Справа «Седлецька проти України» (Заява № 42634/18)

63. У низці справ стосовно обшуків житла і робочих місць журналістів та вилучення журналістських матеріалів Суд визнавав, що такі заходи, навіть якщо вони були безрезультатними, становлять більш радикальний вид втручання, ніж цілеспрямоване рішення розголосити особу джерела інформації, оскільки такі заходи дозволили відповідному органу державної влади отримати доступ до великої кількості матеріалів, які журналістами використовувалися під час здійснення своїх професійних функцій (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Ромен і Шміт проти Люксембургу" (Roemen and Schmit v. Luxembourg), пункт 57, рішення у справі "Ернст та інші проти Бельгії" (Ernst and Others v. Belgium), заява № 33400/96, пункт 103, від 15 липня 2003 року, згадане рішення у справі "Нагла проти Латвії" (Nagla v. Latvia), пункт 95, та рішення у справі "Гормюш та інші проти Туреччини" (<...>), заява № 49085/07, пункт 73, від 19 січня 2016 року). Суд дійшов аналогічних висновків у справі, в якій вилучення також стосувалося, серед іншого, інформації щодо вхідних і вихідних з’єднань з телефонів журналістів (див. згадане рішення у справі "Рессьо та інші проти Франції" (Ressiot and Others v. France), пункт 125).

- Застосування зазначених принципів у цій справі

64. Розглядаючи цю справу в контексті наведених принципів, Суд вважає наведені національними судовими органами підстави для втручання у права заявниці за статтею 10 Конвенції недостатніми, аби довести, що втручання було пропорційним і відповідало нагальній суспільній потребі.

65. У зв’язку з цим Суд, насамперед, зазначає що ухвалою районного суду від 27 серпня 2018 року ГПУ було надано дозвіл на збір великої кількості захищеної інформації щодо вхідних і вихідних з’єднань стосовно особистих та професійних контактів заявниці за шістнадцятимісячний період. Оскаржуваний дозвіл включав, зокрема, доступ до інформації про час та тривалість телефонних дзвінків заявниці та номерів телефонів її контактів (див. пункти 15 і 16). Такі відомості могли містити інформацію, за якою можна було ідентифікувати конфіденційні джерела заявниці, які не мали стосунку до кримінального провадження щодо стверджуваної неправомірної поведінки С. (див., для порівняння та в якості протилежного прикладу, ухвалу щодо прийнятності у справі "Вебер і Саравія проти Німеччини" (Weber and Saravia v. Germany), заява № 54934/00, пункт 151, ЄСПЛ 2006-XI). Ризик завдання шкоди інтересам, захищеним статтею 10 Конвенції, був ще більшим, оскільки робота заявниці як журналіста була зосереджена на розслідуванні випадків корупції серед високопосадовців, у тому числі корупції у самій ГПУ. Ухвала районного суду не містила жодних гарантій, які б виключали ймовірність, що інформація, за якою потенційно можна було ідентифікувати будь-яке таке джерело інформації, стала б доступною великій кількості працівників ГПУ та могла бути використана для цілей, не пов’язаних із кримінальним провадженням щодо С. Цих елементів достатньо для висновку Суду, що обсяг відомостей, доступ до яких був наданий ухвалою суду від 27 серпня 2018 року, був надмірно непропорційним законним цілям розслідування стверджуваного розголошення С. таємної інформації та захисту приватного життя пані Н.

66. Уряд стверджував про виправлення недоліків в ухвалі районного суду, оскільки апеляційний суд прийняв апеляційну скаргу заявниці до розгляду та скасував цю ухвалу, яка залишилася невиконаною. Однак Суд вважає, що перша ухвала все таки вказує на відповідний та важливий контекст у цій справі.

67. У зв’язку з цим Суд зазначає, що формулювання зазначеної ухвали вказувало, що вона не підлягала оскарженню. Незважаючи на її скасування апеляційним судом 18 вересня 2018 року після прийняття як виняток апеляційної скарги заявниці до розгляду, у період з 27 серпня по 18 вересня 2018 року ухвала вважалася такою, що набрала законної сили та підлягала виконанню. З матеріалів справи вбачається, що ГПУ зробила щонайменше одну спробу, а саме: 04 вересня 2018 року одержати деякі дані заявниці з посиланням на відповідну ухвалу (див. пункт 18). Згодом працівники ГПУ надали непереконливу інформацію щодо отримання відповіді оператора мобільного зв’язку заявниці на цей лист і нерозголошення ним будь-яких даних заявниці.

68. Наприклад, 15 вересня 2018 року під час пресконференції Генеральний прокурор України вказав, що він, в принципі, був готовий показати відповідь оператора мобільного зв’язку для запевнення заявниці та громадськості, що ГПУ не отримувала жодних даних, які ідентифікували будь-які журналістські джерела інформації (див. пункт 21). З його тверджень складалося враження, що ГПУ отримала певну інформацію від оператора мобільного зв’язку, і зацікавлені особи могли отримати доступ до такої інформації. Однак 20 вересня 2018 року ГПУ відмовилася надати згадану відповідь, нібито отриману від оператора, а також будь-яку інформацію, чи була така відповідь отримана взагалі (див. пункт 23). Після цього 27 вересня 2018 року під час звітування перед Верховною Радою України Генеральний прокурор України заперечив отримання будь-якої відповіді від оператора мобільного зв’язку (див. пункт 26). Насамкінець 12 лютого 2019 року в межах цього провадження ГПУ повідомила Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, що загалом ГПУ не здійснювала жодних дій, санкціонованих будь-якою з двох оскаржуваних ухвал суду (див. пункт 28). На підставі наведених доводів, розглянутих у контексті інших наявних матеріалів, Суд не може дійти чіткого висновку, чи залишалася інформація щодо вхідних і вихідних з’єднань з телефону заявниці недоторканою протягом строку дії ухвали районного суду.

69. Суд погоджується, що новий дозвіл на доступ до відомостей, наданий 18 вересня 2018 року апеляційним судом, який замінив дозвіл районного суду і, по суті, обмежувався збором геолокаційних даних заявниці шістнадцятимісячним періодом, міг усунути зазначену загрозу розголошення джерел інформації заявниці, не пов’язаних з провадженням щодо С., припускаючи, що ГПУ не отримувала раніше жодних подібних відомостей від оператора мобільного зв’язку заявниці, як стверджував Уряд. Однак, слід зазначити, що органи державної влади вважали самого С. журналістським джерелом інформації заявниці. Вони шукали доступ до даних заявниці саме для перевірки припущення, що С. зустрічався із заявницею, аби надати їй таємну інформацію, пов’язану з її діяльністю як журналіста-розслідувача, і, якщо так,- для використання її інформації як доказів у кримінальному провадженні щодо нього. Той факт, що органам державної влади було відомо ім’я стверджуваного джерела інформації заявниці та його причетність до кримінального правопорушення, як такий не позбавляв заявницю її власного захисту за статтею 10 Конвенції (див., для порівняння, згадані рішення у справах "Нагла проти Латвії" (Nagla v. Latvia), пункт 95, та "Беккер проти Норвегії" (Becker v. Norway), пункти 72 та 82).

70. Таким чином, для цілей статті 10 Конвенції апеляційний суд все ще був зобов’язаний довести, що вилучення геолокаційних даних заявниці було обґрунтовано першочерговою вимогою в інтересах суспільства. Тобто, апеляційний суд мав вказати, чому інтерес в одержанні геолокаційних даних заявниці, які вимагала ГПУ, мав життєво важливе значення для боротьби з тяжким злочином; переконатися у відсутності розумних альтернативних заходів для одержання інформації, яку вимагала ГПУ; та продемонструвати, що законний інтерес у розголошенні інформації явно переважав суспільний інтерес у нерозголошенні (див., для порівняння, згадані рішення у справах "Гудвін проти Сполученого Королівства" (Goodwin v. the United Kingdom), пункт 45, та "Рессьо та інші проти Франції" (Ressiot and Others v. France), пункти 122 та 126).

71. Суд вважає, що текст ухвали апеляційного суду недостатньо відповідає цим вимогам. По-перше, цією ухвалою було надано доступ до захищених геолокаційних даних заявниці за шістнадцятимісячний період. З огляду на тривалість цього періоду та площу географічної території центру м. Києва, щодо якої запитувалися геолокаційні дані-1, телефон заявниці міг бути зареєстрований там кілька разів, не пов’язаних зі справою, яку розслідувала ГПУ. По-друге, обґрунтовуючи нагальну суспільну потребу втручання у права заявниці, апеляційний суд посилався лише на мету "досягнення дієвості" кримінального провадження та встановлення "точного часу та місця" ймовірної конфіденційної зустрічі (див. пункт 22), не вказавши жодних підстав, чому ці міркування переважали суспільний інтерес у нерозголошенні захищених геолокаційних даних заявниці. По-третє, з огляду на матеріали справи на момент подій залишалася суттєва невизначеність стосовно отримання будь-яких відомостей, пов’язаних з провадженням щодо С. з інформації про вхідні і вихідні з’єднання з телефону заявниці. З наявних у Суду документів вбачається, що на момент подій не було однозначно встановлено проведення стверджуваної зустрічі С. з журналістами у приміщенні НАБУ або будь-якому іншому приміщенні, розташованому в межах географічної території, обраної ГПУ для збору геолокаційних даних заявниці, або ж фактичної участі заявниці у цій зустрічі. Навіть якщо так, заявниця не обов’язково могла мати із собою свій телефон саме тоді. По-четверте, не вбачається, що апеляційний суд детально розглянув питання існування інших більш цілеспрямованих заходів одержання відомостей, які орган досудового розслідування сподівався отримати з інформації щодо вхідних і вихідних з’єднань з телефону заявниці.

__________

-1 Згідно з картами лише Повітрофлотський проспект простягається на понад шість кілометрів.

72. З огляду на наведені міркування Суд не переконаний, що наданий національними судами дозвіл на доступ до даних був виправданий "першочерговою вимогою в інтересах суспільства" і тому був необхідний у демократичному суспільстві (див. згадані рішення у справах "Гудвін проти Сполученого Королівства" (Goodwin v. the United Kingdom), пункт 45, "Воскуїл проти Нідерландів" (Voskuil v. the Netherlands), пункт 72, та "Беккер проти Норвегії" (Becker v. Norway), пункт 83).

73. Отже, у цій справі було порушено статтю 10 Конвенції.

74. Заявниця також стверджувала, що ті самі наведені нею міркування за статтею 10 Конвенції також були підставою для встановлення порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективних засобів юридичного захисту щодо її скарг за статтею 10 Конвенції.

75. Уряд стверджував, що у цій справі не було порушено статтю 13 Конвенції. Уряд доводив, що, хоча обсяг наданого районним судом дозволу на доступ до даних був занадто широким, заявниця змогла домогтися його скасування в апеляційному порядку.

76. Суд вважає, що у цій справі з огляду на відповідні висновки за статтею 10 Конвенції немає необхідності розглядати цю скаргу.

77. З огляду на закінчення строку дії наданого національними судами ГПУ дозволу на доступ до інформації щодо вхідних і вихідних з’єднань з телефону заявниці Суд вважає за доцільне скасувати вказаний Уряду згідно з правилом 39 Регламенту Суду тимчасовий захід (див. рішення у справі "Коновальчук проти України" (Konovalchuk v. Ukraine), заява № 31928/15, пункт 100, від 13 жовтня 2016 року).

78. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

79. Заявниця вимагала 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

80. Уряд стверджував про необґрунтованість вимоги заявниці щодо відшкодування шкоди.

81. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявниці 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

В. Судові та інші витрати

82. Заявниця також вимагала 2 350 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які охоплювали витрати на правову допомогу у розмірі 1 400 євро та 950 євро за представництво її інтересів п. С. Зайцем і пані Л. Панкратовою відповідно. Заявниця надала акти виконаних робіт, в яких зазначалося, що її представники працювали над цією справою 14 і 9,5 годин з погодинною оплатою у розмірі 100 євро кожен.

83. Уряд доводив, що зазначена вимога заявниці не підтверджувалася відповідними документами. Зокрема, вона не подала копії договорів про надання правової допомоги п. Зайцем і пані Панкратовою.

84. Відповідно до практики Суду заявниця має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, з огляду на зазначені критерії та наявні у нього документи, Суд вважає за належне присудити заявниці 2 350 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на цю суму.

С. Пеня

85. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

86. Заявниця також просила Суд вказати Уряду на підставі статті 46 Конвенції вжити загальні заходи для вирішення питання захисту журналістських джерел інформації, наприклад, шляхом внесення змін до законодавства. Заявниця не надала жодних додаткових конкретних пропозицій у зв’язку з цим.

87. Уряд стверджував, що законодавство України передбачало достатні гарантії для захисту журналістських джерел інформації і не було необхідності вносити до нього зміни.

88. Суд зазначає, що відповідно до статті 46 Конвенції Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду в усіх справах, в яких вони є сторонами, а нагляд за їхнім виконанням здійснює Комітет міністрів Ради Європи. З цього випливає, inter alia, що рішення, в якому Суд встановив порушення Конвенції, юридично зобов’язує державу-відповідача не тільки виплатити відповідним особам присуджені суми справедливої сатисфакції, але й обрати під наглядом Комітету міністрів заходи індивідуального характеру для виконання своїх зобов’язань щодо забезпечення прав заявника (див. рішення у справі "Магнітський і інші проти Росії" (Magnitskiy and Others v. Russia), заяви № 32631/09 та № 53799/12, пункт 294, від 27 серпня 2019 року з подальшими посиланнями).

89. Суд нагадує, що його рішення є по суті установлюючими за своїм характером, і за загальним правилом, саме відповідна держава повинна обирати під наглядом Комітету міністрів заходи, які мають бути вжиті у її внутрішньому правовому порядку для виконання свого зобов’язання за статтею 46 Конвенції, за умови, що такі заходи сумісні з висновками, викладеними у рішенні Суду (там само, пункт 295).

90. Лише у виняткових випадках для допомоги державі-відповідачу у виконанні свого зобов’язання за статтею 46 Конвенції Суд може вказати вид заходу, який може бути вжито для усунення встановленого ним порушення (там само, пункт 296).

91. З огляду на обставини цієї справи та доводи сторін Суд не вважає за необхідне вказувати будь-які індивідуальні чи загальні заходи, які держава має вжити для виконання цього рішення.

1. Оголошує прийнятною скаргу за статтею 10 Конвенції.

2. Постановляє, що було порушено статтю 10 Конвенції.

3. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 2 350 (дві тисячі триста п’ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, в якості компенсації витрат на правову допомогу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 01 квітня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.