Справа «Мітсопулос проти України» (Заява № 62006/09)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Мітсопулос проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<...>), Голова,

Йован Ілієвський (<...>),

Івана Джеліч (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 62006/09), яку 15 листопада 2009 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Греції п. Атанасіос Георгіос Мітсопулос (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції та за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо відновлення провадження у справі заявника і скасування ухваленого на його користь рішення, яке набрало законної сили і підлягало виконанню, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

той факт, що Уряд Греції не висловив бажання скористатися своїм правом брати участь у провадженні (пункт 1 статті 36 Конвенції),

після обговорення за зачиненими дверима 18 листопада 2021 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. У цій справі заявник скаржився на те, що перегляд "за нововиявленими обставинами" та подальше скасування ухваленого на його користь рішення, яке набрало законної сили і підлягало виконанню, у завершеному цивільному провадженні були невиправданими, а тому суперечили пункту 1 статті 6 Конвенції. Він також стверджував про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку зі скасуванням рішення суду, оскільки втратив визнане право власності на спірне майно.

2. Заявник народився у 1959 році та проживає у м. Києві. Заявника представляв п. В. Тетерський - юрист, який практикує у м. Києві.

3. Уряд України представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 23 вересня 2002 року заявник придбав будинок у приватної особи.

6. У січні 2003 року ця особа звернулася до Оболонського районного суду міста Києва з цивільним позовом, оскаржуючи дійсність договору купівлі-продажу.

7. У березні 2003 року заявник подав зустрічний позов до того ж суду, по суті вимагаючи визнання його права власності на спірний будинок.

8. Згодом до провадження приєдналися декілька інших осіб, у тому числі М., у власності якої будинок перебував щонайменше до 07 листопада 2007 року (див. пункт 9).

9. Після декількох повторних розглядів справи 22 січня 2007 року Оболонський районний суд частково задовольнив позов заявника, визнавши його право власності на будинок з господарчими та побутовими будівлями і спорудами. 07 листопада 2007 року Верховний Суд України залишив це рішення без змін, і, таким чином, у цей день воно набрало законної сили та стало обов’язковим для виконання.

10. У квітні 2009 року М. звернулася до Оболонського районного суду із заявою про перегляд рішення від 22 січня 2007 року "за нововиявленими обставинами" (див. пункт 14). М. стверджувала, що під час первинного судового розгляду не знала, що будинок був реконструйований настільки, що більше не міг розглядатися як предмет спірного договору купівлі-продажу. Вона додала, що ремонт проводився під наглядом її представника.

11. Заявник оскаржив цю заяву, стверджуючи, що під час провадження будинок перебував у власності та під контролем М., а тому вона знала про реконструкцію. Крім того, її заява про перегляд рішення від 22 січня 2007 року була подана після закінчення встановленого строку.

12. 20 травня 2009 року Оболонський районний суд задовольнив заяву М., скасувавши рішення від 22 січня 2007 року, та відновив розгляд справи по суті. Суд встановив, що "дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення сторін, вважає можливим задовольнити заяву". Суд не надав додаткових обґрунтувань у зв’язку з цим.

13. Відновлене провадження включало у себе декілька повторних розглядів справи по суті і зрештою закінчилося ухваленням остаточного рішення Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ 27 квітня 2016 року, яким було залишено без змін рішення Апеляційного суду міста Києва від 03 листопада 2015 року про часткове задоволення вимог заявника. Зокрема, було визнано його право власності на будинок, але таке визнання не поширювалося на прибудови та надбудови, а також усі поліпшення, проведені у всьому будинку після 23 вересня 2002 року. Крім того, його опонентів зобов’язали не чинити перешкод у користуванні ним своїм правом власності на будинок.

14. Згідно з відповідними процесуальними положеннями (статті 361 і 362 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року) у редакції, чинній на момент подій, рішення та ухвали судів першої інстанції, апеляційних і касаційних судів могли бути переглянуті "у зв’язку з нововиявленими обставинами". Було визначено чотири підстави для такого перегляду, а саме: (i) істотні обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звернулася із заявою про перегляд справи, на час розгляду справи; (ii) встановлені вироком суду у кримінальній справі, що набрав законної сили, завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягли за собою ухвалення незаконного або необґрунтованого рішення; (iii) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, що підлягають перегляду; і (iv) встановлення Конституційним Судом України неконституційності закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосовного судом під час вирішення справи, якщо рішення суду ще не виконане. Заяви про перегляд справи у зв’язку з нововиявленими обставинами мали бути подані до суду протягом трьох місяців з дня, коли заявнику стало відомо або він мав дізнатися про обставини, що були підставою для такого перегляду.

15. Після повідомлення про заяву Уряд держави-відповідача у жовтні 2018 року заявник, посилаючись, по суті, на статті 6 і 8 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, подав нові скарги щодо невиконання рішення Апеляційного суду міста Києва від 03 листопада 2015 року (див. пункт 13), стверджуваної відсутності доступу до відповідного майна та процесу розгляду інших пов’язаних з цим проваджень, деякі з яких все ще тривали.

16. На думку Суду, ці нові скарги не є уточненням первинних скарг заявника до Суду, щодо яких сторони вже надали зауваження. Отже, Суд вважає неналежним розгляд зазначених скарг у контексті цієї справи (див. рішення у справі "Пиряник проти України" (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).

17. Заявник скаржився на те, що перегляд і скасування рішення Оболонського районного суду від 22 січня 2007 року, яке набрало законної сили та підлягало виконанню, не ґрунтувалися на "особливих і непереборних обставинах" та не стосувалися "сумлінної спроби виправити судову помилку". Він також скаржився на те, що оскаржуване скасування призвело до незаконного позбавлення його майна. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, відповідні положення яких передбачають:

"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...".

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

...".

А. Прийнятність

18. Суд зазначає, що первинне провадження (закінчене у 2007 році) та відновлене провадження (закінчене у 2016 році) завершилися сприятливим для заявника результатом: його право власності на будинок було визнано в обох випадках. Однак, всупереч твердженням Уряду, у рішенні Оболонського районного суду від 22 січня 2007 року, щодо скасування якого скаржився заявник, також було визнано його право власності на господарчі та побутові будівлі і споруди, тоді як такого визнання не було у рішенні Апеляційного суду міста Києва від 03 листопада 2015 року, у подальшому залишеного без змін остаточною ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, якою було закінчено провадження у цій справі (див. пункти 9 і 13). До того ж останні судові рішення не передбачали відшкодування негативних наслідків скасування рішення від 22 січня 2007 року, які включали у себе по суті неспроможність заявника більше шести років користуватися визнаним цим рішенням правом власності на будинок. А тому заперечення Уряду щодо статусу заявника як потерпілого у зв’язку з його скаргою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції слід відхилити.

19. Суд зазначає, що скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції не є ані явно необґрунтованими, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

В. Суть

20. Відповідні загальні принципи наведені, серед багатьох інших джерел, в рішеннях у справах "Правєдная проти Росії" (Pravednaya v. Russia), заява № 69529/01, пункти 24, 25 та 38-40, від 18 листопада 2004 року, та "Лізанець проти України" (Lizanets v. Ukraine), заява № 6725/03, пункти 31 і 32, від 31 травня 2007 року.

21. У цій справі рішення Оболонського районного суду від 22 січня 2007 року, яке набрало законної сили і підлягало виконанню, та яким було визнано право власності заявника на спірне майно, переглянули та скасували у зв’язку з "нововиявленими обставинами". Це було зроблено в надзвичайному порядку за заявою, поданою стороною першого провадження М. на підставі відповідної процедури, передбаченої Цивільним процесуальним кодексом України 2004 року, що саме собою не є несумісним з вимогами справедливого судового розгляду (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі "Правєдная проти Росії" (Pravednaya v. Russia), пункт 28). Однак відповідна заява, подана в надзвичайному порядку, не містила вказівок, що рішення, яке в ній оскаржувалося, характеризувалося серйозною судовою помилкою або несправедливим відправленням правосуддя. До того ж ця заява ґрунтувалася на суперечливих аргументах: як стверджувалося, М. не знала про результат реконструкції будинку, хоча вона її замовила, і така реконструкція проводилася, коли будинок перебував у її власності (див. пункти 8 та 10). Хоча у своїх коментарях до згаданої заяви заявник конкретно вказав на це протиріччя та загалом на відсутність вагомих підстав для запитуваного перегляду, Оболонський районний суд просто підтримав доводи М., не навівши додаткового пояснення у зв’язку з цим (див. пункти 11 і 12).

