційний суд Луганської області задовольнив апеляційну скаргу заявника на цю постанову та звільнив його під підписку про невиїзд. Зокрема, суд зазначив, що тримання заявника під вартою було необґрунтованим, враховуючи, що він постійно проживав у м. Лисичанську; у нього була сім’я, у тому числі двоє неповнолітніх дітей і мати похилого віку, яких він утримував; він був офіційно працевлаштований; надав позитивні характеристики і не мав судимостей. Суд також зазначив, що стверджувана роль заявника у злочинах, у вчиненні яких він обвинувачувався (за участю інших осіб), була незначною.

5. 18 листопада 2012 року справу заявника передали до Лисичанського міського суду (далі - Лисичанський суд).

6. 10 липня 2013 року прокурор звернувся до суду з клопотанням про обрання заявнику запобіжного заходу у виді тримання під вартою, посилаючись на тяжкість злочинів, у вчиненні яких він обвинувачувався, і на те, що у випадку визнання його винним йому загрожуватиме покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки. Прокурор також стверджував, не навівши жодних деталей, що, перебуваючи на волі, заявник перешкоджав встановленню істини у справі та впливав на свідків, щоб вони або відмовилися давати показання, або дали неправдиві показання.

7. Лисичанський суд задовольнив клопотання того ж дня, коли його було подано, посилаючись на тяжкість злочинів, у вчиненні яких обвинувачувався заявник, і необхідність запобігти його переховуванню, перешкоджанню встановленню істини у справі та продовженню злочинної діяльності. Суд також посилався на необхідність забезпечити виконання процесуальних рішень. Відповідно до чинного законодавства ця постанова оскарженню не підлягала.

8. Перебуваючи під вартою, заявник звертався до Лисичанського суду та Апеляційного суду Луганської області зі скаргами, вимагаючи звільнити його з-під варти, але безуспішно. 11 липня 2014 року заявника звільнили з-під варти після ухвалення вироку суду першої інстанції від 08 липня 2014 року, яким його було визнано винним за всіма пунктами обвинувачення, але звільнено від відбування покарання.

9. Заявник стверджував, що постанова Ленінського районного суду від 21 вересня 2012 року про обрання йому запобіжного заходу у виді тримання під вартою, в якій було вказано посилання на ті самі підстави для тримання його під вартою, що й у постанові Лисичанського суду від 10 липня 2013 року, вже була скасована як необґрунтована. Після звільнення з-під варти у 2012 році він сумлінно з’являвся до слідчих органів і відвідував судові засідання за викликами, й не було доказів, що він чинив тиск на свідків, будь-яким чином фальсифікував докази чи перешкоджав встановленню істини у справі. Уряд заперечив проти тверджень заявника, доводячи, що постанова суду першої інстанції про тримання його під вартою була законною, необхідною і виправданою.

10. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

11. Застосовна практика узагальнена, наприклад, в рішеннях у справах "Ассанідзе проти Грузії" [ВП] (Assanidze v. Georgia) [GC], заява № 71503/01, пункт 171, ЄСПЛ 2004-II), "Вінтерверп проти Нідерландів" (Winterwerp v. the Netherlands), рішення від 24 жовтня 1979 року, пункт 45, Серія А № 33), "Нештяк проти Словаччини" (<...>), заява № 65559/01, пункт 74, від 27 лютого 2007 року), та "Хайредінов проти України" (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, пункти 27 і 28, від 14 жовтня 2010 року.

12. У цій справі 10 липня 2013 року з огляду на тяжкість та характер відповідних злочинів Лисичанський суд ухвалив постанову про зміну застосованого до заявника запобіжного заходу з підписки про невиїзд на тримання під вартою. Ні зауваження Уряду, ні наявні матеріали не свідчать про те, що Лисичанський суд здійснив належну оцінку фактів щодо необхідності застосування такого запобіжного заходу за цих обставин. Посилаючись на існування ризику переховування заявника, впливу на свідків або перешкоджання встановленню істини у справі, Лисичанський суд не навів жодних додаткових обґрунтувань для своєї постанови. Крім того, Лисичанський суд не пояснив, чи порушував заявник підписку про невиїзд під час досудового розслідування та судового розгляду, тобто у період з 05 жовтня 2012 року по 10 липня 2013 року.

13. У контексті викладеного Суд вважає, що постанова Лисичанського суду від 10 липня 2013 року не забезпечила заявнику належного захисту від свавілля, що є невід’ємним елементом законності тримання під вартою у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції. Таким чином, тримання заявника під вартою на підставі постанови від 10 липня 2013 року було порушенням цього положення.

14. Заявник також скаржився за статтею 13 Конвенції на те, що він не мав у своєму розпорядженні ефективної процедури, за допомогою якої міг оскаржити законність тримання його під вартою. Оскільки ця скарга охоплюється усталеною практикою Суду, вона має розглядатися за пунктом 4 статті 5 Конвенції. Скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною. Розглянувши всі наявні у нього матеріали, Суд доходить висновку, що ця скарга свідчить про порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у контексті висновків в рішенні у справі "Молодорич проти України" (Molodorych v. Ukraine), заява № 2161/02, пункти 104-110, від 28 жовтня 2010 року.

15. Не навівши жодного обґрунтування, заявник вимагав 30000 євро в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

16. Уряд заперечив проти цієї вимоги.

17. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням і стверджуваною матеріальною шкодою; тому він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, він присуджує заявнику 2300 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику.

18. Суд також вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 2300 (дві тисячі триста) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти-1.

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 20 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

-1 Виправлено 17 жовтня 2022 року: було додано такий текст: "на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі".