Справа «Редакція газети «Гривна» проти України» (Заяви № 41214/08 та № 49440/08)

2. Оцінка Суду

(a) Наявність втручання, "встановленого законом", законна мета

82. Суд вважає, що рішення національних судів щодо обох газетних статей становили втручання у право підприємства-заявника на свободу вираження поглядів. Дійсно, Уряд це не оскаржував. Втручання було встановлено законом, зокрема відповідними положеннями Цивільного кодексу України (див. пункт 47), та переслідувало законну мету захисту репутації та прав інших осіб (див. згадане рішення у справі "Газета "Україна-Центр" проти України" (Gazeta Ukraina-Tsentr v. Ukraine), пункт 49).

(b) "Необхідність в демократичному суспільстві"

83. Залишається встановити, чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві.

(i) Відповідні загальні принципи

(a) Загальні принципи щодо підходу Суду до питання необхідності втручання у право на свободу вираження поглядів

84. Загальні принципи були повторно наведені в рішенні у справі "Бедат проти Швейцарії" [ВП] (Bedat v. Switzerland) [GC], заява № 56925/08, пункт 48, від 29 березня 2016 року:

"(i) Свобода вираження поглядів є однією з основоположних засад демократичного суспільства та однією з базових умов його прогресу в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 вона стосується не тільки "інформації" чи "ідей", які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає "демократичного суспільства". Як встановлено у статті 10 Конвенції, ця свобода підлягає обмеженням, які … однак повинні чітко тлумачитися, а необхідність будь-якого обмеження повинна бути переконливо встановлена …

(ii) Прикметник "необхідний" у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції передбачає існування "нагальної суспільної необхідності". При здійсненні оцінки, чи існує така необхідність, Договірні держави користуються певною свободою розсуду, але ця свобода супроводжується європейським наглядом, який охоплює як законодавство, так і рішення, в яких воно застосовується, навіть ті, що ухвалені незалежним судом …

(iii) Завдання Суду при здійсненні своєї наглядової функції полягає не в тому, щоб підмінити собою компетентні національні органи влади, а радше у перегляді в контексті статті 10 Конвенції рішень, ухвалених ними під час здійснення своїх дискреційних повноважень. Це не означає, що нагляд обмежується лише встановленням того, чи здійснювала держава-відповідач свої дискреційні повноваження обґрунтовано, ретельно та добросовісно. Суд повинен розглянути оскаржуване втручання у контексті справи в цілому та встановити, чи було воно "пропорційним переслідуваній законній цілі", та чи є доводи, наведені національними органами влади для його обґрунтування, "відповідними та достатніми". При цьому Суд повинен переконатися, що національні органи влади застосували стандарти, які відповідали принципам, втіленим у статті 10 Конвенції, та, крім того, що вони посилалися на прийнятну оцінку відповідних фактів...".

(b) Роль преси та відповідальної журналістики

85. Суд наголошував на основній функції, яку виконує преса у демократичному суспільстві. Хоча преса не має переступати певні межі, зокрема щодо репутації та прав інших осіб і необхідності запобігання розкриттю конфіденційної інформації, тим не менш, її обов’язок полягає у поширенні - у спосіб, сумісний з її зобов’язаннями та відповідальністю,- інформації та ідей щодо всіх питань, які становлять суспільний інтерес. Свобода журналістів також охоплює можливе використання певного перебільшення або, навіть, провокації (див. рішення у справі "Дельфі АС проти Естонії" [ВП] (Delfi AS v. Estonia) [GC], заява № 64569/09, пункт 132, ЄСПЛ 2015, з подальшими посиланнями).

86. Наданий журналістам захист за статтею 10 Конвенції діє за умови їхньої добросовісної діяльності з метою надання точної та достовірної інформації згідно з принципами відповідальної журналістики. Концепція відповідальної журналістики, як професійної діяльності, що захищається статтею 10 Конвенції, не обмежується змістом інформації, яка збирається та/або поширюється засобами журналістики. Ця концепція також охоплює, inter alia, законність дій журналіста, зокрема його взаємодію з органами влади під час здійснення журналістської діяльності. При вирішенні питання про те, чи діяв журналіст відповідально, факт порушення ним закону у зв’язку з цим є найбільш доречним, хоча не вирішальним (див. рішення у справі "Пентікайнен проти Фінляндії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 11882/10, пункт 90, ЄСПЛ 2015).

87. Крім того, стаття 10 Конвенції не гарантує абсолютно необмежену свободу вираження поглядів навіть щодо висвітлення пресою питань, які мають значний суспільний інтерес. Відповідно до пункту 2 цього положення свобода вираження поглядів супроводжується "обов’язками та відповідальністю", які також застосовуються до засобів масової інформації, навіть щодо питань, які викликають значне занепокоєння суспільства (див., наприклад, рішення у справі "Дорота Канія проти Польщі" (№ 2) (Dorota Kania v. Poland (no. 2), заява № 44436/13, пункт 64, від 04 жовтня 2016 року, з подальшими посиланнями).

88. До того ж, ці "обов’язки та відповідальність" мають важливе значення у випадках, коли розглядається питання посягання на репутацію конкретної особи або порушення "прав інших осіб". Отже, для звільнення засобів масової інформації від їхнього звичного обов’язку перевіряти фактичні твердження, що принижують гідність приватних осіб, необхідні особливі підстави. Існування таких підстав залежить, зокрема, від характеру та ступеню відповідної дифамації та від того, наскільки засоби масової інформації можуть обґрунтовано вважати свої джерела достовірними у зв’язку з цими твердженнями. Ці фактори, зі свого боку, вимагають розгляду інших елементів, таких як авторитет джерела, чи провела газета достатню кількість досліджень перед публікацією, чи подала газета історію у розумно збалансованій манері, та чи надала газета особам, гідність яких було принижено, можливість захистити себе (там само, пункт 65).

(g) Державні службовці та судді як суб’єкти публікації та межі прийнятної критики

89. Державні службовці під час здійснення своїх офіційних повноважень є суб’єктами ширших меж допустимої критики, ніж звичайні особи (див. згадане рішення у справі "Філія ісламської громади в Брчко та інші проти Боснії і Герцеговини" (<...>), пункт 98).

90. Питання щодо функціонування судової системи, інституції, яка є необхідною у будь-якому демократичному суспільстві, становлять суспільний інтерес. У зв’язку з цим слід брати до уваги особливу роль судової влади у суспільстві. Для успішного виконання своїх обов’язків судова влада, як гарант правосуддя, основоположної цінності в державі, яка керується законом, повинна користуватися довірою громадськості. Тому може бути необхідним захист такої довіри від нападів, що завдають серйозної шкоди, які по суті є необґрунтованими, особливо з огляду на обов’язок суддів, які піддаються критиці, проявляти розсудливість, що не дає їм можливості відповісти (див. згадане рішення у справі "Моріс проти Франції" (Morice v. France), пункт 128).

91. Проте за винятком нападів, що завдають серйозної шкоди та по суті є необґрунтованими, зважаючи на те, що судді формують частину основоположної державної інституції, як такі вони можуть у допустимих межах піддаватися персональній критиці, і не тільки теоретично чи у загальний спосіб (див. там само, пункт 131).

(d) Розрізнення тверджень щодо фактів, оціночних суджень та образ

92. У своїх рішеннях у справах "Лінгенс проти Австрії" (Lingens v. Austria), від 08 липня 1986 року, пункт 46, Серія A, № 10, та "Обершлік проти Австрії (№ 1)" (Oberschlick v. Austria (no. 1)), від 23 травня 1991 року, пункт 63, Серія A, № 204, Суд провів відмінність між твердженнями щодо фактів та оціночними судженнями. Існування фактів може бути доведено, тоді як правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу довести правдивість оціночних суджень неможливо виконати і вона порушує свободу вираження поглядів. Проте у випадках, коли твердження є оціночним судженням, пропорційність втручання може залежати від того, чи існує достатнє "фактологічне підґрунтя" для оскаржуваного твердження (див. згадане рішення у справі "Моріс проти Франції" (Morice v. France), пункт 126).

93. Щодо оціночних суджень, які національні суди визнали образливими, Суд оцінює висновки національних судів щодо того, чи була використана у твердженнях мова надмірного або нейтрального характеру, чи було виявлено будь-який намір образити або принизити опонента, та чи ґрунтувалося твердження на достатніх фактичних підставах (див. рішення у справі "До Кармо де Португал і Кастро Камара проти Португалії" (<...>), заява № 53139/11, пункт 31, від 04 жовтня 2016 року, з подальшими посиланнями).

94. До того ж, критика та образа мають чітко розрізнятися, а остання, в принципі, може виправдати покарання (див. рішення у справі "Паломо Санчес та інші проти Іспанії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 28955/06 та 3 інші, пункт 67, ЄСПЛ 2011). Завдання образи може виходити за межі захисту свободи вираження поглядів, якщо воно є грубим наклепом, наприклад, коли єдиною метою образливого твердження є приниження особи. Проте використання вульгарних виразів саме по собі не є вирішальним в оцінці образливого твердження, оскільки воно може вживатися із суто стилістичною метою. На думку Суду, стиль є частиною комунікації як форми висловлювання та як такий підпадає під захист разом зі змістом вислову (див. рішення у справі "Уй проти Угорщини" (Uj v. Hungary), заява № 23954/10, пункт 20, від 19 липня 2011 року).

(e) Баланс прав за статтями 8 і 10 Конвенції

95. З метою виконання свого позитивного зобов’язання захищати права особи за статтею 8 Конвенції держава може бути вимушена певною мірою обмежити права іншої особи, захищені статтею 10 Конвенції. Розглядаючи питання необхідності такого обмеження у демократичному суспільстві в інтересах "захисту репутації та прав інших осіб", від Суду може вимагатися перевірити, чи відновили національні органи влади справедливий баланс при захисті двох цінностей, гарантованих Конвенцією, які у певних випадках можуть конфліктувати між собою, зокрема, з одного боку, свобода вираження поглядів, захищена статтею 10 Конвенції, а з іншого - право на повагу до приватного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Бедат проти Швейцарії" (Bedat v. Switzerland), пункт 74).

96. Проте для того, щоб стаття 8 Конвенції підлягала застосуванню, посягання на репутацію особи має досягнути певного рівня серйозності та бути таким, що завдає шкоди здійсненню особою свого права на повагу до приватного життя (див. рішення у справі "Аксель Шпрінгер АГ проти Німеччини" [ВП] (Axel Springer AG v. Germany) [GC], заява № 39954/08, пункт 83, від 07 лютого 2012 року).

97. У своїй практиці Суд визначив низку відповідних критеріїв, за допомогою яких урівноважуються права на свободу вираження поглядів та на повагу до приватного життя (див. там само, пункти 89-95), зокрема:

(a) чи вплинула оскаржувана публікація на обговорення, яке мало суспільний інтерес;

(b) наскільки відомою є відповідна особа, та що є предметом публікації;

(c) попередня поведінка відповідної особи;

(d) метод отримання інформації та її достовірність;

(e) зміст, форма та наслідки публікації;

(f) тяжкість накладеного покарання.

98. У випадку дотримання національними органами влади балансу відповідно до встановлених практикою Суду критеріїв, Суд потребуватиме вагомих підстав для заміни бачення національних судів своїм (див. рішення у справі "Кудерк та "Ашетт Філіпакі Ассосьє" проти Франції" [ВП] (Couderc and Hachette Filipacchi Associes v. France) [GC], заява № 40454/07, пункт 92, ЄСПЛ 2015, (витяги)).

(ii) Застосування зазначених принципів у цій справі

(a) Чи застосовуються інтереси статті 8 Конвенції

99. Перш за все, Суд зазначає, що підприємство-заявник не оскаржувало доводи Уряду, що рішення національних судів переслідували законну мету захистити права І., гарантовані статтею 8 Конвенції. Воно не стверджувало, що публікації не досягли необхідного рівня серйозності, здатного завдати шкоду користуванню І. цими правами. Суд не вбачає підстав для іншого висновку.

(b) Підхід Суду

100. Національні суди розглянули оскаржувані твердження та фотографії скоріше разом, аніж окремо. Такий підхід відповідає практиці Суду. Дійсно, Суд встановлював, що окреме дослідження кожного з тверджень, що бралися до уваги національними органами влади при прийнятті ними рішення щодо стверджуваного наклепу, може призвести до того, що загальний зміст статті та сама її суть залишаться поза увагою (див., наприклад, згадане рішення у справі "Перна проти Італії" (Perna v. Italy), пункт 47).

101. Проте, як у всіх справах цього типу, Суд повинен встановити, чи навели національні суди відповідні та достатні підстави для своїх рішень і чи досягли сумісних з Конвенцією висновків. У зв’язку з цим Суд зазначає, що дві оскаржувані статті містили багато всіляких елементів різного характеру та серйозності. Так, за конкретних обставин цієї справи належний аналіз наведених національними судами підстав може бути здійснений лише за допомогою виявлення відмінностей між різними елементами цих статей (див. аналогічний підхід в рішеннях у справах "Тара та Поята проти Молдови" (Tara and Poiata v. Moldova), заява № 36305/03, пункти 27-33, 16 жовтня 2007 року, та "Стомахін проти Росії" (Stomakhin v. Russia), заява № 52273/07, пункт 97, від 09 травня 2018 року).

102. Отже, Суд продовжить розгляд двох оскаржуваних статей та рішень національних судів щодо них у світлі критеріїв, встановлених у його практиці та наведених у пункті 97.

Перш за все, Суд зосередиться на загальних критеріях, таких як предмет публікації, який є спільним для двох статей.

Потім він розгляне зміст і форму статей, а також оцінку національних судів окремо щодо кожної з них. Розглядаючи статті в цілому, Суд зверне особливу увагу на їхні частини, що оскаржувалися (див., наприклад, рішення у справі "Тенсбергс Блад А.С. та Гауком проти Норвегії" (<...>), заява № 510/04, пункт 90, від 01 березня 2007 року).

Суд зробить висновок за допомогою загальної оцінки з урахуванням, зокрема, суворості накладеного на підприємство-заявника покарання.

(g) Обидві статті: сприяння обговоренню, яке мало суспільний інтерес, наскільки відомим був I., його попередня поведінка та наслідки публікацій

103. Національні суди встановили, що оскаржувані статті не вплинули на обговорення, яке мало суспільний інтерес, оскільки їхня мета полягала в образі I., а не інформуванні громадськості (див., зокрема, підпункт (ііі) пункту 29 та пункт 38). Суд зазначає, що обидві оскаржувані статті були опубліковані у контексті розгляду ВРУ питання щодо обрання І. на посаду судді безстроково. Ця процедура вже була предметом коментарів преси до публікації першої з оскаржуваних статей (див. пункт 9). Під час обговорення питання щодо обрання І. депутати обговорили твердження щодо його недобросовісної поведінки. Ця процедура була публічною та охоплювала посадові функції І. як голови обласного апеляційного суду. На думку Суду, ці фактори говорять на користь висновку, що оскаржувані статті певним чином вплинули на обговорення, яке мало суспільний інтерес.

104. Однак, інше питання, чи вплинули усі оскаржувані елементи статей на обговорення відповідно до принципів відповідальної журналістики. Це питання Суд вважає доцільним розглянути далі щодо кожної статті окремо.

105. Національні суди опосередковано визнали, що I. був публічною особою (див. підпункт (іі) пункту 29 і підпункт (іі) пункту 37), але не посилалися на той факт, що він був суддею, а тому повинен був проявляти розсудливість, яка не дала йому можливості відповісти через засоби масової інформації (див. згадане рішення у справі "Моріс проти Франції" (Morice v. France), пункт 128). До того ж ані національні суди, ані сторони в Суді не надали жодної конкретної інформації щодо попередньої поведінки І.

106. Щодо наслідків опублікованих статей Суд не вбачає жодних підстав не погодитися з оцінкою національних судів, що вони завдали шкоди репутації І. Проте Суд також зазначає, що вони не мали критичного впливу на кар’єру І., оскільки незабаром після публікацій його обрання на посаду судді безстроково, та він продовжував обіймати посаду голови обласного апеляційного суду упродовж багатьох років (див. пункт 40).

(d) Стаття A: зміст та форма оскаржуваних висловлювань та фотографій

107. Суд вважає, що з огляду на зміст та форму стаття A містила п’ять елементів:

(i) коментарі щодо незатвердження ВРУ кандидатури І. (твердження A1, A2, A7 та A8) і твердження A5, що про неправомірні дії І. повідомлялося ще у 1998 році;

(ii) твердження A6 стосовно родича І. у Верховному Суді України;

(iii) фотографію І. з цитатою з Біблії;

(iv) іншу фотографію І., яку не було надано Суду;

(v) стверджувані цитати зі звіту "високому чиновнику" про нібито неправомірні дії І.: твердження A3 та A4.

108. Суд по черзі розгляне кожний з цих елементів та їхню оцінку національними судами.

Коментарі щодо незатвердження у ВРУ кандидатури І. (A1, A2, A7 та A8) і твердження стосовного повідомлення про неправомірні дії І. ще у 1998 році (A5)

109. Суд вважає, що твердження A1, A2, A7 та A8 містили лише коментарі про незатвердження ВРУ кандидатури І. на своєму пленарному засіданні та очевидно мали достатнє фактологічне підґрунтя, а саме: обговорення на цьому відкритому засіданні. Оскаржувані висловлювання, хоча й були саркастичними, знаходились у межах допустимого рівня стилістичного перебільшення, застосованого для висловлення оціночного судження автора. Грубі, вульгарні або явно образливі слова чи зображення не використовувалися. Отже, вони були оціночними судженнями, які мали достатнє фактологічне підґрунтя. Сам факт висловлення їх у саркастичній формі не є достатнім для класифікації їх як образ.

110. По суті, аналогічні міркування застосовні до твердження A5, яке було просто саркастичним описом змісту документу 1998 року, що містив скарги щодо нібито неправомірних дії І. Немає жодних ознак того, що достовірність цього документа коли-небудь ставилася під сумнів, а факт того, що І. дійсно було притягнуто до дисциплінарної відповідальності у зв’язку з цим, не заперечувався.

111. Отже, Суд вважає, що для об’єктивного читача зазначені твердження не могли вважатися образливими.

Твердження щодо родича І. у Верховному Суді України (A6)

112. Національні суди не надали конкретних коментарів щодо аргументу підприємства-заявника, що батько невістки І. дійсно був суддею Верховного Суду України (див. пункти 12, 27 та 30). Цей факт ніколи не був предметом серйозного спору.

113. Отже, Суду також важко зрозуміти підстави для висновку національних судів про недостовірність твердження A6. Хоча це не зазначалося у рішеннях, вбачається, що суди розглядали питання не щодо існування сімейного зв’язку між І. та суддею Верховного Суду України, а щодо тієї частини твердження, в якій припускалося, що суддя Верховного Суду України допоміг I. почуватися впевнено на своїй посаді.

114. Проте ця частина твердження була доволі нечіткою та супроводжувалась словом "можливо". Незалежно від того, чи розглядалося воно як фактичне твердження або оціночне судження, воно мало достатнє підґрунтя, оскільки родич позивача дійсно був суддею Верховного Суду України, і така ситуація не була несприятливою для позивача, оскільки він сам упродовж тривалого часу обіймав високу посаду у судовій системі. В оскаржуваній статті лише зазначалося про ймовірність існування причинно-наслідкового зв’язку між цими двома фактами, а не стверджувалося, що такий зв’язок дійсно існував. Національні суди жодним чином не обґрунтували свій висновок про недостатність фактичних підстав для цього твердження.

Фотографія І. з цитатою з Біблії

115. Оцінку цієї фотографії національні суди обмежили, зазначивши, що підприємство-заявник не довело, що вона була зроблена зі згоди І. або була опублікована як частина висвітлення публічного заходу, і що вибір опублікованого фрагменту фотографії та її поєднання з коментарем були спрямовані на представлення І. у "певному вигляді" (див. підпункт (v) пункту 24).

116. Таким був обсяг обґрунтування судів щодо цього питання. Суди опосередковано визнали, що фотографія була зроблена на публічному заході. Проте вони не звернули увагу на цю обставину, вважаючи, що публікація фотографії не була пов’язана із висвітленням відповідного публічного заходу. Хоча це міркування є доречним, аналіз не може зупинитися на цьому, та інші викладені у пункті 97 критерії все ще залишаються актуальними.

117. З цих інших критеріїв національні суди прокоментували лише те, що І. був публічною особою (див. пункт 105). Їхній коментар щодо змісту та форми фотографії є настільки стислим, що його складно зрозуміти: вони не пояснили, у чому конкретно полягав "певний вигляд", в якому фотографія представляла I. Тому Суд доходить висновку, що національні суди не обґрунтували належним чином свою позицію щодо фотографії та коментаря, який її супроводжував.

Інша фотографія І., яку не було надано Суду

118. Оскільки підприємство-заявник не надало іншу оскаржувану фотографію (див. пункт 16), Суд не має підстав ставити під сумнів її оцінку національними судами.

Стверджувані цитати зі звіту "високому чиновнику" про неправомірні дії І. (твердження A3 та A4)

119. Ці твердження вказували на недобросовісну поведінку позивача, представивши його як особу, яка побудувала коло зв’язків з впливовими особами. Твердження були наведені як цитати з документу, який нібито був наявний у підприємства-заявника. Цей документ не був наданий ані Суду, ані національним судам, і підприємство-заявник жодним чином цього не пояснило, наприклад, необхідністю захистити своє джерело. Насправді підприємство-заявник навіть не довело у судах, що цей документ дійсно існував.

120. Отже, Суд вважає недоведеним, що при висловленні цих тверджень підприємство-заявник діяло добросовісно.

(e) Стаття B: зміст та форма оскаржуваних тверджень

121. Суд вважає, що з огляду на зміст та форму стаття В містила два елементи:

(i) твердження B1-B3, які описували зв’язок між С., потерпілою стороною, та І. як головою суду;

(ii) твердження B4 і B5, що мета позовів І. до підприємства-заявника та іншої газети полягала у покращенні репутації І. до повторного розгляду питання про обрання ВРУ його, як кандидата, безстроково.

122. Національні суди кваліфікували ці твердження як оціночні судження (див. підпункт (ііі) пункту 37). Суд не повинен займати остаточну позицію у цьому питанні, оскільки навіть у випадку оціночних суджень пропорційність втручання залежить від того, чи існує достатнє "фактологічне підґрунтя" для такого рішення. Національні суди дійшли висновку про відсутність такого підґрунтя.

123. Перш за все, Суд розгляне загальні стандарти, використані національними судами у досягненні цього висновку, а потім по черзі кожну з двох груп тверджень, щоб встановити, чи ґрунтувалися висновки національних судів у зв’язку з цим на відповідних і достатніх підставах та чи відповідали вони вимогам Конвенції.