22. Таким чином, Суд доходить висновку, що перегляд і скасування рішення Оболонського районного суду від 22 січня 2007 року, яке набрало законної сили і підлягало виконанню, не ґрунтувалися на "особливих і непереборних обставинах", а тому суперечили принципу юридичної визначеності, закріпленому пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. згадані рішення у справах "Правєдная проти Росії" (Pravednaya v. Russia), пункти 32-34, та "Лізанець проти України" (Lizanets v. Ukraine), пункти 33-35).

23. Цей висновок не можуть змінити доводи Уряду, що заяву в надзвичайною порядку подала приватна особа, а не орган державної влади, і що під час перегляду справи заявник мав можливість подати свої зауваження та оскаржити доводи протилежної сторони, а також що згодом суди ухвалили рішення на користь заявника.

24. Крім того, у зв’язку зі скасуванням рішення суду заявника позбавили права власності на будинок, яке було відновлено остаточним рішенням від 27 квітня 2016 року (див. пункт 13), а також на господарчі та побутові будівлі і споруди без наведення прийнятного обґрунтування чи надання якого-небудь відшкодування. Це поклало на нього надмірний тягар (див. рішення у справі "Брумареску проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 28342/95, пункти 77-80, ЄСПЛ 1999-VII, та згадане рішення у справі "Правєдная проти Росії" (Pravednaya v. Russia), пункти 39-42).

25. Зазначених міркувань достатньо для висновку Суду, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

26. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

Шкода, судові та інші витрати

27. Стосовно матеріальної шкоди заявник вимагав 3182106 євро в якості відшкодування втраченого доходу, який згідно з його детальними розрахунками він отримав би, якби зміг здати будинок в оренду та покласти на депозитний рахунок у банк частину грошових коштів, зароблених ним у такий спосіб у період з вересня 2002 року по липень 2019 року; він також вимагав 45688 євро в якості відшкодування, як стверджувалося, вкрадених з його будинку грошових коштів і дорогоцінних речей.

28. Заявник також вимагав 30000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

29. Насамкінець заявник вимагав 56886,16 доларів США (приблизно 50000 євро) в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні та у Суді.

30. Уряд, посилаючись головним чином на свої заперечення щодо прийнятності скарги заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та щодо суті його скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. пункти 18 і 23), зазначив, що вимоги заявника про відшкодування матеріальної та моральної шкоди були необґрунтованими. Уряд також зазначив, що більшість вимог заявника про компенсацію судових та інших витрат не підтверджувалися необхідними задокументованими доказами, або були надмірними.

31. Суд вважає, що за обставин цієї справи питання застосування статті 41 Конвенції не готове до вирішення. Отже, вирішення цього питання має бути відкладено, має бути призначено додатковий розгляд і належним чином враховано будь-яку угоду, якої можуть досягти Уряд та заявник (пункти 1 та 4 правила 75 Регламенту Суду).

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

4. Постановляє, що питання про застосування статті 41 Конвенції не готове для вирішення, а тому:

(а) відкладає розгляд цього питання у цілому;

(b) закликає Уряд і заявника упродовж трьох місяців надати свої письмові зауваження з цього питання та, зокрема, повідомити Суд про будь-яку угоду, якої вони можуть досягти; і

(с) відкладає подальший розгляд цього питання та делегує Голові комітету повноваження вирішити його за необхідності.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 09 грудня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.