Справа «Старенький та інші проти України» (Заява № 71848/13)

107. Суд послідовно встановлював у своїй практиці, що він пам’ятає про труднощі, з якими можуть зіткнутися держави під час підтримки порядку та дисципліни в установах виконання покарань (див. рішення у справах "Гьомі та інші проти Туреччини" (<...>), заява № 35962/97, пункт 77, від 21 грудня 2006 року, та "Габлішвілі та інші проти Грузії" (Gablishvili and Others v. Georgia), заява № 7088/11, пункт 62, від 21 лютого 2019 року). Суд погоджувався, що застосування сили може бути необхідним для забезпечення безпеки в установах виконання покарань, забезпечення порядку або запобігання вчиненню злочинів. Однак така сила може застосовуватися тільки за необхідності та не повинна бути надмірною (див. рішення у справі "Володимир Романов проти Росії" (Vladimir Romanov v. Russia), заява № 41461/02, пункт 63, від 24 липня 2008 року та згадане рішення у справі "Карабет та інші проти України" (Karabet and Others v. Ukraine), пункт 325). Будь-яке застосування фізичної сили, яке не викликано суворою необхідністю внаслідок власної поведінки заявника, принижує людську гідність і, в принципі, є порушенням права, передбаченого статтею 3 Конвенції (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Буїд проти Бельгії" (Bouyid v. Belgium), пункт 88 та наведені у ньому посилання на практику).

(ii) Застосування зазначених принципів у цій справі

108. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що заявники надали дуже детальний, конкретний та послідовний опис стверджуваних випробувань, яких вони зазнали під час евакуації при пожежі із Сокальської виправної колонії 27 березня 2012 року. Вони навели послідовність подій та вказали всі деталі того, як вони йшли крізь "живий коридор" (див. пункти 17-23). З огляду на те, що всі заявники були в одній групі евакуйованих із Сокальської виправної колонії, Суд не вважає за необхідне проводити окремий аналіз пояснень кожного заявника.

109. Дійсно, в наявних у Суду матеріалах справи відсутні медичні докази на підтримку тверджень заявників. Однак одного лише цього факту недостатньо, щоб підірвати довіру до них. У своїй практиці Суд встановлював, що, хоча медичні докази відіграють вирішальну роль під час встановлення фактів для цілей конвенційного провадження, відсутність таких доказів не може автоматично призвести до висновку про неправдивість або бездоказовість тверджень про жорстоке поводження. Якби це було так, органи державної влади могли б уникати відповідальності за жорстоке поводження, просто не здійснюючи медичні огляди та не документуючи застосування фізичної сили або спеціальних засобів стримування (див. згадане рішення у справі "Карабет та інші проти України" (Karabet and Others v. Ukraine), пункт 315).

110. Суд звертає увагу на декілька обставин у цій справі, які свідчать, що жодних записів стосовно медичного огляду заявників після їхнього прибуття до Львівського СІЗО не робилося. Тому під час розслідування на національному рівні про такі записи не згадувалося: натомість постійно робилося посилання на відсутність будь-яких записів про тілесні ушкодження чи скарги (див., зокрема, пункти 35 та 43). Крім того, Суд зазначає, що, коли судово-медичний експерт аналізувала медичну картку п. Кузнєцова у травні 2013 року для встановлення того, чи отримував він які-небудь тілесні ушкодження 27 березня 2012 року, єдиним розглянутим записом з його медичної картки був запис від 13 квітня 2012 року (див. пункт 38). Якби запис про його медичний огляд 27 або 28 березня 2012 року існував, експерт, безсумнівно, посилалася б на нього. Насамкінець Суд зауважує, що Уряд не надав копії таких записів, незважаючи на прохання Суду стосовно цього (див. пункт 56).

111. З огляду на наведене Суд не може розглядати відсутність цих медичних записів як підставу для спростування тверджень заявників. Навпаки, Суд радше схильний тлумачити це на їхню користь як підставу ставити під сумнів обставини їхньої евакуації при пожежі. Тим більше з огляду на те, що Уряд взагалі не подав до Суду копій медичних карток заявників і не навів жодних пояснень у зв’язку з цим (див. пункт 55).

112. Стосовно показань свідків Суд сумнівається у достовірності показань засуджених, наданих під час розслідування на національному рівні, оскільки зрештою вони або відмовлялися від своїх показань, або зазначали про чинення на них тиску з боку органів державної влади (див. пункти 58-60). Водночас деякі засуджені підтвердили версію подій заявників (див. пункт 62).

113. Зважаючи на вразливість евакуйованих засуджених до довічного позбавлення волі, які залишалися під повним контролем органів державної влади, та беручи до уваги зазначене твердження про тиск на свідків, Суд не може погодитися з аргументом Уряду, що відсутність скарг на жорстоке поводження від усіх шістдесяти восьми евакуйованих засуджених вказувала на неправдоподібність скарги заявників про масове побиття під час евакуації при пожежі (див. пункт 99).

114. Суд також враховує доводи заявників, які Уряд не спростував, що їм було заборонено контактувати зі своїми сім’ями та захисниками протягом приблизно трьох тижнів після евакуації (див. пункт 23). Це обмеження вбачається незрозумілим, особливо з огляду на закономірне занепокоєння родичів евакуйованих засуджених після того, як вони дізналися з новин про пожежу у Сокальській виправній колонії.