Стандарти, застосовані національними судами

124. Суд повинен наголосити на усталеному принципі своєї практики, що вимогу довести правдивість оціночних суджень неможливо виконати і вона порушує свободу вираження поглядів (див. згадане рішення у справі "Лінгенс проти Австрії" (Lingens v. Austria), пункт 46). Існує принципова різниця між законною вимогою до журналістів діяти згідно з принципами відповідальної журналістики, зокрема шляхом проведення достатньої кількості досліджень перед публікацією та поданням історії у розумно збалансованій манері (див. згадане рішення у справі "Дорота Каніа проти Польщі" (№ 2) (Dorota Kania v. Poland (no. 2), пункт 65), та, з іншого боку, вимогою, яка суперечить свободі вираження поглядів, що автор оціночного судження повинен довести існування "незаперечних" та "переконливих" фактичних підстав для цього твердження.

125. Саме цей останній стандарт, який неможливо виконати, використав суд першої інстанції (див. підпункт (ііі) пункту 37). Для порівняння національний апеляційний суд дійсно посилався на положення національного законодавства, яке звільняло журналістів від відповідальності, якщо вони діяли добросовісно та перевіряли інформацію, яку поширювали, і дійшов висновку про недотримання підприємством-заявником цього мінімального стандарту (див. пункти 38 і 51). Отже, недолік у стандарті суду першої інстанції сам собою не є вирішальним. Суд усе ще повинен встановити, чи навели національні суди підстави та дійшли сумісних з Конвенцією висновків щодо кожної з відповідних груп тверджень.

Твердження B1-B3, які описують зв’язок між І. та С., потерпілою стороною

126. Підприємство-заявник не довело ні у національних судах, ні у Суді, що воно провело добросовісне дослідження з метою перевірки достовірності фактичних елементів твердження B3, зокрема натяків на причетність І. певним чином до нападу на потерпілу сторону С., який критикував його. Підприємство-заявник не вказало на жодні докази на підтримку цих натяків або своїх зусиль їх отримати. Тому воно не дотрималося принципу відповідальної журналістики. Отже, Суд не має підстав ставити під сумнів оцінку національних судів щодо твердження B3. Твердження B1 і B2 були тісно пов’язані з B3, оскільки усі вони описували зв’язок I. як голови суду та С. Тому Суд також не вбачає підстав, щоб не погодитися з їхньою оцінкою національними судами.

Твердження B4 і B5, що мета позовів І. до підприємства-заявника та іншої газети полягала у покращенні репутації І. до повторного розгляду питання про обрання ВРУ його, як кандидата, безстроково

127. Ці твердження були коментарями щодо мотивів І. у поданні своїх позовів. Щодо них можуть бути наведені незначні, якщо взагалі такі були, конкретні докази. Суд вважає, що факт подання позовів після первинного необрання ВРУ кандидатури позивача на посаду безстроково, є достатнім фактологічним підґрунтям для цих тверджень. Національні суди не пояснили свої мотиви для протилежного висновку.

(z) Загальна оцінка необхідності втручання

128. З огляду на зазначене Суд вважає, що втручання не ґрунтувалося на "достатніх" підставах щодо:

(i) тверджень A1, A2 і A5-A8 та фотографії І. з цитатою з Біблії;

(ii) тверджень B4 і B5.

129. Щодо цих елементів оскаржуваних статей національні суди не дотримались балансу інтересів відповідно до критеріїв, встановлених у практиці Суду.

130. Крім того, Суд зазначає, що присуджене національними судами позивачу відшкодування шкоди у провадженні щодо статті B не може вважатися незначним з огляду на характер оскаржуваних тверджень та інші проаналізовані обставини.

131. Щодо решти елементів зазначених оскаржуваних статей, то втручання ґрунтувалося на достатніх підставах (див. пункти 118-120 і 126). Навіть беручи до уваги відшкодування шкоди, присуджене у зв’язку зі статтею B, підприємство-заявник не довело, що органи влади перевищили межі своєї свободи розсуду і що втручання не було необхідним у демократичному суспільстві.

132. Отже:

(i) було порушено статтю 10 Конвенції у зв’язку з рішеннями національних судів щодо тверджень A1, A2, A5-A8, фотографії І. з цитатою з Біблії і тверджень B4 та B5;

(ii) не було порушено статтю 10 Конвенції у зв’язку з рішеннями національних судів щодо решти оскаржуваних елементів статей А та B.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

133.Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".

A. Шкода

134. Підприємство-заявник вимагало 1 516,70 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, що відповідало сумі, нібито стягнутій з його банківського рахунку на виконання рішень національних судів, та 25 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Обґрунтовуючи останню вимогу, підприємство-заявник стверджувало, що у зв’язку з оскаржуваними рішеннями національних судів воно перебувало "у стані стресу" з 2006 по 2009 роки.

135. Уряд заперечив проти цих вимог, вважаючи їх необґрунтованими. Щодо відшкодування матеріальної шкоди, яке вимагалося, Уряд стверджував, що у випадку встановлення порушення підприємство-заявник матиме право звернутися із заявою про перегляд рішення апеляційного суду щодо статті B, відповідно до якого ця сума була стягнута з його банківського рахунку. Щодо вимоги про відшкодування моральної шкоди Уряд висловив сумніви стосовно того, чи могло підприємство-заявник, як комерційна організація, зазнати стресу та вимагати відшкодування такої шкоди.

136. Суд зазначає, що Уряд не заперечив того, що сума, яка вимагалася в якості відшкодування матеріальної шкоди, була стягнута з банківського рахунку на виконання рішень національних судів щодо статті B. Суд встановив порушення статті 10 Конвенції у зв’язку з цими рішеннями щодо двох тверджень у статті B та не встановив порушення цього положення щодо більшості тверджень у цій статті. З рішень національних судів незрозуміло, яка частина присудженої суми стосувалася кожного з тверджень (див., для порівняння, рішення у справі "Кроне Ферлаг ГмбХ і Ко КГ" проти Австрії" (Krone Verlag GmbH & Co. KG v. Austria (№ 3), заява № 39069/97, пункт 40, від 11 грудня 2003 року). Вбачається, що твердження, стосовно яких Суд не встановив порушення статті 10 Конвенції, фактично заподіяли найбільшої шкоди. Насамкінець із загальної присудженої суми у розмірі 7,450 євро була стягнута лише невелика частина.

137. Отже, Суд не може дійти висновку про існування причинно-наслідкового зв’язку між понесеними підприємством-заявником витратами та встановленим ним порушенням. Тому Суд відхиляє його вимогу щодо відшкодування матеріальної шкоди.

138. Водночас з огляду на встановлені порушення Суд вважає, що у цій справі присудження відшкодування моральної шкоди є виправданим. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, він присуджує підприємству-заявнику 4 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

139. Підприємство-заявник не подало вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.

C. Пеня

140. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Вирішує об’єднати заяви.

2.Оголошує неприйнятною скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що суд першої інстанції у провадженні щодо статті А не був "судом, встановленим законом", а решту скарг у заяві - прийнятними.

3.Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю об’єктивної безсторонності судді, у провадженні якого перебувала справа щодо статті А.

4.Постановляє, що було порушено статтю 10 Конвенції у зв’язку з рішеннями національних судів щодо тверджень А1, А2, А5-А8, фотографії І. з цитатою з Біблії та тверджень В4 і В5.

5.Постановляє, що не було порушено статтю 10 Конвенції у зв’язку з рішеннями національних судів щодо решти оскаржуваних елементів статей А та B.

6.Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції держава-відповідач повинна сплатити підприємству-заявнику 4 000 (чотири тисячі) євро та додаткового суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави- відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7.Відхиляє решту вимог підприємства-заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 квітня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.