Справа «Карпенко проти України» (Заява № 23361/15)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Карпенко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

з огляду на:

заяву (№ 23361/15), яку 30 квітня 2015 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Російської Федерації п. Олександр Володимирович Карпенко (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за пунктами 1 та 4 статті 5 та статтею 13 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

рішення Уряду Російської Федерації не використовувати своє право брати участь у цій справі,

зауваження сторін,

1. Справа стосується скарг заявника за пунктами 1 та 4 статті 5 і статтею 13 Конвенції на незаконність позбавлення його свободи, зокрема у зв’язку з його неодноразовим затриманням у межах проведення процедури його видачі до Російської Федерації, незважаючи на те, що національний апеляційний суд неодноразово постановлював ухвали про відсутність достатніх законних підстав для тримання його під вартою.

2. Заявник народився у 1970 році і згідно з останньою наявною інформацією проживає у м. Одесі. Заявника представляли пані А. Мартиновська, п. М. Тарахкало та пані Я. Заікіна - юристи, які практикують у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. У червні 2014 року суд Російської Федерації визнав заявника винним у незаконному придбанні та зберіганні боєприпасів. Він обрав заявнику покарання у виді позбавлення волі на строк один рік зі штрафом.

6. У серпні 2014 року, не відбувши покарання, заявник переїхав до України та оселився в Овідіопольському районі Одеської області.

7. 03 грудня 2014 року працівники міліції затримали заявника. У протоколі затримання наводилося посилання на статтю 582 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України, див. пункт 23) та витяг з бази даних міліції, який вказував на те, що заявник мав невідбуте покарання у Російській Федерації.

8. 04 грудня 2014 року Овідіопольський районний суд застосував до заявника тимчасовий арешт строком до 11 січня 2015 року (на підставі статті 583 КПК України, див. пункт 24) з метою забезпечення його можливої видачі.

9. 30 грудня 2014 року Генеральна прокуратура Російської Федерації надіслала Міністерству юстиції України запит про видачу заявника.

10. 06 січня 2015 року Малиновський районний суд міста Одеси розглянув клопотання прокуратури про екстрадиційний арешт заявника. Зазначивши про подання запиту про видачу та наявність всіх інших відповідних документів, у тому числі документів, що засвідчують особу заявника та вказують на визнання його винним у Російській Федерації, суд застосував до заявника екстрадиційний арешт до його передачі російським органам влади, але не більше, ніж на дванадцять місяців.

11. Заявник подав апеляційну скаргу.

12. 14 січня 2015 року Апеляційний суд Одеської області (далі - апеляційний суд) скасував ухвалу від 06 січня 2015 року та відмовив у задоволенні клопотання прокурора як необґрунтованого. У своєму обґрунтуванні апеляційний суд зазначив, що всупереч статтям 548 та 584 КПК України (див. пункти 22 і 25) запит про видачу був поданий лише у вигляді копії факсу, а не копії, засвідченої органами влади України. Крім того, ім’я особи, яка підлягала видачі, було нерозбірливим; також на ньому не було підпису уповноваженої особи та печатки органу влади Російської Федерації. Отже, ухвала від 06 січня 2015 року про застосування до заявника екстрадиційного арешту була безпідставною.

13. 15 січня 2015 року заявника звільнили. Після виходу з ізолятора його знову затримали. У новому протоколі затримання працівники міліції посилалися фактично на ті самі обставини, що й у первинному протоколі затримання (див. пункт 7). Прокурор звернувся із ще одним клопотанням про екстрадиційний арешт заявника.

14. 16 січня 2015 року Малиновський районний суд задовольнив клопотання прокурора та застосував до заявника екстрадиційний арешт на період до його передачі органам влади Російської Федерації, але не більше, ніж на дванадцять місяців. Як і в ухвалі від 06 січня 2014 року (див. пункт 10) суд вказав про подання запиту про видачу та наявність всіх інших відповідних документів, у тому числі документів, що засвідчують особу заявника та вказують на визнання його винним у Російській Федерації.

15. 26 січня 2015 року апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу заявника, скасував ухвалу від 16 січня 2015 року та відмовив у задоволенні клопотання про екстрадиційний арешт як необґрунтованого. Він зазначив, що порушення, встановлені апеляційним судом 14 січня 2015 року, як і раніше, були наявні у другому клопотанні прокурора. Зокрема досі не було подано оригіналу запиту про видачу від органів влади Російської Федерації. Суд ухвалив звільнити заявника.

16. Після засідання апеляційного суду заявника знову затримали. У протоколі були вказані по суті ті самі підстави, що і у попередніх протоколах (див. пункти 7 та 13).

17. 28 січня 2015 року прокурор звернувся із ще одним клопотанням про екстрадиційний арешт заявника.

18. 31 січня 2015 року Малиновський районний суд задовольнив клопотання прокурора та застосував екстрадиційний арешт на строк шістдесят діб до 30 березня 2015 року. Заявник подав апеляційну скаргу.

19. 10 лютого 2015 року апеляційний суд скасував ухвалу від 31 січня 2015 року та відмовив у задоволенні клопотання прокурора як необґрунтованого. Він вказав на відсутність доказів передачі або надіслання оригіналу запиту про видачу органам влади України та належного засвідчення і підготовки наявних документів. Апеляційний суд ухвалив звільнити заявника.

20. Після звільнення заявника знову затримали. У протоколі вказувалися ті самі підстави, що і в попередніх протоколах (див. пункти 7 та 13).

21. 13 лютого 2015 року Малиновський районний суд звільнив заявника за умови надання особистого зобов’язання.

22. Частина п’ята статті 548 КПК України передбачає, що уповноважений центральний орган України (Міністерство юстиції України) може прийняти на розгляд запит про міжнародне співробітництво у кримінальних справах, який надійшов факсимільним, електронним або іншим засобом зв’язку. Однак заходи у зв’язку з таким запитом можуть вживатися лише після підтвердження надіслання або передачі оригіналу запиту.

23. Згідно з частинами першою та шостою статті 582 КПК України особа, яка розшукується іноземною державою у зв’язку із вчиненням кримінального правопорушення, може бути затримана уповноваженою службовою особою.

24. У статті 583 КПК України зазначено, що до надходження запиту про видачу особи, яка вчинила злочин за межами України і яка була затримана в Україні, до неї може бути застосований тимчасовий арешт до сорока діб або інший встановлений відповідним міжнародним договором України строк.

25. Стаття 584 КПК України передбачає, що прокурор звертається з клопотанням про екстрадиційний арешт особи після надходження запиту про видачу від іноземної держави. Прокурор має подати копію запиту про видачу, засвідчену центральним органом влади України, документи про громадянство особи та наявні матеріали екстрадиційної перевірки (пункти 1 та 2). Екстрадиційний арешт застосовується протягом періоду, необхідного для вирішення питань про видачу особи та її передачу; однак він не може тривати більше дванадцяти місяців (частина десята).

26. Стаття 1176 Кодексу покладає на державу зобов’язання відшкодувати особі у повному обсязі шкоду, завдану їй внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу (у тому числі тримання під вартою) або незаконного затримання, незалежно від вини відповідних посадових і службових осіб. У ній також вказується, що право на відшкодування "виникає у випадках, передбачених законом".

27. Відповідно до статті 1 Закону особа має право на відшкодування шкоди, завданої незаконним взяттям і триманням під вартою. У таких випадках особам надається відшкодування шкоди незалежно від вини посадових осіб правоохоронних органів і судів. Стаття 2 передбачає випадки, коли виникає право на відшкодування шкоди, в тому числі у випадку, коли в судовому рішенні встановлюється факт незаконного тримання під вартою.

28. Заявник скаржився на те, що тримання його під вартою було порушенням пункту 1 статті 5 Конвенції, і всупереч пункту 4 статті 5 та статті 13 Конвенції він не був фактично звільнений, хоча національний апеляційний суд встановив відсутність законних підстав для тримання його під вартою. Відповідні положення передбачають:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

...

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним".

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

A. Доводи сторін

29. Уряд стверджував, що заявник не скористався доступним національним засобом юридичного захисту. Оскільки апеляційний суд встановив факт незаконності тримання його під вартою, він мав право вимагати відшкодування шкоди згідно із Законом України "Про відшкодування шкоди" та статтею 1176 Цивільного кодексу України (див. пункти 26 та 27).

30. Заявник доводив, що тримання його під вартою у період з 03 грудня 2014 року по 13 лютого 2015 року було незаконним з точки зору національного законодавства, процедура його видачі не проводилася з належною ретельністю і спочатку національні суди не розглядали альтернатив триманню під вартою. Запропоновані Урядом засоби юридичного захисту були неефективними.

B. Оцінка Суду

1. Прийнятність

31. В рішеннях у справах "Орловський проти України" (Orlovskiy v. Ukraine), заява № 12222/09, пункти 52-61, від 02 квітня 2015 року, та "Тихонов проти України" (Tikhonov v. Ukraine), заява № 17969/09, пункти 22 і 39, від10 грудня 2015 року) Суд встановив, що у випадку, коли незаконність тримання заявників під вартою була визнана в окремій ухвалі, яка стосувалася конкретно питання законності тримання під вартою, поданий на підставі Закону України "Про відшкодування шкоди" позов про відшкодування шкоди був ефективним засобом юридичного захисту у зв’язку зі скаргами за пунктом 1 статті 5 Конвенції.

32. На противагу, в рішенні у справі "Войкін та інші проти України" (Voykin and Others v. Ukraine), заява № 47889/08, пункт 127, від 27 березня 2018 року, Суд встановив, що Уряд не довів, посилаючись на національну практику, що рішення апеляційного суду про скасування ухвали суду нижчої інстанції про тримання під вартою, як таке,становило б достатнє визнання незаконності, яке давало б заявнику право на відшкодування шкоди згідно із Законом України "Про відшкодування шкоди". У цій справі Уряд також не навів відповідних прикладів національної практики, і тому Суд не вбачає підстав для іншого висновку за обставин цієї справи.

33. Суд повинен дійти такого ж висновку щодо можливості вимагати відшкодування шкоди на підставі статті 1176 Цивільного кодексу України. У низці справ Суд встановлював, що поданий згідно з цим положенням позов не міг вважатися ефективним засобом юридичного захисту (див., наприклад, рішення у справі "Руслан Яковенко проти України" (Ruslan Yakovenko v. Ukraine), заява № 5425/11, пункт 30, ЄСПЛ 2015, та згадане рішення у справі "Войкін та інші проти України" (Voykin and Others v. Ukraine), пункт128). Уряд не вказав на які-небудь зміни у національній практиці, які б свідчили про протилежне.

34. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо не вичерпання засобів юридичного захисту. Він також вважає, що заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

35. Суд зазначає, що 14 січня 2015 року національний апеляційний суд встановив відсутність достатніх підстав для видачі заявника відповідно до національного законодавства, оскільки у матеріалах справи не було відповідної копії запиту про видачу (див. пункт 12).

36. Ніщо не свідчить про наявність будь-яких змін після 14 січня 2015 року у зв’язку з цим. Проте до 13 лютого 2015 року органи державної влади перешкоджали фактичному звільненню заявника, неодноразово затримуючи його одразу після його pro forma "звільнення", і робили це на підставах, уже визнаних апеляційним судом неналежними (див. пункти 15-21).

37. Таким чином, тримання заявника під вартою після 14 січня 2015 року було свавільним (див., mutatis mutandis, рішення у справах "Джон проти Греції" (John v. Greece), заява № 199/05, пункти 32-37, від 10 травня 2007 року, та "Миханів проти України" (Mikhaniv v. Ukraine), заява № 75522/01, пункти 85-88, від 06 листопада 2008 року).

38. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою у період з 14 січня по 13 лютого 2015 року.

39. З огляду на цей висновок немає потреби розглядати решту аргументів заявника за пунктом 1 статті 5 Конвенції, а також його скарги за пунктом 4 статті 5 та статтею 13 Конвенції.

40. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

41. Заявник вимагав 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 4 350 євро в якості компенсації судових та інших витрат.

42. Уряд вважав ці вимоги необґрунтованими та надмірними.

43. Суд присуджує заявнику 7 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

44. Суд також вважає за розумне присудити суму у розмірі 2 500 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мають бути перераховані безпосередньо на банківський рахунок захисника заявника п. Тарахкала.

45. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою у період з 14 січня до 13 лютого 2015 року.

3. Постановляє, що немає потреби розглядати скарги за пунктом 4 статті 5 та статтею 13 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми:

(i) 7 500 (сім тисяч п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 2 500 (дві тисячі п’ятсот)євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат,які мають бути перераховані безпосередньо на банківський рахунок захисника заявника п. Тарахкала; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 10 червня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.