115. Беручи до уваги специфіку фактів у цій справі, характер висунутих тверджень та відповідне право за Конвенцією (див. пункт 105 стосовно відповідних принципів практики), Суд вважає всі наведені елементи (з одного боку, детальний та послідовний опис подій заявниками, відсутність у них можливості зібрати докази, оскільки вони були відрізані від зовнішнього світу і не мали медичних записів, на які могли послатися, а, з іншого боку, ненаведення Урядом у зауваженнях до Суду будь-яких підстав, не кажучи вже про надання доказів, які б поставили під сумнів достовірність тверджень заявників), достатніми для прийняття версії подій заявників.

116. Отже, Суд буде виходити з припущення, що заявники дійсно зазнали стверджуваного поводження, а саме, що вони зазнали численних ударів кийками, палицями та електричними кабелями, а також ударів руками та ногами під час того, як йшли крізь "живий коридор" завдовжки від п’ятдесяти до сімдесяти метрів (див. пункти 17 і 18).

117. Суд бере до уваги беззаперечний факт про відсутність повідомлень, що до або під час того, як заявники йшли крізь "живий коридор", вони та інші засуджені вчиняли які-небудь порушення: вони впорядковано вийшли зі своїх камер і виконували всі накази адміністрації виправної колонії, не проявляючи жодного насильницького наміру або не намагаючись втекти (див. пункти 12-13). Таким чином, не було підстав для застосування до них жорстокості.

118. Суд також зазначає, що заявники були змушені чекати на свою евакуацію з виправної колонії щонайменше шість годин в особливо стресових умовах (див., зокрема, пункт 14). Тому Суд погоджується з їхнім аргументом, що вони були фізично та психологічно виснажені (див. пункт 95).

119. Аналогічно Суд погоджується із заявниками, що їхні страждання мали ще більше посилитися через шок у зв’язку з несподіваним застосуванням до них насильства (див. пункт 96).

120. Отже, Суд доходить висновку, що заявники були потерпілими від нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, забороненого статтею 3 Конвенції.

121. З цього випливає, що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції.

122. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

123. Заявники вимагали такі суми в якості відшкодування моральної шкоди: п. Байло - 100 000 євро, п. Токач - 77 000 євро, а решта заявників - по 60 000 євро кожен.

124. Уряд заперечив проти цих вимог як необґрунтованих і надмірних.

125. Суд вважає, що заявники зазнали моральної шкоди, яку не можна компенсувати самим лише встановленням порушення їхніх конвенційних прав. Враховуючи обставини справи та ухвалюючи рішення на засадах справедливості, як вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує кожному заявнику 12 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на цю суму.

В. Судові та інші витрати

126. Захисник заявників вимагала від імені п. Старенького, п. Байла, п. Кондрашина та п. Овсієнка 14 065 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді. Для обґрунтування цієї вимоги вона подала чотири договори про надання послуг з діяльності у сфері права, підписаних нею та зазначеними заявниками у вересні 2014 року, згідно з якими вона була уповноважена представляти їхні інтереси під час провадження у Суді з погодинною ставкою у розмірі 1 000 українських гривень (далі - грн) (що дорівнювало приблизно 37,5 євро на момент подій). У договорах вказувалося, що оплата мала бути здійснена після закінчення провадження та в межах суми, присудженої Судом в якості компенсації судових та інших витрат. Пані Сапожнікова також подала чотири акти виконаних робіт, підписаних нею та відповідними заявниками у грудні 2019 року, щодо виконаної нею за вказаними договорами роботи. Як у них зазначено, загалом вона працювала над справою 376 годин (124 години за договором з п. Стареньким і по 84 години за кожним з інших трьох договорів).

127. Уряд закликав Суд відхилити цю вимогу, оскільки фактично заявники не понесли зазначених витрат. Уряд також стверджував, що вимога була надмірною, оскільки скарги всіх чотирьох заявників стосувались одних і тих самих подій та порушували однакові юридичні питання.

128. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та усталену практику Суд вважає вимогу надмірною і присуджує п. Старенькому, п. Байлі, п. Кондрашину та п. Овсієнку спільно суму у розмірі 3 500 євро, яка має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок представника заявників пані Сапожнікової (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Хлаіфія та інші проти Італії" [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288, від 15 грудня 2016 року).

С. Пеня

129. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Постановляє, що брат пана Василя Йовдія має locus standi у провадженні.

2. Вирішує долучити заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту до розгляду по суті та відхиляє його.

3. Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції.

4. Постановляє, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.

5. Постановляє, що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції.

6. Постановляє, що:

(a) держава-відповідач повинна сплатити такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 12 000 (дванадцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, кожному заявнику в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 3 500 євро (три тисячі п’ятсот) євро - п. Старенькому, п. Байлі, п. Кондрашину та п. Овсієнку спільно та додатково суму будь-якого податку, що може їм нараховуватися, в якості компенсації судових та інших витрат, ця сума має бути сплачена на банківський рахунок їхнього представника пані Сапожнікової;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 24 червня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду