Справа «Євдокімов проти України» (Заява № 24635/14)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Євдокімов проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<...>), Голова,

Йован Ілієвський (<...>),

Івана Джеліч (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 24635/14), яку 20 березня 2014 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Валерій Анатолійович Євдокімов (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про частину заяви, викладену у пункті 1, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 25 березня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заявник скаржився на невідкриття стороні захисту постанов суду про дозвіл на проведення негласних заходів спостереження за ним і визнання допустимими доказами проти нього показань понятих, відсутніх під час судового розгляду. Він посилався на пункт 1 та підпункти "b" і "d" пункту 3 статті 6 Конвенції.

2. Заявник народився у 1984 році. Заявника представляв п. І.М. Крамар - юрист, який практикує у м. Харкові.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. У жовтні 2010 року Служба безпеки України (далі - СБУ) розпочала проведення оперативно-розшукових заходів (негласні слідчі дії) щодо заявника, на той момент слідчого міліції. У зв’язку з цим 26 жовтня 2010 року голова Апеляційного суду Харківської області (далі - апеляційний суд) надав дозвіл на прослуховування розмов заявника за номером його мобільного телефону. Інформація про це може бути отримана з різних документів у матеріалах справи, заявник ніколи не ознайомлювався з текстом цієї постанови. Як вбачається, відповідна постанова була єдиним документом, яким було санкціоновано спостереження за заявником.

6. Негласні слідчі дії стосувалися тверджень про вимагання хабара, висунутих проти заявника пані Н.Р. Відповідні події, як вони наведені у вироку суду першої інстанції (див. пункт 17), розгорталися таким чином.

7. Синів Н.Р. підозрювали у вчиненні крадіжки. Заявник запропонував її синам і їй, що він не порушуватиме кримінальну справу щодо них в обмін на хабар. Починаючи з жовтня 2010 року Н.Р. частинами сплачувала заявнику хабар через його знайомого Л., але пізніше, зіткнувшись з фінансовими труднощами, поскаржилася на дії заявника до СБУ. СБУ розпочала проведення негласних оперативно-технічних заходів щодо цього. Розмови заявника з Н.Р. були записані.

8. 19 січня 2011 року Н.Р. звернулася до СБУ з офіційною заявою. Того ж дня слідчий СБУ порушив кримінальну справу та розпочав офіційне досудове розслідування за підозрою у вимаганні хабара.

9. Того ж дня слідчий СБУ помітив деякі банкноти у присутності понятих Г. і К. (які були відсутні під час подальшого судового розгляду - див. підпункт "с" пункту 17) фарбувальною речовиною, яку можна побачити лише під ультрафіолетовим освітленням, і віддав їх Н.Р. Наступного дня, 20 січня 2011 року, у присутності двох інших понятих (які згодом давали показання у суді), СБУ виявила помічені банкноти в туалеті, розташованому на другому поверсі відділу міліції, де працював заявник. Банкноти були знайдені в пакеті, в якому одна із прибиральниць відділу міліції зберігала змінний робочий одяг. Н.Р. зазначила, що заявник попросив її хабар покласти туди, щоб уникнути прямого контакту з готівкою. Заявника затримали.

10. Під час подальшого розслідування СБУ передала до прокуратури записи та стенограми розмов заявника з Н.Р. і Л. для використання у кримінальному провадженні щодо заявника (див. підпункт "g" пункту 17). СБУ зазначила, що записи були зроблені у період з 26 жовтня по 30 грудня 2010 року та з 04 по 19 січня 2010 року, документи були розсекречені та більше не належали до таємної інформації. 08 квітня 2011 року документи були офіційно долучені до матеріалів кримінальної справи щодо заявника (мається на увазі, що на завершальному етапі розслідування сторона захисту могла з ними ознайомитися).

11. Під час подальшого кримінального провадження заявник та його захисники неодноразово клопотали та отримували доступ до матеріалів справи. Вони також ознайомилися з матеріалами справи на завершальному етапі розслідування. Ніщо не свідчить про те, що під час ознайомлення вони зверталися з якими-небудь клопотаннями чи заявами щодо записів.

12. В обвинувальному висновку, поданому до Нововодолазького районного суду (далі - суд першої інстанції), прокурор посилався на показання понятих Г. і К., які були свідками помічення банкнот, та клопотав про їхній виклик у судове засідання.

13. Під час судового розгляду заявник не визнав себе винним і доводив, що Н.Р. обмовила його, аби її сини уникнули кримінальної відповідальності. Щодо передачі грошей наприкінці 2010 року заявник заперечив будь-яку участь у цьому. Стосовно стверджуваної передачі грошей у відділі міліції, то не було жодних доказів, що гроші призначалися заявнику або що він коли-небудь їх торкався.

14. Суд першої інстанції неодноразово викликав понятих Г. і К., але вони не з’являлись. Суд щонайменше чотири рази зобов’язував міліцію знайти їх та доставити у судові засідання. 28 липня 2011 року працівники міліції повідомили, що свідків не вдалося знайти за їхніми адресами у м. Харкові. 27 жовтня 2011 року працівники міліції повідомили, що відповідні свідки були військовослужбовцями строкової служби, які були демобілізовані у квітні 2011 року.

15. 19 квітня 2012 року заявник звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про витребування в Апеляційного суду Харківської області постанови голови суду від 26 жовтня 2010 року, якою було санкціоновано прослуховування телефону заявника (зняття інформації з каналів зв’язку), а також будь-яких інших постанов, якими санкціонувався запис його особистих розмов (застосування інших технічних засобів отримання інформації).

Заявник посилався на інформацію з листів СБУ до прокуратури (див. пункт 10) та наголосив, що згідно з листами відповідні матеріали більше не мали грифу "таємно". Як вбачається, голова суду санкціонував лише прослуховування телефону заявника. Заявник стверджував, що згідно з відповідними положеннями Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" та постановою Пленуму Верховного Суду України щодо процедури, яка застосовувалася для санкціонування здійснення негласних слідчих дій (див. пункти 24 і 26), зняття інформації з каналів зв’язку та спостереження за допомогою інших технічних засобів (за винятком телекомунікаційних каналів) були двома окремими заходами спостереження і кожен вимагав отримання окремого дозволу суду. У листах СБУ зазначалося, що був наданий лише один такий дозвіл, і він стосувався прослуховування телефону та не поширювався на жодні інші заходи.

Заявник стверджував, що все це свідчило про ймовірно незаконне здійснення запису, і такі записи слід було визнати недопустимими доказами.

16. Того ж дня суд першої інстанції відмовив у задоволенні клопотання заявника про витребування інформації. Суд зазначив про відсутність необхідності витребування відповідних документів, оскільки він не мав сумнівів у правильності і законності виконання органом досудового розслідування своїх службових обов’язків під час розслідування цієї кримінальної справи.

17. 22 травня 2012 року суд першої інстанції визнав заявника винним у вимаганні хабара, вчиненого за обставин, наведених у пунктах 7 і 9, та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк шість років. Суд посилався на такі докази:

(а) надані у судовому засіданні показання Н.Р., її повнолітньої доньки та синів, які описали обставини справи, як викладено у пунктах 7-9;

(b) надані у судовому засіданні показання понятих, які 20 січня 2011 року спостерігали за особистим обшуком заявника, обшуком його кабінету та туалету, де були виявлені помічені банкноти (див. пункт 9);

(c) надані під час досудового слідства показання понятих Г. і К., які 19 січня 2011 року спостерігали за поміченням банкнот, які мали бути використані для надання хабара, та за документуванням цього процесу слідчим у протоколі;

(d) показання двох прибиральниць відділу міліції, які зберігали змінний робочий одяг у пакеті (по черзі в туалеті), де були знайдені помічені гроші. Вони заперечили, що клали гроші до пакету або знали про них;

(e) показання знайомих заявника Л., який двічі наприкінці 2010 року отримував гроші від Н.Р. і передавав їх заявнику, та А., який був присутній під час однієї з таких передач. Свідки стверджували, що нічого не знали про характер домовленостей;

(f) протоколи слідчого, в яких задокументовано помічення банкнот та їхнє виявлення у відділі міліції в присутності понятих, і висновок експерта, яким підтверджено наявність люмінесцентної рідини на вилучених банкнотах;

(g) аудіо- та/або відеозаписи телефонних і особистих розмов між Н.Р., заявником та його знайомим Л. у листопаді і грудні 2010 року та 19 січня 2011 року, які були прослухані під час розгляду справи, і на яких заявник не впізнав свій голос, але Н.Р. ідентифікувала його як особу, яка розмовляла з нею. Згідно з висновком суду першої інстанції записи містили розмови щодо непритягнення до кримінальної відповідальності синів Н.Р. і передачі нею грошей заявнику;

(h) висновок експерта, в якому встановлено, що голос на записах належав заявнику.

18. У своїй апеляційній скарзі заявник вказав на низку суперечностей у показаннях Н.Р., зокрема щодо дати та часу, коли вона звернулася до СБУ. Згідно з версією, наведеною у вироку суду першої інстанції, вперше вона офіційно звернулася до СБУ зі скаргою 19 січня 2011 року. Однак залишилося незрозумілим, хто і в який спосіб здійснив записи розмов у листопаді та грудні 2010 року. Крім того, існувала розбіжність у точному часі подання Н.Р. своєї первинної скарги 19 січня 2011 року, Н.Р. зазначила, що це було близько 10 год. 00 хв., тоді як в записах і протоколах СБУ (підписаних понятими Г. і К.) вказувався час близько 8 год. 00 хв. Для усунення таких суперечностей, які, на думку заявника, вказували на можливе підроблення доказів проти нього, був необхідний допит понятих у судовому засіданні.

Заявник також скаржився на те, що постанова голови апеляційного суду, якою було санкціоновано здійснення негласного спостереження, була відсутня у матеріалах справи, і суд першої інстанції невиправдано відмовив у її витребуванні. Це завадило заявнику оскаржити допустимість відповідних записів. Заявник звернувся до палати апеляційного суду, яка розглядала його апеляційну скаргу, з клопотанням про витребування тексту постанов голови апеляційного суду щодо здійснення негласного спостереження за заявником.

19. 12 листопада 2012 року апеляційний суд залишив без змін вирок заявника, втім зазначив, що суд першої інстанції правильно оцінив докази, зокрема показання свідків, допустимість доказів та матеріали оперативно-розшукової діяльності.

20. Заявник повторив ці самі аргументи та клопотання в поданій у подальшому касаційній скарзі з питань права. Під час підготовки касаційної скарги з питань права заявник звертався до СБУ та апеляційного суду із запитами про надання йому відповідних постанов, якими санкціонувалося здійснення спостереження.

21. 07 грудня 2012 року СБУ повідомила його про отримання такого дозволу, але будь-яка додаткова інформація не могла бути надана, оскільки становила секретну інформацію.

22. 13 грудня 2012 року виконуючий обов’язки голови апеляційного суду повідомив заявника, що апеляційний суд справді надав "дозвіл на проведення заходів, пов’язаних з тимчасовим обмеженням прав і свобод людини" щодо заявника, а дані, одержані під час зазначених заходів, стали належними доказами у кримінальній справі щодо заявника, яким суд першої інстанції надав належну оцінку під час ухвалення вироку. Відомості про будь-які інші вжиті технічні заходи могли бути отримані від СБУ.

23. 29 жовтня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій, навівши, по суті, те саме обґрунтування, що й апеляційний суд.

24. Пункт 9 частини першої статті 8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" 1992 року передбачає, що підрозділи, які здійснюють таку діяльність, мають право "знімати інформацію з каналів зв’язку, застосовувати інші технічні засоби отримання інформації".

25. Частина друга статті 8 Закону України передбачає, що "негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації" може проводитися тільки за рішенням суду.

26. 28 березня 2008 року Верховний Суд України ухвалив Постанову Пленуму Верховного Суду України № 2 з вказівками для судів нижчих інстанцій щодо порядку надання дозволів на здійснення негласного спостереження і слідчих дій. Пункт 3 був присвячений роз’ясненню різних видів заходів спостереження, які могли бути дозволені. У ньому розмежовувалося зняття інформації з каналів зв’язку та використання інших технічних засобів для отримання інформації, під якими розумілися "такі засоби, які дають змогу негласно фіксувати поза каналами зв’язку розмови, дії, обстановку".

27. Інші відповідні положення національного законодавства наведені в рішенні у справі "Черніка проти України" (Chernika v. Ukraine), заява № 53791/11, пункти 29-34, від 12 березня 2020 року).

28. Заявник скаржився на порушення його прав за пунктом 1 та підпунктами "b" і "d" пункту 3 статті 6 Конвенції, які передбачають:

"1. Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом,..., який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

...

(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

...".

А. Доводи сторін

1. Заявник

29. Стосовно понятих заявник стверджував, що в обвинувальному висновку прокурор клопотав про виклик понятих Г. і К., а суд першої інстанції неодноразово викликав їх. Однак зусиль щодо встановлення їхнього місцезнаходження було недостатньо.

30. Показання цих понятих були важливими, оскільки між ними та показаннями Н.Р. існували суперечності щодо часу проведення слідчих дій, за якими вони спостерігали. На думку заявника, це вказувало на підроблення матеріалів кримінальної справи (див. пункт 18). Він вважав, що інші докази проти нього були непереконливими. Тому показання двох понятих були "вирішальними". Не було забезпечено достатніх гарантій, оскільки заявник не мав можливості безпосередньо допитати свідків під час розслідування чи розгляду справи або навіть можливості поставити їм запитання у письмовій формі.

31. Щодо відкриття постанови, якою було санкціоновано заходи спостереження, заявник повторив аргументи, наведені ним у суді першої інстанції (див. пункт 15).

2. Уряд

32. Уряд стверджував, що частина заяви стосовно показань відсутніх свідків була явно необґрунтованою. Він стверджував, що національні органи влади доклали значних зусиль для виклику свідків (див. пункт 14). Заявник мав всі можливості для оскарження їхніх показань. Показання відповідних свідків не були єдиними або вирішальними доказами для визнання заявника винним, яке ґрунтувалося на великій кількості інших доказів (у тому числі аудіо- та відеодоказах, досліджених під час розгляду справи у присутності заявника), розглянутих судами двох інстанцій.

33. Щодо скарги на невідкриття заявнику постанови суду, якою було санкціоновано заходи спостереження, Уряд стверджував, що заявнику та його захиснику не було обмежено доступ до матеріалів справи, вони подавали багато клопотань про ознайомлення з матеріалами, які були задоволені (див. пункт 11). У задоволенні запиту заявника на отримання документів, якими було санкціоновано здійснення заходів спостереження, було відмовлено, оскільки вони становили секретну інформацію. Апеляційний суд, який надав відповідні дозволи, підтвердив цей факт, і суд першої інстанції переконався, що здійснення спостереження було дозволено у належний і законний спосіб.

В. Прийнятність

34. Суд зазначає, що ця заява не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

С. Суть

Оцінка Суду

(а) Визнання допустимими доказами показань відсутніх свідків

35. Суд вже неодноразово зауважував (див. рішення у справі "Гарбуз проти України" (Garbuz v. Ukraine), заява № 72681/10, пункти 37-39, від 19 лютого 2019 року), що показання понятих відіграють особливу роль у кримінальному судочинстві в України, оскільки їхня функція зазвичай обмежується засвідченням інформації, яка міститься в протоколах розслідування.

36. Водночас, у цій справі Суд не вбачає підстав відходити від підходу, застосованого в згаданому рішенні у справі "Гарбуз проти України" (Garbuz v. Ukraine), пункт 40): у цій справі, як і в рішенні у справі "Гарбуз проти України" (Garbuz v. Ukraine), суд першої інстанції посилався на показання понятих, як на окремі докази під час визнання заявника винним. Таким чином, питання про допустимість цих доказів слід розглядати з урахуванням принципів, викладених в рішеннях у справах "Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства" [ВП] (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom) [GC], заяви № 26766/05 та № 22228/06, пункти 119-147, ЄСПЛ 2011), та "Шачашвілі проти Німеччини" [ВП] (Schatschaschwili v. Germany) [GC], заява № 9154/10, пункти 110-131, ЄСПЛ 2015).

37. Повертаючись до трьох питань, які стосуються цих принципів, Суд зазначає, що національні суди доклали значних зусиль для виклику відповідних свідків (див. пункт 14). Проте ці зусилля можна піддати певній критиці у зв’язку з тим, що, оскільки свідки були військовослужбовцями, органи державної влади, напевно, мали відомості про їхні адреси проживання у повсякденному житті, куди вони, ймовірно, повернулися після звільнення з військової служби. Ніщо в матеріалах справи не свідчить про будь-які наполегливі зусилля скористатися цією можливістю для встановлення їхнього місцезнаходження. Таким чином, Суд готовий встановити, принаймні arguendo, що не було наведено жодних достатніх підстав для неявки свідків до суду.

38. Хоча показання відповідних свідків не були "єдиними" доказами проти заявника, і ніщо не свідчить, що вони були "вирішальними", Суд готовий припустити, що їхні показання були достатньо вагомими, оскільки визнання їх допустимими доказами могло послабили захист заявника.

39. Водночас відповідні докази відіграли незначну роль у справі, що важливо під час оцінки вагомості необхідних врівноважуючих факторів, оскільки вагомість таких факторів, вжитих під час провадження для забезпечення його справедливості, є прямо пропорційною вагомості показань відсутнього свідка (див. згадане рішення у справі "Шачашвілі проти Німеччини" (Schatschaschwili v. Germany), пункт 116). Основний аргумент заявника, що поняті могли усунути очевидну суперечність у документуванні точної години помічення банкнот, використаних для надання хабара (див. пункт 18), не був таким, щоб вплинути на справедливість провадження в цілому.

40. Велика кількість інших доказів проти заявника, повністю незалежних від показань відсутніх свідків, у поєднанні з можливістю викласти власну версію подій, якою заявник скористався під час провадження, забезпечили вжиття достатніх урівноважуючих факторів у зв’язку з перешкодами, з якими зіткнулася сторона захисту внаслідок визнання допустимими доказами неперевірених показань відповідних свідків.

41. Суд доходить висновку, що визнання допустимими доказами показань відсутніх свідків не підірвало справедливість кримінального провадження щодо заявника. У цьому контексті важливо, що документи, які органи державної влади не відкрили заявнику (див. далі), не були прямо пов’язані з показаннями відсутніх свідків (див., в якості протилежного прикладу, наприклад, рішення у справі "Якуба проти України" (Yakuba v. Ukraine), заява № 1452/09, пункти 50-53, від 12 лютого 2019 року).

42. Отже, не було порушено пункт 1 та підпункт "d" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з визнанням допустимими доказами показань понятих Г. і К., наданих під час досудового розслідування.

(b) Невідкриття документу стороні захисту

43. Суд зауважує, що гарантії, наведені в пункті 3 статті 6 Конвенції, становлять конкретні складові права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1. З цієї причини він вважає, що немає необхідності розглядати ці твердження заявника окремо з точки зору підпункту "b" пункту 3, оскільки вони становлять скаргу на несправедливий судовий розгляд його справи. Тому Суд обмежиться розглядом питання, чи було провадження справедливим у цілому (див. рішення у справі "Матановіч проти Хорватії" (<...>), заява № 2742/12, пункт 149, від 04 квітня 2017 року з подальшими посиланнями).

44. Відповідні принципи практики Суду нещодавно були узагальнені в згаданому рішенні у справі "Якуба проти України" (Yakuba v. Ukraine), пункти 43-46).

45. Суд зауважує, що заявник хотів отримати постанову або постанови голови апеляційного суду, якими було санкціоновано здійснення негласних заходів спостереження за ним. Він хотів довести, що було дозволено лише прослуховування його телефону, але не запис його особистих розмов, і тому такі записи були недопустимими доказами, як отримані незаконним шляхом (див. пункти 15 та 18). Хоча немає абсолютної впевненості, чи було ухвалено одну або декілька постанов, вбачається, що була ухвалена тільки одна постанова (див. пункт 5). Отже, Суд посилатиметься на "постанову".

46. У цьому контексті Суд повторює, що документ, розкриття якого може вимагатися для забезпечення справедливості провадження, охоплює не лише докази, які безпосередньо стосуються фактів справи, але й інші докази, які можуть стосуватися прийнятності, достовірності та повноти перших (див. згадане рішення у справі "Матановіч проти Хорватії" (<...>), пункт 161, з подальшими посиланнями). Документ, відкриття якого вимагав заявник, підпадає під другу категорію.

47. Згідно з практикою Суду право на відкриття відповідних доказів не є абсолютним правом. У будь-якому кримінальному провадженні можуть існувати конкуруючі інтереси, такі як національна безпека чи необхідність захистити свідків у зв’язку з ризиком помсти або зберегти таємницю методів розслідування злочинів поліцією, які мають враховуватися на рівні з правами обвинуваченого (див. рішення у справі "Роу та Дейвіс проти Сполученого Королівства" [ВП] (Rowe and Davis v. the United Kingdom) [GC], заява № 28901/95, пункт 61, ЄСПЛ 2000-II).

48. Якщо, як і у цій справі, стороні захисту було відмовлено у наданні доказів з огляду на суспільний інтерес, Суд не повинен вирішувати, чи було таке невідкриття викликано суворою необхідністю, оскільки, як правило, саме національні суди мають оцінювати надані їм докази. Натомість Суд має встановити, чи відповідав порядок ухвалення рішення, наскільки це можливо, вимогам змагальності судового процесу та рівності сторін і передбачав належні гарантії захисту інтересів обвинуваченого (там само, пункт 62).

49. Досліджуючи відповідний порядок ухвалення рішення Суд зауважує, що національні органи влади ніколи не посилалися на суспільний інтерес для невідкриття тексту відповідної постанови стороні захисту (див., для порівняння, рішення у справі "Мірілашвілі проти Росії" (Mirilashvili v. Russia), заява № 6293/04, пункт 206, від 11 грудня 2008 року). Хоча це питання було досліджено судом першої інстанції, він лише зазначив, що "органи досудового розслідування правильно і законно виконували свої службові обов’язки під час розслідування цієї кримінальної справи" (див. пункт 16).

50. Ніщо не свідчить про те, що під час прийняття цього рішення суд першої інстанції дійсно мав доступ до тексту відповідної постанови суду. До того ж в обґрунтуванні суду першої інстанції було зроблено посилання лише на законність проведення досудового розслідування, яке розпочалося 19 січня 2012 року (див. пункт 8), тоді як більшість негласних дій із запису були здійснені до початку офіційного розслідування (див. пункт 10).

51. Також ніщо не свідчить про те, що палати апеляційного суду або Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, які розглядали апеляційну та касаційну скарги заявника, мали доступ до відповідної постанови про надання дозволу. Вони також не намагалися доповнити стисле обґрунтування суду першої інстанції, залишивши це питання повністю без коментарів. Хоча питання відкриття інформації зрештою було розглянуто виконуючим обов’язки голови апеляційного суду (див. пункт 22), ця посадова особа не брала участі у розгляді кримінальної справи заявника і не навела жодних підстав необхідності обмеження доступу до відповідного документу.

52. Іншими словами, ніщо у матеріалах справи не свідчить про те, що будь-який склад суду, який розглядав справу заявника, мав доступ до документа, який не був відкритий стороні захисту (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Роу та Дейвіс проти Сполученого Королівства" (Rowe and Davis v. the United Kingdom), пункти 65-67, в якому невивчення вилученого документа суддею першої інстанції призвело до встановлення Судом порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, навіть незважаючи на вивчення цього документа апеляційним судом). Крім того, заявник не був поінформований про причини необхідності обмеження його прав (див., для порівняння, рішення у справі "Леас проти Естонії" (Leas v. Estonia), заява № 59577/08, пункт 88, від 06 березня 2012 року).

53. Суду відомо, що відповідний документ не містив жодних доказів проти заявника. Проте він стосувався допустимості ключового доказу проти нього - матеріалів негласного спостереження (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Мірілашвілі проти Росії" (Mirilashvili v. Russia), пункт 200). У цьому контексті Суд має наголосити, що у питаннях доступу сторони захисту до матеріалів справи істотне значення мають явка до суду (або присутність у судовому засіданні), а також підвищена увага до справедливого відправлення правосуддя (див. рішення у справі "Оджалан проти Туреччини" [ВП] (<...>), [GC], заява № 46221/99, пункт 140, ЄСПЛ 2005-IV).

54. З огляду на ці міркування порядок, якого дотримувалися судові органи, не зміг належним чином урівноважити труднощі, з якими зіткнулася сторона захисту у зв’язку з обмеженим доступом до відповідного документа.

55. З цього випливає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з невідкриттям постанови суду, якою було санкціоновано здійснення заходів спостереження за заявником.

56. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

57. Заявник вимагав 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 58 000 українських гривень (приблизно 1 740 євро) в якості компенсації судових та інших витрат.

58. Уряд заперечив проти цих вимог, вважаючи їх необґрунтованими.

59. Суд зазначає, що у цій справі він встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Зі встановлення цього порушення не випливає, що заявника було засуджено помилково і неможливо робити припущення, що могло б бути, якби не було порушення Конвенції. Суд зауважує, що національне законодавство передбачає право звернутися із заявою про відновлення провадження на національному рівні (див. рішення у справі "Черніка проти України" (Chernika v. Ukraine), заява № 53791/11, пункт 82, від 12 березня 2020 року, з подальшими посиланнями).

60. Суд вважає, що за обставин цієї справи встановлення порушення само собою є достатньою справедливою сатисфакцією будь-якої моральної шкоди, якої зазнав заявник.

61. Суд присуджує заявнику 800 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику.

62. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що не було порушено пункт 1 та підпункт "d" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з визнанням допустимими доказами показань понятих Г. і К., наданих під час досудового розслідування.

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з невідкриттям постанови суду, якою було санкціоновано заходи спостереження за заявником.

4. Постановляє, що встановлення порушення само собою є достатньою справедливою сатисфакцією будь-якої моральної шкоди, якої міг зазнати заявник.

5. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 800 (вісімсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 квітня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.