Справа «Куроченко та Золотухін проти України» (Заяви № 20936/16 та № 53257/16)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Куроченко та Золотухін проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Арнфінн Бордсен (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяви (№ 20936/16 та № 53257/16), які 07 квітня 2016 року та 09 серпня 2016 року відповідно подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) двоє громадян України - п. Володимир Володимирович Куроченко та п. Владислав Вікторович Золотухін (далі - заявники),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги першого заявника за пунктами 1 та 4 статті 5 Конвенції, пунктом 1 статті 6 Конвенції, статтею 13 Конвенції, а також за статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції, і визнати решту скарг у першій заяві неприйнятними, та повідомити Уряд про другу заяву,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 21 січня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Розгляд кримінальних проваджень, порушених щодо заявників у зв’язку з вчиненням ними кримінальних правопорушень у тій частині Луганської області, яку Уряд України більше не контролює, триває. Розгляд не може бути закінчений, оскільки органи державної влади не мають доступу до матеріалів справи стосовно цих проваджень. Заявники скаржилися на те, що органи державної влади не вжили достатніх заходів для сприяння розгляду їхніх справ за цих обставин або чіткого врегулювання їхнього статусу у зв’язку з цим. Вони посилалися на пункт 1 статті 6, статтю 13 Конвенції та статтю 2 Протоколу № 7 до Конвенції. Перший заявник також скаржився за пунктами 1 та 4 статті 5 Конвенції на те, що тримання його під вартою у цій ситуації було незаконним і він не мав у своєму розпорядженні ефективної процедури перегляду законності свого тримання. Другий заявник також скаржився за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції на те, що в межах відповідного кримінального провадження було накладено обмеження на його свободу пересування.

2. Перший заявник народився у 1982 році та проживає у м. Южне Одеської області. У Суді його представляли п. М. Тарахкало, пані О. Проценко, пані О. Чилутян, пані А. Салюк, пані А. Мартиновська та п. О. Левицький - юристи, які практикують у м. Києві.

3. Другий заявник народився у 1972 році та проживає у с. Софіївська Борщагівка Київської області. Його також представляли п. Тарахкало, пані Проценко, пані Чилутян і пані Салюк, а також пані В. Лебідь - юристи, які практикують у м. Києві.

4. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

5. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

А. Справа першого заявника

6. 19 вересня 2010 року заявника затримали за підозрою у вчиненні вбивства у м. Перевальську Луганської області. 22 вересня 2010 року Перевальський районний суд для забезпечення його належної процесуальної поведінки обрав заявнику запобіжний захід у виді тримання під вартою.

7. 27 вересня 2013 року Алчевський міський суд обрав заявнику покарання у виді позбавлення волі на строк чотирнадцять років і шість місяців за вчинення вбивства, крадіжки та за незаконне заволодіння транспортним засобом. Він був визнаний винним у вбивстві ножем вночі водія таксі за відсутності свідків.

Висновки суду ґрунтувалися на детальному аналізі численних показань та судово-медичних доказах, інформації з мобільного телефону, порівнянні початкових показань заявника, записаних на відеокамеру, та його подальших відмов, а також інших доказах. На підставі оцінки різних доказів суд дійшов висновку, що первинні зізнавальні показання заявника, надані у присутності захисника та записані на відеокамеру, були більш достовірними та узгодженими з іншими доказами (у тому числі висновками різних судово-медичних експертиз щодо механізму заподіяння тілесних ушкоджень), аніж його подальші заперечення вини.

Суд постановив, що строк позбавлення волі мав обраховуватися з моменту затримання заявника, і він мав залишатися під вартою до розгляду справи апеляційним судом.

8. 11 жовтня 2013 року заявник звернувся до Апеляційного суду Луганської області (далі - апеляційний суд), який на той момент знаходився у м. Луганську. У своїй апеляційній скарзі заявник детально оскаржив оцінку доказів судом першої інстанції, стверджуючи, що докази свідчили про його невинуватість.

В. Справа другого заявника

9. 15 липня 2013 року міліція порушила кримінальне провадження щодо другого заявника у зв’язку з незаконним видобуванням вугілля на території Антрацитівського району Луганської області. Відповідно до національного законодавства відомості про це провадження, у тому числі ім’я заявника та пред’явлені йому обвинувачення, були внесені до електронного національного Єдиного реєстру досудових розслідувань (див. норми національного законодавства стосовно інформації, яку має містити реєстр, у пункті 60).

10. 16 липня 2013 року слідчий суддя Ленінського районного суду міста Луганська обрав запобіжний захід у виді застави в українських гривнях (далі - грн), що еквівалентно 2 125 євро, та поклав на другого заявника обов’язок не відлучатися без дозволу із зареєстрованого місця проживання (на той момент - м. Антрацит). Останній обов’язок був покладений на період до 16 жовтня 2013 року.

11. 25 січня 2014 року обвинувальний акт стосовно другого заявника було направлено до Антрацитівського міськрайонного суду.

12. У результаті подій навесні та влітку 2014 року, описаних в рішеннях у справах "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), заява № 2945/16, пункти 9-12, від 25 липня 2017 року, та "Цезар та інші проти України" (Tsezar and Others v. Ukraine), заява № 73590/14 та 6 інших заяв, пункти 6-12, від 13 лютого 2018 року, Уряд припинив здійснювати контроль над територією, де були вчинені стверджувані правопорушення і знаходилися суди першої інстанції та апеляційний суд.

13. Матеріали кримінальних справ заявників залишилися на тій території.

14. На момент цих подій перший заявник тримався під вартою у Старобільському слідчому ізоляторі, розташованому у частині області, яка є територією, підконтрольною Уряду України. Він перебував у цій установі до звільнення (див. пункт 33).

15. Під час цих подій або пізніше другий заявник переїхав до Київської області. Він має статус внутрішньо переміщеної особи.

16. 20 серпня 2014 року загальні збори суддів апеляційного суду ухвалили рішення про призупинення роботи суду у зв’язку зі збройним конфліктом в області.

17. У вересні 2014 року відповідно до Закону України № 1632-VII (див. пункт 63) справи, підсудні Алчевському міському суду (суду першої інстанції у справі першого заявника), були передані до Лисичанського міського суду, а підсудні Антрацитівському міськрайонному суду (суд першої інстанції у справі другого заявника) - до Старобільського районного суду.

18. У лютому 2015 року апеляційний суд відновив свою роботу у м. Сєвєродонецьку, у частині Луганської області, яка є територією, підконтрольною Уряду України. Прокуратуру області також було перенесено до м. Сєвєродонецька.

А. Перший заявник

1. Кримінальне провадження щодо заявника та провадження стосовно тримання його під вартою

19. 11 березня 2015 року апарат Лисичанського міського суду (суд, який замінив суд першої інстанції, див. пункт 17) відмовив у реєстрації клопотання першого заявника про зміну його запобіжного заходу на запобіжний захід, не пов’язаний із позбавленням волі (див. відповідні положення національного законодавства у пунктах 55 і 56). Апарат повідомив заявника, що оскільки у суду не було матеріалів його кримінальної справи, він не міг зареєструвати подане у зв’язку з нею клопотання.

20. У квітні 2015 року Апеляційний суд Луганської області повідомив заявника, що він міг звернутися до Старобільського районного суду, в межах територіальної юрисдикції якого він тримався, з клопотанням habeas corpus відповідно до Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (див. відповідне положення національного законодавства у пункті 59).

21. 07 квітня 2015 року заявник звернувся до Старобільського районного суду з таким клопотанням habeas corpus.

22. 04 листопада 2015 року Старобільський районний суд повідомив заявника, що його клопотання habeas corpus знаходилося на розгляді, і для його ефективного розгляду суд звернувся за інформацією до Державної судової адміністрації України (орган, відповідальний за адміністративні та організаційні аспекти роботи судів), Антитерористичного центру при Службі безпеки України (орган, відповідальний за координацію воєнних дій сил України в регіоні на той момент) і Делегації Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ) щодо вжиття можливих заходів для передачі справи з території, яка не контролюється Урядом. Клопотання заявника мало бути розглянуте після отримання відповідей.

23. 23 грудня 2015 року Старобільський районний суд, розглянувши клопотання habeas corpus заявника, відмовився звільнити його, встановивши, що його законно тримали під вартою на підставі як ухваленого щодо нього вироку, так і обраного Перевальським районним судом запобіжного заходу 22 вересня 2010 року, який продовжував діяти до розгляду його апеляційної скарги (див. пункти 6 та 7). Апеляційний суд мав повноваження змінити обраний заявнику запобіжний захід.

24. 03 лютого 2016 року заявник подав нову апеляційну скаргу на вирок, стверджуючи у загальних формулюваннях про відсутність допустимих доказів його вини. 19 лютого 2016 року заявник звернувся із клопотанням про продовження строку на апеляційне оскарження. Апеляційний суд дав вказівку новому суду першої інстанції надіслати йому матеріали справи.

25. 22 березня 2016 року Старобільський районний суд відмовив у задоволенні ще одного клопотання habeas corpus заявника, по суті, з тих самих підстав, що були наведені в його ухвалі від 23 грудня 2015 року (див. пункт 23) стосовно його клопотання про звільнення.

26. 01 червня 2016 року апарат Лисичанського міського суду повернув заявнику клопотання про зміну його запобіжного заходу з тримання під вартою під час досудового слідства на запобіжний захід, не пов’язаний з триманням під вартою. Апарат зазначив, що Лисичанський міський суд не був компетентним розглядати справу, і всі питання мали бути подані до апеляційного суду.

27. 25 липня 2016 року заявник звернувся до Старобільського районного суду зі ще одним клопотанням habeas corpus.

28. 08 або 10 серпня 2016 року, готуючись до розгляду клопотання habeas corpus заявника, Старобільський районний суд направив листи до Лисичанського міського суду, апеляційного суду, прокуратури області та Антитерористичного центру з проханням надати відомості щодо будь-якого можливого прогресу у справі заявника, можливого місцезнаходження матеріалів справи та будь-яких заходів, вжитих для забезпечення передачі матеріалів справи.

29. 15 серпня 2016 року апеляційний суд повідомив Старобільський районний суд, що у нього були відсутні матеріали справи, і справа заявника не була зареєстрована в його електронній базі.

30. 22 серпня 2016 року Лисичанський міський суд направив відновлені матеріали справи (див. пункт 34) апеляційному суду для розгляду апеляційної скарги заявника від 2016 року.

31. 31 серпня 2016 року апеляційний суд відмовив у відкритті провадження за апеляційною скаргою на підставі відновлених матеріалів справи, вважаючи наявні відновлені матеріали справи недостатніми.

32. 27 вересня 2016 року Старобільський районний суд звернувся до апеляційного суду з проханням повідомити його про результати розгляду апеляційних скарг заявника, зазначивши, що інформація була потрібна для швидкого розгляду клопотання заявника про звільнення у межах процедури habeas corpus.

33. 12 жовтня 2016 року Старобільський районний суд провів habeas corpus засідання і наприкінці засідання ухвалив звільнити заявника. Суд зазначив, що заявник тримався під вартою законно на підставі його вироку та обраного йому запобіжного заходу, який діяв до розгляду справи апеляційним судом. Водночас суд зазначив, що апеляційний суд не зміг розглянути апеляційну скаргу заявника у зв’язку з недостатністю наявних матеріалів (див. пункт 31), і дійшов висновку, що було невідомо, коли розгляд справи щодо заявника зможе продовжитися.

У зв’язку з цією невизначеністю продовження тримання заявника під вартою суперечило б статті 5 Конвенції та положенню Конституції України, яке гарантує право на свободу (див. пункт 51), і заявник мав бути звільнений. Це було пов’язано з тим, що згідно з Кримінальним процесуальним кодексом України запобіжні заходи, такі як тримання під вартою, застосовувалися з метою досягнення дієвості кримінального провадження, а тримання під вартою фактично за відсутності такого провадження порушувало принцип законності тримання під вартою (див. пункти 54 та 57). Суд посилався на положення Кримінального процесуального кодексу України, які передбачають верховенство міжнародних договорів над положеннями Кодексу, обов’язковість практики Суду та принцип законності (див. пункти 53 та 54).

2. Провадження щодо відновлення матеріалів справи

34. 18 березня 2016 року Лисичанський міський суд задовольнив клопотання заявника та відновив матеріали його кримінальної справи. Відновлені матеріали містили лише копії вироку Алчевського міського суду та апеляційної скарги заявника.

35. 21 липня 2016 року прокуратура Луганської області звернулася до Головного управління Національної поліції в Луганській області щодо пошуку наявних матеріалів стосовно справи заявника.

36. 04 серпня 2016 року у відповідь на зазначений лист поліція повідомила прокуратуру, що встановила особу, яка проводила розслідування справи заявника у 2011 році та зберегла електронні копії певних документів у справі. Поліція направила документи до прокуратури.

37. 17 серпня 2017 року прокуратура області подала заяву про відновлення втрачених матеріалів кримінальної справи заявника на підставі документів, наданих поліцією. Окрім уже наявних в матеріалах справи документів (вирок суду першої інстанції та апеляційна скарга) прокуратура надала постанови щодо порушення, об’єднання та виділення матеріалів кримінального провадження, висновок експертного дослідження відеоматеріалів, висновок за результатами психофізіологічного дослідження з використанням комп’ютерного поліграфу та супровідний лист на апеляційну скаргу.

38. 13 вересня 2017 року суд постановив, що заява про відновлення не відповідає встановленим законодавством вимогам, а саме: у ній не зазначена мета відновлення матеріалів (див. відповідне положення національного законодавства у пункті 60), і суд надав прокуратурі десять днів для усунення недоліків.

39. 29 вересня 2017 року, зазначивши, що недоліки у заяві не були усунуті, а мета відновлення матеріалів досі не була зазначена, суд повернув заяву прокуратурі, не розглянувши її по суті.

В. Другий заявник

40. 22 серпня 2015 року прокуратура області повідомила другого заявника, що м. Антрацит і м. Луганськ більше не перебувають під контролем Уряду. Прокуратура не мала у своєму розпорядженні жодних матеріалів у справі заявника, і не знала, де вони знаходилися.

41. Заявник отримав подібні листи від міліції та апеляційного суду області.

42. Заявник звернувся до Старобільського районного суду (суд, який замінив суд першої інстанції, див. пункт 17) з клопотанням про відновлення втрачених матеріалів справи та закриття кримінального провадження. Він надав зазначені листи та витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань.

43. 15 січня 2016 року Старобільський районний суд закрив розгляд заяви у зв’язку з тим, що для відновлення матеріалів справи було недостатньо документів і у справі не ухвалювався вирок, а Кримінальний процесуальний кодекс України передбачав процедуру відновлення матеріалів лише у справах, які завершилися ухваленням судом вироку (див. відповідні положення національного законодавства у пункті 60). В ухвалі Старобільського районного суду зазначено, що її можна було оскаржити в апеляційному порядку.

44. 04 лютого 2016 року апеляційний суд відмовив у відкритті провадження за апеляційною скаргою заявника на ухвалу від 15 січня 2016 року, вважаючи, що ця ухвала не підлягала оскарженню в апеляційному порядку.

45. Заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, що його заява була заявою sui generis у зв’язку з винятковою ситуацією в Луганській області та не могла розглядатися виключно відповідно до положень про відновлення матеріалів. У національному законодавстві не було чітко визначеної процедури для врегулювання такої ситуації, і це порушувало його право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку за статтею 6 Конвенції.

46. 19 квітня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою на тих самих підставах, що й апеляційний суд.

47. 23 жовтня 2017 року заявник звернувся із заявою про визнання втраченими матеріалів кримінального провадження щодо нього, повернення грошових коштів, внесених як застава, та виключення відомостей щодо нього з Єдиного реєстру досудових розслідувань та бази даних Міністерства внутрішніх справ України.

48. 05 січня 2018 року Старобільський районний суд повернув заяву без розгляду, вважаючи, що національним законодавством розгляд такої заяви не передбачався.

49. 22 травня 2018 року Старобільський районний суд постановив ухвалу про скасування застосованого до другого заявника запобіжного заходу у виді застави та ухвалив повернути йому внесені як заставу грошові кошти.

50. Згідно з останніми поданими заявниками зауваженнями (у лютому 2019 р.) кримінальні провадження щодо них усе ще тривали. У базі даних, яка ведеться Міністерством внутрішніх справ України, перший та другий заявники зазначені як обвинувачені у вчиненні вбивства та незаконному видобуванні корисних копалин відповідно. Витяги з бази даних містять уточнення, що інформація, облік якої ведеться ГУМВС України в Луганській області, востаннє оновлювалася 04 вересня 2014 р.

51. Стаття 29 Конституції України гарантує кожному право на свободу та особисту недоторканість і передбачає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

52. 19 листопада 2012 року набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року, який замінив Кодекс 1960 року. Однак за певних обставин до проваджень, порушених до набрання чинності новим Кодексом, продовжував застосовуватися попередній Кодекс.

А. Принципи законності та верховенства права у кримінальному процесі

53. Стаття 9 Кодексу 2012 року гарантує загальний принцип законності, тобто усі органи державної влади, які беруть участь у кримінальному процесі, зобов’язані додержуватися вимог закону. Частина четверта цієї статті передбачає, що у разі якщо норми Кодексу суперечать міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України. Частиною п’ятою передбачається застосування кримінального процесуального законодавства з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

54. Стаття 12 Кодексу 2012 року передбачає, що затримання і тримання під вартою можуть ґрунтуватися лише на підставах, передбачених цим Кодексом, та обиратися лише відповідно до порядку, визначеного цим Кодексом. У статті також зазначається, що кожен, хто тримається під вартою понад строки, передбачені Кодексом, має бути негайно звільнений.

В. Запобіжні заходи, у тому числі тримання під вартою

55. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року та Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року передбачають низку "запобіжних заходів", спрямованих на забезпечення належної поведінки обвинуваченого під час провадження. Запобіжні заходи включають тримання під вартою, підписку про невиїзд і заставу. Відповідні положення Кодексу 1960 року наведені в рішенні Суду у справі "Молодорич проти України" (Molodorych v. Ukraine), заява № 2161/02, пункти 56-58, від 28 жовтня 2010 року), а відповідні положення Кодексу 2012 року - в рішенні у справі "Корбан проти України" (Korban v. Ukraine), заява № 26744/16, пункт 96, від 04 липня 2019 року).

56. Особа, яка тримається під вартою, може бути звільнена, якщо запобіжний захід у виді тримання під вартою буде замінено на запобіжний захід, не пов’язаний з позбавленням волі, наприклад, особисте зобов’язання чи заставу. Відповідно до Кодексу 1960 року клопотання про зміну або скасування запобіжного заходу було єдиним способом для звільнення з-під варти. Окрім цього, у Кодексі 2012 року було введено процедуру habeas corpus (див. пункт 59).

57. Стаття 131 Кодексу 2012 року передбачає, що заходи забезпечення кримінального провадження, у тому числі тримання під вартою, застосовуються з метою досягнення дієвості провадження.

С. Тримання під вартою після засудження

58. І Кодекс 1960 року, і Кодекс 2012 року передбачають, що суд, який постановляє вирок, має вирішити, зокрема, який запобіжний захід слід обрати для обвинуваченого до моменту набрання вироком законної сили. Засуджений до позбавлення волі вважається таким, що відбуває покарання, з дати, коли вирок набуває законної сили, а саме - з дати, коли вирок буде залишений без змін після розгляду апеляційною інстанцією. Однак, якщо засуджений тримається під вартою, цей період зараховується до строку відбуття ним покарання (див. рішення у справі "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), заява № 2945/16, пункти 38 та 39, від 25 липня 2017 року).

D. Процедура habeas corpus

59. Стаття 206 Кодексу 2012 року передбачає процедуру habeas corpus, згідно з якою суд, в межах територіальної юрисдикції якого тримається особа, зобов’язаний постановити ухвалу, що має зобов’язати орган державної влади, під вартою якого тримається особа, негайно доставити будь-яку особу, стосовно якої існує інформація, що свідчить про тримання її під вартою за відсутності достатніх юридичних підстав. Суддя зобов’язаний звільнити таку особу, якщо встановить, що юридичні підстави для тримання під вартою відсутні, хибні чи недостатні.

Е. Відновлення матеріалів

60. Відповідний порядок викладений у статтях 524-531 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року. Відповідно до цих положень з метою відновлення втрачених матеріалів будь-яка сторона провадження може звернутися до суду, який ухвалив вирок. Стаття 527 Кодексу вимагає від осіб, які звертаються із заявою про відновлення, пояснити мету відновлення матеріалів, надати детальну інформацію щодо конкретних документів, які були у втрачених матеріалах справи, імен та адрес учасників провадження, можливого місцезнаходження втрачених матеріалів та обставин їхньої втрати, а також надати суду всі наявні документи.

Стаття 529 передбачає, що суд, одержавши заяву, повинен звернутися до прокуратури для отримання відомостей та документів, які можуть допомогти у відновленні матеріалів справи. Згідно зі статтею 530 суд може допитати в якості свідків посадових осіб та інших осіб, що були присутні під час вчинення процесуальних дій, а в необхідних випадках - осіб, які входили до складу суду, що здійснював судовий розгляд. На підставі зібраних таким чином відомостей та документів суд постановляє ухвалу про відновлення матеріалів повністю чи в частині, або, якщо вважатиме наявні відомості недостатніми,- про закриття провадження та роз’яснює сторонам, що вони мають право на повторне звернення з такою ж заявою за наявності необхідних документів (стаття 531).

F. Єдиний реєстр досудових розслідувань

61. На момент подій відповідні норми щодо Єдиного реєстру досудових розслідувань були наведені у Положенні про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, затвердженому наказом Генеральної прокуратури України від 17 серпня 2012 року № 69. До Реєстру мали вноситися такі відомості:

(i) час та дата надходження заяви;

(ii) відомості щодо потерпілого або особи, яка звернулася із заявою;

(iii) короткий виклад обставин або інші відомості, на підставі яких порушується провадження;

(iv) правова кваліфікація;

(v) відомості про будь-яку передачу розслідування іншому органу досудового розслідування, зупинення [або] відновлення досудового розслідування, [та будь-яке] об’єднання [або] виділення досудових розслідувань;

(vi) відомості щодо особи, яка внесла відомості до Реєстру;

(vii) відомості щодо затримання, [або] обрання, зміну [або] скасування запобіжного заходу (тримання під вартою, застава, особисте зобов’язання тощо);

(viii) відомості про повідомлення про підозру - відомості про особу, якій повідомлено про підозру [та] правову кваліфікацію кримінального правопорушення;

(ix) оголошення підозрюваного у розшук;

(x) продовження строків досудового розслідування [або] тримання під вартою;

(xi) відомості щодо встановлених матеріальних збитків, сум пред’явлених позовів у зв’язку з цим, [або] вартості арештованого майна у зв’язку з кримінальним провадженням;

(xii) закінчення досудового розслідування.

62. Закон був ухвалений 12 серпня 2014 року та набрав чинності 20 серпня 2014 року. На момент подій воєнні дії, які проводилися урядовими силами України у Донецькій та Луганській областях, визначалися як "антитерористична операція".

63. На момент подій частина перша статті 1 Закону уповноважила Голову Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ визначити суди для розгляду кримінальних справ, підсудних зазвичай розташованим в районі проведення антитерористичної операції судам, які на той момент не могли здійснювати правосуддя.

64. Інші відповідні українські та міжнародні документи наведені в рішенні у справі "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), заява № 2945/16, пункти 35-55, від 25 липня 2017 року).

65. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

66. Перший заявник скаржився на те, що тримання його під вартою після подій 2014 року, які призвели до втрати матеріалів його справи, було незаконним в сенсі пункту 1 статті 5 Конвенції, що передбачає:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

(a) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом;

... ".

А. Доводи сторін

67. Уряд стверджував, що тримання першого заявника під вартою охоплювалося підпунктом "а" пункту 1 статті 5 Конвенції і, як таке, було законним, оскільки заявнику було обрано покарання у виді позбавлення волі на строк чотирнадцять років. Той факт, що згідно з національним законодавством таке тримання під вартою розглядалося як запобіжний захід, не мало значення. Крім того, заявник скористався таким визначенням згідно з національним законодавством, оскільки воно дозволило звільнити його після того, як він відбув лише чверть строку свого покарання.

68. Посилаючись на рішення у справі "Крянге проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 29226/03, пункт 120, від 23 лютого 2012 року, перший заявник стверджував, що національне законодавство "чітко не визначало умови тримання під вартою" і залишило його в стані невизначеності стосовно тривалості тримання його під вартою до розгляду справи апеляційною інстанцією. Заявник також посилався на ухвалу національного суду про його звільнення (див. пункт 33). Він вважав, що постановлення такої ухвали вказувало на відсутність достатніх правових підстав для тримання його під вартою.

В. Оцінка Суду

69. Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі, аніж зробленого в рішенні у справі "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine):

"87. Суд, так само як і сторони, визнає, що відповідний період тримання заявника під вартою підпадає під дію підпункту "а" пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "Ярошовець та інші проти України" (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заяви № 74820/10, № 71/11, № 76/11, № 83/11 та № 332/11, пункти 134 і 135, від 03 грудня 2015 року). Оскільки заявник тримався під вартою після засудження його компетентним судом … не виникає сумнівів, що тримання його під вартою було законним в розумінні національного законодавства, а його тривалість не перевищувала обраний йому строк покарання (див. для порівняння там само, пункт 150). Ніщо більше не вказує, що тримання його під вартою не відповідало цілям позбавлення свободи, передбаченим підпунктом "а" пункту 1 статті 5 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі "В. проти Сполученого Королівства" [ВП] (V. v. the United Kingdom) [GC], заява № 24888/94, пункт 104, ЄСПЛ 1999-IX).

88. Таким чином, і в контексті своїх висновків за статтею 6 Конвенції Суд вважає, що заявник не висунув небезпідставну скаргу на те, що тримання його під вартою не відповідало положенням пункту 1 статті 5 Конвенції.

89. Суд зауважує, що безумовно можна було б розглядати різні міркування, якби заявник міг довести, що через затримку національних судів під час розгляду його апеляційної скарги він провів або вірогідно провів би більше часу під вартою, ніж за звичайних обставин. Так було б, якби, наприклад, тривалість тримання його під вартою перевищувала строк обраного йому покарання у виді позбавлення волі (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Ярошовець та інші проти України" (Yaroshovets and Others v. Ukraine), пункти 149 та 150), або відсутність розгляду його апеляційної скарги позбавила б його можливості скористатись умовно-достроковим звільненням. Однак жодні такі міркування у цій справі не застосовні".

70. У цій справі не мав місця жоден зі сценаріїв, наведених у пункті 89 рішення Суду у справі "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine). Насправді перший заявник провів під вартою значно менше часу, ніж передбачало обране йому покарання. Те, що національний суд був готовий звільнити його до відбуття ним свого покарання, не може розглядатися не на користь держави-відповідача. Так сталося тому, що в ухвалі тримання заявника під вартою розглядалося за національним законодавством як запобіжний захід. Однак, як було зазначено, згідно з Конвенцією тримання його під вартою підпадало під дію підпункту "а" пункту 1 статті 5 Конвенції. За цих обставин підхід за національним законодавством був більш сприятливим для заявника і призвів до його звільнення.

71. Звідси випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

72. Перший заявник скаржився на відсутність доступу до процедури, за допомогою якої могли бути встановлені законність тримання його під вартою та ухвалене рішення про його звільнення, всупереч пункту 4 статті 5 Конвенції, яка передбачає:

"4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним".

А. Доводи сторін

1. Уряд

73. Посилаючись на рішення у справі "Стоїчков проти Болгарії" (Stoichkov v. Bulgaria), заява № 808/02, пункт 64, від 24 березня 2005 року, Уряд стверджував, що застосування пункту 4 статті 5 Конвенції триманням під вартою за підпунктом "а" пункту 1 статті 5 Конвенції, в принципі, було б надмірним, оскільки судовий контроль за позбавленням свободи вже передбачався в первинному вироку та обраному покаранні. Отже, пункт 4 статті 5 Конвенції був незастосовним. Однак у випадку, якщо Суд вважатиме його застосовним, клопотання заявника про звільнення були розглянуті та спочатку залишені без задоволення як необґрунтовані. Зрештою його клопотання habeas corpus було задоволене, і він був звільнений.

2. Перший заявник

74. Посилаючись на рішення у справі "Столленверк проти Німеччини" (Stollenwerk v. Germany), заява № 8844/12, пункт 36, від 07 вересня 2017 року, перший заявник стверджував, що пункт 4 статті 5 Конвенції був застосовним, оскільки національне законодавство розглядало тримання його під вартою як запобіжний захід.

75. Лисичанський міський суд (суд, який замінив суд першої інстанції) декілька разів порушував право заявника ініціювати провадження, за допомогою якого могла бути оперативно встановлена законність тримання його під вартою. Суд неодноразово відмовлявся розглядати питання тримання його під вартою (див. пункт 19).

76. Підхід Старобільського районного суду також був непослідовним. 23 грудня 2015 року та 22 березня 2016 року цей суд відмовляв у задоволенні його клопотань про звільнення, але потім 12 жовтня 2016 року звільнив його, хоча законодавство та обставини справи не змінювалися.

В. Оцінка Суду

77. У цій справі пункт 4 статті 5 Конвенції застосовний, оскільки національне законодавство передбачає, що особа тримається під вартою в якості запобіжного заходу, доки ухвалений щодо неї вирок не набере законної сили, у тому числі під час провадження в апеляційному суді (див. пункт 58 та згадане рішення у справі "Столленверк проти Німеччини" (Stollenwerk v. Germany), пункт 36). Однак скарга є явно необґрунтованою з таких підстав.

