ПРАВО
59. Заявник скаржився на порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, оскільки він був затриманий за відсутності ухвали суду, протокол про затримання був складений лише наступного дня після його затримання, а сам протокол про затримання було викладено у нечітких формулюваннях. Відповідні частини пункту 1 статті 5 Конвенції передбачають:
"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
...".
A. Прийнятність
60. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
(a) Заявник
61. Невідкладний характер ситуації не завадив працівникам міліції, які проводили обшук, скласти два деталізовані протоколи обшуку, на семи сторінках кожен, і надруковані на ноутбуці. Це свідчило про те, що вони мали достатньо часу для документування деталей обшуку. Уряд не пояснив, чому те саме не можна було зробити щодо протоколу про затримання. Було залучено багато працівників міліції, тому це було можливо. Заявник вважав, що справжньою причиною затримки було прагнення відкласти його доступ до захисника.
62. Той факт, що у протоколі про затримання було правильно вказано дату фактичного затримання, не мав великого значення, оскільки сам протокол був складений із затримкою. До його складання 20 жовтня 2015 року жодного іншого документа про затримання не існувало. В рішенні у справі "Смолик проти України" (Smolik v. Ukraine), заява № 11778/05, пункти 43-48, від 19 січня 2012 року, Суд встановив, що подальше визнання фактичної дати затримання в судовому рішенні не є достатнім для виправлення ситуації з відсутністю документів, складених одночасно із затриманням. Відсутність будь-яких офіційних документів про затримання одразу після його здійснення призвело до відмови у процесуальних гарантіях. Це погіршило становище заявника, оскільки він не був поінформований про своє право зберігати мовчання та право на захисника, внаслідок чого в протоколах обшуку нібито були задокументовані його зізнавальні показання.
63. Злочин, в якому обвинувачувався заявник, був вчинений за декілька тижнів до його затримання. Тому затримання не могло здійснюватися за відсутності ухвали суду, оскільки не були дотримані умови для затримання "за відсутності ухвали", передбачені статтею 208 Кримінального процесуального кодексу України. У протоколі не вказувалося, хто саме "вказав" на заявника як на злочинця або які чіткі "ознаки" свідчили, що він щойно вчинив злочин. У зв’язку з цим було порушено національне законодавство.
(b) Уряд
64. Уряд посилався на події у певних районах Донецької та Луганської областей, де з квітня 2014 року проводилася антитерористична операція проти так званих "ДНР" і "ЛНР", які Уряд вважав незаконними збройними формуваннями та терористичними організаціями. Рішення розпочати цю військову операцію було вмотивоване швидким розповсюдженням сепаратистського руху в низці областей України, у тому числі Одеській. Цей рух користувався, як це описав Уряд, "всебічною підтримкою" Російської Федерації. Одеса залишалася одним з міст із найвищим рівнем терористичної загрози. Заявник був членом організації "Суть времени", того самого руху, учасники якого також брали участь у збройній діяльності "ДНР" і "ЛНР" (див. також пункт 10).
65. Уряд вказав, що ситуацію у цій справі слід відрізняти від справ, коли Суд засуджував практику незадокументованого затримання працівниками міліції. Зокрема, у протоколі про затримання було задокументовано, що затримання відбулося 19 жовтня 2015 року о 10 год. 30 хв. (див. пункт 22).
66. В органів державної влади були вагомі підстави вважати, що заявник займався терористичною діяльністю, і вони були зобов’язані діяти невідкладно, зокрема вилучити вибухові речовини з житлового будинку, де вони зберігалися. Після цього заявника доставили до кабінету, де було складено протокол про затримання.
67. Затримка у закінченні складання протоколу не вплинула на становище заявника: йому був наданий доступ до захисника і вже 20 жовтня 2015 року його доставили до суду. У своїй ухвалі, якою було санкціоновано тримання заявника під вартою, суд зазначив, що заявник був узятий під варту 19 жовтня о 10 год. 30 хв., тому його затримання підлягало судовому перегляду, а його скарги у зв’язку з цим були визнані необґрунтованими.
68. У протоколі про затримання містилася конкретна інформація про підстави затримання заявника, у тому числі злочин, у вчиненні якого він підозрювався, імена підозрюваних співучасників, час і місце вчинення злочину. Це доводило наявність обґрунтованої підозри щодо нього. Питання законності затримання розглянули національні суди двох інстанцій, які встановили відповідність затримання національному законодавству.
2. Оцінка Суду
(a) Затримка у складанні протоколу про затримання
69. Не оскаржується, що вперше заявник був позбавлений свободи 19 жовтня 2015 року о 10 год. 30 хв. (див. пункт 16) і між фактичним часом затримання та складанням протоколу про затримання наступного дня існувала затримка у понад двадцять три години (див. пункт 22). Хоча заявник скаржився на затримку (див. пункт 28), під час провадження на національному рівні жодного пояснення такій затримці ніколи не надавалося.
70. Суд встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у низці справ, в яких була наявна затримка у складанні таких протоколів (див., серед багатьох інших прикладів, рішення у справах "Гріненко проти України" (Grinenko v. Ukraine), заява № 33627/06, пункти 9, 75 і 76, від 15 листопада 2012 року, в якій затримка перевищувала чотирнадцять годин, і "Фортальнов та інші проти Росії" (Fortalnov and Others v. Russia), заява № 7077/06 та 12 інших заяв, пункт 78, від 26 червня 2018 року, в якій стосовно восьми заявників затримка складала від семи до двадцяти трьох годин).
71. Дійсно, у цій справі органи державної влади одразу визнали, що протокол про затримання було складено із затримкою. Однак в рішенні у справі "Смолик проти України" (Smolik v. Ukraine), заява № 11778/05, пункт 46, від 19 січня 2012 року, Суд встановив, що подальше визнання затримки у складанні протоколу про затримання не могло усунути проблему за пунктом 1 статті 5 Конвенції у випадку відсутності документів, складених одночасно із затриманням. У зв’язку з цим Суд нагадує, що відсутність протоколу про затримання має само собою вважатися серйозним недоліком, оскільки усталена позиція Суду полягає у тому, що незадокументоване тримання особи під вартою є повним запереченням фундаментально важливих гарантій, що містяться у статті 5 Конвенції (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі "Фортальнов та інші проти Росії" (Fortalnov and Others v. Russia), пункти 76 і 79; див. також рішення у справах "Макаренко проти України" (Makarenko v. Ukraine), заява № 622/11, пункти 60 і 65, від 30 січня 2018 року, та "Белей проти України" [Комітет] (Beley v. Ukraine) [Committee], заява № 34199/09, пункт 60, від 20 червня 2019 року). Відсутність необхідного протоколу про затримання особи як підозрюваного може позбавити цю особу доступу до захисника та всіх інших прав підозрюваного (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі "Фортальнов та інші проти Росії" (Fortalnov and Others v. Russia), пункт 77).
72. Суд не вбачає жодних підстав для іншого висновку за конкретних обставин цієї справи. Стосовно аргументу Уряду про відсутність впливу затримки на заявника Суд зазначає, що через затримку у складанні протоколу про затримання доступ заявника до захисника та роз’яснення йому його прав як обвинуваченого були надані із затримкою (див. пункти 22 та 24).
73. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із затримкою у складанні протоколу про затримання.
(b) Затримання за відсутності попередньо постановленої ухвали суду
74.Частина перша статті 208 Кримінального процесуального кодексу України передбачає лише два випадки, коли особа може бути затримана за відсутності попередньо постановленої ухвали суду (див. пункт 45):
(1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; або
(2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або поєднання очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин.
75. Саме остання з двох підстав була підкреслена у протоколі про затримання (див. пункт 22). Жоден національний орган влади ніколи не припускав, що також була застосовною перша із двох підстав.
76. У цьому Суді, як і на національному рівні, заявник доводив, що другий пункт частини першої статті 208 не був до нього застосовний. По-перше, із протоколу про затримання було незрозуміло, ким були "очевидці", які звинуватили його у вчиненні стверджуваного злочину. По-друге, не була виконана вимога "безпосередності", оскільки між терористичним актом, у вчиненні якого на той момент підозрювався заявник, та його затриманням минуло декілька тижнів (див. пункт 63).
77. Суд зазначає, що органи державної влади мали показання щонайменше від одного очевидця, спільника заявника Г. (див. пункти 25 і 32). Проте відповідні положення національного законодавства передбачали, щоб таке впізнання очевидцем відбувалося "безпосередньо" після вчинення злочину. Залишається з’ясувати, чи була дотримана ця вимога "безпосередності".
78. Сторони не вказали на жодну практику національних судів, в якій було б надано точне визначення поняття "безпосередній" у цьому контексті.
79. У своїх попередніх рішеннях Суд встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із затриманнями, здійсненими на підставі еквівалентного положення Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (див. пункт 47), яке також дозволяло затримання за відсутності ухвали суду "безпосередньо після" вчинення злочину, коли між стверджуваним вчиненням злочину та затриманням минав значний проміжок часу (див., наприклад, рішення у справах "Малик проти України" (Malyk v. Ukraine), заява № 37198/10, пункт 27, від 29 січня 2015 року, в якому відповідний період становив півроку, та "Строган проти України" (Strogan v. Ukraine), заява № 30198/11, пункт 88, від 06 жовтня 2016 року, в якому він становив чотири місяці).
80. У цій справі заявника було затримано приблизно через три тижні після вчинення відповідного злочину, терористичного акту біля будівлі СБУ (див. пункти 11 та 16).
81. У національних судах заявник доводив, що така затримка була несумісною з вимогою "безпосередності" згідно з відповідними положеннями Кримінального процесуального кодексу України. Враховуючи, що буквальне формулювання підтверджує тлумачення заявника, його аргумент не вбачається нерозумними та таким, який не вимагає відповіді. Однак національні суди, зокрема апеляційний суд, його не розглянули (див. пункт 29).
82. Суд не виключає, що в національному законодавстві могли існувати інші правові підстави для затримання заявника, але Суд не може робити припущення щодо цього, оскільки національні органи влади не посилалися на жодну таку альтернативну підставу.
83. Загалом національні суди не надали пояснення, чому пункт 2 частини першої статті 208 Кримінального процесуального кодексу України міг бути підставою для затримання заявника без ухвали суду, незважаючи на аргументи заявника про протилежне, які ґрунтувалися на формулюваннях, використаних у відповідному положенні законодавства. Суди також не вказали на будь-які інші положення національного законодавства, які передбачали б правові підстави для тримання заявника під вартою.
84. За таких обставин Суд не може встановити, що затримання заявника за відсутності попередньо постановленої ухвали суду було здійснено "відповідно до процедури, встановленої законом".
85. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із затриманням заявника за відсутності попередньо постановленої ухвали суду.
(c) Формулювання протоколу про затримання
86. З огляду на наведені висновки немає необхідності розглядати скаргу за пунктом 1 статті 5 Конвенції щодо формулювання протоколу про затримання.
"2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.".
A. Прийнятність
88. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
(a) Заявник
89. Заявник стверджував, що працівники СБУ, які здійснили його затримання, не поінформували його про підстави затримання або обшуку (див. пункт 17). Протоколи обшуку (див. пункти 18 та 19) не містили жодних вказівок, які б дозволяли йому зрозуміти ці підстави, і не було жодного іншого документа, що містив би таку інформацію. Під час проведення першого обшуку у нього вдома працівники СБУ виявили договір оренди квартири (див. пункт 18). Саме на цій знахідці, а не на його показаннях ґрунтувалося рішення про обшук орендованої квартири.
90. Крім того, під час першого обшуку у нього були вилучені його ключі, а тому він не міг відчинити орендовану квартиру своїм ключем, як було зазначено у протоколі другого обшуку (див. пункти 18 та 19). Він не висловив жодних заперечень проти змісту останнього протоколу, оскільки на той момент не мав захисника. Заявнику було надано доступ до нього лише 20 жовтня 2018 року. У будь-якому випадку відповідні працівники СБУ довго допитували його після затримання, не роз’яснивши йому його права або не забезпечивши йому доступу до захисника. Тому не можна було допустити, щоб органи державної влади мали можливість отримувати "вигоду від своїх протиправних дій", у тому числі посилаючись на показання, отримані від нього під час проведення обшуків з порушенням його прав, як на доказ його поінформованості про підстави затримання.
91. Заявник посилався на рішення у справі "Зуєв проти Росії" (Zuyev v. Russia), заява № 16262/05, пункти 84 і 85, від 19 лютого 2013 року, в якому Суд визнав затримку у чотирнадцять годин занадто довгою, щоб задовольнити вимоги пункту 2 статті 5 Конвенції.
(b) Уряд
92. Заявник був усно поінформований про підстави затримання одразу після його здійснення, як передбачено законодавством (див. пункт 45). Пункт 2 статті 5 Конвенції не вимагає наведення підстав у письмовій або в будь-якій іншій конкретній формі (посилання на ухвалу щодо прийнятності у справі "Кейн проти Кіпру" (Kane v. Cyprus), заява № 33655/06, від 13 вересня 2011 року).
93. Під час першого обшуку в його житлі, проведеному одразу після затримання, заявник повідомив працівникам СБУ, що обладнання для виготовлення вибухових пристроїв знаходилося в орендованій ним квартирі. Це доводило, що він повністю розумів характер підозр щодо нього. Пункт 2 статті 5 Конвенції дозволяв інформувати про підстави затримання під час опитування або допиту після затримання (посилання на рішення у справі"Мюррей проти Сполученого Королівства" (Murray v. the United Kingdom), від 28 жовтня 1994 року, пункт 77, Серія A № 300-A). У будь-якому випадку детальні письмові підстави затримання були надані заявнику вже наступного дня, 20 жовтня 2015 року, що було достатньо швидко у контексті відповідності вимогам пункту 2 статті 5 Конвенції.
2. Оцінка Суду
94. Уряд стверджував, що під час затримання працівники СБУ усно поінформували заявника про підстави затримання, як передбачено законодавством (див. пункт 92). Заявник заперечив проти цього (див. пункт 89). Однак, тоді як пояснення Уряду підтверджуються контекстом і послідовністю подій, заперечення заявника є нечітким, необґрунтованим та не вбачається правдоподібним. Зокрема, заявник докладно не пояснив, що саме сказали йому працівники СБУ стосовно його затримання та обшуків, чи вимагав він від них пояснення і, якщо так, якою була відповідь.
95. Як вбачається, заявник визнав, що під час обшуку працівники Служби безпеки України допитали його стосовно вибухових речовин (див. пункт 90), але наполягав на тому, що цей факт та його відповіді, задокументовані у протоколі обшуку, не могли вважатися належним інформуванням про підстави для цілей пункту 2 статті 5 Конвенції, оскільки його показання були отримані з порушенням його права на захисника. Проте навіть за відсутності будь-якої відповіді заявника суть запитань повинна була вказати йому на підстави позбавлення його свободи.
96. Крім того, питання, чи призвів якийсь допит під час проведення обшуку до порушення права заявника на правову допомогу, може мати значення у контексті статті 6 Конвенції. Однак це питання не є частиною цієї заяви.
97. Першочергова мета пункту 2 статті 5 Конвенції полягає не у забезпеченні права заявника на правову допомогу у кримінальному провадженні щодо нього, а в наданні гарантій захисту від свавільного позбавлення свободи та отримання заявником ефективного перегляду законності його затримання, що було б неможливим без обізнаності про підстави такого затримання (див. рішення у справі "Ван дер Лер проти Нідерландів" (Van der Leer v. the Netherlands), від 21 лютого 1990 року, пункт 28, Серія A № 170A). В рішенні Суду у справі "Дікме проти Туреччини" (Dikme v. Turkey), заява № 20869/92, пункти 54-57, ЄСПЛ 2000-VIII) наведений хороший приклад такої відмінності: хоча у цій справі існували достовірні твердження про жорстоке поводження із заявником під час допиту за відсутності захисника, Суд не встановив порушення пункту 2 статті 5 Конвенції, оскільки сама суть цього потенційно проблемного допиту дала заявнику можливість зрозуміти підстави його затримання.
98. Як би там не було, враховуючи ситуацію у м. Одесі у відповідний період часу та сумнозвісний характер низки відповідних вибухів (див. пункти 9 та 12), сам факт проведення обшуку працівниками СБУ у супроводі спеціаліста-вибухотехніка, під час якого були виявлені вибухові пристрої, мав достатньою мірою дати зрозуміти заявнику підстави для позбавлення його свободи (див., для порівняння, mutatis mutandis, ухвалу щодо прийнятності у справі "Оджалан проти Туреччини" (<...>), заява № 46221/99, від 14 грудня 2000 року).
99. Ніщо не свідчить про те, що будь-яка можлива затримка у наданні офіційного пояснення підстав затримання заявника яким-небудь чином зашкодила йому з точки зору його можливості оскаржити законність тримання його під вартою: насправді він постав перед суддею наступного дня після затримання, і на той момент заявник та його захисник вже отримали офіційне повідомлення про підозру щодо нього.
101. Заявник скаржився на те, що у результаті застосування у його справі частини п’ятої статті 176 Кримінального процесуального кодексу України , яка виключала можливість застосування не пов’язаних з позбавленням волі запобіжних заходів до підозрюваних у тероризмі, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенція, яка передбачає:
"Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.".
A. Прийнятність
102. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
(a) Заявник
103. Частина п’ята статті 176 Кримінального процесуального кодексу України (див. пункт 40, далі також - положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою) заборонила застосовування будь-яких інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою під час досудового слідства, до осіб, які, як заявник, обвинувачувалися у причетності до тероризму. На його думку, ця ситуація була аналогічною ситуації в рішеннях у справах "С.Б.С. проти Сполученого Королівства" (S.B.C. v. the United Kingdom), заява № 39360/98, пункт 23, від 19 червня 2001 року, та "Бойченко проти Молдови" (Boicenco v. Moldova), заява № 41088/05, пункти 135-138, від 11 липня 2006 року, а також свідчила про порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
104. Після постановлення первинної ухвали про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою суди продовжували посилатися на положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, у своїх подальших ухвалах. 08 квітня 2016 року апеляційний суд навіть пояснив, чому вважав положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, таким, яке відповідало статті 5 Конвенції (див. пункт 35). Це доводило, що посилання на це положення було важливою і зовсім не випадковою формальною згадкою, яка не мала жодного впливу, як переконував Уряд.
105. На противагу тому, що зазначив Уряд, суди жодним чином не могли відступити від положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою. У зв’язку з цим заявник надав пресреліз СБУ від 15 жовтня 2005 року, в якому повідомлялося про порушення кримінального провадження щодо судді у Донецькій області, який звільнив під заставу особу, підозрювану у фінансуванні тероризму. Заявник також посилався на доповідь УВКПЛ, в якій було піддано критиці положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою (див. пункт 57).
106. У подальших зауваженнях, наданих на пропозицію палати (див. пункт 5), заявник підтримав свою початкову позицію та стверджував, що Рішення Конституційного Суду України від 25 червня 2019 року, яким положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, було визнано неконституційним, та іншу практику національних судів за останні роки можна розглядати як заходи, які у принципі підтримували його позицію. Однак ці події не означали, що органи державної влади визнали порушення прав заявника або виправили його ситуацію. Зокрема, жодна ухвала про продовження строку тримання його під вартою не скасовувалася. Рішення Конституційного Суду України не мало зворотної сили. Отже, заявник все ще міг вважатися "потерпілим" від порушення його прав за пунктом 3 статті 5 Конвенції, а його скарга залишалася прийнятною.
(b) Уряд
107. Уряд стверджував, що в ухвалі суду про обрання заявнику запобіжного заходу у виді тримання під вартою було лише pro forma посилання на положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою. Насамперед Суд посилався на такі підстави, як обґрунтована підозра у вчиненні заявником терористичного акту та ризик продовження ним злочинної діяльності або втечі у випадку звільнення. Тримання заявника під вартою було необхідним, оскільки він був членом "проросійської підпільної терористичної мережі" і, перебуваючи на свободі, міг переховуватися, як це зробив інший підозрюваний, Ч. (див. пункт 14). До того ж, той факт, що після нападу на будівлю СБУ заявник продовжив виготовляти вибухові пристрої, доводив його намір продовжувати свою небезпечну злочинну діяльність. Отже, заявник був би поміщений під варту незалежно від наявності положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою.
108. З цієї причини гіпотетичне питання про те, чи помістили б заявника під варту за відсутності цього положення законодавства, було неактуальним.
109. У подальших зауваженнях, наданих на пропозицію палати (див. пункт 5), Уряд повідомив, що після закінчення періоду, охопленого його первинними зауваженнями, строк тримання заявника під вартою було продовжено (див. пункт 37).
2. Оцінка Суду
(a) Відповідні загальні принципи
110. Питання про розумність тримання обвинуваченого під вартою слід оцінювати в кожній справі окремо на підставі відповідних фактів та із врахуванням її особливостей. Тривале тримання під вартою може бути виправданим у конкретній справі тільки за наявності чітких ознак існування суспільного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, переважає принцип поваги до особистої свободи, закріплений у статті 5 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Бузаджи проти Республіки Молдова" (Buzadji v. the Republic of Moldova), пункт 90 з подальшими посиланнями). Будь-яка система обов’язкового тримання під вартою per se є несумісною з пунктом 3 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "Ілійков проти Болгарії" (Ilijkov v. Bulgaria), заява № 33977/96, пункт 84, від 26 липня 2001 року).
111. Відповідальність покладається у першу чергу на національні судові органи для гарантування у кожному конкретному випадку того, що тримання обвинуваченого під вартою не перевищуватиме розумного строку. З цією метою вони повинні, належним чином враховуючи принцип презумпції невинуватості, розглянути усі факти, які свідчать "за" і "проти" існування згаданої вимоги публічного інтересу, що виправдовує відступ від принципу статті 5 Конвенції, та повинні навести їх у своїх рішеннях щодо клопотань про звільнення з-під варти. По суті, саме на основі наведених в таких рішеннях підстав і документально підтверджених фактів, на які посилався заявник у своїх скаргах, Судові належить вирішити, чи було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Бузаджи проти Республіки Молдова" (Buzadji v. the Republic of Moldova), пункт 91).
112. Існування обґрунтованої підозри є умовою sine qua non для законності тривалого тримання під вартою, але зі спливом певного періоду часу такої підозри вже буде недостатньо: тому Суд має встановити: (1) чи продовжували інші підстави, наведені органами судової влади, виправдовувати позбавлення свободи, та (2) якщо такі підстави були "відповідними" та "достатніми", чи виявили національні органи влади "особливу ретельність" під час здійснення провадження. Суд також встановлював, що органи державної влади мають переконливо продемонструвати обґрунтування будь-якого періоду позбавлення свободи, незалежно від того, наскільки воно коротке (там само, пункт 87).
113. Обов’язок посадової особи, яка відправляє правосуддя, зазначати відповідні та достатні підстави тримання під вартою - на додаток до наявності обґрунтованої підозри - покладається на неї з моменту ухвалення першого рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (там само, пункт 102).
114. Вирішуючи питання про звільнення або подальше тримання особи під вартою, органи державної влади зобов’язані розглянути альтернативні засоби забезпечення її явки до суду (там само, пункт 87).
115. До обґрунтувань, які згідно з практикою Суду вважаються "відповідними" та "достатніми" доводами (окрім наявності обґрунтованої підозри), належать такі підстави, як небезпека переховування від слідства, ризик чинення тиску на свідків або фальсифікації доказів, ризик змови, ризик повторного вчинення злочину, ризик спричинення порушення громадського порядку, а також необхідність захисту затриманого (там само, пункт 88).
(b) Застосування відповідних принципів у цій справі
116. Суд неодноразово встановлював, що існування законодавчих механізмів, що обмежують повноваження національних судів щодо ухвалення рішень у справах про тримання під вартою під час досудового слідства, було порушенням пункту 3 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "С.Б.С. проти Сполученого Королівства" (S.B.C. v. the United Kingdom), заява № 39360/98, пункти 23 і 24, від 19 червня 2001 року, "Бойченко проти Молдови" (Boicenco v. Moldova), заява № 41088/05, пункти 134-138, від 11 липня 2006 року, та "Прузян проти Вірменії" (Piruzyan v. Armenia), заява № 33376/07, пункти 105 і 106, від 26 червня 2012 року).
117. У цьому контексті Суд вказує на Рішення Конституційного Суду України про визнання неконституційним положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, на тій підставі, що на практиці його дія обмежувала можливість національних судів виносити належним чином умотивовані рішення про тримання під вартою (див. пункт 53). Суд задоволений, що Рішення Конституційного Суду України усунуло ризик (про який також зауважило УВКПЛ - див. пункт 57), що положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, матиме такі ж негативні наслідки у подальших справах.
118. Однак Суд повторює, що його завдання полягає не у перевірці відповідного законодавства і практики abstracto, а у визначенні, чи призвів до порушення Конвенції спосіб, в який воно застосовувалось до заявника або впливало на нього (див. рішення у справі "Н.С. проти Італії" [ВП] (N.C. v. Italy) [GC], заява № 24952/94, пункт 56, ЄСПЛ 2002-X). Як було зазначено, Рішення Конституційного Суду України насамперед стосувалося положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, яке перешкоджало судам належним чином обґрунтовувати рішення про тримання під вартою, що також є питанням, тісно пов’язаним з конкретними обставинами цієї справи.
119. Всупереч ситуації у справах, наведених у пункті 116, у цій справі національні суди мали повноваження перевірити наявність обґрунтованої підозри щодо обвинуваченого, розглянути докази у зв’язку з цим і постановити ухвалу про його звільнення з-під варти у випадку виявлення ними відсутності обґрунтованої підозри щодо пред’явлених заявнику обвинувачень (див. приклад подібної ситуації в Хорватії, рішення у справі"Мерчеп проти Хорватії" (<...>), заява № 12301/12, пункт 102, від 26 квітня 2016 року, або у випадку відсутності ризиків, що виправдовували тримання під вартою (див. пункти 43 та 54-56)).
120. Матеріали справи свідчать про те, що національні суди, які мали у своєму розпорядженні численні докази на підтвердження підозри щодо заявника, справді здійснили ці повноваження контролю в його справі (див. пункти 14, 15, 18, 19, 25 і 26), як вони зробили в деяких інших справах, пов’язаних з тероризмом і національною безпекою (див. приклади рішень національних судів у пунктах 54-56).
121. Суд повторює, що в деяких випадках стосовно особливо тяжких злочинів великого значення набувають характер і тяжкість обвинувачень, висунутих обвинуваченому, які свідчать проти його звільнення та на користь тримання його під вартою (див. згадане рішення у справі "Мерчеп проти Хорватії" (<...>), пункт 96 з подальшими посиланнями). Загально сформульований ризик, який випливає з організованого характеру злочинної діяльності, у вчиненні якої обвинувачується заявник, приймається як підстава для тримання його під вартою, зокрема на початкових етапах провадження (див. рішення у справі "Дудек проти Польщі" (Dudek v. Poland), заява № 633/03, пункт 36, від 04 травня 2006 року).
122. В рішенні у справі "Ходорковський проти Росії" (Khodorkovskiy v. Russia), заява № 5829/04, пункт 196, від 31 травня 2011 року, Суд відзначив, що, хоча у зазначеній справі така ситуація не виникла, за певних обставин, наприклад, коли підозрюваний нібито входив до складу банди, причетної до насильницьких злочинів, або, ймовірно, до справ, пов’язаних з тероризмом, "неможливість застосування застави" могла бути очевидною (посилання на рішення у справах "Галуашвілі проти Грузії" (Galuashvili v. Georgia), заява № 40008/04, пункт 6 і далі, від 17 липня 2008 року, "Кусик проти Польщі" (Kusyk v. Poland), заява № 7347/02, пункт 37, від 24 жовтня 2006 року, та "Целеєвський проти Польщі" (Celejewski v. Poland), заява № 17584/04, пункти 35-37, від 04 травня 2006 року).
123. Суд вважає, що така ситуація існувала у справі заявника. Неможливість звільнення була очевидною з огляду на конкретні обставини справи заявника. Його підозрювали в організації та керівництві терористичною групою у складі декількох осіб, одна з яких втекла ще до затримання заявника. Група використовувала складні методи проведення таємних операцій та займалася надзвичайно небезпечною діяльністю, і, як стверджувалося, продовжувала нею займатися до моменту затримання.
124. У цьому контексті Суд має наголосити, що органи державної влади зобов’язані захищати права фактичних і потенційних потерпілих від насильницьких нападів відповідно до статей 2, 3 та пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд вважає, що за таких обставин, як у справі заявника, він має тлумачити обсяг зобов’язань органів державної влади за пунктом 3 статті5 Конвенції щодо обґрунтування своїх рішень у спосіб, який відповідає практичним вимогам виконання цього зобов’язання (див., у контексті статті 6 Конвенції, рішення у справі "Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства" [ВП] (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) [GC], заява № 50541/08 та 3 інші заяви, пункти 252 та 259, від 13 вересня 2016 року).
125. Крім того, його справу розглядали в умовах існування у відповідний момент часу великої напруженості у м. Одесі та втечі обвинувачених в інших попередніх резонансних справах (див. пункти 7-10 і 58).
126. Також ключове значення має те, що районний суд, який мав повну юрисдикцію стосовно цього, встановив, що під час провадження, яке не порушувало жодного іншого питання про відповідність пункту 3 статті 5 Конвенції, обґрунтовану підозру щодо заявника у зв’язку з цими конкретними обвинуваченнями підтверджували докази, а також існував ризик його переховування у випадку звільнення з-під варти. Ці висновки були розглянуті та залишені без змін апеляційною інстанцією. З огляду на надані Суду матеріали відсутні підстави сумніватися в обґрунтованому характері висновків національних судів у зв’язку з цим.
127. Дійсно, підстави, наведені у первинній ухвалі районного суду про тримання під вартою, були викладені стисло з огляду на очевидність ризику переховування заявника. Однак стислі міркування суду не можуть самі собою означати порушення пункту 3 статті 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Ван дер Танг проти Іспанії" (Van der Tang v. Spain), від 13 липня 1995 року, пункт 60, серія A № 321). До того ж, ступінь конкретності мотивів національних судів з часом збільшувалася: 08 квітня 2016 року, під час залишення без змін ухвали про продовження строку тримання заявника під вартою, апеляційний суд послався на особливу роль заявника в організації протиправної діяльності як підставу вважати, що існував ризик його переховування (див. пункт 35). Суд вказує на відсутність тверджень того, що органи державної влади не виявляли "особливу ретельність" під час здійснення провадження.
128. Насамкінець, найголовніше полягає у тому, що ухвала від 20 жовтня 2015 року не ґрунтувалася на положенні про неможливість застосування певних запобіжних заходів, хоча й містила посилання на останнє, і, як уже пояснювалося, його наявність була результатом виваженої оцінки, під час якої було враховано тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрювали заявника, та ризик, пов’язаний з його звільненням з-під варти.
129. З огляду на зазначені обставини Суд вважає, що національні суди надали "відповідні" підстави тримання його під вартою, які за цих обставин були "достатніми", щоб відповідати мінімальним стандартам пункту 3 статті 5 Конвенції.
130. Отже, Суд приходить до висновку, що за конкретних обставин цієї справи не було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.
131. Заявник скаржився на порушення пункту 2 статті 6 Конвенції у зв’язку з формулюваннями, використаними районним судом у первинній ухвалі про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Пункт 2 статті 6 Конвенції передбачає:
"2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.".
A. Прийнятність
132. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
(a) Заявник
133. Заявник стверджував, що у своїй ухвалі про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою районний суд зазначив, що заявник "вчинив особливо тяжкий злочин" (див. пункт 26) і, таким чином, підтвердив його вину за відсутності вироку. Це твердження було сформульовано як констатація факту, виражене без будь-яких умов чи застережень. Навівши таке твердження, районний суд підтримав сторону обвинувачення, передчасно вирішивши, яким буде результат провадження щодо заявника. Це твердження могло повідомити читачу лише те, що заявник насправді був винен. Хоча заявник порушував це питання в апеляційній інстанції, апеляційний суд його не прокоментував.
134. Цей останній факт мав вирішальне значення. Заявник вважав, що подібна ситуація була в рішенні у справі "Федоренко проти Росії" (Fedorenko v. Russia), заява № 39602/05, пункти 89-93, від 20 вересня 2011 року, в якому апеляційний суд не виправив суд першої інстанції, який зазначив у рішенні про тримання під вартою про те, що заявник "вчинив тяжке кримінальне правопорушення", а відхилив це твердження як "технічну помилку". У цій справі Суд встановив порушення пункту 2 статті 6 Конвенції.
(b) Уряд
135. Уряд стверджував, що під час застосування пункту 2 статті 6 Конвенції важливим є справжнє значення тверджень, а не їхнє дослівне формулювання. У своїй ухвалі від 20 жовтня 2015 року районний суд чітко вказав, що органи державної влади лише підозрювали заявника у вчиненні терористичного акту. Хоча дослівний вираз, використаний районним судом, "вчинив особливо тяжкий злочин", міг розглядатися як порушення принципу презумпції невинуватості, слід враховувати його контекст. Він був використаний в контексті розгляду питання, чи слід було обирати заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, і в цьому контексті було необхідно розглянути наявність обґрунтованої підозри щодо заявника. Саме це мав намір сказати суддя у своїй ухвалі, і це було пояснено в ухвалі апеляційного суду від 28 жовтня 2015 року. До того ж, відповідна ухвала суду не була доступна громадськості.
2. Оцінка Суду
(a) Відповідні загальні принципи
136. Суд повторює, що принцип презумпції невинуватості, закріплений у пункті 2 статті 6 Конвенції, буде порушено, якщо судове рішення або по суті твердження представника держави щодо обвинуваченого у вчиненні злочину відображає думку, що він є винним, тоді як його вину ще не доведено відповідно до закону. За відсутності формального висновку цього достатньо для припущення, що суд або відповідна посадова особа вважає обвинуваченого винним, і передчасне висловлення такої думки судом неодмінно порушить принцип презумпції невинуватості (див. рішення у справі "Рамковські проти колишньої Югославської Республіки Македонія" (Ramkovski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 33566/11, пункт 81, від 08 лютого 2018 року, з подальшими посиланнями). Однак слід розрізняти твердження, які відображають думку про винуватість особи, та твердження, які просто описують "стан перебування під підозрою". Перші порушують презумпцію невинуватості, тоді як другі розглядаються як беззаперечні у різних ситуаціях, розглянутих Судом.
137. Раніше Суд встановлював, що відповідні твердження слід тлумачити загалом та в їхньому належному контексті (там само, пункт 82). Якщо враховувати характер і контекст конкретного провадження, навіть використання певних невдалих формулювань може не мати вирішального значення. У практиці Суду є декілька прикладів випадків, коли порушення пункту 2 статті 6 Конвенції встановлено не було, хоча використані національними органами влади та судами формулювання були піддані критиці (див. рішення у справі "Аллен проти Сполученого Королівства" [ВП] (Allen v. the United Kingdom) [GC], заява № 25424/09, пункт 126, ЄСПЛ 2013, посилання у зв’язку з останнім аспектом на ухвалу щодо прийнятності у справі "Рівз проти Норвегії" (Reeves v. Norway), заява № 4248/02, від 08 липня 2004 року, та рішення у справі "А.Л. проти Німеччини" (A.L. v. Germany), заява № 72758/01, пункти 38 і 39, від 28 квітня 2005 року).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
138. Суд встановлював порушення пункту 2 статті 6 Конвенції у багатьох справах, коли національні суди в рішеннях про тримання під вартою під час досудового слідства категорично вказували про вчинення заявником злочину (див., наприклад, рішення у справах "Матьяшевіч проти Сербії" (<...>), заява № 23037/04, пункти 47-51, ЄСПЛ 2006-X, "Гарицький проти Польщі" (Garycki v. Poland), заява № 14348/02, пункти13, 71-73, від 06 лютого 2007 року, "Нестак проти Словаччини" (<...>), заява № 65559/01, пункти 89-91, від 27 лютого 2007 року, згадане рішення у справі "Федоренко проти Росії" (Fedorenko v. Russia), пункти 90-93, рішення у справах "Гуцанові проти Болгарії" (Gutsanovi v. Bulgaria), заява № 34529/10, пункти 202-204, ЄСПЛ 2013 (витяги), та "Мугоша проти Чорногорії" (<...>), заява № 76522/12, пункти 68 та 69, від 21 червня 2016 року).
139. В ухвалі про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою містились посилання на підозру щодо заявника, і по суті роль районного суду у провадженні полягала насамперед у перевірці, чи існувала обґрунтована підозра щодо заявника, як стверджував слідчий орган. Однак частина ухвали про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, в якій містився відповідний вираз, не стосувалася опису доводів слідчого органу чи обговорення наявності або відсутності обґрунтованої підозри.
140. Скоріш цей вираз був використаний у контексті перевірки наявності обставин, які виправдовували тримання заявника під вартою: ризик його переховування, перешкоджання слідству чи продовження злочинної діяльності. На момент розгляду районним судом цих питань він уже узагальнив доводи слідчого органу та визнав встановленим факт наявності обґрунтованої підозри щодо заявника.
141. Суд не вбачає жодної причини для того, щоб районний суд знову повертався до цього питання, аби лише повторити, як стверджував Уряд (див. пункт 135), свою думку про існування обґрунтованої підозри щодо заявника. Крім того, згідно з національним законодавством існування обґрунтованої підозри та наявність певних ризиків, які виправдовували тримання під вартою, як-от ризик переховування, є двома окремими питаннями. Районний суд використав вираз саме у контексті останнього, а не першого.
142. Як вбачається, районний суд використав цей вираз не для того, щоб оголосити заявника винним як таким, а для обґрунтування свого рішення про поміщення його під варту. Однак, як вказує зазначена практика, це саме по собі не виключає встановлення порушення, оскільки Суд неодноразово встановлював порушення пункту 2 статті 6 Конвенції через категоричне визнання вини в рішенні про тримання під вартою.
143. Обставини цієї справи слід відрізняти від справ, коли суди зазначали, що заявники "вчинили" певні дії, які кваліфікувалися певним чином за національним законодавством, лише для зазначення свої думки, що заявники відповідали певним критеріям законодавства для застосування для них заходів, наприклад, таких як екстрадиція (див. рішення у справі "Гафоров проти Росії" (Gaforov v. Russia), заява № 25404/09, пункти 212-216, від 21 жовтня 2010 року) або тримання під вартою під час досудового слідства (див. рішення у справі "Лада проти України" [КМТ] (Lada v. Ukraine) [CTE], заява № 32392/07, пункти 17, 18 та 51, від 06 лютого 2018 року). На противагу, у цій справі районний суд на момент використання виразу про вчинення злочину по суті вже вирішив відповідне питання, чи підпадав заявник під категорію обвинувачених, до яких через особливу тяжкість пред’явлених їм обвинувачень застосовувалося тримання під вартою під час досудового слідства, за національним законодавством (див. пункти 48) (див. відповідне положення національного законодавства у пункті 42).
144. Насамкінець, не можна стверджувати, що районний суд посилався на конкретні характеристики пред’явлених заявнику обвинувачень, такі як організований характер або складність стверджуваної злочинної діяльності (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Періча Ореб проти Хорватії" (Perica Oreb v. Croatia), заява № 20824/09, пункти 29 і 142, від 31 жовтня 2013 року, та згадане рішення у справі"Рамковські проти колишньої Югославської Республіки Македонія" (Ramkovski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), пункти 18, 83 та 84) або її особливо жахливий характер, який перевищував "основні" ознаки відповідного злочину (див., в якості протилежного прикладу, ухвалу щодо прийнятності у справі "Каран проти Хорватії" (Karan v. Croatia), заява № 21139/05, від 07 грудня 2006 року), як підставу для висновку суду про обґрунтованість запобіжного заходу у виді тримання під вартою під час досудового слідства. У твердженнях районного суду не було жодної з цих передбачуваних особливостей, оскільки він посилався не на конкретні характеристики злочину, у вчиненні якого підозрювався заявник, а саме на "вчинення" його заявником.
145. За таких обставин Суд не може тлумачити відповідне твердження інакше, як висловлення думки районного суду, що заявник справді був винним у вчиненні особливо тяжкого злочину, в якому на той момент він лише підозрювався та не був визнаний винним в його вчиненні.
146. Суд готовий врахувати можливість, що районний суд міг просто допустити технічну помилку, неправильно сформулювавши свою ухвалу. Однак ані районний суд, ані апеляційний суд, ані будь-який інший національний орган влади не визнали, що така помилка була допущена, та не намагалися її виправити (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах "Матьяшевіч проти Сербії" (<...>), пункт 47,"Мугоша проти Чорногорії" (<...>), пункт 68, та, в якості протилежних прикладів, згадані рішення у справах "Федоренко проти Росії" (Fedorenko v. Russia), пункт 91, та "Лада проти України" (Lada v. Ukraine), пункти 18 та 51).
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
A. Шкода
149. Заявник вимагав 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
150. Уряд, повторивши свої доводи про відсутність порушень прав заявника, вважав вимогу необґрунтованою і у будь-якому випадку надмірною.
151. Суд вважає, що за обставин цієї справи встановлення порушень саме по собі становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнав заявник.
B. Пеня
152. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує заяву прийнятною.
2.Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із затримкою у складанні протоколу про затримання.
3.Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку затриманням заявника без попередньо постановленої ухвали суду.
4.Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за пунктом 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з формулюванням протоколу про затримання.
8.Постановляє, що встановлення порушень само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнав заявник.
9.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 вересня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Заступник Секретаря | Віктор СОЛОВЕЙЧІК |
| Голова | Сіофра О’ЛІРІ |