78. Суд повторює, що коли особа позбавлена свободи після засудження компетентним судом, але підстави, які виправдовують позбавлення свободи, можуть змінюватися з плином часу, необхідним є надання можливості звернутися до органу, що відповідає вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Кафкаріс проти Кіпру" (Kafkaris v. Cyprus), заява № 9644/09, пункт 58, від 21 червня 2011 року).

79. Стосовно скарги заявника на те, що суд, який замінив суд першої інстанції, відмовився розглядати його клопотання про зміну його запобіжного заходу на запобіжний захід, не пов’язаний з триманням під вартою, Суд зазначає, що належним підходом до розгляду його клопотань про звільнення була процедура habeas corpus, а не процедура зміни запобіжного заходу. Апеляційний суд повідомив його про це, і заявник подав таке клопотання у квітні 2015 року (див. пункт 20). Насправді саме завдяки цій процедурі він зрештою був звільнений.

80. Заявник не скаржився, що ця процедура не здійснювалася "оперативно", натомість його скарга полягала у різних результатах застосування цієї процедури - у період з 23 грудня 2015 року по 22 березня 2016 року його клопотання про звільнення відхилялися, а 12 жовтня 2016 року клопотання задовольнили, і його звільнили (див. пункти 23, 25 та 33).

81. Однак різниця в результатах, як вбачається, була тісно пов’язана з самими підставами для звільнення заявника, а саме: відсутністю прогресу у кримінальному провадженні щодо нього (див. пункт 33). Щоб дійти такого висновку, національний суд мав спостерігати за розвитком ситуації. Лише зі спливом певного проміжку часу національний суд з якоюсь мірою впевненості міг зробити висновок про відсутність перспектив прогресу у провадженні щодо заявника. Отже, зміна його позиції стосовно цього питання, на яку скаржився заявник, не свідчить про порушення гарантій пункту 4 статті 5 Конвенції.

82. З цього випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

83. Заявники скаржилися на тривалу відсутність розгляду їхніх справ та на невизначеність щодо прогресу у справах та їхнього статусу у зв’язку з цим. Вони посилалися на пункт 1 статті 6 Конвенції, який передбачає:

"Кожен має право на … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, …, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення".

А. Прийнятність

84. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи заявників

(а) Заявники

(і) Запропонована перевірка

85. Заявники стверджували, що їхні справи слід відрізняти від справи "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), заява № 2945/16, від 25 липня 2017 року), оскільки в їхніх справах органи державної влади не зробили все можливе у межах своїх повноважень для вирішення їхньої ситуації. На думку заявників, відповідне питання, яке слід розглядати у таких справах, полягає не лише в тому, чи зробили органи державної влади все можливе для відновлення матеріалів справи заявника, але також чи доклали вони необхідних зусиль для зменшення негативних наслідків для заявника внаслідок втрати доступу до матеріалів.

(іі) Міжнародне співробітництво

86. Посилаючись, зокрема, на рішення у справі "Ілашку та інші проти Молдови та Росії" [ВП] (<...>) [GC], ЄСПЛ 2004-VII), заявники стверджували, що всупереч своїм зобов’язанням органи влади держави-відповідача не скористалися доступними їм механізмами міжнародного співробітництва для відновлення втрачених матеріалів справ заявників або документів з них. Зокрема, органи державної влади України:

(i) могли звернутися за наданням взаємної правової допомоги до органів державної влади Росії (зокрема доказів, які стосуються справи) згідно із Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах Співдружності Незалежних Держав 1993 року (Мінська конвенція);

(ii) могли безпосередньо співпрацювати з органами державної влади, які de facto діють на території, що не контролюється Урядом (заявники цитували, наприклад, рішення у справі "Фока проти Туреччини" (Foka v. Turkey), заява № 28940/95, від 24 червня 2008 року, та інші рішення Суду стосовно Північного Кіпру);

(iii) могли порушити це питання через дипломатичні канали та під час проведення дипломатичних форумів, таких як Парламентська Асамблея Ради Європи, Організація з безпеки та співробітництва в Європі, Організація Об’єднаних Націй та канали зв’язку, створені в рамках Тристоронньої контактної групи, до складу якої згідно з Мінськими угодами від вересня 2014 року та лютого 2015 року входять представники України, Росії та Організації з безпеки та співробітництва в Європі (див. згадане рішення у справі "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), пункт 12).

(ііі) Законотворча діяльність, статистика, практика Верховного Суду та інші аргументи

87. Заявники також скаржилися, що для врегулювання становища обвинувачених у такій скрутній ситуації, в якій опинилися заявники, не було висунуто належної законодавчої ініціативи, що Верховний Суд не надав судам нижчих інстанцій чітких вказівок, як діяти в таких ситуаціях, і що органи державної влади не вели належної статистики стосовно кількості осіб, які постраждали від тієї ж проблеми.

88. Представники заявників також вказали на труднощі, з якими зіткнулися під час відновлення відповідного національного провадження після ухваленням Судом рішення у справі "Закшевський проти України" (Zakshevskiy v. Ukraine), заява № 7193/04, від 17 березня 2016 року. Вони стверджували, що представництво ними п. Закшевського у зв’язку з цим ускладнилося внаслідок того, що після подій 2014 року матеріали справи на національному рівні, як і матеріали у справах заявників, стали для національних органів влади недоступними.

(іv) Справа першого заявника

89. Перший заявник стверджував, що хоча в згаданому рішенні у справі "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), пункт 75, Суд "не встановив підстав для сумніву у висновку національного суду, зробленому під час провадження про відновлення втрачених матеріалів справи, що їм не були доступні відповідні матеріали справи", у справі заявника початковий висновок органів державної влади про неможливість відновлення матеріалів у зв’язку з відсутністю документів, як вбачається, був неправильним. Коли у 2016 році органи державної влади насправді почали шукати матеріали, вони знайшли деякі з них, хоча й невелику кількість (див. пункт 36).

90. Хоча матеріали справи були частково відновлені 18 березня 2016 року, апеляційний суд не розглядав справу до 31 серпня 2016 року (див. пункти 31 та 34). Пояснення цій затримці відсутнє.

91. У зв’язку з відсутністю ретельності прокуратури документи з матеріалів справи, знайдені у серпні 2016 року (див. пункт 36), все ще не були відновлені до лютого 2019 року, коли заявник подав свої зауваження у відповідь на зауваження Уряду. Це було пов’язане з тим, що прокуратура подала заяву про відновлення із затримкою у понад рік, а потім не усунула недоліки заяви, виявлені національним судом (див. пункти 37 та 39).

92. Заявник перебував у стані невизначеності щодо своєї справи, оскільки держава-відповідач не врегулювала питання, як мали діяти органи державної влади, якщо відновлення матеріалів справи було неможливим. Було незрозуміло, який саме процесуальний статус повинні були мати обвинувачені у таких справах. Закон не надавав відповіді на запитання, чи мав суд повноваження закрити провадження у таких справах та якими були б наслідки таких дій для третіх сторін.

93. Саме сторона обвинувачення мала довести вину заявника під час розгляду справи в апеляційній інстанції так само, як під час розгляду справи в суді першої інстанції. Відсутність відповідних матеріалів справи означала, що сторона обвинувачення просто не змогла б довести пред’явлені заявнику обвинувачення, і його апеляційна скарга мала бути задоволена за замовчуванням.

94. У будь-якому випадку держава була зобов’язана принаймні чітко визначити правовий статус заявника. Вона мала повноваження закрити провадження, провести нове розслідування, виконати вирок без розгляду його в апеляційному порядку, повторно розглянути справу на підставі доступних їй доказів, або вжити інших заходів для вирішення його справи. За відсутності ухвалення такого остаточного рішення було порушено право заявника на справедливий розгляд справи протягом розумного строку.

(v) Справа другого заявника

95. Другий заявник наголосив, що процедура відновлення втрачених матеріалів його справи була йому недоступною, оскільки згідно з національним законодавством ця процедура застосовувалася лише у справах, які завершилися ухваленням вироку, а вироку в його справі ухвалено не було (див. пункт 60). Якби закон дозволяв відновлення, то існувала б реальна можливість відновити втрачені матеріали справи.

96. Імена стверджуваних співобвинувачених заявника були зазначені в обвинувальному акті, і їх можна було б допитати для перевірки, чи були у них копії документів з матеріалів справи. Як експертна установа, що проводила дослідження вугілля, яке, як стверджувалося, видобував заявник, так і гірничодобувне підприємство, на території якого заявник, як стверджувалося, здійснював свою незаконну гірничодобувну діяльність, мали свої зареєстровані представництва на підконтрольній Уряду території. Тому під час проведення додаткових слідчих дій їх можна було б залучити та спробувати відновити матеріали справи.

97. Національне законодавство дозволяло прокурорам зняти пред’явлені обвинувачення лише під час засідань у суді першої інстанції, тому обвинувачення не могло бути зняте інакше. Однак жодне засідання не могло бути проведене за відсутності матеріалів справи, і прокурор не міг зняти пред’явлені обвинувачення навіть тоді, коли притягнення до відповідальності не мало шансів на успіх.

98. Було незрозуміло, чому заявник повинен був надалі мати статус обвинуваченого із внесеними щодо нього відомостями до реєстрів і баз даних, зважаючи на те, що кримінальне провадження щодо нього було "мертвим". Національне законодавство не передбачало процедури закриття такого провадження.

(b) Уряд

99. Уряд стверджував, що затримка розгляду справи заявника відбулася виключно через складну ситуацію в області.

100. Державна судова адміністрація України, Антитерористичний центр, поліція, прокуратура та суди підтвердили неможливість отримати матеріали справи. Органи державної влади також звернулися за допомогою до Міжнародного комітету Червоного Хреста стосовно відновлення втрачених матеріалів справи першого заявника.

101. Посилаючись на згадане рішення у справі "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), Уряд доводив, що, як і в зазначеній справі, тривалість провадження була обґрунтована об’єктивними причинами. Національні законодавчі та виконавчі органи влади вжили всіх можливих заходів у зв’язку з поточною ситуацією для забезпечення прав громадян, які опинились у ситуаціях, подібних до ситуацій заявників.

2. Оцінка Суду

(а) Підхід Суду

102. В рішенні у справі "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), пункт 71 з подальшими посиланнями) Суд вважав, що у таких справах необхідно було відповісти на питання, чи вжила держава-відповідач усіх доступних їй заходів для організації судової системи таким чином, щоб забезпечити в конкретній ситуації заявника ефективність прав, гарантованих статтею 6 Конвенції, з огляду на давно усталений принцип, згідно з яким Конвенція покликана гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними та ілюзорними; слід враховувати і контекст, в якому була порушена справа.

103. Під час оцінки дотримання державою-відповідачем цього зобов’язання важливим фактором є те, чи вжили органи державної влади належні заходи для зменшення, наскільки це можливо, негативних для заявника наслідків у результаті відсутності доступу до матеріалів справи (див. згадане рішення у справі "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), пункт 78, в якому під час оцінки відповідності статті 6 Конвенції Суд взяв до уваги, що національні органи влади звільнили заявника з-під варти).

104. Заявники закликали Суд відрізнити їхні справи від справи "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine) у зв’язку з декількома аспектами, проте Суд не вважає їхні аргументи щодо цього переконливими.

105. Стосовно аргументів заявників про відсутність відповідної статистики та вказівок Верховного Суду, а також інших подібних аргументів (див. пункти 86 і 88), заявники не довели існування зв’язку між цими стверджуваними недоліками та їхніми конкретними справами та обставинами. Щодо їхнього аргументу, згідно з яким держава-відповідач мала скористатися певними механізмами міжнародного співробітництва, щоб спробувати відновити матеріали справи (див. пункт 86), то, як вбачається, вони не порушували це питання у національних органах влади.

106. У будь-якому випадку Суд не вважає за необхідне детально розглядати ці аргументи, враховуючи його висновки щодо провадження у справі про відновлення втрачених матеріалів.

107. В рішенні у справі "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), пункти 75 та 79) Суд наголосив на важливому значенні процедури відновлення матеріалів у таких справах. Однак у справах обох заявників у зв’язку з цим виникає питання.

(b) Справа першого заявника

108. Національні органи влади знайшли деякі документи з матеріалів справи 04 серпня 2016 року (див. пункт 36), але прокуратура подала заяву про відновлення матеріалів лише 17 серпня 2017 року, більш ніж через рік. І навіть тоді прокуратура звернулася із заявою, яка не відповідала вимогам національного законодавства, і хоча 13 вересня 2017 року національний суд вказав на цей формальний недолік, прокуратура не спробувала його усунути (див. пункти 37 та 39).

109. Суд усвідомлює, що обсяг доступних національним органам влади матеріалів був досить обмеженим (див. пункти 37) і могли виникнути сумніви, чи було б цих матеріалів достатньо для ефективного розгляду національним апеляційним судом апеляційної скарги заявника, який мав бути спрямований на дуже детальну оцінку великої кількості доказів у справі (див. пункт 8).

110. Однак Суд не може робити припущення щодо висновку, якого могли дійти національні суди у відповідному провадженні про відновлення втрачених матеріалів. Йому достатньо зауважити, що через недостатню ретельність з боку прокуратури національні суди не змогли розглянути питання, чи було цих матеріалів достатньо.

111. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що за таких обставин органи державної влади не вжили всіх доступних їм заходів для сприяння розгляду справи першого заявника. З огляду на цей висновок, немає необхідності в детальному розгляді інших аргументів заявника.

112. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо першого заявника.

(с) Справа другого заявника

113. Ситуація другого заявника відрізняється від ситуації заявника в згаданому рішенні у справі "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), пункт 25), оскільки національне законодавство не передбачає жодної процедури звернення із заявою про відновлення втрачених матеріалів справи у ситуаціях, коли не було ухвалено вироку суду, як у справі другого заявника (див. пункт 60).

114. З цієї причини національні суди ніколи не розглядали суть справи заявника та не досліджували можливість відновлення матеріалів справи, навіть з джерел, вказаних заявником у цьому Суді (див. пункт 96). Суд також вважає переконливим аргумент заявника, що це виключило можливість зняти пред’явлені проти нього обвинувачення та закрити провадження (див. пункт 97).

115. Так само, це перешкодило органам державної влади перевірити, чи відповідало суспільним інтересам продовження розгляду кримінальної справи щодо заявника за відсутності будь-яких перспектив прогресу у цьому провадженні і чи переважав такий інтерес шкоду, заподіяну заявнику продовженням провадження.

116. Суд пам’ятає, що забезпечення поваги до конвенційних прав заявника вимагало внесення законодавчих або інших еквівалентних змін до національної нормативно-правової бази. Однак Суд вважає, що національні органи влади мали провести таку перевірку, оскільки другий заявник, на відміну від першого заявника та заявника в рішенні у справі "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), не був визнаний винним судами будь-якої інстанції та обвинувачувався у вчиненні відносно менш тяжкого злочину, який, як вбачається, безпосередньо не впливав на права третіх сторін за статтями 2 та 3 Конвенції.

117. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо другого заявника.

118. Перший заявник скаржився на тривалу відсутність розгляду його справи в апеляційній інстанції, на невизначеність щодо прогресу у його справі та його статусу, а також відсутність національних засобів юридичного захисту у зв’язку з цим. Він посилався на статтю 13 Конвенції та статтю 2 Протоколу № 7 до Конвенції, які передбачають:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

Стаття 2 Протоколу № 7 до Конвенції.

"1. Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку. Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом".

119. Суд зазначає, що ця частина заяви не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

120. З огляду на висновок, зроблений ним щодо скарги першого заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції, Суд вважає, що немає необхідності розглядати окремо його скарги за статтею 13 Конвенції або статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Крістіансен та Тивік Ас проти Норвегії" (Kristiansen and Tyvik As v. Norway), заява № 25498/08, пункт 40, від 02 травня 2013 року та згадане рішення у справі "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), пункт 83).

121. Другий заявник скаржився на тривале обмеження свободи пересування. Він посилався на статтю 2 Протоколу № 4 до Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

"1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території...

2. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною...

3. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб...

4. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдані суспільними інтересами в демократичному суспільстві".

122. Уряд заперечив проти цього аргументу.

123. Будь-які обмеження свободи пересування заявника були зняті 16 жовтня 2013 року (див. пункт 10). Припустивши, що у його розпорядженні не було національного засобу юридичного захисту, він мав подати скаргу до Суду протягом шести місяців з цієї дати. Однак його заява була подана лише 09 серпня 2016 року. Таким чином, ця скарга подана поза встановленим строком, і тому її слід відхилити як неприйнятну на підставі пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.

124. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

125. Перший заявник вимагав в якості відшкодування моральної шкоди 25 000 євро, а другий заявник - 10 000 євро.

126. Уряд заперечив проти цих вимог, вважаючи їх необґрунтованими та надмірними. Він також стверджував про відсутність причинно-наслідкового зв’язку між стверджуваними порушеннями та сумою відшкодування шкоди, яка вимагалася.

127. Суд присуджує першому заявнику 3 000 євро, а другому заявнику - 2 400 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

В. Судові та інші витрати

128. Перший заявник також вимагав 5 250 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, а другий заявник - 3 000 євро у зв’язку з цим; вони просили, щоб ці суми були сплачені безпосередньо п. Тарахкалу.

129. Уряд вважав вимоги необґрунтованими та надмірними.

130. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд вважає за належне присудити першому заявнику суму у розмірі 4 500 євро, а другому заявнику - 1 500 євро в якості компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись їм, сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок їхнього представника, п. М. Тарахкала.

С. Пеня

131. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Вирішує об’єднати заяви.

2. Оголошує прийнятними скарги за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції, а також статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо першого заявника.

4. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо другого заявника.

5. Постановляє, що немає необхідності розглядати скарги першого заявника за статтею 13 та статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції.

6. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 3 000 (три тисячі) євро першому заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 2 400 (дві тисячі чотириста) євро другому заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ііі) 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро першому заявнику і 1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро другому заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись їм, в якості компенсації судових та інших витрат; ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок представника заявників, п. М. Тарахкала;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 11 лютого 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду .